13 липня 2020

ЛЮДИНА І МІФ

«Або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати або вб’є, знищить мене. Але я — не поступлюся!”

(Василь Стус)

Всім нам надто важко торувати дорогу до себе. Ліберальні ідеї, що за кілька століть заразили майже весь світ вірусом толерантності, переконали більшість землян у тому, що від народження двоногий савець є людиною. Самоцінною. Достойною. У світ відношеннях вартою поваги. Рівною поміж рівних.

Та чи так це? Чи справді думка пияка може дорівнятися думці мудреця, а здатна на вчинок і дію людина рівноцінна тій, яка все життя звикла користуватися мінімумом, не затрачаючи своєї праці для того, аби тепліше стало бодай найближчим.

Ці питання, які сьогодні воліють не піднімати, насправді належать до кола тих вічних проблем людства, які не заходять вирішення не одну тисячу років. Хай там як, а для всіх очевидно, що поступ людства забезпечують одиниці, а користуються тим поступом майже всі.

Саме тому ідея рівності постійно загрожена (втім, не більше й не менше, аніж поступ). Добре, звісно, що всі ми користуємося з якогось віку виборчим правом, зле, що не бажаємо нести відповідальність за вибір, вчинок, власну бездіяльність.

Сьогодні мені здається, що все життя Василя Стуса — одна велика розповідь про творення з себе людини, яка здатна відповідати за все те добре та зле, що зробила в житті.

Непросте випало письменникові життя. „Гарне” але часто голодне й холодне дитинство. Бідність батьків. Несправедливість чиновників, які не допустили його до вступних іспитів лише тому, що Василь виявився на рік молодшим. Когось іншого це б могло озлобити, для Стуса ж це стало лише новим викликом, який ти — коли справжній мужчина, звісно, — мусиш прийняти.

Під час однієї з останніх наших розмов, що відбулася після чергової моєї життєвої поразки, батько сказав:

— Знаєш, Дмитре, сьогодні мені здається, що в житті є лише дві справжні цінності: кохання і виплекане вміння підніматися після поразок. Це як приз, який отримують далеко не всі. Кохання теж треба заслужити... Але вміння підніматися після падінь мусить виховувати в собі кожна людина. Без цього людини нема...

Не буду категорично твердити, що саме такими були слова Василя Стуса в далекому вже 1980-му, але за зміст — ручаюсь.

З коханою Стусові пощастило. Валентина Попелюх, яку поет зустрів у Києві, стала для нього тим тилом, який багато хто з чоловіків шукає все життя, але знайти вдається лише обраним. Звісно, сьогодні, коли більше говоримо про секс, аніж про високе, слова „любов” і „кохання” здаються химерними вигадками доби романтиків. Але, коли бачиш на вулиці бомжа, якому нікому допомогти, дуже часто розумієш, що його сьогоднішнє становище не лише прикрий збіг випадковостей, але й закономірний наслідок особистої поведінки. Там думав лише про себе, тут не виявив відповідальності, ще десь проявив слабкодухість і... потім залишається лише ображатися: яке несправедливе наше життя.

А воно справедливе! Кожний отримує по заслугам. Поет Василь Стус отримав посмертну славу, людина-Стус — повагу навіть ідеологічних супротивників.

Такий приклад. Товариш по ув’язненню, російськомовний єврей Михайло Хейфец, якому до знайомства зі Стусом українські проблеми були цілком байдужі, почав вивчати українську мову лише тому, що глибоко поважав її носія — Василя Стуса. У спогадах про нього, одних із найпроникливіших, він писав:

„Наведу один епізод, що характеризував поведінку поета на зоні. В госпіталі помер старий в’язень — литовець Клеманскіс. І на вечірній перевірці в’язнів, незважаючи на різку протидію таборового начальства, Василь Стус вийшов наперед шеренги і сказав:

— Немає нашого товариша. Його позбавлено останньої втіхи: щоб у останню путь його провели ті, хто ділив із ним життя, хліб і сіль... давайте зробимо для нього те, що можемо: скинемо на згадку про нього шапки, — всі, навіть сучня, поскидали шапки...”.

Звісно, це був ризик. Настільки грубі порушення таборового режиму не минають безкарно. Позбавлення побачень з рідними, права закупки додаткової пачки чаю, штрафний ізолятор... Для виснаженої фізично людини все це важко, але якщо навіть за таких обставин людина знаходить у собі сили думати про інших — її починають поважати, а тому коли з нею трапляється біда, приходять на поміч.

У житті Стуса таких випадків багато, а тому не варто їх переповідати. Існують спогади про нього, його біографія, врешті його твори. Але весь секрет його міфу в умінні любити, яке робить світлішим навіть потворне обличчя зони.

Все своє життя Василь Стус писав про любов. До жінки, людей, своєї землі, навіть самого себе (якщо людина не любить себе, то як вона може любити когось іншого?). А що обставини значної частини його біографії минали за колючими дротами, то він наповнював обмежений простір камери спогадами, образами, внутрішнім світлом... І то настільки привабливим, що вже майже два десятиліття перекладачі багатьох країн перекладати його твори на мови своїх держав.

Чому? Певно їм здається, що якийся Стусовий рядок може допомогти комусь подолати відчай чи зневіру, що час до часу поселяється в душі кожної людини...

Дмитро Стус

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.