Панас Заливаха (26. 11. 1925, с. Гусинка, Куп'янського району, Харківщина – 24. 04. 2007, Івано-Франківськ) – живописець, графік, скульптор і кераміст, який працював з традиційними архетипами. Один із перших ілюстраторів творчості Василя Стуса.
Під час голоду 1930-х разом з родиною переїжджає до Уссурійського краю: батько Панаса зробив голові колгоспу два вулики, за що родина отримала дозвіл на виїзд, а відтак і надію на життя.
Почав малювати на Далекому Сході. У 35 закінчив Інститут живопису, скульптури та архітектури імені Рєпіна в Ленінграді (у 1947-му був відрахований з вишу за те, що не прийшов на зустріч з кандидатом в депутати і зухвалу поведінку). Працював художником у Тюмені (1960-1961), де відбулась його перша персональна виставка.
Того ж 1961 р. переїхав до Івано-Франківська, де персональну виставку Заливахи закрили вже через 10 днів за розпорядженням обкому партії. Окремими роботами, намальованими ще в Сибіру, зацікавилися на Заході, відтак місцеві ідеологи вирішили за краще закрити виставку. У 1965-му, коли Заливаху заарештують, про цей факт згадають, звинуватять художника у внесенні розколу "в дружній колектив митців Івано-Франківщини…»
У 1964-му Панас Заливаха у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створив вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі червоного корпусу Київського університету. Проте спеціально скликана комісія визнала його «ворожим» і вітраж за наказом адміністрації було розбито.
У 1965-му Заливаху заарештували і засудили до 5 років таборів за антирадянську агітацію і пропаганду. Покарання відбував у мордовському таборі ЖХ-385. Зимою 1969-го Алла Горська якимось дивом отримала побачення з ним. В таборі митець виконав десятки екслібрисів, вітальних листівок і навіть кілька плакатів із зображенням Тараса Шевченка (для святкування в таборі).
28 серпня 1970 р., коли Панас Заливаха повертався після відбуття терміну додому, Алла Горська замовила половину київського кафе «Наталка», де святкували повернення. Саме тоді відбулося знайомство Панаса Заливахи з Василем Стусом.
Панас повернувся з таборів з великим бажанням творчо працювати. В 1970-1980-ті він активно реалізує себе в станковому й монументальному малярстві (пейзажі, портрети, автопортрети, натюрморти, тематичні композиції, оздоблення інтер'єрів громадських споруд), станковій та книжковій графіці (тематичні композиції, портрети, вітальні листівки, екслібриси, ілюстрування та оформлення книг); створює вітражі, мозаїки, станкову скульптуру та кераміку.
Творчості Панаса Заливахи властиве тематичне розмаїття:
осмислення історичного минулого (мозаїка «Борітеся – поборете», 1963; олія «Козака несуть», 1966 і «Чумацька вечеря», 1980-ті; «Козак Мамай», 1969, дерево, метал, темпера; олія);
тема Шевченка (вітраж «Шевченко. Мати», 1964; ліногравюра «Чи буде суд? Чи буде кара?», 1964; «Шевченко-пророк», 2006, олія);
осмислення загальнолюдського в національному колориті («Доля», 1970; «Світло істини», 2001);
Покрова-Берегиня («Богородиця», 1980; «Молитва», 1987; «Берегиня», 1980-ті; «Храмове», 1998);
доля людини («Розлука», 1970-ті; «Пієта», 1985; «Смуток», 1994);
зло і злочини тоталітаризму («Привид комунізму», 1982; «33-й рік», 1997; «Голодомор», 1998);
портрети друзів і товаришів по ув’язненню («Мовчання», «Чай», обидва – 1989; «Ґрати», 1998; усі – олія).
Інтер'єри: «Медівня», «Казка», «Картопляники», «Білий камінь», «Скала», крамниці «Дитячий світ» (усі – в Івано-Франківську, існували ще в 1989). Окремі роботи зберігаються в Національному художньому музеї, художніх музях Львова та Івано-Франківська, Тюменській картинній галереї та приватних колекціях.
Лауреат премій ім. Тараса Шевченка та Василя Стуса.
ПЕРШИЙ ІЛЮСТРАТОР ВАСИЛЯ СТУСА
Ми познайомилися з Панасом Заливахою у 1989-му.
Побіжно і якось зовсім випадково. Здається у тьоті Льолі Світличної. Чомусь лише Зеновію Красівському та Панасові важкохворий Іван Олексійович Світличний дозволяв голити та стригти себе. Панас готувався стригти дядька Івана, а я мусив щось передати тьоті Льолі.
Леоніда Павлівна відповідально ставилася до стрижки чоловіка, бо зробити це було зовсім непросто, але після певних вагань познайомила нас. Панас запросив завітати до нього, якщо буду в Франківську, і я побіг далі. Проте цей сивий чоловік, з теплими і широко відкритими очима запам’ятався.
Передусім, певне, лагідною впевненістю в рухах, відкритістю й цілковитою відсутністю дидактики. Він не повчав, не вимагав надмірної уваги до себе (як переважна більшість політв’язнів, які в цей час нарешті вийшли з пєрмських таборів, психушок чи тюрем), а просто був відкритим до співрозмовника, який здавався йому цікавим.
Це вабило.
І коли в середині лютого 1990-го я переступив поріг його дому в Франківську, ми зустрілися як давні і добрі приятелі.
Передусім Панас розпитував про перепоховання Василя Стуса. І я розповів йому, що це чудо, що дуже вдало склались обставини: новостворена кіностудії «Галфільм» вирішила зняти документалку про Стуса. Режисер Станіслав Чернілевський і директор Володимир Шовкошитний, які почали роботу над фільмом, знали про Василя Стуса вкрай мало, а тому прийшли до мене за інформацією. Я ж запропонував їм взяти участь у перепохованні і зафільмувати його.
Володя та Славко допомогли мені розплутати безліч бюрократичних вузлів, а я, натомість, був відкритий до них з інформацією, контактами та знайомствами. Так з’явився один з кращих українських документальних фільмів, у центрі якого була хроніка перепоховання Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса.
- Так часто буває чомусь у світі: доля довіряє найважливіші речі людям, на перший погляд випадковим, але саме вони стають апостолами, - сказав тоді Панас…
Панас був одним із небагатьох, хто розумів, чому втрата часу в боротьбі за повернення «Птаху душі» може виявитися непоправною: «ми чомусь зовсім не вміємо цінувати ні своїх людей, ні свої шедеври, – сказав він. – Скільки людей загублено, скільки зусиль змарновано. Не вміємо цінувати себе, а хочемо, щоб нас цінували інші…»
- Я ще в 1970-му, після звільнення, казав Василеві. Не рвися до табору, там немає можливості реалізуватися... Він не слухав мене, - ніби між іншим проговорив Панас.
Дивовижно, але попри велику різницю у віці, я під час чи не кожного приїзду до Франківська обирав спілкування з ним, а не зі своїми однолітками. Так було і в 1990-му, коли ми проговорили-прогуляли до вечора.
У Франківську початку 1990-х ще можна було ходити по кафе та їдальнях, простір яких було сформовано баченням Заливахи (вже до середини 1990-х оригінальні оформлення витіснив нестильний євроремонт). Традиція, як її бачив та уявляв художник, дивилася на нас зі стін та стелі різноманітних просторів, в яких ми пили свої 50 і вирушали далі, і кожен наступний заклад (а ми були в трьох чи чотирьох приміщеннях) давав привід до нового повороту розмови, яку перервав лише мус повертатися на Кошового, де мешкав тоді Панас, і де знаходилась його майстерня.
Як і Василь Стус, Панас Заливаха відчував відповідальність людини за іскру таланту, закладену Богом: «митець мусить, зобов’язаний реалізуватись в культурі мовою свого народу», кодом, символом, способом сприйняття та інтерпретації світу. Подібні думки властиві й Василеві Стусу, який любив говорити, що нікого не цікавлять обставини твоєї творчості, важливо лише те, що ти зробив.
Для обох творчість була чимось сакральним і відповідальним, а які-будь постмодерні ігри сприймалися без захвату. І хоча в 1990-х я перебував у полоні постмодерних інтелектуальних ігор, проте тверда і виважена позиція Панаса Заливахи викликала незмінну повагу й примушувала дослухатися до його аргументів в наших суперечках.
Сьогодні я вже розумію, що для Панаса, як і для Василя Стуса, мистецтво було не штукою, а способом пізнання світу, способом осягнути себе у світі. Себе-людину, себе-митця, себе-частину народу.
Не дивно, що графіка і роботи Панаса так вдало лягали в якості ілюстрацій до творів Василя Стуса. Саме тоді, в 1990-му, я попросив Панаса Заливаху оформити «Вікна в позапростір» Василя Стуса, що вийшла друком у 1992-му у видавництві «Веселка». Трохи згодом Панас подарував мені самвидавчу книжку Василя Стуса зі своїми ілюстраціями, видану в кількості кількасот примірників до одного з перших літературних вечорів Стуса в Івано-Франківську.
Минуло вже більше 40 років. Але взявши до рук ті давні видання, я раптом усвідомив, що Панас Заливаха є чи не найцікавішим ілюстратором спадщини Стуса: він, може як жоден інший художник, точно передав пошуки людини, яка намагається осягнути себе сам на сам із Богом.
Дмитро Стус