(17 (29) вересня 1866 - 25 листопада 1934) Історик, публіцист
Український історик, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
Михайло Грушевський народився в Холмі, (Польща, нині — Хелм, пол. Chełm). Його батько був учителем греко-уніатської гімназії. Юнацькі роки провів на Кавказі, де навчався у Тифліській гімназії.
У 1886-1890 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету. За свою студентську роботу «Нарис з історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.» отримав золоту медаль і був залишений при університеті.
По закінченні університету Грушевський публікував статті в «Киевской Старине», «Записках наукового товариства імені Шевченка», видав два томи матеріалів в «Архіві південно-західної Росії» (частина VIII, т. I і II). Передмова до цих матеріалів склала магістерську дисертацію Грушевського, названу «Барське староство» (Київ, 1894).
У своїх творах Грушевський розробив свою теорію походження і розвитку державності Київської Русі і її народу.
У 1894 році у Львівському університеті була відкрита кафедра загальної історії зі спеціальним оглядом історії східної Європи, яку й зайняв Грушевський.
У Львові Грушевським написані і видані його історичні роботи «Виімки з джерел до історіі України-Русі» (1895), «Опису королівщіни в землях руських XVI ст.» (1895-1903, 4 тт.), «Розвідки і матеріали до історіі України — Русі» (1896-1904, 5 тт.) і почав працювати над своєю головною працею — восьмітомною «Історією України-Русі».
Поступово Грушевський стає керівником всього науково-культурного життя Галичини: з 1895 року працює редактором «Записок Наукового Товариства імені Шевченка», а в 1897 році обраний головою цього товариства. Прийняв на роботу в суспільство лідерів національного руху Галичини — Франка і Павлика. У 1899 році Грушевський брав активну участь у створенні Української національно-демократичної партії в Галичині.
У 1906 році Харківський університет присвоїв Грушевському ступінь почесного доктора російської історії. У 1908 році, продовжуючи залишатися професором Львівського університету і головою «Наукового Товариства», Грушевський виставив свою кандидатуру на кафедру в Київському університеті, але отримав відмову.
У 1914 році, після 20-річної роботи у Львівському університеті, переїхав на проживання до Києва, де керував діяльністю «Наукового Товариства в Києві», переносить сюди видання «Літературно-наукового Вістника». Арештований в грудні 1914 року за звинуваченням у шпигунстві на користь Австро-Угорщини і після декількох місяців в'язниці висланий за наказом начальника Київського військового округу в Симбірськ, як зазначено в наказі, «на час стану місцевостей, з яких він висланий, на військовому положенні». На засланні написав історичну драму «Хмельницький в Переяславі» і «Ярослав Осмомисла», сюжетом якої послужив запис в Іпатіївському літописі про вигнання в 1173 галичанами князя Ярослава Осмомисла за одруження при живій княгині на дочці «смерда».
В кінці 1915 Грушевському вдалося домогтися дозволу (за допомогою академіка О. О. Шахматова) на переїзд у Казань, через рік — до Москви, де він і проживав до лютневої революції.
Після Лютневої революції 4 березня 1917 представники найбільших партій України створили в Києві Центральну Раду. Грушевський був заочно обраний її головою і 14 березня прибув до Києва.
На початку квітня 1917 року відбувся Установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), одним із засновників якої був Грушевський (разом з М. Ковалевським, П. Христюк, В. Голубовичем, М. Шраг, М. Шаповалом та ін)
В якості голови Центральної Ради Грушевський вів переговори з Тимчасовим урядом Росії про надання Україні автономії.
25 листопада 1917 року за результатами загальних виборів Грушевський обраний до Всеросійських установчих зборів по Київському округу № 1 — українські есери, Селянська спілка, українські соціал-демократи.
Наприкінці березня 1919 року виїхав до Австрії, створив у Відні Український соціологічний інститут — ідеологічний центр української націоналістичної контрреволюції. Після декількох звернень Грушевського до українського радянського уряду, в яких він засуджував свою контрреволюційну діяльність, ВУЦВК 1924 дозволив йому повернутися на Батьківщину для наукової роботи. Був професором історії в Київському державному університеті, обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI-XVIII століттях. При цій комісії з нагоди 350-річчя друкарської справи на Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.
Починаючи з 1930 року Грушевський піддавався репресіям і переслідуванням з боку силових структур. Його звинуватили в «контреволюційній діяльності» та інкримінували участь в антирадянському Українському національному центрі, в тому числі, вимагали від нього зізнання в організації террористичних актів і замахів на провідних партійних діячів. Також репресії охопили більшість його учнів, співробітників які працювали з ним протягом 1920-х років. Практично всі співробітники Грушевського були репресовані. З 1930 року працював у Москві під пильним контролем ОГПУ.
Одним з найбільш непримиренних опонентів Грушевського був відомий сходознавець А. Ю. Кримський, серед більш толерантних опонентів, що частково розділяли його ідеї, можна назвати А. П. Оглобліна. У 1929 році Грушевський був обраний дійсним членом АН СРСР.
Помер в 1934 році від зараження крові в Кисловодську, був похований з почестями.