"Гойдається вечора зламана віть..."

* * * Гойдається вечора зламана віть, як костур сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді. Жалощів брості коцюрбляться в снінні — а дерево спить. Гойдається вечора зламана віть туга, наче слива, рудою налита. О ти всепрощальна, о несамовита осмутами вмита твоя ненасить. Гойдається вечора зламана віть, і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить. Кінчилися стежі: нам світ не належить — бовваном стоїть. Шалена вогненна дорога кипить. Взялась кушпелою — обвітрені крони всю душу обрушать у довгі полони, і згадкою — вечора зламана віть. І сонце — твоє, простопадне — кипить. Тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань. О піддайся покуті самотності! (Господи, дай мені жить!) Удай, що обтято дорогу. Що спить душа, розколошкана в смертнім оркані високих наближень. На серця екрані гойдається вечора зламана віть. Гойдається вечора зламана віть, неначе розбратаний сам із собою. Тепер, недоріко, подайсь за водою (а нишком послухай: чи всесвіт — не спить?). Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во- втузиться, тузаний хвацько під боки мороками спогадів. Луняться кроки, це, Господи, сяєво. Це — торжество: надій, проминань, і наближень, і на- вертань у своє, у забуте й дочасне. Гойдається павіть, а сонце — не гасне і грає в пожежах мосяжна сосна. Це довге кружляння — над світом і під кошлатими хмарами, під багряними торосами замірів. Господи, з ними нехай порідниться навернений рід отой, що принишк попід товщею неб — залізних, із пластику, шкла і бетону. Надибую пісню, ловлю їй до тону шовкового голосу (зацний погреб). Поорана чорна дорога кипить нема ні знаку — од прадавнього шляху. Сподоб мене, Боже, високого краху! Вільготно гойдається зламана віть.

stus_czco/xqPf3VonR.jpeg

В одному з перших листів з заслання від 30.03.1977 р. Василь Стус переписує цей вірш у листі до дружини, даючи до нього такий коментар:

"Тут, до цього вірша, додаю варіянти (музично компонована тема, а тому, як казав один пес, я тут дійсно не знаю, що таке логіка). Варіянти хай будуть, вірш хай існує в бур’янах варіянтів (нема змоги проглянути його в тиші: маю великий голод на тишу!).

Гойдається вечора зламана віть, туга, наче слива, рудою налита о ця всепрощальна, ця несамовита, осмутами вмита тривка ненасить.

(о ти всепрощальна, о несамовита осмутами вмита (як серце болить!)

Гойдається вечора зламана віть — і синню тяжкою в останній пожежі ніяк ся не вбгає і прагне за межі погиб уселенських (як хочеться жить!) о дай мені жить!

Гойдається вечора зламана віть і синню тяжкою в останній пожежі ніяк ся не вбгає, виходить за межі навального смерку (о дай мені жить!)

Хай вірш так і проглядає з-поміж хащі варіянтів — хай. Може, я ще повернуся — щоб глянути — спокоєм — на все, а, може, доживу до самотності й тиші!"

Цим віршем відкривається кілька головних автографів корпусу "Палімпсести". Зокрема рукопис "Київської версії" 1979-1980 рр., а також рукопис, пересланий із заслання за кордон, на основі якого була у 1986 р. в США було видано першу книгу (розшифровка рукопису Надія Світлична упорядкування - Юрій Шевельов).

stus_czco/fqApe4ong.jpeg
Автограф "Палімпсестів", переданий Василем Стусом з колимського заслання до США у 1977-1979 рр.

Переклад на російську Юрія Бєлікова, зроблений ще в 1990-ті.

* * *

Осеннего вечера ветка скрипит. Слепою клюкою, что тычется в ветре, дрожит, надломившись. И жалобы ветви сжимаются в боли, а дерево спит. Осеннего вечера ветка скрипит, тугая, как слива, рудою налита. О ты, всепрощающа, хоть и побита, твой скрип ненасытною смутой омыт. Осеннего вечера ветка скрипит, и тяжкою синью в осеннем закате мой дух колобродит. Прогнили все гати. Нас мир обошѐл — истуканом стоит. Безумным пожаром дорога кипит — взвивается пыль. И продутые кроны всю душу обрушат и в пыль, и в полоны тревожного слуха — как ветка скрипит. И — солнце твоѐ водопадом кипит. Тугой небокрай от густого стенанья, согнувшись, обмяк. О, прими покаянье изгойства (О, Боже, дай есть мне и пить). Солги, что окончился путь мой. Что спит душа, воспарившая в смертном аркане высоких предчувствий. На сердца экране качается вечера ветка, скрипит. Осеннего вечера ветка скрипит. — Ты чуешь, в раздоре живущий с собою? Теперь за святою подайся водою (утайкой послушай — Вселенная спит?). Не спит. Ей ворчать и ворочаться, во- злежа на горячей горошине века. Но гулких шагов оглашается эхо. То, Боже, сияние. То — торжество: надежд и блужданий, предчувствий и на- стижений того, что забыто до срока. Колышется крона, а солнце жестоко, мажором играет в пожарах сосна. То тяга круженья над миром и под косматыми тучами, под кровяными торосами памяти. Господи, с ними пускай породнится надломленный род — приникший под толщей железных небес, из пластика сшитых, стекла и бетона. И песню на ощупь отыщет по тону шелкóвого голоса (праздник воскрес!). Чернеющей пашней дорога кипит. Не видно и знака от Млечного шляха. Сподобь меня, Боже, высокого краха! Вольготно и весело ветка скрипит.

dvstus@gmail.com