З Дмитром Стусом розмовляє Юрій Завадський
Юрій Завадський: Доброго дня, пане Дмитре! Мить, яку ми зараз проживаємо, перекреслила та переінакшила чимало з того, до чого ми прагнули. Водночас вона багато змінила в нас і поза нами – як не дивно, дещо на краще. Ви керуєте Національним музеєм Тараса Шевченка, берете активну участь у численних культурницьких проєктах – що у ваших планах довелося змінити, від чого відмовитися, а чого додалося?
Дмитро Стус: Справді, війна нагло перервала наше життя. Стала фактом, який змусив кожного визначитися: з ким ти? який ти? де можеш бути найбільш корисним? А коли можеш, то які пріоритети і який алгоритм виконання найнеобхіднішого.
Я понад тридцять років займаюся впорядкуванням і популяризацією спадщини Василя Стуса і вже понад десять керую Національним музеєм Тараса Шевченка. І щодо обох проєктів були великі плани. Війна, звісно, внесла корективи, але я і мої колеги ні від чого не відмовились. Інша річ, що відтермінувались якісь дати реалізації, доводиться шукати нових партнерів, реалізувати задуми за умов втрати фінансових, кадрових та логістичних можливостей. Щоб там не казали, а все це не йде на користь проєктам, які втратили динаміку розвитку.
Після початку військових дій головним було зберегти спадщину, архіви, рукописи, електронні бази даних та ресурси. Далі – подумати, як оживити соцмережі музею Шевченка та СтусЦентру, аби актуалізувати класику, зміцнити її зв’язок із днем сьогоднішнім, не перервати традиції. І мені було дуже радісно, коли я бачив, як Шевченко і Стус воюють із зайдами, що прийшли на нашу землю руйнувати наші традиції. Війна дуже посилила вплив саме цих постатей на все суспільство. Саме лінія розвитку від «Шевченка до Стуса», за якою «митець потрібен своєму народові лише тоді, коли його творчість йде по самому нерву реальності», виявилася необхідною тут і зараз. Постмодерн, мистецтво як гра осипались і відійшли в своє звичне поле – розваг, розслаблень, релаксу. Традиція, натомість, дозволила більшості чітко відчути, за які цінності воюємо.
І це допомагало, ми одними з перших повністю відновили діяльність музею Шевченка, не дали вмерти віртуальному музею Стуса і рухаємося далі в плані створення справжнього музею поета. Не знаю, чи буде це після війни потрібно державі, але музей Стуса буде створений. Я щодо цього однозначно певен.
Юрій: Початок війни застав вас під Києвом. Якщо можете, розкажіть про своє перебування в цій ізоляції.
Дмитро: Я живу під Києвом. Отож, 24 лютого я був у своєму домі, о 6-й мене розбудили, о 8-й був у музеї. Разом із колегами ми зняли і сховали Шевченкові оригінали, я віддав необхідні розпорядження і вже десь о 21-й зміг повернутися до будинку, де лежала смертельно хвора мама і куди переїхала колишня дружина з дітьми.
За кілька днів Дмитрівка, де я мешкаю, опинилася в сірій зоні. Кожні 5-7 днів я на кілька днів виривавсвя до Києва, бо треба було керувати музеєм, а потім повертався. Вивіз із села дружину з дітьми і татів архів, бо вороги стояли від нас за кількасот метрів. Дуже вдячний сусідам, які доглядали маму, коли я був у Києві в музеї. Дорога в Київ і назад була доволі небезпечною, але все вже в минулому. 25 березня померла мама, і я вдячний сусідам і місцевій владі, які допомогли мені її гідно поховати під мінометними обстрілами на сільському цвинтарі. Ніби зі всім впорався. Архіви збережено, всі живі, музей працює.
Юрій: Постать Василя Стуса протягом цих років стала особливо актуальною – його доля тісно сплетена з долею української державності. І зараз, коли країна в особливо важкій боротьбі, його тексти повертаються. Варто лишень згадати вкрай популярне видання за редакцією Вахтанга Кіпіані, видання доробку Василя Стуса в перекладах. Як ви вважаєте, що саме зумовило значну роль вашого батька в розвитку України – культури, державності, громадянської свідомості?
Дмитро: Думаю, що визначальними для популярності Василя Стуса став сплав таланту, неймовірної працездатності і людської та національної гідності, що не так часто поєднується в одній людині.
Так само дуже важливо, що було символічне перепоховання у 1989-му, коли вперше над Києвом масово майоріли національні прапори; що до 2000-го було закінчено наукове видання його творів – це показало масштаб поета і мислителя; що було кіно, були сотні вечорів, і навіть політична колотнеча довкола постаті мого батька сприяла популяризації його імені в масовій свідомості.
Від останнього я завжди дистанціювався. Але – об’єктивно – це також відіграло значну роль.
Юрій: Василь Стус мав опору в близьких йому по духу людях, і багато хто з них також постраждав від тиску радянського тоталітаризму. Кого ви могли би назвати посеред найближчих друзів, із якими Василя Семеновича єднали не лише спільні ідеї, а й особиста симпатія?
Дмитро: Найближчий і найдорожчий товариш це, звісно, Іван Світличний. І хоча після 1972-го вони так і не побачилися, бо відбували покарання в різних колоніях, а місця їх заслання розділяло приблизно 1500 кілометрів, проте їхній духовний зв’язок нікуди не зник. Іван Олексійович Світличний помирав практично в мене на руках, і він згадував Василя, мого батька. Тато також згадував Івана Світличного у листах, віршах, розмовах…
До 1972 року близьким по духу батькові був Іван Дзюба. У 1979–1980 роках тато найчастіше зустрічався з хіміком Іваном Калиниченком. Звісно, треба згадати маму – Валентину Попелюх – яка була подругою і коханою водночас. Не оминути також Ірину Стасів-Калинець та Надійку Світличну з їхньою відмовою заходити в барак, поки «Стусу не нададуть допомогу». Це врятували татове життя. А були ж іще і Михайло Хейфец, і Семен Глузман, і Євген Сверстюк, і Генріх Дворко, і багато інших людей.
Юрій: Прослідковуючи розвиток поетичної форми у Стуса-поета, можна помітити його симпатію до вільного вірша, до обґрунтованих експериментів із поетичним текстом, а водночас він більш відомий майже гранітними рядками густої метафоричної поезії. Як вам бачиться розвиток формального боку поезії Василя Стуса, причини та тенденції?
Дмитро: Поет Василь Стус вважав, що головне у вірші – зміст, важливість теми, густота наповненості і точність ословлення та образів. Будь-яка зайва красивість нищить вірш, нівелює його. Принаймні, якщо коротко говорити, саме про такий підхід свідчать його роздуми над природою поетичної творчості та пам’ять про наші розмови, 1979–1980 років. Звісно, часом емоційна правда буває більш промовистою за змістове наповнення, але це вже – вищий пілотаж, такого рівня поетів у світі геть мало.
Юрій: Як ви відчуваєте, що найважливішого ви успадкували від батька?
Дмитро: Напевне, бажання йти своїм шляхом і не зважати на думки інших. Мені й справді цікаво бути собою, торувати свій шлях, вибудовувати особистісну стратегію мандрівки життям. А ще, напевно, поступово вдається вдосконалювати постійну готовність прийняти виклик долі. До батька мені тут далеко, але я ніколи бездумно не виконував нічиїх наказів. Бо за власні вчинки відповідаю лише я.
Юрій: Ви багато працюєте над рукописами Василя Стуса, ініціюєте видання, укладаєте книжки. Чи існують тексти, які ще не дійшли до читача? Згадується збірка з робочою назвою «Птах душі», яку так і не вдалося вирятувати з таборів.
Дмитро: Звісно, існують. Проте це тексти і конспекти раннього Стуса. Там теж є чимало цікавих для фахівців роздумів, ідей тощо. Так само не опрацьована бібліотека поета: книжки містять сліди ремарок, роздумів над перекладами і прочитаним. Але в вивчення Стуса ніхто й ніколи нічого не вкладав. У цьому сенсі ми далекі від елітних народів – британців, німців, французів, поляків, які дбають про власні історію й культуру, а тому мають виразні національні постави. Ми ж, маю надію, лише на початку шляху…
А «Птах душі»… все, що було можливо, я зробив. І це зроблене відкриває дуже цікавий простір до коментувань, перегуків, інтерпретацій. Тобто до відкриття і вивчення світу Василя Стуса. І саме це завдання ставить для себе ГС «СтусЦентр».
Юрій: Що зараз найголовнішого робиться в Україні для популяризації постаті Василя Стуса?
Дмитро: Все, що робиться, має біжучий і політичний відтінок. Вкладення сьогодні на сьогодні, як у короткотривалому бізнесі. На жаль. Проте я уникаю цих процесів, займаючись тим, що цікаво. Приємно, що прихильників такого підходу стає більше. І не лише в Україні.
Юрій: Який вірш Василя Стуса зараз, у цей жахливий і тривожний час, видається вам найбільш актуальним?
Дмитро: Є багато актуальних віршів. Але я би процитував не вірш навіть, а фрагмент листа: «Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш — то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю…» І сьогодні ми всі вчимося: і любити, і захищати свою любов. Скажу навіть: мені шкода людей, які ніколи не любили, ніколи не зазнавали болю і відчаю, але ніколи й не відчували справжньої повноти життя.
Юрій: Щиро дякую за розмову!
Дата публікації: 14.07.2022
Видання: Посестри. Часопис №16
Категорія: Бесіда
Ключові слова: війна, поезія, майбутнє
Матеріал із сайту Часопис «Посестри. Українська і польська література».
Часопис «Посестри. Українська і польська література» – це некомерційний українськомовний проєкт, покликаний знайомити широке коло читачів із найкращими творами української й польської літератури. Оригінальні поетичні й прозові твори та переклади, нариси, есе, наукові дослідження й літературна критика стали змістовим наповненням нашого інтернет-порталу і є у вільному доступі для всіх, хто прагне вслухатися в те, що промовляє до нього Слово.