Київ (1954)10 вересня 2020

Один день у Києві.1954-й

Наприкінці червня 1954-го, трохи більше ніж через рік після смерті Сталіна, Василь Стус випустився зі Сталінської школи, отримавши срібну медаль. Ніхто жодних зауважень до нього не мав, всі предмети він здав на відмінно, але ж батьки залишались в окупованому німцями Донбасі під час війни. Чиновникам від освіти такої причини було цілком досить, аби не номінувати хлопця на золоту медаль.

Утім, для 16-річного юнака це не мало жодного значення. Василь вірив у себе, був певен, що всі дороги відкриті, а тому зібрав речі та й майнув до Києва — столиці тієї справжньої України, за якою він тужив і якою марив. Сталіно полишалося майже без вагань, адже усвідомлення власної інакшості й готовність до активного життя штовхали до столиці.

Київський залізничний вокзал. 1950-ті.

Після бруднуватого загального вагону пасажирського поїзда, облізлої та просякнутої вугільним пилом станції Сталіно конструктивізм Київського вокзалу став ніби обіцянкою нових і близьких звершень, до яких юнак так прагнув.

Проте на "усілякі філософії", як казала Василева мама, часу не було. Треба було спішити до приймальної комісії, щоб подати документи.

На щастя приймальна комісія факультету журналістики Київського університету знаходилась поруч. Долаючи хвилювання Василь відкрив важкі двері й після недовгих пошуків відшукав потрібну аудиторію.

- Який рік? Тридцять восьмий? Малий ще. Ми й тридцять сьомого не всіх берем...

Якісь пояснення Василя не мали жодного значення. Він зрозумів лише, що після першого курсу має бути практика, а на практику за радянськими законами можна посилати лише тих, кому виповнилося повних 18 років.

Але найбільш неприємною була холодна байдужість якоїсь тьмяної постаті, яка мала приймати документи. Василь звик до іншого, більш теплого ставлення до себе. В неукраїнському Донбасі, особливо у школі, він завоював повагу викладачів, які шанували цього дивного, добре освіченого юнака з бідної "грачівської" родини...

Микола Костьович Зеров (26.04.1890, Зіньків - 3.11.1937, Сандармох, Карельська АРСР) - поет, який зробив великий внесок у формування українського сонету й розвиток української поетичної мови. В.Стус присвятив йому вірш "Колеса глухо стукотять...")

Ще були якісь формальні розмови, але Василь вже все зрозумів: в Київському університеті йому не вчитися. Він розглядав старі стіни будівлі, якої ходили Микола Костомаров і Володимир Перетц, Микола Іванишев і навіть сам Микола Костьович Зеров, ім'я котрого хоч і було під забороною, але ж який це поет! Василь вже зрозумів: Київ байдуже відштовхнув його.

— Що я скажу батькам?.. Я ж їхав за перемогою... Чому?.. що там говорили про батьків?.. про рівень публікацій?.. та ж вони їх навіть не подивилися...

Не дослухавши до кінця мотиви відмови, Василь згріб папери й швидко попрямував до виходу.

Відчуваючи гіркий смак першої життєвої поразки, Василь підняв голову й лише тоді помітив, що сонце хилиться до заходу, а ночувати ніде. Треба поспішати.

— Я ще повернусь до вас переможцем, — невідь кому погрозив він і рвучко попрямував у бік залізничного вокзалу. — Я ще повернусь, — востаннє кинув оком через плече на червону пляму університету, яка здалася йому бездушною холодною стіною, об яку розбилися його юначі мрії.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.