Образ «тоталітарного поета» в осмисленні Василя Стуса

Максим Рильський

На прикладі одного вірша

Декларація поета і громадянина

Право — то слово дрібне. От обов’язок — слово! (М. Рильський)

Гріх римувати горе. Гріх римувати гнів. У тюремному коридорі — тільки пострілів ритми. І рими — нівечені. У тюремному коридорі — під’яремних мета — збивши в кулак всі пориви — ув атаку. Де свободи чортма — там музи — бранки.

Цей вірш Василя Стуса був написаний у 1960-х роках (імовірно, у другій половині), і не був включений поетом до жодної збірки. Він привертає нас до теми поета і тоталітарної влади в осмисленні Василя Стуса. Власне, у цьому тексті молодий поет вступає в полеміку з класиком Максимом Рильським, про що свідчить епіграф до вірша.

Збірка «Знак терезів». 1932 рік. 1. Зокрема, читаємо про це у листі Василя Стуса до сина (від 16.05.1982): «Не пам’ятаю, чи є на полиці 10-томовий біленький Рильський. Може, його вірші Тобі припадуть до вподоби. Подивись, особливо перші томики, де він ще молодий і пише молодим серцем. Особливо такі вірші як “Ластівки літають, бо літається“, “На білі гречки впали роси“, “Яблука доспіли, яблука червоні“, “Вже червоніють помідори“ і т. д. Я колись був закоханий у ці вірші. Правда, я читав Рильського і по збірках — “Крізь бурю й сніг“, Синя далечінь, Тринадцята весна. А там їх було дуже багато — прегарних віршів». 2. Хархун В. Міфічний світ тоталітаризму (збірки М. Рильського 1930-х років) / В. Хархун // Studia Sovietica: збірник. – Випуск І. Ідеологічні та естетичні стратегії соцреалізму. – К. : Інститут літератури НАНУ, 2010. – 297 с. – С. 112–129. 3. Бондар А. «Стадія ламання» М. Рильського (1929–1934): спроба дискурсивного аналізу. // Наукові записки НаУКМА. т. 4. Філологія. Історія літератури. – 1998. – с. 61. 4. У нотатках Стуса (припускаємо, середини 1960-х) читаємо рядки, з яких проступає радикально негативне ставлення до утилітаризації мистецтва: «Мистецтво завжди використовується в ідеологічних цілях. Але всяке використання його – дуже тенденційне: намагаються розітнути його живу тканину або – в гіршому випадку – нав’язати йому той чи інший утилітарний візерунок».

Стусове сприйняття постаті Максима Рильського було непростим. З одного боку, він надзвичайно цінував Рильського як поета (1), свого часу написав рецензію на збірку «Троянди й виноград» (1957) «Поезія третьої весни». З другого боку — як і у випадку з Павлом Тичиною — Стус не міг оцінювати постать Максима Рильського поза контекстом його доби і взаємин поета з владою.

Вірш «Декларація поета і громадянина», який є діалогом з образом «тоталітарного поета» (2), втіленого Максимом Рильським, зокрема, в його вірші «Декларація обов’язків поета й громадянина» зі збірки «Знак терезів» (1932). У цьому вірші Рильський, на думку Валентини Хархун, подає свою ідеологічну й естетичну програму і шукає «нової естетичної домінанти» та створює образ «поета-слуги». У цьому тексті Рильський декларує функцію поета як обов’язок, який не передбачає прав. Для Стуса така «утилітаризація поезії» (3), повний відхід від індивідуального на користь загального, проголошувані Рильським у цей період, є неприйнятними (4). Обравши за епіграф цитату з названого вірша Рильського (Право — то слово дрібне, / От обов’язок — слово!), Стус показує ціну таких декларацій класика:

У тюремному коридорі — тільки пострілів ритми. І рими — нівечені

У кількох віршах, ймовірно, цього ж періоду («Лекція голови колгоспу поетові», «Вельмиповажаний начальник над поетами», «Поетові») Стус максимально загострює проблему підпорядкування поета владі і звуження його функції до її слуги. Як-от у вірші «Лекція голови колгоспу поетові»:

Коли настає апатія І прикрутить, як кажуть, до сліз.

Пиши: хай живе партія! Хай живе комунізм!

Збірка «Троянди й виноград». 1957 рік.

Тож формування Стусових поглядів на поетичну творчість як на громадянський обов’язок неможливо зрозуміти без урахування осмислення ним досвіду попереднього покоління і драматичної долі поета в тоталітарному суспільстві. Ще один історичний контекст розуміння — другої половини ХІХ ст. з відомою некрасівською декларацією «поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». Усвідомлюючи всю небезпеку громадянських обов’язків для поета, Стус, водночас, не відсторонюється від них, а часом і приймає роль громадянина як єдино можливу свою роль в українській культурі: «Більше скажу: моя поезія, мої переклади чи літературні статті — то грішне заняття. Обов’язки сина народу, відповідального за цей народ — єдині обов’язки. Я не буду обирати жодної пом’якшувальної позиції — літератора, право бути собою і мати почуття людської гідності. Я проставлю всі крапки над "і"».

Ці гострі, самозаперечувальні слова з листа до друзів (від 26.10.1977), безумовно, були написані в нерівному емоційному стані, їх не можна трактувати як остаточну самохарактеристику Стуса. Але не слід забувати, що Стус був далекий від гри на публіку, і в щирості цих слів також сумніватися годі. Це — яскраве свідчення внутрішньої суперечності у Стусовому ставленні до громадянського обов’язку поета, — від усвідомлення небезпеки такої ролі до прийняття її як єдино можливої для себе.

Маргарита Єгорченко

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.