Юзівка - Сталіно - Донецьк. Кілька поглядів на історію

-mdpgjt6op3age4qwffl.jpg
Петро Григоренко. Спогади / Переклад Дмитра Кислиці. — Детройт: Українські вісті, 1984, С.82. Тут і далі цитати за цим виданням.

Після перемоги радянської влади на Донбасі у 1919 р. один із мешканців робітничої Юзівки на великому мітингу поставив питання про зміну назви селища, яке розрослось на місто дещо пізніше. Резолюцію було схвалено таку: “Вважати ганьбою, що центр пролетарського Донбасу називається іменем експлуататора Юза. А щоб змити цю ганебну пляму, треба перейменувати робітниче місто Юзівку у місто сталі — Сталіне”. Така назва прийнялася... Консервативнішими лишалися тільки залізничники — станція називалася Юзівкою. Пізніше й її перейменували, та вже, мабуть, пов’язавши таки зі Сталіном”.

Вважається, що активне заселення Донбаських степів почалося ще в епоху Великого переселення народів, а першим кочовим племенем були кімерійці, які прийшли з-за Дону в X ст. до Хр. і кочували в басейні Кальміюса й Сіверського Дінця. За три століття кімерійців витіснили скіфи, які упродовж наступних п’яти століть асимілювалися з сарматами, ― ті теж шукали в цих краях свого щастя.

Український письменник Сава Божко у романі “В степах” твердив, що за часів Римської імперії на переселенців у Донбас переставало поширюватися римське право і будь-який злочинець, який утік у степ хоч би й зі смертним вироком, міг почати життя ніби з чистого аркуша. Щось подібне було й пізніше, тут ніколи не було кріпаків, а у тих, хто був прикріплений до заводів було чимало прав, невідомих селянам на Правобережній Україні.

Визначальною рисою Юзівки-Сталіно-Донецька також було її прикордонне становище: між культурами, між етносами, між військами, між державами (30 квітня 1746 року російський Сенат постановив визначити кордон між Військом Донським і Запорозьким саме Кальміюсом. Від того часу лівий берег річки вважався Донським, а правий — Запорозьким).

У цьому краї не дивиною була навіть різна судова й виконавча влада. Греки-переселенці, які, згідно з указом Катерини II, перебралися в ці краї наприкінці XVIII ст., для управління Павлівськом (сучасний Маріуполь) навіть вибирали окремий орган, який поєднував у собі адміністративні, судові та поліційні функції — Маріупольський грецький суд, що був вищою інстанцією Маріупольського повіту.

-mdpmcnz85j7t6t5fjx-.jpg
Річка Кальміус

Точно відзначив характер цього реґіону японець Гіроакі Куромія, якого також цікавив Донбас: “Клас” і “нація” — дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалися як реакція на Просвітництво, — не підходили й не підходять реаліям політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко в Донбасі навіть у часи пролетарської революції й громадянської (чи класової війни) в 1917—1920 рр.; так само було і націоналістичним партіям у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду й імперської Росії, і Радянського Союзу.

Визначальним для політики на Донбасі був (і досі є) могутній дух свободи й незалежности. Незалежність не відкидала можливости прагматичного альянсу з ворогами та зовнішніми силами, і ця поведінка спостерігачам часто видається безчесною, корисливою й безперспективною. Цей дух — продукт історії. Донбас належить до регіону, що колись називався Диким полем, нічиєю землею. Нічия земля приваблювала шукачів свободи, і Дике поле стало вільним козацьким степом. Навіть після того, як вільний степ завоювали, кордони усталили, Запорозьке козацтво скасували, а Донське увійшло до Російської імперії, контроль метрополії над колишнім прикордонним регіоном залишався слабким, а дух свободи стійко тримався.

Починаючи з другої половини XIX ст. розвиток промисловости, серед усього іншого, відкрив регіон для масової міграції, відродивши таким чином прикордоння в символічному розумінні. Донбас почав приваблювати всіляких шукачів свободи й щастя.

-mdpn-o8p6czvat8bo9t.jpg
Гіроакі Куромія. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки / Пер. з англ. Г.Кьорян, В.Агеєв; Передмова Г.Немирі. — К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002, С.475-476.

Навіть у сталінські 1930-ті роки й пізніше Донбас ніколи не втрачав слави безпечного притулку для втікачів. І перед, і після Другої світової війни Донбас приваблював чимало людности, яка хотіла розпочати тут нове життя. Це твердження стосується зокрема людей, позбавлених громадянських прав: куркулів, священиків, євреїв... ”[10] Природньо, що саме в Донбасі шукали рятунку й українські селяни, яким доводилося втікати від фізичного винищення. Врешті-решт, Донбас — не Урал, Сибір чи Колима, куди не лише вивозили ешелонами з ґратами на вікнах, але й виїжджали самостійно (хоча й не так масово). У суцільну невідомість Далекого Сходу — через увесь континент — мали сміливість їхати лише цілковиті відчайдухи, хоча й ті переважно вибиралися туди на банальні заробітки. А Донбас... цей край ще зберігав ілюзію можливого повернення..."

-mdpnqnwdusfczljwd_q.jpg
dvstus@gmail.com