17 липня 2020

Іван Дзюба

Василь Стус навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом, що край його почує. Тоді, в безпросвітності всеторжествуючого «реального соціалізму» та загальної резиґнації, ця віра могла видатися коли не самовтішанням, то хіба затятим викликом темним силам заглади. Але насправді за нею стояло відчуття світового часу, який коригує рух історії, кладучи межі навіть найпотужнішим царствам брехні і рано чи пізно оприлюднюючи запечатану правду.

Нині ми вже й самі це бачимо. Стусова непоступлива віра в моральний абсолют виявилася прозірливішою, аніж розпачливе примирення з дійсністю багатьох із нас. Його поезія залунала на Україні, її почули, в неї вслухаються. Його ім'я сьогодні на устах не лише у знавців української літератури, а й у всіх, кому дорога Україна. Схиляються перед ним і поза Україною ті, кому випало читати його твори або довідатися про його долю і боротьбу.

Запізніла шана української суспільності зробила неминучим і високе офіційне визнання: 1991 року Василеві Стусу присуджено Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Але загальне визнання і навіть захоплення, хоч як це не парадоксально, завжди таять у собі й певну небезпеку для об'єкта екзальтованої уваги. Те, що у всіх на устах, має великий шанс бути поверхово сприйнятим. Свого часу ще Дені Дідро зауважив, що видимість відомого є найбільшим ворогом пізнання. У випадку ж доль таких поетів, як Василь Стус, небезпека ілюзорного знання набирає ще й специфічного характеру: поверхове — не з текстів, а зі слави — сприйняття спокушає моделювати образ поета за власною світоглядною чи політичною потребою.

У передмові до виданої 1986 року на Заході стараннями видавництва «Сучасність» Стусової збірки «Палімпсести» (упорядкування Надії Світличної, яка врятувала і зберегла багато текстів) Юрій Шевельов писав: «Парадоксально, але правда: героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета. За літературним словом шукаємо і знаходимо образ чесності й непохитності людини. Це зрозуміло й виправдано в сьогоднішніх обставинах. Але не треба забувати про інше, не тільки українське, а й загальнолюдське, не тільки часове, а й тривале в поезії Стуса».

Так, це правда. Більше того, для багатьох читачів національно-патріотичний мотив заступає і ще неминуче довго заступатиме і весь разюче нетрадиційний, ятрущий образ України, і всю повноту та складність поетового «Я», драму людського духу в ньому.

Але правда й інше: водночас доля Василя Стуса кидає гостре опрозорююче проміння на всю його поезію. Біографія і самонастановлення в нього невіддільні одне від одного. Рідкісна, трагічна неподільність поезії й долі.

...Серед найрізноманітніших типів поетичних натур, що їх являє нам історія світової літератури, можна вирізнити два полярні: той, що знаходить радість і мудрість у простих, всім від Бога даних виявах життя, і той, що за рутиною буденщини бачить трагічні бездоння незбагненного, дошукується неможливої відповіді на вічні питання і застрашений відпочатковою абсурдністю буття перед очима смерті, хоча й може дивитися в них стоїчно.

Василь Стус ближчий до поетів отого другого психологічного полюсу — полюсу трагізму. Відпочатковий настрій його трагічного світосприймання, може, йшов не стільки від світоглядних переконань (як, скажімо, у митців екзистенціалістського штибу), скільки від висоти етичного ідеалу та від етичної непоступливості,— але потім був підсилений й інтересом до екзистенціалістської філософії, в якій поет знаходив дещо споріднене із власним світопочуванням.

Своєрідність і небувале загострення внесла в це «екзистенційне» світопочування приналежність Василя Стуса до нашої доби, до соціалістичного суспільства і до України. Одна річ — філософські муки вільного творчого духу у недосконалому, але відносно вільному суспільстві, і зовсім інша — муки думки та совісті людини в такому суспільстві, де і їй самій, і всьому народові зав'язано рота (не кажучи вже про страждання від концтабірних знущань).

«Нестерпно надокучили уламки доль, ламані лінії бажань і звершень, гримаси наслідків. Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця»,— ці слова з табірних записів могли б правити за мотто для його поезії, в якій навіть заперечення Вітчизни є лише формою її найгострішого переживання.

У наведеній сентенції — підсумок багатьох гірких роздумів, присмак дисидентського і табірного досвіду. Але ще й на самому початку громадянського і творчого шляху Василь Стус мав у душі таке ж трагічне відчуття фатальної пов'язаності своєї долі з долею багатостраждальної рідної землі, а своїх внутрішніх моральних та інтелектуальних проблем — з долею народу. Тільки тоді починалося з рахунку до самого себе. Ось що писав він у листі до Андрія Малишка 1962 року: «Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись». Це був початок шляху, початок відрахунку, коли Стус ще не вирізняв свого «Я» з «Ми», — ще не було спокутувано «свій гріх», ще не було знято з себе «прокляття віків», ще не було здобуто права на власний позов до земляків...

Тут постає питання, на яке хтозна, чи й знайдеться колись відповідь: чому і як зароджуються національне самоусвідомлення та почуття національної гідності і обов'язку, потреба національної справедливості у людей суспільства, яке геть втратило національну пам'ять та індивідуальне обличчя, де цілі покоління навіть не знають цих слів, де все робилося для того, щоб ці поняття не виникли і не набули реального змісту? І чому в однієї людини самоусвідомлення і почуття приналежності пробуджується, а інша — здавалося б, з такими ж душевними, моральними, інтелектуальними якостями — спокійнісінько обходиться без них, не відчуваючи ніякої ущербності, а часом і об'єктивно не будучи позначена нею? Чи тут важить емоційний склад, чи діапазон соціальних почувань, чи якісь враження дитинства, випадковості самоосвіти або напрям інтелектуальних шукань, чи спосіб розв'язання проблеми «точки опертя» для власного «Я», чи відмінності в генетичному потенціалі?..

У всякому разі, Василь Стус як особистість формувався в умовах, якнайменше сприятливих для національного самоусвідомлення. Народився 1938 року на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині. Навчався в Донецькому педагогічному інституті, трохи вчителював на Кіровоградщині, потім — армія. Восени 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР і був на той час уже людиною з досить сформованими поглядами. Отже, чи не найважливіший етап становлення особистості припав саме на період навчання в Донецькому педагогічному інституті.

І тут я, сам донеччанин, хочу спростувати тривіальність уявлення про Донбас як край, безнадійно зрусифікований і для українства безперспективний. Принаймні в сорокові-п'ятдесяті роки там ще жила по-своєму колоритна українська мова (хай і на периферії суспільності: в селах та на передмістях), чувся подих землі української і були люди, що свідомо працювали заради української культури, хоч і мусили бути в цьому обережними, а то й потайними. Що ж до очевидного факту цілковитої зрусифікованості офіційного життя, то його цинічна брутальність, приголомшлива невідповідність безугавним пропагандистським заявам про розквіт національних культур якраз і провокували допитливу думку, спонукаючи вдумливу молодь до прозріння і протесту. Не випадково ж саме Донеччина дала і Івана Світличного, і Василя Стуса, і Василя Голобородька, і Миколу Руденка, і Олексу Тихого.

До речі, один особистий спогад саме на цю тему. Десь у перші часи нашого знайомства, року 1964-го, Василь із сарказмом розповідав мені про те, як ще недавно його, студента педінституту, залучали до перекладання з російської на українську бюрократичної писанини Донецького раднаргоспу. Тепер, пригадуючи Василеву відразу до політично-бюрократичного маскараду, я розумію, яке вразливе в нього ще тоді було почуття національної гідності. Між іншим, доля немовби навмисне випробовувала чи переслідувала поета оцим специфічно українським канцелярським перекладацтвом: ним йому довелося займатися і в різних київських установах після вигнання з аспірантури.

Вперше я почув про Василя Стуса під час одного з приїздів у Донецьк від Андрія Васильовича Клоччі, колишнього «молодняківця», а на той час — літературного і театрального критика, визнаного авторитета в культурному житті Донеччини: мовляв, є у нас один хлопець, він ще себе покаже, через кілька років будемо входити до його кабінету отак-о... (Андрій Васильович жартома зігнувся, як перед великим начальником). Якби ж то знав покручений сталінізмом «молодняківець», які думки і яка сила визрівали в його протеже! До речі, Василь у розмовах не раз із вдячністю й повагою згадував Клоччю, але вже пізніше, мабуть, під впливом якоїсь конкретної, невідомої мені обставини, змінив свою думку і в одному з табірних листів відгукнувся про нього зневажливо.

Якщо від Андрія Васильовича Стус міг довідатися про нашу літературу 20-30-х років, зокрема й прочитати тогочасні журнали, які були в Клоччі, то за свою добру обізнаність із західною літературою він великою мірою був вдячний Тимофієві Трифоновичу Духовному, викладачеві зарубіжної літератури Донецького педагогічного інституту. То був наш улюблений викладач, а Василь став його улюбленим учнем. Тимофій Трифонович мав величезну бібліотеку зарубіжної літератури, залюбки пропонував нам свої книги для читання.

До красного письменства у Василя був не лише читацький, а й поважний теоретичний інтерес, який і привів його до аспірантури. В перші київські роки Стус сприймався у своєму колі швидше як майбутній літературознавець, ніж як поет. У літературному середовищі та на вечорах, коли й виступав, то волів радше обговорювати твори товаришів, аніж читати власні. Писав рецензії, критичні статті, і вони часом мали більший розголос (наприклад, стаття «Най будем щирі» — у журналі «Дніпро»), ніж його нечисленні поетичні добірки. Але за своїм душевним складом і способом мислення, у своїх стосунках зі словом і, зрештою, в самопочуванні Василь Стус був таки поетом. Невидиме внутрішнє визрівання, наростання поетичної потуги в ньому тривало, і тільки несприятливі зовнішні обставини, крайнє загострення цензурного тиску, що зводило нанівець спроби друкування, ще тоді унеможливили появу в українській літературі нового визначного імені.

Та невдовзі була втрачена і можливість літературознавчої праці. Річ у тім, що Василь Стус із його чутливістю до суспільних проблем відразу ж по приїзді до Києва прилучився до того культурно-національного руху, що розпочався у столиці і ширився по всій Україні, пізніше діставши назву шістдесятництва. Власне, це були перші симптоми національного пробудження, і в його тодішніх формах багато що може викликати сьогодні просто усмішку, але для свого часу то був необхідний і неминучий етап. Провісниками національно-культурного руху (а він фактично робився вже й політичним) були поети-шістдесятники: Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, а водночас і такі літературні критики та публіцисти, як Іван Світличний, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл, згодом Валентин Мороз. Уже на початку 60-х років у Києві виник Клуб творчої молоді, який об'єднував і мистецьку, і наукову молодь. Після його розгону контакти різних груп молодої української інтелігенції (і тієї, яка щойно наверталася до українства) тривали. Та й уцілілі душі із старшого покоління не залишалися осторонь процесу оновлення. Особливо помітно це було в літературі. Маю на увазі не лише активну громадську «дисидентську» діяльність Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича чи щедре культурницьке навчительство Григорія Кочура, а й громадсько-літературну позицію таких авторитетів, як Максим Рильський, Павло Тичина, Михайло Стельмах, Олесь Гончар, Леонід Первомайський, Микола Бажан.

Яким було місце Василя Стуса у тодішньому колі молодих «порушників» державного спокою? Тут треба почати з його вдачі. Він не належав до людей, легких у спілкуванні. Небалакучий, але напружений не лише в слові, а й у мовчанні, він не надавався ані до беззмістовних розваг, ані до патріотичної риторики та й усілякої необов'язковості взагалі. У кожну справу вносив серйозність і, сказати б, невисловлений моральний ригоризм.

...Колись Кант сказав про дві дивні і величні речі: зоряне небо над людиною і моральний закон у людині. Василь Стус був одним із тих не дуже багатьох, кого це стосувалося сповна і владно. Був людиною морального абсолюту. Чи то самою природою, як благородний метал, був гарантований від окислення, чи то такою сильною була його воля, цілеспрямованість на високе етичне самопочуття і дію. Небуденна сила волі виявлялася завжди, і в ситуаціях, вирішальних для долі, і в житейській щоденності, навіть у дрібницях.

Василева постійна моральна наелектризованість була б вельми обтяжливою для оточення (яке і в найкращому разі потребує чергування хвилин напруги з годинами відпруження), якби не його бездоганний внутрішній такт і делікатність. Навіть великодушність — адже немилосердна вимогливість його була націлена на самого себе, а не на інших. У цьому його принципова відмінність від агресивних моралістів. Він товаришував або конструктивно співпрацював з людьми різних поглядів (крім непорядних, звісно) і поколінь. В нього були друзі і серед художників, скульпторів, музик, театралів, і серед молодих учених, філософів, «технарів» — друзі не до застілля, а до інтелектуального спілкування.

Його літературні зацікавлення були надзвичайно широкі. Вже тоді, в середині 60-х років, почав активно перекладати, насамперед з німецької, яку добре знав. Захоплювався європейською модерністською поезією, що її тоді тільки починала відкривати для себе літературна молодь (багато що доходило через польські переклади).

Свої поезії не поспішав публікувати. Тим часом поетичний доробок зростав, і десь наприкінці 60-х Василь Стус запропонував видавництву «Радянський письменник» рукопис поетичної збірки, якій дав назву «Зимові дерева».

Можливо, назва мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбирування сил для весняного пробудження. Збірка, діставши позитивні видавничі відгуки, у світ не вийшла, оскільки доля книжок вирішувалася тоді не у видавництвах, а у відповідних відділах ЦК компартії України та в інших «органах», але все ж у машинописному виконанні набула поширення серед літературної молоді (принаймні Києва) і таким чином стала фактом літературного життя.

Уже в «Зимових деревах» почали визначатися деякі постійні мотиви творчості Василя Стуса. Це, насамперед, лірика кохання. Власне, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них — як непоправної і згубної) — немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею, цим подолавши самоту, а отже, і власну невикінченість, і долучившись до чогось загальнозначимого. (Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту, але не ототожнюймо цю духовну і філософську самоту з побутовою і навіть взагалі фактичною — хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість завжди мучиться своєю не так минущою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського «Я», суспільстві і світу). Отож лірика кохання — це і лірика найінтимнішої орієнтації в цінностях людських відносин взагалі, лірика самовипробовування на соціальну і духовну резонансність своєї особистості.

Другий мотив «Зимових дерев» — переживання своєї національної сутності. Це зовсім не те, що патріотична патетика. Остання не була властива Стусові від самого початку. Патетика (в доброму значенні слова), при всьому можливому багатстві тонів і діапазонів змісту, — все-таки односпрямований потік думок і емоцій, свідомо чи несвідомо керований, зорієнтований на певну мету. Вона була великою мірою характерна для першої хвилі шістдесятництва, але самої її було замало для самовиявлення української національної свідомості. Тому в багатьох поетів (зокрема й отих перших шістдесятників) патетика невдовзі починає змінюватися, ускладнюватися, а то й викликає деяку естетичну опозицію (наприклад, у поетів так званої «київської школи», до якої тоді належали Валерій Ілля, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Василь Рубан, посереднім чином — і Василь Голобородько, Михайло Григорів, Іван Семененко та інші). У Василя Стуса національне самоусвідомлення знаходило вихід не так у декларативній експресії (хоч і вона є: «Ти вже не згинеш, ти двожилава, земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками...» — вірш 1963 року), як у аналітичній роботі поетичної думки, в переживанні різних, інколи суперечливих імпульсів. Саме в цій роботі душі, часом душевній муці, розкривається зміст особистої причетності до національної долі, і він має різні виміри, різне оціночне забарвлення — від розпачливого національного самокартання та умовного прийняття бід України, що є, власне, формою висловлення цих бід («Звіром вити, горілку пити... і добі підставляти спите вірнопідданого лице, і не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кількасот божевільних літ» — вірш 1964 року), до навдивовижу інтимного і водночас пророчого переживання жертовності задля України (цикл «Костомаров у Саратові»). Цей цикл, особливо шостий вірш з нього, дуже виразно вказує на внутрішню природу Стусового українства, породженого відчуттям історичної скривдженості України і потреби заступатися за неї: «Хто ж їй води подать захоче? Закриє очі хто — скажи?».

Обидва відзначені вище мотиви осяяні світлом етичного абсолюту.

Третій виразно відчутний у збірці мотив виникає із тієї критичної енергії, що породжена Стусовим етичним максималізмом. Ця енергія оформлюється в гротескне бачення і саркастичну інтерпретацію буденного низького існування, того, що нині ми звемо бездуховністю, а тоді сприймали як вияви міщанства, обивательщини. Коли ж ішлося про низькі рівні національного життя, народжувалося те, що можна співвіднести з національною самокритикою, яка властива всякій поезії національного пробудження та відродження. З роками цей мотив у поезії Стуса звучатиме дедалі потужніше і гіркіше, співмірно з загостренням національного болю.

Подаючи рукопис своєї першої збірки до видавництва, Василь Стус не мав великих надій на публікацію. І відмова не стала для нього несподіванкою, хоча, звичайно, й засмутила. Проте невдовзі він компонує нову збірку — «Веселий цвинтар». Назва підказана фантасмагорією української реальності. У цій збірці поглиблюються мотиви попередньої і з'являються нові, а гротеск не тільки межує із неповажно трактованим трагізмом, а й набуває подеколи якогось зухвало-відчайдушного характеру. Звичайно, до цього спричинилися ускладнення, погіршення як особистого творчого та громадського становища самого Василя Стуса, так і політичної та духовної ситуації на Україні.

Говорячи про ті чи інші мотиви Стусової поезії, слід пам'ятати про умовність їх виокремлення. Власне, всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця в принципі непрограмова, нетематична. Або, інакше кажучи, вона вся на одну «тему»: поетове самопочуття, стан його «Я».

У зосередженій на самопізнанні поезії неминуче з'являється проблема ідентичності свого «Я», і тоді самопізнання із спокійного, а то й комфортного стає дискомфортним, болісним, почасти й розкладовим (хоч сильна воля бере зрештою гору над дезинтегруючим самоаналізом).

«Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту», — читаємо в одному з віршів. Але насправді то не якісь дзеркала світу, а сто очей його власного сумління й суворого самоперемірювання, то мука пошуків самого себе: «Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?». Часом доскіпливість такого самопошукування призводить до самозаперечення, до відчуття відчуженості від самого себе: «Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі...».

У вірші «У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі...» — інший аспект цієї проблеми. Тут — трагізм самоусвідомлення, що скинуло пелену житейської конкретності і побачило безнадію поривання за визначені світоприродою межі. І це вже безнадія не особова, а родова, і розмова з собою на «ти» стає розмовою з людиною як родовою істотою, життя якої — в філогенетичному минулому, бо ним визначене. З розпачливим сарказмом людині — людству — пропонується зворотний розвиток аж до палеонтологічного початку...

У поезії ж «Як страшно відкриватися добру...» — вже не сардонічна пропозиція, а констатація: людство бачиться як «плем'я самоїдів», готове здійснювати свою самоїдську місію до кінця — «допоки аж останній самоїд не з'їсть себе самого із філософським виразом».

Конкретний історичний досвід, гнітюча моральна й політична атмосфера величезною мірою загострювали песимізм Василя Стуса (і, може, останнє й було крайньою, але водночас і легітимною формою вираження першого?). Але це не змінює іншого питання: чи той «фундаментальний» песимізм своєю чергою не загострював сприйняття конкретної абсурдності конкретного суспільства?

Це діалектичне співвідношення має і свій національний вимір. Чи, може, й виростає на українському ґрунті, лише знаходячи підтвердження й покріплення у світовій історії, на яку екстраполюється:

...Протрухлий український материк росте, як гриб. Вже навіть немовлятко й те обіцяє стати нашим катом і порубати віковий поріг, дідівським вимшілий патріотизмом... Це твердь земна трухлявіє щодня, а ми все визначаємось. До суті доходимо. І, Господом забуті, вітчизни просимо, як подання.

Тут уже чується і туга за дією в ім'я України як виклик забарному самоозначенню чи принаймні як трагічний коментар до нього...

Нагадаємо: це були 60-ті роки, власне, вже їх кінець. Свідкам тієї доби неважко зрозуміти, наскільки випадав Василь Стус із панівної суспільної атмосфери, наскільки не відповідав державно стосованим до літератури критеріям.

Проте не лише ця обставина унеможливлювала публікацію його творів. В останні дні серпня 1965 року влада провела серію політичних арештів у Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку та інших містах. Зокрема, були ув'язнені Іван Світличний, Панас Заливаха, Михайло та Богдан Горині, Валентин Мороз. 4 вересня в київському кінотеатрі «Україна» під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» частина публіки влаштувала акцію протесту проти арештів. Стус, як активний її учасник, опинився на особливому рахунку у відповідних органах. Досьє на нього постійно зростало, оскільки він брав участь у несанкціонованих літературних вечорах, підписував протести проти чергових політичних репресій, читав недозволену літературу тощо.

Неможливість друкуватися Василь Стус сприймав зовні спокійно, але такий стан, звичайно, дуже пригнічував його. На прожиття мусив заробляти, влаштовуючись на різні випадкові і тимчасові посади не за фахом, — після того, як його відрахували з аспірантури Інституту літератури за участь в акції 4 вересня 1965 року. Відлучення від улюбленої праці, муки вимушеного німування (точніше: постійне заглушування голосу) вплинули на радикалізацію поглядів, сприяли зацікавленню самвидавом. Система наче навмисне намагалася будь-що зробити із Стуса свого принципового противника. Але він ще не втрачає надії переконати владу у тому, що раціональне розв'язання наболілих проблем — в інтересах усього суспільства. В листі до ЦК КПУ та КДБ при Раді Міністрів УРСР від 28 липня 1970 року він пише: «Певен, що сьогодні є багато таких питань, необхідність розв'язання яких майже однаково відчувають О. Солженіцин і Ю. Андропов, В. Нікітченко і В. Мороз, В. Козаченко і І. Дзюба, І. Світличний і М. Шамота. Потреба здорового діалогу все зростає [...]. Відсутність потрібного діалогу створює прекрасний ґрунт для перебільшення незгод, розбіжностей. Кожен із учасників мовчазної дискусії сприймається ніби через збільшувальне скло. Людина, що має іншу позицію, сприймається протилежною стороною за... ворога! [...]. Ненормальні умови цілком закономірно продукують «ворогів», приводять до крайньої поляризації».

Не Стус шукав конфронтації, як запевняли репресивні органи і як, на жаль, уявляють справу ті, хто думає, що «героїзує» Стуса, приписуючи йому принципову антирадянськість від самого початку. Стусові нав'язували політичну боротьбу, як і багатьом, може, більшості з тих, хто просто закликав до розуму й порядності, до пошанування прав людини і до громадянського порозуміння. Інша річ (і в цьому драма нашого суспільства), що й така — швидше моральна, ніж політична — позиція була небезпечною для режиму і об'єктивно ставала формою його заперечення, яке поступово набирало-таки політичного характеру. Цинічна влада, вірячи у всесильність репресій, фактично провокувала своїх громадян, перекриваючи всі шляхи до порозуміння.

Десь уже незадовго до арешту, в середині чи у другій половині 1971 року, Василь Стус написав листа до президії Спілки письменників України та до ЦК КПУ у справах літературних, у якому обставав за своїх ровесників, позбавлених доступу до друкованих органів, приречених на мовчання, говорив про втрати, яких зазнає українська література, про гнітючу атмосферу у Спілці, звертався до почуття обов'язку й совісті її керівників. Цей лист (на жаль, ніде досі не опублікований, хоч у судовій справі він десь-таки є) слідчі органи кваліфікували як зловмисну антирадянську пропаганду.

Якось восени 1971 року, приїхавши зі Львова, до Стуса завітав В'ячеслав Чорновіл. З цієї нагоди на запросини Василя прийшли до нього додому Іван Світличний, Євген Сверстюк і я. Звичайна товариська розмова про перспективи українського національно-культурного руху в очах перестрашених (чи надто запопадливих) шпиків набула характеру конспіративної змови, і, можливо, саме тому, що зустріч відбувалася на квартирі Стуса, він був поставлений на «замітку».

Заарештували Василя, як і багатьох його друзів, трагічно пам'ятної ночі з 12 на 13 січня 1972 року. Слідство все зробило, щоби професійні заняття літератора кваліфікувати як антирадянську діяльність, а самого поета — як особливо небезпечного державного злочинця. Разюча несправедливість і глухий цинізм «правосуддя» назавжди змінили внутрішню орієнтацію Стуса. Він побачив перед собою катів, катівську владу і вже не шукав порозуміння чи діалогу з нею, а відповідав тільки презирством, викриттями та рішучістю вистояти. Побачене ж і пережите в тюрмах та таборах висталило цю рішучість.

Не була така доля фатально призначена йому. Він народився для праці, для творчості. І все могло б скластися інакше, якби влада і суд не виявилися такими безглуздо жорстокими...

Поетичне Слово стало причиною Василевої біди, за Слово його тяжко покарано. Але воно ж, Слово, віддячилося йому тим, що додало сили і гордості за найтяжчих умов:

...Ще виживу, вистою, викричу я — допоки поглине мене течія. Хай світ збожеволів, та розум ясний і зісподу входить у витлілі сни. Ще треба терпіти і марне — клясти. Лиш ти мене, Господи-Боже, прости!

І під час слідства, в камері слідчого ізолятора КДБ у Києві, і в концтаборах, і на засланні Василь Стус використовував кожну вільну хвилину та всяку найменшу можливість для читання й писання. Формально йому не було заборонено «писати і малювати», але фактично за це переслідували і відбирали чи знищували написане. Проте завдяки Василевим друзям чимало його творів збереглося і потрапило на волю. Разом з деякими ранішими вони склали збірку «Палімпсести». Назва багатозначно символічна. Палімпсестами називалися пергаменти, що з них стерто первинний текст і написано новий, крізь який, однак, старий може інколи проглядати. Отож, ствердження важливості нового письма, яке верховенствує над старим? Натяк на те, що під верхнім шаром треба шукати спідній, глибший, потаємний? Заклик бачити співвідношення старого і нового? У всякому разі — не просто термін у буквальному значенні...

Вже не раз говорилося про найочевидніше у Василя Стуса: цілісність його особистості. І це слушно. Але... Тільки в певному значенні: у значенні моральної несхитності життєвої позиції, громадянської і побутової поведінки. Тобто це стосується «зовнішньої» людини, людини дії. Але на рівні світогляду і світопочування, у внутрішній, духовній структурі він у постійній боротьбі із самим собою, у самонез'ясованості і самоневіднайденості... І саме це надає отій його «зовнішній» цілісності дивовижної глибини.

Він не крився з тим, що носив у собі, не боявся і перед українством постати таким, яким українському поетові «не личило» поставати,— і в цьому теж мужність, стоїцизм. В його патріотизмі не лише і не так традиційні тони — бадьорі, закличні, грізні, войовничі, як сумні, розпачливі, стражденні та стоїчні: «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — отож терпи, терпи...». Це не той патріотизм, до якого ми звикли, це набагато складніший комплекс почувань і поглядів, що робить проблематику України зрозумілою людям будь-якої нації, а інтерпретацію — прийнятною, самоусвідомлення ж сучасного українця — співмірним із самоусвідомленням світової інтелектуальної еліти: хоч і неоднаковим за змістом та характером, але якісно рівноцінним. Як і взагалі світопочування Василя Стуса рівноцінне світопочуванню «планетарної» людини другої половини XX століття.

Стусове переживання України народжувалося й формувалося також і у гнітючій атмосфері нашої тодішньої патріотичної буденщини. Так. Було відродження 60-х років, були ентузіазм, самовідданість... Але були й безпомічність у практичних справах, і брак людей діла. Натомість — ряснота патріотичних плакальників, надто за патріотичною чаркою, нескінченні і одноманітні до нестерпності балачки про мову, що заступали собою все світове життя. Якими принизливими, а часом гидкими бували спотворені форми українського патріотизму за умов абсолютного антиукраїнського терору. Як важко було поєднати в собі людину на повен зріст і українця-патріота. І як, проте, неможливо було для українця бути людиною, не бувши патріотом. Василь Стус повертав українське до вселюдського, світового, а вселюдське, світове привертав до українського... А отой маячливий абсурд, трагічна пародія національного псевдоіснування відбилися в несамовитих гротесках:

Довкола мене цвинтар душ на білім цвинтарі народу. Бреду в сльозах. Шукаю броду... .............................................. Свіча горить. Горить свіча — а спробуй, відшукай людину на всю велику Україну. Мигочуть тіні з-за плеча. Безмовні тіні. На лиці лиш очі і уста безгубі. Шепочуть: ми підданці згуби, і мерзлі сльози по щоці. Ми розминулися з життям. Не тим, напевне, брались шляхом і марне марим вороттям на первопуть свою.

Його мова до українства сповнена тяжких осудів, але їх сприйме лише душа співвідповідальна. На жаль, ті, кому адресуються пекучі докори, здебільшого глухі і не схильні до почування вини.

В поезіях табірного п'ятнадцятиріччя біль розлуки з Україною поступово стає болем очужіння. В цьому одна з відмінностей Стусової поезії від Шевченкової — при всій глибині спорідненості ідеї України, при високій мірі духовної спадкоємності. Але що таке очужіння? Не поет відсторонюється від України, а Україна немовби чужіє до нього і до самої себе, втрачає себе саму. Таке особливо гостро бачиться йому при короткочасному поверненні додому, в антракті між двома арештами: «...І стала невпізнанна уся моя батьківщина кохана, що знаною здавалася здаля... І світ нехитрий, в якому люди не живуть, а сплять, проблискує густою чорнотою, що стала мов закляття над тобою»; «Яка нестерпна рідна чужина, цей погар раю, храм, зазналий скверни! Ти повернувся, але край не верне — йому за трумну пітьма кам'яна. Як тяжко нагодитися й піти, тамуючи скупу сльозу образи. Радійте, лицеміри й богомази, що рідний край мій — царство німоти».

Відчуження переходить у заперечення: «нема мені вітчизни». В ній «разить мене од запаху трутизни». Таких убивчих слів у Стуса багато, але не можна їх брати на віру поза контекстом. Адже це — лише один із актів у шаленій драмі почуття, драмі любові до України і страждання за неї. Навіть кленучи, він, як і Шевченко, не може й не хоче позбутися її влади над собою, як і кари за неї. Те, що він проклинає,— все минуще і спотворене в Україні. А те, в ім'я чого він проклинає Україну минущу, спотворену, рабську,— Україна вічна, істинна, жива, Україна, якій сам дає життя:

Я єсмь, Вітчизно, як і ти,— єси на всевіки і віки. Бо з мого крику рвуться ріки Цнотливої, як куля, мсти.

Пливка складність, пекуча суперечність образу України, розтроюдженість почування її у Василя Стуса є складовою частиною всього трагічного самопочуття. Мабуть, не просто частиною, а осереддям. З ним пов'язане і особливо напружене, невідступне звучання мотиву самоти —одного з вічних мотивів світової поезії.

Звичайно тема самоти випливає з природного для розвиненого людського духу відчуття своєї осібності, нездоланності іманентних духовних бар'єрів і труднощів соціальної самореалізації. Але особливо загострюється вона через несприятливі обставини долі, політичне вигнанство тощо (таких прикладів у світовій літературі багато — від Овідія до Міцкевича, а як далі — то до Хікмета й Маланюка). У Стуса самота посилена очужінням України, запереченням її в її тодішньому стані, відповідно до історично складнішої картини реальності українського суспільства другої половини XX століття, складнішим і політичним та моральним рахунком до нього; і, нарешті, відчуттям трагічного розходження між собою, який стає дедалі безогляднішим у прагненні до мети і твердішим у самозреченні, та приборканою Україною доби тихого терору й тотальної «стабілізації». Остання обставина, помножена на Стусів суб'єктивний духовний максималізм, і породжувала оте: «О Боже мій, така мені печаль, і самота моя — така безмежна, нема — вітчизни», і оте: «твій шанталавий, без'язикий і недорікуватий люд». Він часом подумки відсторонював себе і від найближчих друзів, хоч саме в солідарності з ними, у спільному стражданні за Україну, в самій Україні і знаходив подолання самоти та смерті:

Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить і там росте, наш пригнітивши дух. Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух — і най вас Бог, і най вас Бог боронить. Розкошлані на всіх вітрах вагань, як смолоскипи молодого болю, в неволі здобули для себе волю, ногою заступивши смертну грань. Щедрує вам безсмертя щедрий вечір в новій Вітчизні — по громадді спроб. Отож не ремствуйте, що вам на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний.

У Стусовому переживанні самоти є і позаісторичне — відгомін особливого індивідуалістичного світосприймання, підсиленого впливом індивідуалістичної ж та екзистенціалістської філософії, яку він з інтересом читав (Ніцше, Ортега-і-Гассет, Гайдеггер, Сартр та ін.).

Буття собою означало для Василя Стуса протистояння не лише світові зла, а й собі самому, про що вже говорилось вище. Придивімося уважно до отієї постійної його внутрішньої незгідливості: «розбратаний сам із собою...»; «один як перст стою себе супроти, супроти себе сам стою супроти...». Уже ніхто не міг йому нічого закинути — на такій моральній височині він був, але сам і далі чимось собі дорікав і чогось від себе вимагав. Затята воля верховенствувала над серцем і розумом, давала їм напрям. Він пильнував себе самого. Часом звертався до себе у хвилини, що здавалися йому хвилинами слабкості, і власним словом употужнював власний дух (яка, наприклад, разюча своєю оголеністю рефлексія, що починається словами «Це просто втома...»). Але то не слабкість і не втома. То надмірність покладеного на себе тягаря. І зрідка прохоплюється благання:

О Боже, тиші дай! О Боже, тиші! Ця самоокупація душі, оця облуда людяності, може, страшніша за злочинство, ця жага самотерзання в вимерлому світі напівречей-напівлюдей, цей крик ізрунтаного серця — то занадто нестерпно для людини. Тиші дай, мій Господи! Зніми з душі бажання нових чинінь...

Але те бажання — дужче за нього... Колізія між розумінням надмірності вимог до самого себе і неможливості вмалити їх виливається у благання до Бога не лише погамувати бодай трохи «жагу самотерзань», а й внести у світове життя більшу моральну ясність: «Значи справжніші межі між смертю і життям, між днем і ніччю, між правдою й брехнею [...]. А земля занадто змістилася з орбіти [...]. Надто мало землі для духу...».

Він прагне звільнитися від випадкового й накинутого, відшукати свою початкову сутність: «Хай почезає час, аби в безчассі я вдруге міг постати, коли всі воління вщухли...». Це знов-таки один із вічних мотивів поезії, і Стусові рефлексії самоочужіння мають також філософський зміст: невіднайдення самого себе. Метафізична проблема набирає й простішої форми: кожен живе не своїм життям у тому значенні, що невблаганні і несподівані обставини або не дають здійснити життєву програму, або відтручають лінію долі геть убік від заміреного напрямку. Але у Стуса ота чужість власного життя має й інший, страшніший сенс. Адже доля переінакшена тут не якимось випадковим збігом обставин і не філософською абсурдністю буття, а насамперед колосальною знищувальною енергією диявольської держави. Ні, не хотів Василь такої долі, вона йому і самому часом незрозуміла, але «щось» диктувало йому бути саме таким, і що таке те «щось», його поезія сказала...

О не дивуй, о не дивуй мені — моє життя для тебе незбагненне. Воно й мені чуже — і не про мене чужіти в чужаниці-чужині, де я зацвів у потойбічні дні і щедро попускаю закрайсвіту свою одляглу душу, часом криту усесвіту великого на дні. Коли з'являється в солодкім сні моя Вітчизна майже призабута — о, як тоді морозять душу пута! О вирвись, вирвись, вирвись! Але ж — ні.

Його табірні і тюремні вірші, крім усього іншого, дають світової міри картини психологічного стану в'язня, психологічної суті самого ув'язнення як форми катування: «Весь обшир мій — чотири на чотири. Куди не глянь — то мур, куток і ріг. Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий, це плетиво заламаних доріг». Або: «Напевне, приписали до майна тюремного уже й тебе самого — всі сни твої, всі мрії, всі думки, завівши до реєстру потайного і зачинивши на міцні замки», «...Хоч силоміць ув очі засилюй сон! Привиддя постають... [...]. Не кукайте, криваві зозулі, над бідною моєю головою, коли віконце обснувало млою, коли мені так тяжко без землі, завислому у вертикальній трумні. О кружні кроки, скрадливі й безшумні!». Кроки невидимих, але щосекундно присутніх і незримо в тебе націлених наглядачів — кроки, що обрамляють сталевою биндою, як наручниками, всі найпростіші та найскладніші душевні рефлексії в'язня. Але — парадоксально: «Як моторошний сон — ці дні і ночі пригнічують мене і додають безмежних сил». Це визнання зродилося в контексті суто психологічних переживань тюремного побуту і самого перебування в тюрмі — начебто без участі політичних емоцій та символів віри. Вони десь у глибині, вони незримі.

Мабуть, сили додавало Василеві Стусу й усвідомлення того, що він — поет від Бога і як поет може увічнювати свої переживання у слові. Душею опановувало відчуття вищості над долею і влади над страхом смерті: не зникнеш безслідно, залишиться Слово, в якому і ти, і твої болі, і твій світ, і твоя вищість над ворогами й катами...

Коли говорять про чиюсь мужність і самопожертву, не завжди уявляють, що за цим стоїть. Адже не тільки поетова доля вирішувалася. Наскільки простіше було б, якби кожен відповідав тільки за себе і брав на себе тільки свій біль. Та не про себе думає людина в тюремній клітці...

Скільки набилося туги! Чим я її розведу? Жінку лишив на наругу, Маму лишив на біду. Рідна сестра, як зигзиця, Б'ється об мури грудьми...

Розумів, що іспитує не лише себе: «Тож іспитуй, як золото, на пробу коханих, рідних, друзів і дітей: а чи підуть крізь сто твоїх смертей тобі услід?». Може — жорстоко. Але — не його вина. Мучився їхніми муками не менше, ніж вони — його. Хто відчує його біль за найрідніших людей, його вину за те, що покинув їх напризволяще, оту безсилість чи неможливість зарадити їм,— той бодай наблизиться до розуміння і співпереживання тяжкого і неповоротного Василевого рішення:

...мороком горло огорне — ані тобі продихнуть. Здрастуй, бідо моя чорна, здрастуй, страсна моя путь.

Бо — «відчайдушно пролягла дорога несамовитих».

У світовій поезії немало пекучих болів і оскаржень, породжених душевними муками й фізичними стражданнями поета. Але сказати про себе: «Біда так тяжко пише мною, так тяжко пише мною біль...» — це вже інша якість вираження терпінь. І яким же мав бути той біль, що народжував уже не просто слова, а саму свою звукову матерію: «і вже болить душа, на дуб здубіла», «горлом скривілим од крику», «бо в горлі застуда, у грудях пітьма, і світ обступає стокрик — Колима»...

Не просто анатомія болю — аж до агонії душі, коли вона, до крові оббита в лабіринтах страждань, безнадійно б'ється об глухі мури світової байдужості. І не просто картина світу через призму страждань, хоч і це є: «тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань...». Та тут і інше: власне страждання поєднане із стражданням Вітчизни; узагальнений образ мук людства; страждання за всіх: «...та кожного кривда мене обпіка...».

В останні роки у Стусовій поезії дедалі відчутнішим стає мотив смерті. Це не просто теоретичний постулат. Вона стояла перед очима постійно. Не треба ображати поета припущенням, що йому незнаний був страх смерті і що не жаль було прощатися із життям: «...Кривавим оком світиться одчай... То все твої страхи, страхи, страхи»... «На хижім вітрі чезне й ниций страх» — у цьому образі вгадується міра випробувань, перед якими відступав страх: коли гартувалася воля. І вже при сходженні на Голгофу сказалося: «Як добре те, що смерти не боюсь я...».

Подолання страху смерті, як і здатність вистояти у випробуваннях надлюдської міри, можливі у стані покликаності, відчуття якої взагалі було властиве Василеві Стусу, а в останні роки опанувало ним. Покликаність подвійна — і Вітчизною: доля «в беручке багаття України мене, за руки взявши, повела», — і Богом: «То є Господній перст», «...на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний»; «Я вступаю, Боже, в царство твоє». Аж до такого: «В мені уже народжується Бог...» — не про гординю йдеться, не про богорівність, а про те, що Бог входить у душу, «і поступово одміняє її», і готує її до «блаженної миті раптового самоспалення»... А взагалі він веде напружений і складний діалог із Богом («Ти надто щедрий, Боже,— стільки жаху вергаєш на мале моє життя...»), в якому є і оскарження, знов-таки, як і в Шевченка, за долю України. Але то вже тема окремої розмови. Як і аналіз Стусової поезії в контексті світової лірики романтичного песимізму та екзистенціалістської літератури та філософії.

Отож світова скорбота, світовий біль романтиків набирають складнішого змісту, обтяженого рефлексіями історіософського і політичного плану в конкретнішій формі. Хоч стоїть, хай і по-іншому, проблема трагічної недовершеності, недосконалості світу; хоч, як і в романтиків-песимістів, трагічне сприйняття життя стає запорукою протистояння злу, оборони гідності людини, стійкості непіддатливості.

Філософи екзистенціалізму, які не раз зверталися до поезії для підтвердження своїх поглядів (згадаймо есей Мартіна Гайдеггера «Гельдерлін і сутність поезії»), знайшли б найбагатший матеріал у творчості Стуса. Але у нього ж, на мій погляд,— і певне заперечення або подолання екзистенціального світопочування. Воно в тому, що головні антиномії і проблеми екзистенціалізму (життя — смерть, існування як буття для смерті, самота — комунікація; страх — рішучість; закиненість у буття — осягнення свободи; екзистенція — безособове) поет розмикає в переживання долі свого народу і у приналежність йому, в подвиг задля нього. Не кажучи вже про те, що поряд із Стусовою злитністю вічних мук думки і реальних страждань людини і народу філософські муки романтичного песимізму і екзистенціалізму можуть здатися, сказати б, інтелектуально «самонавіюваними».

...Мало не загальновизнаною стала думка, популярна і серед літературознавців, і серед не обізнаного із Стусовою поезією загалу: мовляв, якби не стражденна доля його, якби не тюрма і каторга, Стус не став би тим, ким є. «Тоді б Україна не мала Поета» — ця фраза кочує з однієї газетної статті в іншу. В ній хочуть висловити любов до поета або возвеличити його, але в ній — несвідомий цинізм. Мовляв, брежнєвські кати скалічили Стусові життя, зате вчинили нам великого поета...

Наважуся заперечити. Я трохи знав Василя Стуса і принаймні в дечому можу бути свідком. Це був інтелект могутній і тонкий, і притому інтелект постійно самовдосконалюваний, самонарощуваний, з безмежними можливостями самовдосконалення і самонарощування. Зрозуміло, що за нормальних умов вони розвинулися б у такій повноті, якої годі й уявити. А що не було б того болю й страждання, які є в поезії Стуса, то й це ще хто зна. Підстав для страждального життя йому б вистачало. Адже терпів не тільки за себе, а й за Україну, мучився і недосконалістю людини, і станом людства, і вічними трагічними загадками буття... Зате були б ще якісь інші, вже невідтворні сфери його духовної діяльності та форми поетичної творчості.

Коли пишеш про таких людей, як Стус, мусиш насамперед поставити собі запитання: чи маєш моральне право?

До 1972 року в мене були близькі стосунки з Василем. Після арешту, його і мого, наші дороги розійшлися. Бо все-таки ми були різними — не лише вдачею, а й поглядами. Я обрав шлях компромісу, він — непримиренності. 1975 року Стус написав «Відкритого листа до Івана Дзюби». Як розповідав мені його син Дмитро, він пізніше жалкував з цього приводу. Як на мене — дарма жалкував. Сказав те, на що мав право і що повинен був сказати. Я міг би щось заперечити, щось пояснити, але сам собі я говорив більше і тяжче.

Однак знаю й інше. Читав свідчення одного з його найближчих друзів по табору Михайла Хейфеца у книзі «Українські силуети» про Василеве ставлення до мене вже в табірні роки. І пам'ятаю останні рядки «Відкритого листа»: «...я й сьогодні не можу відвернути від тебе свого погляду».

Він не воював зі мною. Він говорив до мене. І це дає мені право говорити про нього...

(Василь Стус. Під тягарем хреста. - Л.: Каменяр, 1991, 159 с.)

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.