Рецензія на рукопис книжки "Зимові дерева" - вірші ВАСИЛЯ Стуса
Коли перечитуєш ці поезії вдруге і втретє, тільки тоді постають вони в своїй повносилості. І ще - виникає бажання їх перечитувати. Це свідчить, що вони не залишають тебе байдужим, що вони дихають справжнім духом поезії. Не заколисуючої, не голублючої, ні - вони дихають сконденсованою різкістю часу, часом може неоковирно висловленою, часом затамованою десь між рядками, але ця різкість, саме негнучкість музи В.Стуса є ознакою дуже важливою дуже симптоматичною для його цікавого обдарування. Його вірші нелегко читати. Але здебільшого це справжня поезія. Чи буде винен читач, що вірші цього поета
не так просто даються? Частково буде винен, частково ні. Та й хто він, той так званий середній читач поезії, на якого здебільшого орієнтуються видавництва? Коли це ті газетно-міфічні особи, що стоять у справжнісіньких чергах за томиками справжньої поезії, то я гадаю, їм сподобаються вірші В.Стуса. Він давно пише вірші. Кращі з них він пропонує видавництву. Деякі з них вже друкувалися в нашій періодичній пресі, деякі - перекладені іншими мовами. Такщо поетичне ім'я В.Стуса не буде новинкою для зацікавленого читача, але його книжка буде справжньою і вагомою новинкою серед безлічі поетичної "продукції".
Густота світу - густобарвність, густонастроєвість, багатоповерховість, ненавмисна ускладненість знаходить свої слова, ословлюється. Тут вже не зафіксуєш точних чи неточних метафор, тут вловлюєш точність відчуття, вагомість і значимість слова, його необмежені можливості світовиявлення, його людинознавчу функцію.
Іван Драч: "...[у Стуса] не зафіксуєш точних чи неточних метафор, [у нього] вловлюєш точність відчуття, вагомість і значимість слова..."
Рвав вітер на шматки далекий трактор і поніч рвав, мов стінки хорих бронх. Шуміли шини, шастали колеса і пересохлий сипався пісок у кузов...
Матеріальність відчуття, зумисна конкретизованість вислову - якість дуже значима в сучасній поезії. Стус відчуває життя повнокровно, до "крихкоту зір на льоду нічного безгоміння", його уява по-доброму заземлена.
І в цій заземленості, то часом вишуканій до філігранності новознайденого, ніби найперше вживаного слова, то навіть в архітрадиційній, навмисне традиційній заземленості слів щоденного вжитку живе велике почуття любові до рідної землі, до всіх її щедрот, увага до її страждань, синівський крик - до матері. Ось ці рядки, ніби вихоплені зі сповіді молодого солдата перед далекою дорогою:
Україно, тебе вже не видно — ні тополь твоїх, ні дубів за Михайлівським хутором, рідна, я надовго тебе загубив Ти не вернеш уже, не вернеш, ти втікаєш і груди рвеш несподівано раптом виринеш, мов з води і знову пірнеш
Та в II "солдатському" циклі, звідки я цитую останні строфи, не все рівноцінне. Ось, наприклад, "Генерали завше дуже добрі" більше скидається на заримовану образу солдата-новачка, "салаги", аніж на певне художнє осягнення з царини тяжких солдатських буднів. Не все гаразд зі смаком у вірші "Розмова" як на мене, то він занадто просякнутий такими псевдонатуралістичними дрібними знахідками, що аж ніяково за здібного поета: контрапункт вибалушених очей і галушок, м'яко кажучи, невдалий. Вірш "Смерть бійця" відгонить звичайнісіньким газетним штампом. Вірш "Коли я один-однісінький" - справді гарний, точний зроблений одним подихом, дихає в ньому сувора солдатська ніжність.
Цікавий вірш "Тонкостанна тополе" - тисячма голосами оспівана, тисячма пальцями заяложена ця "тополина" тема знаходить у Стуса органічне, справді поетичне вирішення.
А поезія, присвячена литовському другові В.Кузміцкосу, одна з кращих в рукопису. Відібрана фактура деталей пейзажу, стриманість розмови, величезна стилістична напруга, що передає напругу медитації, тут поет осягає свій задум, вірш цей дуже "чоловічий" і свіжий, широко закроєний, якийсь органний.
Кілька слів про III цикл. В основі своїй - це справжня поезія: туга експресія багатьох віршів справляє найсерйозніше враження, словесний матеріал циклу довго і добре шліфований, думки несфальшовані.
"Накликання дощу" примушує згадати ранню музу М.Бажана, як і вірші "Молодий Гете" та "Поприсідали верби у воді", та це лише удар бажанівського камертону, поезії мають абсолютно самостійне значення, вони теж належать до кращих в рукопису.
"1875 рік" - первісна назва вірша "Сто років, як сконала січ..."
Добра полум'яна публіцистичність проймає вірші "1875 рік" та "Гайдамацьке". "Дума Сковороди" - твір якийсь невизначений, слабосилий, та й надто спрощений для того, щоб віддати поетично бодай одну грань зі світогляду мандрованого філософа. "Останній лист Довженка" саркастично точний і безвідмовний, серед віршованої публіцистики Стуса він один з найясніших і тому найвдаліших. Вірш "Порожні мчать автомобілі" один із апокаліптичних загальників, жах людини перед безсиллям дати раду з самою собою тут просто залишається словесним жахом, ніякої спроби тлумачення, окрім загальновідомої фіксації стану.
"Костомаров у Саратові" - невеличка поема чи цикл з семи віршів на одну тему. Гадаю, що вони можуть увійти у майбутню книжку як справді цільний вагомий твір. Загальна чорним шита атмосфера царської Росії, болючі роздуми, інтелектуальна покута, та все ж виношена у борні віра в майбутнє свого народу - все це схоплене сьогоднішнім поетом ніби з душі одного з найцікавіших кириломефодіївців, схоплено тонко і вдало. Та і взагалі, мабуть, це чи не перша спроба опоезувати в нашій літературі чесне і добре ім'я Костомарова.
IV цикл ліричний, написаний майстерно і цікаво. Написаний спершу життям, потім відданий слову. Поет залишається цільним і ніжним, ніжностриманим і голубливим в суворості, відметено геть лушпиння псевдоліричності, зманіженості, на повен зріст встає любов сучасної молодої людини. Так тяжко писати про кохання тепер, коли про нього пишуть усі і так легко про нього писати, бо майже нічого гідного. Поетові не бракує точного слова, він, описуючи дивні і прості переплетення почуттів двох, любить нюанси, любить штрихувати колоритом те в почутті, чому ще немає точного означення.
Дивно скомпонований V цикл. Перший вірш "Не одлюби свою тривогу ранню" все таки краще читається в I розділі. Та і взагалі тут змішане все - і така собі публіцистика /"Без присвяти"/ і такі малоцікаві образки як "Дівчинка у чорному" та "Який це час". Гадаю, що цей цикл надто різношерстний, укладений наспіх, варто деякі [з віршів] перенести до інших розділів, деякі - вилучити.
В VI циклі багато справжніх поезій, міцно зроблених, невідпорно точних. Про зробленість звичайно, кажу умовно, надто вони у поета органічні, нутряні, розіп'яті на хресті душі, щоб казати про якусь чисто ремісницьку робленість. Кажу про справжню майстерність.
Гарний вірш "Сьогодні неділя". Вірш "присмеркові сутінки опали" опалює вірою і любов'ю до рідної землі, пронесені крізь найтяжчі випроби долі. Вірш "Не співатиму - казатиму" варто перенести до IV розділу.
"Попереду ждання" [мова про вірш "Бідне серце"] - цікава спроба поетичного репортажу з надміром точних деталей, це скрупульозний рентген найтонших душевних порухів, мені здається, що такі поезії чи не найкраще вдаються авторові. Ось спогад дитинства, де за кількома рядками встає повоєнна доба:
О спогади чорномазі з каучуковим футболом і чебрецевою самотою на динамітному полі
А от щодо віршів типу "Налетіли голуби червоні" - красивості, навіть псевдокрасивості затуляють ледь животіючу думку. Там, де поет точних конкретних образів хапається за ефемерії, він наражається на поразку.
Поема "Потоки" - трохи переускладнена, але й переповнена глибокими роздумами, вся в безнастанних пошуках віднайти точні духовні цінності, опертися на міцні опори, бути людиною, бути - сином Вітчизни.
Поки круглі цвітуть долоні поки з серця цвітуть пелюстки, поки думи як дзвони довгі, і як дзвони, круглі такі ти любов'ю мене, наче амфору доливай, довіряй добру. За розквітлу купальську папороть я пером і горбом віддарю ("Добрий день, мій рядок кароокий...").
Рукопис Стуса потребує уважного і чуйного редактора. Варто і самому автору пройтися по сторінках своєї майбутньої книжки - є в ній і граматично-стилістичні неоковирності і неправильні наголоси, і неточно вжиті слова. Та найголовніше вже є - є сформований поет, є цікава, багатовимірна небуденна книжка віршів цього поета. Гаряче рекомендую її до видання.
18.8.1968 року Іван Драч
PS: Це перша публікація повного тексту внутрішньої рецензії Івана Драча на одну з ранніх редакцій збірки "Зимові дерева", написану на замовлення видавництва "Молодь". Керівники видавництва замовили відразу кілька рецензій на збірку опального молодого письменника, але Іван Драч та Євген Адельгейм дали схвальні відгуки на книжку, гаряче рекомендуючи її до друку.
Попри це видавництво зняло книгу з плану, а Василь Стус, врахував чимало зауважень Івана Драча: зокрема, виструнчив розділи, - замість шести циклів в остаточній редакції "Зимових дерев", поданих пізніше до видавництва "Радянський письменник", збірка мала три повноцінні розділи. Що завідчують їх титульні сторінки, що співпадають в рукописі, машинописі та самвидавчому зшитку книги: «І розділ»; «II розділ»; «III розділ. Ранні поезії та експерименти».
Остаточну роботу над останньою версією збірки "Зимові дерева" закінчив, очевидно, наприкінці 1969 року і десь тоді передав рукопис книжки у видавництво.
Саме цю версію збірки з незначними правками у вигляді самвидавчого зшитку Василь Стус через Леоніда Селезненка та Ганну Коцурову передав за кордон, де вона вийшла друком у 1970 році.
Прислухався поет до порад Івана Драча не лише щодо структури книги, а й щодо окремих віршів солдатського циклу та раннього періоду творчості. Чимало віршів раннього періоду були істотно допрацьовані, а вірш "Генерали завше дуже добрі..." взагалі не увійшов до остаточної редакції збірки.