Проза08 липня 2020

ПОДОРОЖ ДО ЩАСТІВСЬКА

Прокинувшись, Петро став приглядатися до сутіні, прагнучи здогадатись, який саме час. Стояв рівний волохатий смерк, ще не розріджений дальнім вікном довгої, як шланг, кімнати. [Петро] став намацувати будики, але марно. Тоді почав наосліп водити рукою, прагнучи виявити шнур нічника, потім пальці його, не випускаючи дроту, побігли впевненіше, аж поки на долоню не ліг маленький рожевуватий вимикач. Він і зараз був теплий і приємно облягався пальцями.

Спалахнуло світло, вирвавши з теміні столик із книжками і зошитами. Тільки тепер Петро пригадав читане звечора і зрозумів, чого так досадно на душі. До нього повернулося відчуття збіглого сну, рятоване од забуття самим закарбованим спогадом дитинства: скоцюрбившись на завжди маленьких санчатах, він спускається з високої гори, потерпаючи налетіти на голе од снігу місце; санчата набирають швидкості! — і ось уже можна чути подвійний вітерець — іззовні і зсередини...

Цей спогад, давно врівноважений і обснований майже тридцятирічною пам'яттю, віднедавна став регульований: згадуючи, ти наперед уже знаєш, що все обмежиться тільки тим, що виникне гостропрохолодне відчуття небезпеки, перечувши яке якраз уміру, вивільнишся з-під нього будь-коли як з-під відсвіжливого різкувато-холодного душу.

Так було і вві сні: з розгону ти спускався до катастрофи, і коли вона мала вже розродитися, легким зусиллям обминав її, як у протічній воді оминає трісочка перепону.

На якусь мить Петро пригадав нічне сновидіння, важке і незграбне, як гарба пересохлого, добре влежаного сіна. Сіно почало сунутись, великий оберемок — майже все те, чим ти так старанно вивершував гарбу, — пошурхотів сторч, і з глибини нерозвіяної гіркоти чіткіше долинув жалібний голос Матвійка: "Та-а-ту, та-а-точку-у". Син повторював одне і те ж слово, а здавалося — переповідав довгу історію, [як йому болить у грудях, як йому тяжко в бабусі] і він не хоче там бути, а хоче додому, до мами, до своїх іграшок, які враз повернуть йому спокій, а всяку неміч знімуть, як рукою. Здається, Матвійко лежав у ліжечку, напівзвівшись на ліктях. Очі йому були заплющені, обличчя притемнене сутінню чи хворобою, і немічним сиплим голоском кликав тата.

Не минуло й двох тижнів, як Петро відвіз хлопчика на Донбас. Надворі була відлига, це значить — аеропорт не приймає, крім того, трьохрічний Матвійко ще ніколи не їздив поїздом, і Петро відважився взяти квитка на залізницю. Місць у купейних вагонах не було, довелося просити дитячий. "Вам яке — з початку вагона чи в кінці?" — рівним голосом запитала касир. "Ну, це вже байдуже",— подумав Петро, радий уже з того, що стояти за квитком довелося недовго.

В порожньому вагоні Матвійко уважно прислухався до незнайомих запахів, обдивляв верхні полиці, поки нарешті не вдарився головою, але плакати не став — так, ніби це більше здивувало, аніж дошкулило йому. Згодом до купе зайшло подружжя з маленьким замурзаним хлопчиком, що вивчився ходити, але не встиг зійти з дива од набутої здатності. Допитливим оком він озирнув Матвійка, підійшов майже впритул і простягнув руку. Починалась гра, дуже схожа до гри молодих звіряток.

А за вікном стояла мама. Вікно було спітніле, мокрий сніг погнав по шибках тлусті, як черви, патьоки, мамі було незручно від цього безсилого ждання, поки рушить поїзд, і вона, марнуючи час, розглядалася навсібіч.

Коли поїзд зрушив з місця, Петро підняв Матвійка на руки, мама незграбно замахала рукою, але Матвійкові не хотілося виконувати етикет: він волів гратися із замурзаним хлопчиком.

Потім був вечір. Принесли чай, батько й син, не виходячи з купе, сіли до вечері (згодом виявилось, що найбільше Матвійкові сподобався чай — може, через те, що вперше побачив підстаканника), провідниця принесла постіль, від якої йшов особливо приємний тут, у вагоні, запах чистоти й свіжості. На Матвійка чекало чимало інших див: постіль тато зробив йому просто на лаві, навпроти, [на верхній полиці ], вкладався спати старшенький хлопчик, і мама все наказувала тому, аби дивився і не впав, а хлопчикові геть злипались повіки і дивитися він уже просто не міг.

Незабаром у купе вигасили світло, колеса застугоніли на повен голос, Матвійко, притулившись до татового плеча, вперся перед себе уважно-сторожким поглядом. Ця зовсім серйозна відкрита дитяча задума виразно окреслювала Матвійкове обличчя, і в такі хвилини можна було легше упізнавати в ньому завтрашнього сина, було вільніше фантазувати і сподіватись.

Петрові були особливо дорогі ці хвилини мовчазливої інтимності, коли, долаючи товщу призвичаєних стосунків, він відсвіжував чисте почуття батьківства: це ти, лежачи на лаві плацкартного вагона, що женеться кудись крізь темінь ночі, чуєш, як двиготить земля, яка так само женеться кудись крізь чорну зневолохатілу порожнечу космосу, це ти, лежачи на лаві плацкартного вагона, шукаєш самого себе — між величчю синового прихисника і малою кузкою, котру відносить, як вітром, електрика й перегріта пара. І коли напливало це вигостріле почуття, коли з видіння видувалася вітром тьмяність, він чув у грудях тоскне поколювання, ніби в легенях не ставало кисню і нурти крові шукали для свого вдоволення іншого способу. "У цьому двадцятому віці ми завжди молоді",— думав Петро засинаючи. "Цей двадцятий вік дарує нам вічну молодість",— думав він просинаючись, коли загальмований розум не хотів працювати, і для того, щоб додумати думу, треба було проказувати усе це вголос, бодай тільки ворушити губами, але то вже потребувало завеликих тепер зусиль. Ти не можеш старіти, — прояснено збагнув Петро, коли паровоз крикнув, і посвітліло нараз в очах, і повіки видались не такими важкими, як допіру. — Ти бо втратив цю здатність — старіти, загубив її — за припізненим і нескінченним учнівством, за морокою порожнечі задумів, за втратою почуття своєї достатності для себе; тобі навіть бракує жорстокості, того, що в синовій підсвідомості фіксується як вада, — нарешті здобувся Петро на щось певне, і це поменшило його досаду і зупинило думки на радості — що ось бодай маленьке, бодай щось вдалося йому збагнути — перед тим як проломитися в сон, сховатися в нього, ніби в спальний твердий мішок. "Навіть «блискавку» зашморгну до самого горла", — вдоволено, майже зухвало подумав він, і йому стало тепліше, затишніше, і синова голівка прихилилась до нього ближче, і помінилося цокотіння коліс — раз і раз і рідше і ще і ще рідше — так, ніби поїзд уже зривався кудись увись, а ти повинен хитрувати, ніби спиш і не чуєш того, що небезпека росте, здіймається, висне над тобою, обтяжує тіло, прагнуще землі, землі, землі, і ти мусиш заснути наперед, раніше, встигнути обігнати час, щоб не робити вибору. І вже: ти весь — вище голови — полонений сном, як товщею лісового озера, в яке ти пірнув, ховаючись од дощу, і хай там капотить, хай витанцьовують по спохмурнілих плесах зчаділі од далекої самотньої дороги краплі, — ти їх майже не відчуваєш, як не відчуваєш того, що поїзд, майже зовсім одірвавшись од землі, востаннє торкається рейок — все рідше й рідше провалюючись у повітряні ями нагрітої дружнім вагонним сном перегусклої теміні.

* * *

Але сон був неспокійний і вигадливий, як короткі перебіжки в зоні обстрілу, і не давав спочинку. Матвійко коцюрбив ніжки, підгинаючи їх до самих грудей, розкривався, відчувши в нічній спекоті важку вологу ковдру (стіну гріли якісь шалені батареї), Петро намагався заховати розпашілу синову голівку од повівів зимного вітру, що знайшов нишпорку в вікні і скільки мога всмоктувався всередину.

Маячіли нічні пасажири — вони ходили нечутно і скидалися на тіні елізіуму, якась жінка стала напівголосом підхвалювати Петра: "так уже товчеться коло нього, аби й другій мамі", — і він з досадою відзначив про себе, що почута похвала відволокла його від самозабуття. Петрові нараз захотілося покурити, страх як захотілося покурити, нестерпно захотілося покурити, а він же не курив ось уже шосту напівбезсонну годину підряд.

"Що то — спротив, вічний твій спротив зі всіма його химерами? — подумав Петро, радіючи, що ця думка досить легко допомогла йому забути неприємний шепіт. — Це твій безумовний рефлекс, інстинкт, що руйнує набуте вчора, змушує відмовлятись од вершеного роками, стає ворогом попередніх і без того не дуже дружніх межи собою літ". Йому стало сумно і тьмяно, він згадав, що дружині доведеться пролежати і місяць, і два, і три, і, дай Боже, півроку, аби тільки вилікуватись, уникнути сталої загрози. Петро уявив, як вона, самотня курочка, повернулась до порожньої і вперше знеголоснілої квартири, де забирають очі кухонне начиння і вишарувана підлога, і сліди вічного пасажирського поспіху, і непевність, що чекає всіх трьох попереду, і жаль на тебе, і жаль до себе, і ось ці обидва жалі мають поєднатися разом, і небавом заструменіє тьмяна жура, як потічок оболонею, і тут її увагу привертають рятівні простирадла і нелад на столику, де ще лишилися маленькі синові сорочечки і штанці, і все це обов'язково треба тепер перекласти, витерти сумні синові ступанці коло ліжка, а за всіма тими клопотами десь уже заховався великий жаль, і шукати цей жаль просто не варто.

Над ранок сон почав склеплювати Петрові повіки (оце і є твій солодкий сон), Петро прокидався і засинав, намацуючи рукою опертя, аби не впасти, опертя було незручне, доводилось лашпорити рукою далі, а потім уже щось помінилося — і намучений сон відбіг, тільки-но засіріло, вагон заворушився, загомонів якимись розрізненими звуками,— ніби у великій печері, в якій кожен знайшов для себе відгороджений від інших куток. В купе, якраз на супротивній лаві, сиділа стара жінка, в чорному пальті, втупившись перед себе круглими чорними очима. Вона часто і охайно кахикала, і від цього кахикання ставало затишніше, і знову розбурканий сон надбігав до повік, але було вже ніяк: заходили ходором двері, потягнулися, як цівки диму, ранні курії, купе швидко охолонуло, і ось уже й Матвійко всівся на лігві, притулившись потилицею до стіни. Обличчя йому було розгублене і зчужіле: спросоння він ще не оговтася — де сон, а де ява. Після довгої павзи Матвійко запитав:

— Тату, ну коли ми вже приїдемо, коли? — і тепер стало помітно, що він таки не виспався і поки не поспить удень, буде марудитись і комизитись.

— А вже скоро. От іще трохи проїдемо — як на п'ятнадцятому автобусі (на експресі?), а потім на метро і, пересівши на шостий тролейбус, доїдемо до автобуса — і якраз будемо в бабусі,— вимучував із себе Петро стомленим голосом.

— А це великий тролейбус? Великий? — перепитував син. Він уже включився в гру, не помітивши, як тато не по правилах грає.

Потім почалося виглядання його двоюрідної сестрички, якої він ніяк не міг помітити в миготінні невеличких перонів, селищ і мазанок. Нарешті закуріли справжні терикони, їхати лишилося справді недовго. Зібрані, з речами, вони вийшли до тамбуру. Матвійко, сидячи в тата на руках, помітив сестричку і радісно засміявся — так, ніби побачити її було єдиною метою подорожі.

Вирвавшись із радісних тітчиних рук, він котигорошком погнав до брами, потім вулицею і далі-далі — все так само упевнено попереду, що Петро замилувався хлопцем, який ніби й справді запам'ятав дорогу до його "доми", і на душі батька стало лагідно й успокоєно, ніби нічних клопотів не бувало зовсім.

* * *

Радості Матвійкові було до вечора. Цілий день він гасав за сестричкою, по кілька разів переповідав усілякі свої пригоди, веселився з "дєдьою" і бабусею, і Петро вже полегшено зітхнув: про маму він не обмовився й словом (із свого боку дорослі обачно викинули це слово з розмови).

Матвійко, натомлений надміром незвичних вражень, рано заснув. І можна було, скориставшись слушною годинкою, податися до давніх друзів — насамперед, аби відчути стан осягнутої полегкості, тільки іспитуючи який переконуєшся, що холодок небезпеки вже остаточно розчинився в теплих хвилях осмілілої надії.

Повернення додому завжди омолоджувало Петра, в кожному разі по дорозі до батьків він зазнавав бодай короткої миті знову дарованої йому дитинності, яка починалася спогадами і кінчалась обов'язковою гризотою: давалися взнаки тридцять п'ять пережитих років, які часом зажорстоко його карали.

Але цього разу щось стало на заваді спілкуванню з друзями юнацьких літ; у Петровому сприйманні розбурхані враження давнини вкладалися в одне речення: о давне дитинство, ти вже за шелом'янем єси. Дитинство і парубоцтво стали гіркнути, це Петро відчував і раніше, не сходячи з дива, як ступінь помінення старих почуттів точно визначає міру нашої зіпсутості. Десь тут показувала свій вид заздрість до самого себе. До себе давнього, як чужого, як конкурента, — але не в житті, а в чомусь іншому, чого Петро поки що не міг назвати поіменно. Він відчував, що життя може іноді перетворюватись на чисту надію, присмеркове сподівання, так потрібне часом, як костур підтомленій у дорозі людині.

То вже ставало звичним, що дорогу до спогадів про дитячі подорожі степом, перелісками, Савур-могилою, Азовським морем все частіше заступали скупі згадки про роботу, платню, базарні ціни, збайдужені долі, телевізор, фільми, донецький "Шахтар", сімейні клопоти; згадуване дитинство, як хлопчак без квитка, нишкло в кінозалі, де йшла обачна демонстрація своїх переваг (своєрідний камуфляж пізнаного незадоволення) — нещирість перерваних стосунків, визначувана зустріччю з друзями давніх літ, враз поглиблювалась досадним відчуттям того, що винуватець такої нещирості — завжди кожен сам, а не інший.

Іван Петрик — холоднувато-врівноважений спокійний розумник якогось особливо охайного виховання, з гарним почерком і пізнішими кресленнями, добрий математик і великий аматор всіляких історій-фактів, із дзвінким, як у молодого коня, голосом. Власне, мабуть, через голос він так подобався Петрові в дитинстві; це почуття прихильності не полишало Петра й пізніше, коли, повертаючись до різних місцин, він надаремне долав у собі досить велике бажання побачити білоголового брахікефала Івана, що нагадував йому чимось німця і в юнацьких літах вабив Петра зарано розвиненим почуттям самодостатності й упевненої міри. Двоє несподіваних діточок Івана були ще сухішими за худорлявого батька (чому двоє? — подумав Петро, довідавшись про народження другої дочки). Дружина його, видно, була з тієї породи жінок, які найдужче змінюються по одруженні, змінюються так, що й годі собі уявити крайню межу тих змін. В кожному разі у Петра склалося враження, що делікатний Іван став жертвою власної доброти і м'якості. Його несподівані мандри на Північ, явно заробітчанські, здавалися щонайменше зайвими. "Невже він хоче купити машину?" — подумав Петро і засміявся, уявивши охайного Івана в зашмарованому комбінезоні з кінцями в руках перед відкритим капотом. Зате його дружина в такій композиції — замурзаний чоловік, лискучий автомобіль, двоє дітей (вони чомусь обов'язково мають сидіти долу, повернувшись спиною) — набувала своєї доконаності, і відтак Петро зрозумів, що найбільше враження справляють її агресивні клуби, які видавали в ній характер із перцем.

Іван сидів за столом, монтуючи радіоприймача. Петрові насамперед упали в око його сухі нетерплячі пальці, що владно обмацували вивернуті нутрощі приладу. Мимоволі він замилувався цими пальцями, які надміру прикували його увагу, і не зразу помітив постарілого вихололого обличчя. Аж ось той ніби запалив свічку, видобувши із глибини захованого в собі обличчя усмішку — більше відкриту, ніж щедру, озвався дзвінким голосом, так схожим до кінського іржання, і одразу щезла летюча сторопілість, викликана тим, що Петро так зненацька його застукав; із обличчя Іванового обсипалась, як порох, вечірня потома і незвична відчуженість; на якусь мить Петрові навіть здалося, що все стало таким самим, як і колись, хоч це колись не хотіло покидати свого притемненого роками і непам'яттю кутика.

— Ну,— тільки й сказав Іван, і усмішка його пощедрішала.

"Та він просто блондином стає з літами",— ласкаво подумав Петро, коли той, як промінчик світла, сновигав поміж остовпілих жінки, дітей і їхніх скісних тіней.

Петро був дуже здивований, хоч і не подав знаку, коли за якийсь час, уже за столом, Іван став блякнути і тьмяніти, як електролампа, коли в мережі починає падати напруга. Тепер можна було, придивившись до нього, помітити набряклі капшуки під очима, вигостріле обличчя Іванове коли-не-коли прорізала ледь назначувана зморшка, і Петро поклав, що той уже давніше вважає себе невдахою, щастя якого полягає тільки в тому, що за всіма клопотами просто немає коли думати, як несподівано стало вицвітати його життя, забруднюючи скепсисом, мов масною плямою, іще не початі дні, місяці, роки.

Так за цими думками Петро навіть не постеріг, як розмова стала буденною й нецікавою, що Іван став дивитись на нього здивованим і навіть настороженим поглядом, але, підпилий, зухвало подумав про себе: "Скільки-то років треба було б не бачитись, щоб не помічати буднів; не відчувати, що шар людяності такий тоненький, як порох чорнозему на віковій пустелі".

Потім були якісь розмови, що вели між собою зніяковілий Петро і впевнений у собі Іван, начинений, як автомат, готовою мудрістю, інтимізованою частими повторами. І тільки тоді, коли Іван кілька разів якось дурнувато реготнув (перший раз Петро просто не дозволив собі повірити в справжність чутого), тільки тоді Петро зрозумів, що дитячі його химери лопнули, як бульбашки, а саме лопання віддалося в його голові, посиливши головний біль, донесений від проминулої ночі.

Роздосадуваний візитом до Івана, Петро подався додому. Дорога була неблизькою, але до болю знайомою. Ось на цьому пагорбі починався твій перший молодечий гріх, цим полем, таким же всніженим, але мокрим від підталої води, ти йшов до школи, белькочучи якісь шалені слова, що ніяк не накладалися на почування (втім, цього і не треба було: потрібен був тільки обгороджений простір почування); цією стежкою ти повертався з кількагодинної черги (знову ж зима!), уминаючи за обидві щоки благословенний хліб, а десь тут, у вибалку, тебе, запряженого в тачку, зустрічало літне світання: ти їхав збирати вугілля на сусідній терикон.

Де це тут має бути вода? — скинулось думкою. Але то вже був повний абсурд: вода була далеко, аж за шурфом, там, де протікають стічні шахтні води, в балці, якою в дитячому віці ти гасав на післявоєнних "козах"— зігнутих залізних прутах, що нагадували санчата. Води не було: було тільки бажання бачити воду — сіру і тьмяну, як в осінньому озері; було ледь прояснюване прагнення побачити воду навколо, аби легше стало на душі; намагання в такий спосіб оговтатися з відчуттям осклілого дитинства, трачених літ молодості, що мала вже ось-ось остаточно проминути, щоб існувати поза тобою — десь так, куди б ти міг приходити — в хвилини, коли на осліплий клич згаслої дитинячої приязні треба бодай обізватися.

* * *

Сонна мама відчинила двері, вона метнулася по каструлях — дати повечеряти. Скільки Петро пам'ятав, її клопоти були завжди більшими за можливості. "Все, як завжди", — подумав Петро, схилившись над картопляним супом. Мама сіла навпроти, виставивши перед себе чорні спрацьовані руки, і тільки тепер син помітив, як вона подалась на силі.

— Що там Матвійко, спить? — запитав син, хоча в цій хвилі, на справжній безберегій самоті, хотів запитати щось інше, щось зовсім інше — таке, що можна питати тільки вночі і тільки у матері. Він помітив, що й мати хотіла про щось запитати в нього, але так і зупинилася напівдорозі, видавши бажання, але не висловивши його. Ось вона, територія щирості, яку завжди затоплює хвиля розлуки, вирішив Петро з гіркотою і, відклавши ложку, вийшов у сіни, щоб викурити останню цигарку цього клопітного дня.

Матвійко лежав на дивані, розметавши ручки і ніжки. Розкритий, він нагадував комашину, що, набринівшись за день, припала до землі і, рятована своєю малістю й невинністю, в сподіванні на добрість землі і неба, спала безжурним сном живого, яке ще не збагнуло очікуваних у світі небезпек. Спасибі Творцеві й за те, що ці небезпеки приходять до нас тільки тоді, коли ми про них бодай здогадуємось, — як молитву прошепотів Петро, присівши до сина. Йому захотілося поцілувати його — тихо, ледь-ледь, аби той, боронь Боже, не почув чужої, нехай навіть і батькової, присутності.

Син горів.

Увімкнувши нічника, Петро побачив, що обличчя Матвійкове, розпашіле, навіть трохи підпухле, рясніло од поту і було перекривлене гримасою ледве стримуваного болю. "Грип", — подумав Петро, ще тайкома сподіваючись, що хлопчикові, може, душно, що, розіпрілий, він лежить розкритий, переспить — і прокинеться такий же веселенький, як і був. Стурбований сином, Петро, не гасячи нічника, вийшов до другої кімнати, підсвідоме прагнучи знайти бодай якесь заспокоєння. Але заспокоєння не було: речі, поховавшись у собі, стояли гострі й вичужілі, тьмяно світячись важкими формами. І тут його облягла небачена самота. Мати, батько, сестра, лікарі — всі вони були, але осібно від нього, так, ніби простягнути до них руки стало неможливо — їх відділяла од нього скляна перетинка, як часом буває у сновидінні. Петро збагнув, що це той настрій, який налітає, мов швидко збирана буря, що піддатися цим думкам означає втратити змогу скоро вибратися з них, як його заносить тьмяно-густа хвиля розпачу, і опиратися їй він, знесилений цілодобовим безсонням, просто не здатний.

І тут жалібно заплакав син. Метнувшись до кімнати, Петро став розглядати Матвійка, що гірко плакав, ще не розплющуючи очей, потім, зробивши спробу звільнитися од хрипоти, зайшовся таким тріскучим і безнадійним кашлем, ніби йому геть обклало застудою всі груди. З підпухлих Матвійкових повік сон остаточно збіг, хлопчик дужче примружив очі і знову почав плакати — плавно і мелодійно; Петро відчув, що від цього плачу йому стало затишніше на душі, здивувався, хоч не було часу обмірковувати — чому саме легше.

Матвійко плакав і кликав маму, і Петра захопила хвиля страху, ніби почалися оповзи в горах — сніг рушив, і невідомо, яких він розмірів і коли це скінчиться; батькові груди стали поколювати голки страху, що під ногами — бездоння. Відчувши слабкість у ногах, Петро запраг якогось опертя для себе, взяв на руки гаряче синове тільце, в якому майже не було чути м'язів.

Впродовж трьох годин майже безперервного Матвійкового плачу Петро все більше упевнювався, що гірський сніговий оповз увесь час сунеться під ним, блискавично побільшуючи рухому площу; оповз іще не виявив наявних у ньому можливостей катастрофи і тим залишав за собою необмежене право бути ще загрозливішим і нескінченнішим. Тільки вже вкрай знесилівши, Матвійко нарешті заснув, і майже одразу стало чути рівномірні грудні хрипи.

Що це? Може, запалення легенів? Може, подорож була тільки відчайдушною спробою втекти від своєї долі, що не раз і не два настирно виявлялася впродовж останніх кількох місяців?

Ось ці комплекси лих, яких не знає дитинство і які приходять тільки в змужнілому віці. Йде біда, бідою поганяє, злодійкувато вскочило в Петрову голову, і йому стало бридко — від того, що до всього дала про себе знати ця слинява лицемірка, повія, гейша, розпусниця поезія. Але не було часу зігнати на ній всю злість.

Петро прочував своє нещастя давно. Невідь-чого в нього часто псувався настрій, снилися тяжкі сни, а коли, вирвавшись з-під влади сновидінь, намагався знайти якесь забуття в роботі, одна невдача підстерігала другу.

Сидячи над сином, він вдивлявся в його маленьке розпашіле тільце з рухливими реберцями, які ніби стискав обруч недуги. Хлопчик спав, але видавалось, що він бореться з хворобою, чіпко вхопившись за розгойданий мотузок існування, а вітер дме, а розбурхані хвилі тьмяної водної гойданини прагнуть зішморгнути його, а він спить, тримаючись рукою за мотузок, мов за останню надію. Він навіть долоньки стис так, що аж побіліли пальці.

Перед ранком Матвійко став дихати важче. Стомлений борнею, він насилу відсапував повітря, і Петрові здалося, що двобій непомітно програно. Ще не здаючи собі справи, що благенька енергія починає зраджувати його, хлопчик, видно, інстинктивно робив відчайдушні спроби вирватися з обіймів побільшеної недуги. І тепер уже — не дай тільки, Господи: досить йому подумати — бодай на мить, що починає слабнути, як останні сили почнуть катастрофічне швидко покидати тіло, і тоді все залежатиме од нього самого. Зі свого досвіду Петро знав, що в такі хвилини збожеволіле терпіння починає ставати сторч, потому воно змінюється холодною тупою байдужістю, і коли стане відчутно, що пройдено останню грань порятунку, коли потік життя відчувається збоку і поза тобою— подесятерений позавітальний вибух протесту, страху, затятої невіри живого й можливість кінця поступово розжарюється знову, поки полум'я існування не загогоче по вже геть перетлілих вугіллях; і коли настане найвирішальніший час, тут уже можна довідатись остаточно — ти сам дбаєш про себе, чи, може, тобі на помогу приходять вишні сили, розщеплений вітальний крик, який заглушує всі сили світу, все, що стає на заваді твоєму маленькому і безгрішному життю. І тут, синочку, держись. Тут — держись, з якоюсь дивною радістю-злістю проказував Петро, спочатку нібито про себе, потім знову й знову, поки нарешті не відчув, що заболіло горло.

Спросоння син повів рукою по батькових грудях, яких він одначе не впізнав, потім, як сліпий, потягнувся далі й далі, сягнув знайомої батькової шиї, і це розпізнавання — бодай і крізь сон — полегшило йому біль, зняло тягар з розхитаних грудей, а зразу потому цей біль — уже куди побільшений — повернув назад, і стало немога терпіти далі.

— Та-ату, та-а-точку-у,— чистим голосом затягнув він, і одразу ж бризнули давно стримувані сльози, і рухи його стали круглими і плавними, як у воді, по якій син плив і плив, і тому рухові не було видно ні кінця ні краю.

Взявши Матвійка на руки, Петро снував кімнатою, колишучи гаряче синове тільце. Поки не свіне і не прийде лікар, для маленького найбільші ліки — знати, що коло нього батько, який не може не порятувати хлопчика, бо великі можуть усе. Петрові згадалось, як у лаві було привалило Кіндрата Йосиповича, який не встиг утекти [...]. Кучугури породи затиснули черепа — не так дуже, щоб розтрощити голову, але й не так, щоб можна було витягнути нещасного за ноги. Було небезпечно й розбирати тороси — найменше зрушення кавалків породи могло бути для потерпілого фатальним. Коло Йосиповича стояв гурт безпорадних шахтарів, прибули гірничорятувальники, але й вони нічого не могли вдіяти. За кілька годин Йосипович став сивий, як голуб. Спочатку він іще благав товаришів — чимось підважте брилу, але робити цього було не можна. Потім став просити за діточок, щоб не покинули їх у біді коли що, а люди стояли присоромлені й безпорадні.

Видіння перебігло думкою й зникло, і Петро відчув страшну втому і кволість у ногах. Він присів на диван, гойдаючи Матвійка на коліні. Тим часом Матвійко знову став засинати. Петро спробував був покласти його в ліжечко, але син одразу скинувся, застогнав, і Петро так і лишився сидіти, тримаючи його на руках.

Вранці дідусь пішов викликати лікаря, а змордований Матвійко все так само сидів на батькових колінах, заспокоєний і примирений з хворобою. "Тату, прочитай мені книжечку про Кирика", — раптом пригадав син знайому казочку, яка нараз спала йому на думку.

— Сталася Кирику велика причина, померла в нього дитина,— почав Петро, і тут йому здушило горло, і розповідати далі він уже просто не міг.

— Розказуй, ну, розказуй,— капризним голосом правив Матвійко, і Петрові довелося таки допровадити казку до кінця.

Невідомо, чи то хлопчик тільки перевіряв на голос не раз чуту казку, чи він не сприймав її тону, чи, нарешті, важила абсолютна дитяча певність свого безсмертя — в кожному разі казка і на цей раз не справила на нього гнітючого враження.

Прийшов педіатр — маленька ласкава жіночка, як і годиться педіатрові. Вона вміла розмовляти з дітьми, тому обслуховування пройшло майже спокійно.

— У хлопчика почалося запалення легенів,— заявила вона,— старанно витираючи зужитого шприца.— Робитимемо уколи — вранці і ввечері. Хай краще лежить. Кілька днів треба вилежати, а потім — будемо знову бігати,— звернулась вона до зосередженого Матвійка, і той відповів їй на усмішку.

* * *

Уже наступного дня Матвійко повеселішав, став жвавіший. Нічний сон його був глибокий і майже спокійний. Так минув і день, і другий, і третій.

Петрові треба було вже повертатися назад — закінчувалась його короткочасна відпустка, і тут, ідучи за квитком на залізницю, він ураз збагнув, що його теперішнє лихо не відійшло, як іще допіру здавалося, воно тільки стало осторонь і невідомо, коли наскочить, як тать. "Як його тут лишати самого?" Цю думку перебивала інша: "А що ж ти робитимеш із ним удома? Сам? Без жінки? Ні на кого лишити, ніяк виходити". Ось вони, ті лиха, що заходять чередою. Одне з хати, друге в хату. Так наринають двері — зуб на зуб не попаде.

Прощаючись із батьками, Петро сказав Матвійкові, аби той слухав бабусю і дідуся, поки тато з'їздить до міста і привезе йому велику машину, на яку можна буде скласти всі його іграшки гамузом, поїхати в парк, до клумбочки, нічого не розгубивши по дорозі (це все була київська географія, що куди легше надавалася до радісних синових уявлень).

Так нишком, не прощаючись із сином, Петро пішов на поїзд, думаючи про те, що занедужалі тато і племінничка, погрипувавши, передадуть його матері і сестрі, і в цьому повітрі доведеться бути Матвійкові й тиждень, і місяць, а, може, й рік. Але ж ти зовсім не думаєш про те, що може статися зі старими батьками. Чи не перекинеться грип на інших? Що робитиме бабуся, коли вся хата перетвориться на лазарет? Це твій егоїзм, вирослий на побільшеній площі твоєї окремішності, — у тебе дружина, син, і тому ти сам перестав бути сином, сприймаєш батьківську любов мало не за джентльменський обов'язок. Але джентльменськими можуть бути тільки вияви, а не обов'язки. Ця черствість небезпечна, її треба зрізати, як будяки, інакше за цим чортополохом ти не впізнаєш самого себе. Твоє почуття вічної самотності переросте тебе самого, потім відокремиться, і ти станеш чужий — навіть для самого себе. А коли тебе заливає вода, і ти сам, — обов'язково май камінчик, бодай малесенький камінець самовпевненості, стоячи на якому не втратиш надії, що земля є земля і вона під ногами, а небо є небо, і воно в тебе над головою. Інакше — просто збожеволієш. Утечеш сам од себе. Навіть не втечеш, а витечеш крізь діряві ребра — в цьому стані тебе не може порятувати ніхто, коли сам не станеш собі порадником.

Поїзд глухо стукотів на стиках, у вагоні з'являлися якісь люди і зникали, але Петро був відгороджений од них товщею німої води, що не-дозволяла навіть відкрити рота, не те що обмовитись словом із сусідом. Тільки надвечір, коли стало примеркати і морозний вітерець за вікном видув з осиротілих піль густий туман, Петро зрозумів, що чимало з передуманого ним сьогодні випліталося з цієї непроглядної густої мли, цього окляклого повітря, що пронизувало тебе до кісток. І тоді, відвівши очі від проясненого віконечка, він побачив, що в протилежному куточкові купе сидить незграбний чоловік, чорний, як пугач, і нудиться тією найважчою самотою, яка буває тільки на людях.

Коло нього стояла маленька валізка, перев'язана зашмарованим паском. Замки її були зіржавлені, і взагалі валіза була з тих, що бували в бувальцях. Петрові впали в очі його великі руки з синцями. Такі сліди безпомилково вказують на те, що вчора цей чоловік, видно, підперізував цим засмальцьованим паском шахтарську робу, і коли б його старанно обдивитися, можна було б помітити залишки синюватого глею, що засів під шкірою. Так само й валіза — скільки пляшок пива було перенесено з гастроному до хати чи на галявину лісу, де підпилі шахтарі могли гуртом посидіти, погомоніти, відчути високу насолоду бути "на нулю", під кронами припорошених дерев (місто Щастівськ, як казав колись один хлопак у місцевому ресторані, посідає перше місце в Європі по озелененню).

Чоловік так і сидів — у новому незграбному пальті, про яке тільки й можна було сказати, що воно дороге. Благенький кашкетик на голові й зашмаровані штани, що стовбурчились на колінах, видавали типову холостяцьку натуру шахтаря, який одну получку може проциндрити за кілька днів, а на другу скуповує барахло — все, що тільки втрапить, і якомога дорожче, адже коштовність речі — то найголовніша а, може, й єдина оцінка її придатності — своєрідна естетика нужди, що засіла в генах. Ось воно, обличчя твого старшого брата по класу, подумав Петро, вдивляючись у хиже обличчя незнайомого, з малими, як у поросяти, вічками. Що там діється — під важкою черепною коробкою? Невже це він, герой нашого часу, трудівник, працелюб і той-перетой, як навчилися примовляти солодкогубі газетярі?

Це було одне з тих облич, географії якого Петро не міг визначити і тому для збереження раніше виробленої системи відносив його до розряду маловідомих і нецікавих антропологічних типів.

Несподівано чоловік глянув на Петра. Видно, його щось здивувало, але що саме — здогадатися було важко по цьому закритому, як забрало, твару. "Як це він не п'яний? — зло подумав Петро, і за тим йому стало встидно: — їде кудись чоловік — хай собі їде, яке тобі до того діло і чого, власне, ти сікаєшся до нього".

Потім той запитав, де ми зараз і коли будемо в Києві.

"Варяг", — вирішив Петро. Звичайний собі варяг, зайда, якому байдуже хто він і що він.

— А вам далеко? — таки дала знати про себе Петрова цікавість.

— До Ужгорода.

Петро аж рота розкрив од здивування.

— Ви там працюєте?

— Нє, мать померла.

Настала довга винувата тиша. Осоружні інтелігентські пащекування: людині горе, а ти торсаєш її за душу, як зінське щеня. Ось вона, твоя інтелігентська порожнеча, твоя безштанькувата панськість, неіснуюча кастова зверхність.

— Хоронить єду. Пока телеграма пришла, а вже сколько — четвертий день, то, мабуть, і поховалі. Без меня.

— Та й погода зараз така, що...

— Ето да, а там іщо й дожді — ллють і ллють как без перестановки.

— А мама сама була? — обережно намацував Петро цупку наїжачену кригу.

— С сістрою жіла. Тіпер ні знаю, де будіт жіть.

— А тепер їй не сушитися більше — де жити,— так само дико відпарирував Петро, але обличчя незнайомого було так само непроникне й німе.

— Тіпер да. Ето да,— підупало додав чоловік і зразу по тому зайшовся тяжким нервовим кашлем.

— Так может того — тікі-мікі? — промовив чоловік по павзі, і обличчя його видалось Петрові прояснілим і навіть цікавим. Справді, класичне обличчя з окремими особливостями. Типаж. А "тікі-мікі" — високий чи то найвищий стиль, уживаний при зустрічах з людьми, з якими поки що не відомо, як повестися.

І тут же Петро відчув жаль, що не може з ним випити — бажано за царство небесне, щоб тісне купе стало інтимнішим і затишнішим. Царство небесне — воно виручає і живих, і мертвих. Царство небесне — то найкраща формула віри: всі люди — брати. А формули, слава богу, не мають патетики.

Чоловік відхилив двері купе, злодійкувато обдивився, чи нема небезпеки, і потому витяг із валізки маленьку пляшку, зірвав станіоль і, перехиливши її над головою, повільно став пити, розтягаючи гірку насолоду. "Так немовлята пипкою тішаться",— подумав Петро, і йому стало зручно від цієї думки і захотілося піти, взяти пляшку сухого, тобто кислого вина, якогось сиру чи, боронь боже, цукерок і роздушити з цим вовкогоном. Це, здається, була така професія за часів Івана Степановича, останнього українського аристократа? Може, першого? Чи останнього? Перший і останній — одне і те ж. Як одне і те ж — вчора і сьогодні, і те, що було, і те, що буде, і те, що там, і те, що тут. І все байдуже — вгорі чи внизу, і не варто розрізняти, де верх, де низ, не варто знаходити того, що не знаходиться. Маєш дешеву орієнтацію для самовпевненості — тим і втішайся.

— Ну, то будьмо,— чокнувся Петро з Кондратом, як назвався цей темний, як ніч, ракло.

— А ти хто такой будіш? — безцеремонне запитав ракло, і Петро відчув, що з цим питанням зникли останні церемонії і тепер не варто було б дивуватися, коли б той за якусь мить так само безцеремонно відправив тебе за перстудитвої гони.

— А чорт знає, хто такий буду,— пожартував Петро і одразу пошкодував за сказаним. Бо Кондрат важко похитав головою, уплітаючи за обидві щоки суху, як тараня, ковбасу.

— Грамотний, видать, да? Язиком, видно, тріпаїшся? — сердито уточнював Кондрат, але стало зрозуміло, що він вибачає Петрові цей поширений гріх і згоден тихо-мирно доїхати з пустомолотом до самого Києва і, може, надвечір роздушити ще одну пляшку — хай там знову ж і кислого.

Потім Кондрат закурив, ховаючи "Біломор" у довгий рукав засмальцьованого костюма. Він спробував був прочинити вікно, але нічого не вийшло, тоді зухвало одчинив двері купе, недбало спрямовуючи дим у бік коридору.

Провідниця, постукавши до купе, попередила, що курити заборонено, Кондрат якось дурнувато хмикнув і став шукати, де б поховати пригашеного недокурка.

— Во зараза, только закурив, і вже слишить, — поділився Кондрат своїм дотепом і вийшов із купе.

Коли поїзд над'їхав до Києва, Кондрат, уже взявши в руки валізу, запитав наостанок: "Там много у вас так розговарує?" Це було єдине, що його зацікавило від самого початку. Петро знав: тільки-но поїзд наблизиться до перону, він перестане існувати для Кондрата. І справді. Обдивившись чемодана, Кондрат уважно помацав, чи на місці гроші, і, наклавши зашмарованого кашкетика, подався до тамбура.

Так довго лежу, а час і вставати, подумав Петро, побоюючись позирнути на годинника. "Счастливые часов не наблюдают, а те вдвоем, казалось, только спят". І здається, що спиш. І здається, що вдвох — ти і ти. Один — той, що ти, а другий — той ти, що не ти, що краще б не був тобою. І, здається, щасливий. Бо що таке щастя? Хіба це слово не перестало для тебе існувати? Є куди точніші слова, замінники щастя. Не замінники, а справжні слова, з завеликою для себе суттю. Вони затісні для неї. Тоді чому не рвуться? Слава Богу, що не рвуться. — Оця ніч, самота, ця самовдуманість, сосни за вікном, спогади, сподівання — що це? Досить. Не треба згадувати одразу все, що маєш. Хай буде на потім, для прекрасних сюрпризів. Субстанція розпорошена. Може, хочеш позбирати? Збирай тоді ранкову росу. Піввідра краси — аметистів, смарагдів і теде і тепе. З піввідра щастя. Штука?!

Але треба вставати. Скільки минуло, як ти прокинувся? Година, день, вічність? Слава Богу, що бувають хвилини, коли ти стаєш паном часу, верховодиш ним, верховодиш його тривалістю і можеш робити з ним усе, що забагнеться. Можеш прокручувати його назад і вперед.

Але треба вставати — із царства сну, зі свого вивільненого існування, де тільки й чуєшся самим собою, в те найкраще із царств, де неможливо бути собою, але — тим певніше ти ним стаєш.

Вставай, Петре, вставай. Годі вилежуватись. На тебе чекають остобісілі справи. Так будили Вольтера? Ти не Вольтер, і, слава Богу, сам себе будиш. Так що не лінуйся. І слава Богу, що справи остобісілі. Інакше стали б просто нестерпними. Що там на сніданок? Знову сухарі з маслом і чай? І масло — знову засняділе? Їй-бо, треба попасти до лікарні, аби відчути, який його справжній смак.

* * *

Знову потягнулися сірі будні — о пів на восьму на роботу, де одні й ті ж виробничі клопоти, біганина, телефонні дзвінки, передзвонювання, летючки, інструктування, вислуховування чужих інструкцій, вивчення найновішого досвіду, і все те — тільки ілюзія справжньої праці. Справді, якби не щоденне нагадування про важливість докопуваної роботи, можна було б подумати, що вона нічого не варта. Технічна інформація — це передусім пропаганда передовиків, політичне виховання техніки, як про себе Петро називав кількарічну незвичну для себе службу — щодня треба було виявляти захоплення з приводу того, що Петро Оникійович К. прикрутив гайку, і тепер на його агрегаті однією гайкою стало більше, а Іван Карпович Р. відкрутив цю саму гайку, і на його агрегаті однією гайкою стало менше.

Вряди-годи начальство дозволяло Петрові брати роботу додому, і тоді він був щасливий — тим щастям, яке в градації людських щасть посідає одне з найостанніших місць, але без якого не буває і справжньої блаженної миті. Щоправда, спочатку Петро просиджував цілий день над тим, щоб витримати належний масштаб захоплень: то виходило дуже сухо, то занадто емоційно, і кожного разу готовані ним матеріали було критиковано. Петро відчував і сам, що його робота невдала, що емоційні акценти він розставляє не так, як того вимагає начальство, але як їх розставити — Петро не знав, кожного разу відзначаючи про себе, що твердого принципу тут немає і треба орієнтуватися не стільки в матеріалі, скільки в тих вимогах, які ставили до інформації міністерські працівники, що кохалися в художній літературі квартальних звітів і красному слові газетних передовиць. "Потрібна своєрідна пересадка душі" — вирішував роздосадуваний Петро, зарікшись будь-коли попасти в тон начальницьким вимогам. Те, що є насправді, виявляється не є насправді, а те, що не є насправді, якраз і є справжнє,— лукавив він, коли сонце стояло в зеніті і був час для нового варіанту. Коли ж заходило на ніч, а робота так і стояла непочата, тоді за такими нападами лукавства йшла сардонічна усмішка, що ось, мовляв, нездара виправдовується тим, що йому б гори вергати, а дали замітати будівельний майданчик, і він безпорадний, як дитина.

Втім, нескладна майстерність "технічного літератора" прийшла до Петра досить несподівано. Якось, узявши роботу додому, Петро цілий день просидів за читанням, сподіваючись, що попереду ніч, від якої завжди можна урвати стільки годин, скільки подужаєш. Стомлений цілоденним читанням, Петро сів до статті пізно увечері і на своє здивування зробив статтю так скоро, ніби просто переписав готову чернетку. Відкриття вразило його і подарувало вільний час: цілий день можеш займатися своєю роботою, а коли голова стомиться так, що вже нічого не здатен робити,— сідай за технічну статтю: вона вдасться тобі якнайкраще.

Тепер, маючи роботу вдома, Петро цілий день просиджував за читанням "Иностранной литературы", проглядав вірші невідомих поетів, потім, коли зголоднілі за живою плоттю, вичитані образи-сновиди починали заповнювати кімнату своїми жестами, дотепами, сльозами і радощами, утікав куди бачив: в кімнаті йому просто не ставало повітря.

Вчора був саме такий день. До всього, Петро впорався зі статтею ще звечора, і від самого ранку засів за читання Альбера Камю. Ці французи вміють писати, не те, що пристаркуваті українські солов'ї, романтики мимоволі. Але по читанні Петро відчув, як його розлюднило це сторожке нещадне письмо, і він, убравши фуфайку, подався з помешкання, спустився порожньою вулицею, відчувши приємну відраду побути сам на сам з низьким небом і високими соснами, що куталися гривами в хмарах. Ти і ставок, ти і дорога, ти і ліс, ти і поле, ти і небо — шаманив Петро, і від цього шаманства йому стало легше дихати, потім за якимось поворотом він утратив себе, ледь-ледь відчуваючи і водночас женучи од себе відчуття, що хатній тягар висмоктаної порожнечі, викликаний читанням, — цей тягар ще висить на ньому. Так, щойно скинувши з себе важкий туристський рюкзак, іще відчуваєш, як наплічники тиснуть на рамена, фляга врізається в спину, а горла не полишає солодкавий присмак збуреної у грудях крові.

Так блукаючи, Петро несподівано впіймав себе на відчутті, що в нього вступився хтось інший. Цей душ душі починає діяти на твою психіку. Чуєш, як повільно розмиваються межі твоєї заскорузлої індивідуальності-окремішності? Іще трохи — і ти втратиш самого себе, і тоді стане легко думатися, легко почуватися, ти змалієш до ледь чутої цяточки безмежної матерії, коли, ставши нічим, ти почуєшся усім — і ставком, і дорогою, і лісом, і полем, і небом. І ставком, тьмяним, зчорнілим, вічно невдоволеним із себе самого? І ставком. І лісом, покинутим робінзоном Півночі? І лісом. Небом, твоїм забутим капітаном Гаттерасом, — теж? І небом.

Зібганий, знесилений і тільки трохи просвітлілий, Петро повертався додому, радіючи, що до шостої ще залишалося з півгодини, і він зможе якусь часинку побути на справжній самоті — без людей, навіть без дружини. Яка вона не твоя, як ти не зробив її своєю часткою, як не зневолив її тяготою своєї волі, а все одно чути чужий дух, чужий, може, тільки тому, що він не підвладний твоїй інтуїції.

Але ж... дружина в лікарні, скинулося думкою, і одразу потому сила духовної знесеності зів'яла, спала, не підтримувана реальним спротивом, нарешті вона проблисла свідомістю розширюваної самотності-порожнечі. Петро відчув пекучий сором і поклав, що негайно ж треба їхати до лікарні. Вітаю вас, гастрономічні клопоти — що купити, скільки (завжди одне й те ж — що вона їсть, чого не їсть, що брав минулого разу). Треба витерпіти стояння по чергах — з криками, обуренням, навіть сльозами. А потому вже — довге, майже безнадійне чекання автобуса.

Петро згадав, що колись дружина дуже смакувала невідь-де взятими маслинами, узяв солодощів, яблук і подався на трамвай.

Тільки-но він підійшов до автобусної зупинки, як автобус рушив. "Тьху на твою голову", — аж чортихнувся Петро, знаючи, що тепер доведеться простояти хвилин з сорок, а то й цілу годину. Лікарі продовжують нам життя для того, щоб його ми збавляли по всіх чергах, чеканнях, у надіях на завтра чи позавтра чи бозна на що. Тільки подумав Петро, зганяючи в такий спосіб раптову злість, як тут же угледів, що автобус, проїхавши метрів п'ятдесят, зупинився. З нього вискочив водій, відкрив задній капот і став порпатися в моторі. Цим [Петро] і скористався.

В автобусі було темно і тепло, хоч пасажирів було зовсім небагато, їхав старий чоловік із стверділим обличчям страдника, який уже навіть і не думає про те, хто він — нещасний ачи щасливий. Зрештою, люди про це не думають. Називання — це завжди визнання, а визнавати — значить примиритися. З сітки старого визирало кілька зеленавих яблук, певне, куплених у сусідньому гастрономі. Бідно зодягнений, старий нічим більше не вирізнявся з-посеред інших. Хіба що рот його нагадував важкий замок. Власне, так воно і було. Коли його запитала про щось колгоспниця з двома порожніми кошиками, він довго скрипів, ніби ключ ніяк не повертався в замку. Той голос був тьмавий, як оливо. І тьмава була решта пасажирів — молода дівчина з вибляклим обличчям, на якому вираз стурбованої радості мінився виразом тупої безнадії; молодий хлопець, певне викричаний на якихось вечорницях, де, зібрані докупи, всі були безтурботні і веселі, а полишений сам на сам із собою, кожен ставав таким же спустошеним і лунким — здавалося, він увесь час прислухався, мабуть, згадуючи недавні крики, він ще не випорожнів од них, як порожня кімната, в якій щойно проводили партійні збори. Тепер, будучи сам-один, як перст, хлопець озирався довкола, не сходячи з дива, що голоси лунають подосі. Тьмавими були переліски за вікном автобуса, і тьмава була дорога, і тьмаво було в душі. І попереду — завтра, післязавтра — було так само тьмаво.

Сніп світла вирвав із сутінкового мороку якусь дивну і недоречну арку, на яких звичайно колгоспні художники виводять школярською рукою "Добро пожалувати". Біля арки автобус зупинився. "Вам виходити",— подала голос молода дівчина з вибляклим обличчям, обережно просуваючись до виходу.

Петро висів слідом за нею. Напевне, хвора, береже [?] од коханого хворобу, але знає: рано чи пізно любов доведеться іспитувати на цьому триклятому туберкульозі.

І справді, вона подалася в бік корпусів. Обминувши цвинтар (ось вона, інженерна вигадливість: померлого далеко не носити), дівчина побралася стежкою вгору. Уже зовсім смеркло.

Високі триповерхові будинки ховали од стороннього ока інші корпуси, розташовані вглибині. Так що важко було помітити одразу, який це великий диспансер. Будинки були гарні на вигляд. "Справді, тут можна лікувати сухоти", — подумав Петро, і несподівано йому здалось, що в середині цих утаємничених замків немає жодної душі, хіба що де-не-де никає самотній сторож, пильнуючи зачаровану тишу.

"Пробачте, ви не скажете, де хірургічне відділення?" — зненацька вирвалось у Петра, коли він побачив, що дівчина рушила до одного із корпусів.

Невже вона не чула, що за нею хтось іде? — здивувався Петро, помітивши, як вона вся стенулася на його голос, потім боязко озирнулася і, угледівши в світлі ліхтаря пасажира з автобуса, перелякалась що називається. Переждавши, поки вона оговтається, Петро подався туди, куди дівчина показала рукою. Вона не промовила й слова, і це ще раз нагадало йому про те, що втрапив він до царства тіней.

Обійшовши будинок навколо, Петро ніяк не міг визначити, де ж саме парадний під'їзд. Там, де був ґанок із широкими дверима, було зачинено, більше ніяких дверей ніби й не було.

Ну, звичайно ж, двері існують на те, щоб не одчинятись, — гірко всміхнувся Петро сам до себе і подався за якоюсь тінню, що от-от мала пірнути в лісовий смерк.

То був чоловік у спортивному костюмі й штормовці. Він неприязно вислухав Петра і недбало показав на закамарок тильного боку будинка.

— Ви до кого?

— Тетяни Рудик.

— Це на другому поверсі,— тільки й відказав той, подавшись стежкою до лісу.

У вестибюлі висіли оголошення, стіннівка, плакатні поради — як бути красивою. Вирізки наймодніших перук. Комплекси ранкових вправ на картоні. Чистий вестибюль зі зграйкою жінок — коло телефону. Та, що розмовляла,— в домашньому халаті і з книжкою під пахвою. Дає поради, напевне, дітям. Втім, деякі жінки вміють так розмовляти з усіма. За Петровою класифікацією, вона з жінок-матерів. Ще з холостяцьких літ він спостеріг, що бувають жінки, як діти, бувають жінки-рівня і нарешті — жінки-матері. У цієї владний голос і категоричні накази. Як і годиться, ширококоста. Енергійні клуби на впевнених стегнах. Враження, що до лікарні вона втрапила тільки сьогодні вранці. А, може, просто начальниця якоїсь контори, ще не відвикла од інстинкту владарювання?

Із цигаркою в зубах никав вестибюлем атлетичний молодик. Петро червоніє, не витримав його допитливого нахабнуватого погляду. Може, в цьому погляді є й заздрість, але Петро її не помічає, хоч боїться саме її.

— Вам кого? — якимось гнилуватим голосом питає молодик, насолоджуючись Петровою розгубленістю.

— Рудик, Таню Рудик мені, — чи не вперше Петро незвично називає ім'я дружини.

Молодик обдивився Петра з ніг до голови і подався вестибюлем управо.

За якийсь час вийшла дружина. Вона зле бачила і тому йшла, немов у порожнечі. Так ходять зовсім сліпі. До всього у Тетяни вибачлива, ніякова хода, і це було тим особливим тлом, на якому кілька літ тому Петро вирішив пов'язати з нею своє життя. Лише за кілька кроків вона упізнала чоловіка і повернула в його бік.

— Здоров, Рудику,— кинула вона своє звичне привітання.— Ну, як справи?

— А так собі. Полатавше, як каже мама.

— Матвійко — як?

— Був захворів. Зараз добре. Зовсім усе пройшло. Там трохи непогода, туман.

— Знову горло?

— Ні, грип. Але вилежав.

— Антибіотики давали?

— Ну, який тобі клопіт? Слава Богу, що видужав.

— Він і так с-синій. Не треба було давати колоти.

— Тетянко, та ж усе гаразд.

— Ну, а тепер як?

— А тепер ще не знаю.

— Коли ж ти приїхав?

— Три дні тому.

— А чого ж...

— Не ходили ні автобуси, ні машини.

— Ще листа нема?

— Буде. Ще ж рано.

— Ти його привези. Привези. Чуєш? — вона так глянула на Петра, що той зрозумів те, чого не повинен був розуміти.

— Розкажи про себе.

— Нема що розказувати,;— майже пошепки промовила вона, похнюпивши голову.

— Покинь, Тетянко, все буде гаразд.

— Буде, буде гаразд,— тільки й відказала дружина, змахуючи сльозу і по-дитячому ніяково всміхаючись.

* * *

"Буде, буде гаразд",— шепотів Петро, повертаючись додому. Йому щось торочив балакучий попутник, чия дружина вже вдруге попадає в диспансер, їй мають робити операцію, а він спішить додому — попросив тестя забрати дочку з ясел і оце женеться скільки сил, бо донька не ладить із дідом.

— Це все єрунда,— торочив цей кругловидий натоптаний чоловічок, зовсім іще сисунець, тільки одружений і сповнений дорослих клопотів. "У нього оптимістична конституція", — подумав Петро, оглядаючи його круту шию і мимоволі заздрячи його балухатим упевненим очам.

— Це єрунда,— смачно повторив той,— тепер це ніяка не проблема. Чик ножиком, чик — і гуляй, народжуй дітей. Оце прийду, зварю супчика, умнемо, дочку покладу спати, а сам — за книжки. У цьому році треба взяти диплом, — прояснив він ситуацію.

— А вона?

— Теж. Я її в інституті, кралю, знайшов. Побрались, потім купили ляльку, обоє перевелись на заочний. Оце завіз книжки. Нічого вилежуватись, якраз час позубрячити.

Петрові стало легше, коли на Брест-Литовському шосе білоголовий товстун вийшов з автобуса, на прощання труснувши бородою. Слава тобі, Боже, мовчки потішився Петро. Поживеш із таким баламутом — здурієш. Він махає руками, а ти пережидай, плеще язиком — а ти спробуй не послухай, жене — стань осторонь, поки його пронесе нечиста сила. От уже справжнісінький баламут.

Вкрай стомлений за день, Петро, вийшовши з автобуса, тільки махнув рукою, коли по дорозі вгледів гастроном. Зварю чаю — і буде. От хіба що цукру, але, повагавшись, подався до тролейбусної зупинки.

Квартира стояла вималіла й принишкла, ніби відчуваючи провину; в скриньці знову не було нічого. Тиждень тому Петро відіслав листа на Щастівськ. Потім терміново подався у відрядження (чому не сказав про це жінці?). Одержати відповідь іще ранувато, але там, напевне, листа уже відібрали. Поникавши кімнатою, Петро знайшов у буфеті кілька залежаних сухарів і, натрапивши на розкриту ще вранці книжку, вхопився за неї, як за соломину. Але читання не йшло. Одна, дві, три сторінки — і нічого в пам'яті. Спробував присилувати себе — нічого, марна справа. Тоді жбурнув книгу на диван, а сам, усівшись у фотель, закурив цигарку.

— От і вже. От і почекальня,— промовив Петро уголос, але довго не міг збагнути, про що — поза його першою свідомістю — снувалися невеселі думи.

Від якогось часу Петро відчув, як збриділи, а як часом — то й нестерпно збриділи йому книги. Комбінат обертання на живих мерців — колись жартома назвав він свою бібліотеку, але тоді, в дружній розмові, Петро відчув, що жарт вийшов засумний. І жарту, власне, не вийшло. І замість усмішки вийшла гримаса. Зараз, упершись поглядом у стоси книжок, накладених на саморобний стелаж, Петро пригадав давню розмову. З ким? Здається, з...

"Ось вони, паки марихуани, яку викурюють — хто? Авжеж вони. Вистачить на всіх наркоманів",— з серцем подумав Петро, озираючи мовчазні, як могили, книги. Від горілки шлях до витверезника, від гашиша — до в'язниці, за читання книжок платимо життям. Народився — щоб читати. Ось вони, могили, зжований минулий досвід. Досвід? Скорше — літопис людських невесел. Позавчорашніх, вчорашніх, майбутніх. А сьогоднішніх? Ремиґай чужі сентенції, як корова на толоці. Петро пригадав одного вченого, схожого на щура. Хто такий? Любить дивувати ерудицією. А що ерудит — то й мови шкода. Пише статтю: "Жорж Садуль сказав, що два на два — чотири. Думаючи над тим-перетим, знову й знову переконуєшся, наскільки мав рацію той-перетой". Хіба тільки він схожий на щура? Всі ми скидаємось на щурів. Ремиґай чужий досвід, як корова на толоці. Правда, корова досвіду не їсть. Вона править трави. Та й не править. Шукає, та й по всьому. Правимо — ми. Як мені досягнутися до того дня, коли все буде гаразд? Скажіть мені. Монтеню, Платоне, Сковородо, Канте — скажіть мені. Хтось бере слово? Мовчання. Одноголосне. Як на профспілкових зборах. Профспілка глухонімих. Жодного зауваження до порядку денного. Згода, бо все — ніби повз їхні вуха.

Петро поклав голову на поруччя дивану, і кімната заходила обертом. Він пригадав перше відчуття, коли весняна твань, спрагла щастівська земля стала наростати, потім прихилилася до плеча, вдарила в шию, а він, веселий двадцятирічний юнак, сидів у багні й реготав, чуючи щось схоже до поклику плоті: мугикав дурнувату пісеньку, що виривалася з нього язичками полум'я. Це було в п'ятдесят... четвертому? році. Перед очима метлялася важка дівоча коса, нижче пояса. Але й тоді — не фольклорна: азіатські вилиці гречанки. Міцна статура коханої, сонце, твань і тьмяна п'яна згускла вода і він, простягтись на болоті, пливе. Усе — перед очима. Простягни руку — дістанеш. Тільки простягати руки не варт. Благословенне, що вчасно відходить. І вчасно приходить. І благословенна людина в удячливому виспокоєнні. А коханій він не сказав ніколи й слова. Ані одного? Це кохана? Усе одно жодного слова не сказав ніколи? Шкода.

Ще було: височезні сосни, гулка ніч, видутий вітром ліс, що вабив, забирав, усмоктував тебе в темінь, а ти тримався за товариша — обличчя кретина з голубими очима. Це обличчя колись тіпалось зо страху, сіпались кутики уст, повіки, щоки. Він і в радості був такий же кретинуватий, але тобі все те було байдуже: ти був щасливий і забутливий і тоді, осліплений спалахом щастя, нічого не помічав. Щоб бачити, треба було стати збоку і дивитися. Поперек дивитися. А поперек дивитися ти не хотів. Прагнув дивитися вздовж. І вздовж. І тільки вздовж, де були довгі снігові гони, якими біг вовк, шукаючи людського житла...

"Хай тобі грець" — підхопився Петро. Що це таке — засинаючи, він на якусь мить утратив орієнтацію, і здалося нараз, що крізь сон засміявся Матвійко, а його двоюрідна сестричка, Наталочка, ввімкнувши нічника, схилилась над ліжечком малого. Але в кімнаті було темно, і Петро склепив очі, щоб знову відчути сніг і дорогу, освітлену сновидінням. І дорога ховалась у лісі, потім перейшла в бруківку, вовк біжить бруківкою, ось розріджений сніп світла впав на будинок, що, напіврозібраний, непристойно виголив мулькі крокви, а вовк надбіг до будинка з потрощеними квартирами — там була сажа, обпалена цегла, сліди глини — ті достеменні ознаки людського житла, які впізнає навіть звір. Гогоче вітер по трощених простінках, обдуває голі бовдурі, деренчить обвислою бляхою, а серед цього нічного розгардіяшу замкнулась у собі збережена квартирка — страус заховав голову під крило і насолоджується темрявою як затишком. Це... Урал, перебігло думкою — приблизно так, як перебігає вспокоєною водою метеликова тінь, не зворухнувши скрижанілих плес. Бачив метелика над кригою? Аж ні? Бачив?

Десь кричить пугач, а він горнеться до лона армійської коханки (треба тільки відчути тонку перетинку, що відділяє кімнату від сусідніх нашорошених пожильців-мужчин, і намацати свічку на столі, зразу коло вікна, там ще було розлито воду із крижаної кварти), і треба укрити сина, бо йому холодно, вітер задуває під благенькі стіни, забираючи від груби кволе тепло.

Тільки-но ще пожди, ще трохи пожди, поки мине цей високий (може, кажанячий?) крик (кажуть, коли ріжуть легені, зовсім не чути болю), поки сховається оця грудна темінь, розітнуте лоно — тут, нижче правої пипки, ні — хай уже краще тут, просто збоку, тільки — на бога не чіпайте ребер, бо то біль, а треба, щоб легенько, ще нижче, нижче, ось де м'якість, по краю ребер. Але темінь стоїть, гойдається, оголена червінь гусне і розточується пітьмою, нарешті стиха світлішає, вивільнюється з сірого мороку, підходить майже до сіро-зеленкуватої голубіні і тепер вижовкає, насичується, багряніє, тьмяніє, і стає тепліше і вже, вже зовсім тепло, і коло звужується, склеплюється, ворушить крилами, а крила важкі й незграбні й притомлені (ходив кімнатою і вадили крила?), і вони змикаються у в одне, і вже не видно зовсім, де була темінь, і ти вже пливеш, пливеш, а хвиля хлюп-хлюп, а попереду — навстріч — широкий з великими западинами ніздрів рот, і тверді губи розм'якшуються, повзуть, витоншуються, невпевнена гримаса — якраз посередині між усмішкою й вишкіром — і ось — наближення, ось зараз: це прагнення потворних, але дитячих губ до материнської пипки, універсальний рот-голос-розум-доторк — що ще? Гримаса знову застигає, ніби для самовпізнання, і тут на повен голос заплакав Матвійко. А-а-а, неслося кругле й видовжене, а потім почало вигойдуватися, рівнятися в лінію виспокоєних губ, і Петро, вдарившись об шафу, схопився на ноги, встиг увімкнути світло і зачортихатись.

"Завтра ж треба буде замовити розмову із Щастівськом" — несподівано впала думка. Дивно, як це досі він не додумався, що так просто можна достукатися в далекі двері з саморобною клямкою, постукати в тильне віконечко і знати, що раз-другий постукаєш — і навідворіт пролунає сухий мамин відстук. В неї зовсім висохлі пальці. Просто кісточки, обтягнені шкірою, холодні й шкарубкі. А тепер треба спати. По-людському виспатись. Він дістав із дивану простирадло, ковдру, пішов за подушкою — і тільки впав — заснув таким зголоднілим сном, що й незчувся, як задеренчали будики.

* * *

Трамваїв довго не було. І людей зібралось чимало. Закутані в туман, вони глухо покашлювали, тупотіли ногами, глухі й недоброзичливі зі сну. Вночі люди гублять багато соціальної толерантності. Вилюднюються надвечір. А зранку їх краще обминати. Тебе теж краще обминати — в цьому колючому тумані й колючому настрої.

Петро подався назустріч трамваєві, пройшов метрів п'ятдесят, повернув назад. Трамвая не було. Хоч би не спізнитися — інакше на роботі почнуться розпитування, співчуття, тим нестерпніші, що людям байдуже, знають вони про тебе що-небудь чи не знають аби поспівчувати, відвести душу. Втім, не злися, Петре, не злись. Люди як люди — не згірш за тебе. Гріх думати, що ти кращий за інших. Куди краще й корисніше — думати навпаки. Все твій дурний характер — не він у тебе, а ти у нього. Ти — в ньому, як кіт у мішку. Фігура калейдоскопу. Завтра не такий, як сьогодні. Сьогодні — не такий, як учора. Що залишається постійне? Саме твоє незадоволення. Вічне твоє незадоволення. І тільки.

З туману виповз трамвай, волохатий, як привид. Його перед був розмитий горішніми запливаними жовтими вогнями. На підніжках висіли пасажири. Водій, угледівши великий натовп, що зібрався на зупинці, прогнав вагони метрів на п'ятдесят уперед і там спинив, поспішаючи завчасно висадити пасажирів. Заждале гурмо гайнуло бігти слідом. Водій таки забарився з утечею, і вагони вгрузли у натовп. Тепер, щоб рушити далі, треба було виривати вагони з м'ясом.

Пасажири, що не встигли сісти, чортихаючись, повернулися на зупинку. Була вже за чверть восьма, "Встигнути на півдев'ятої стало майже неможливо. Натовп ремствував, і хвилі досади напливали на нього, як туман. Селянка з мішком за плечима ненароком зачепила випринджену молодицю. Зчинився галас — "Чорт вас носить сюди туди, спекулянти прокляті. За вами не поспієш нікуди". — "А ти поспівай, не вилежуй боки".— "Краще б уже була полежала, бо ти мені за капрон не заплатиш". — І сварка то вщухала, то знову спалахувала, але це мало допомагало: трамвая не було.

І тут вигулькнув дикий автобус. Йому просто перепинили шлях, бачачи, що він не збирається зупинитись.

— Ві мне поломаєте двері, — репетував настраханий плавом людей молоденький водій. Він спробував був відірватися від юрби, але нічого не вийшло. Тільки тоді, як двері заткали, як корком, людські обвислі тулуби, перед автобусом звільнили дорогу. Дивлячись у вікно, Петро пригадав, як, збираючись на риболовлю, він напихав пляшечку червами, а ті не пролазили крізь горлечко, і він допомагав пальцем.

— До вулиці Насера єдім без остановкі,— грозився шофер, сам не вірячи своїм словам.— Сдслай людям добро, а толку нікаково,— він шастав очима по стьмянілому натовпові, шукаючи підтримки, але підтримки не було: людські обличчя були закриті, як панцерники.

— Больш остановок не будіть,— переконував самого себе водій, посипаючи роз'ятрену рану, і на відповідь зчинився дружній ґвалт. Тепер уже шофер тільки відгавкувався, не радий, що почав качати права.

Але до вулиці Насера автобус доїхав таки досить швидко. "Проїду тролейбусом — і встигну", — промайнуло думкою, не принісши Петрові жодного задоволення.

І все ж таки на роботу він спізнився. Правда, зовсім на якусь хвильку. Але, витримавши докірливий мовчазний погляд начальника, зрозумів, що попав під чергову хвилю боротьби за дисципліну.

— Петро Артьомович, — за якийсь час обізвався начальник. — Підійдіть до мене.

Начальник пробував розмовляти із Петром по-українському, в нього це виходило бозна-як, але Петро був йому вдячний за самі зусилля і, чесно кажучи, поважав його.

— Я вас попрошу,— довірливим напівшепотом наказував начальник,— приходить на роботу на 20 секунд раньше і уходити на 20 секунд пізніш. Харашо?

Було ясно, що в начальника добрий настрій, його вишукане журіння мало тільки одну мету — зробити його начальницьке самопочуття ще кращим. І Петро ґречно перепросив його.

Далі почалась робота. Свою статтю, писану вдома, він передав друкарці, а по тому одержав від завідувача сектору завдання на день. Віддрукована на ротапринті брошура про передовиків виробництва "Як ми перевиконуємо взяті соцзобов'язання" мала значні похибки. Один із героїв, Г. Г. Чибісов, регулярно виконував соцзобов'язання на 104,7 % (так уточнили в главкові), а не на 104,9 %, як казали на заводі. Неточною була й назва медалі, якою нагородили вальцювальника К. Р. Петрова. Було ще кілька дрібніших коректорських похибок, але коректор хворіла, отож начальник попросив Петра "впритул" зайнятися цією роботою. Довелося морочитися з усіма 500 примірниками. Виправлений текст кільканадцять разів віддрукували на машинці, зробили тираж, і тепер, озброївшись ножицями, лінійкою й клеєм, Петро вирізував виправлення і вклеював у готовий текст.

На цю роботу треба згаяти щонайменше дві доби, подумав Петро і одразу відчув, як щось гаряче, мов присок, вкинулося йому в обличчя. Тільки не треба дати настроєві захопити себе. Маленьке зусилля — і зможеш думати про щось зовсім стороннє. А за, якусь мить забудеш про все. Так, ніби нічого й не було. Треба тільки добре визначити міру. Бо трохи помилився, перехитрив — і тоді досада повернеться з побільшеною силою.

Зрештою, що не кажи, а це не така вже й погана робота. І до всього — вона чим дурніша — тим краща. Звичайна річ, найкраща робота — фізична. От, як колись у шахті. Або — на залізниці. Або — в метробуді. А найкраща — кочегаром. Там нема співрозмовників і є постійний вогонь, який потрібен людям. Правда, вогонь не Прометеїв," зате можна нагріти боки, просушити шкарпетки або черевики чи просто покласти руку і зігрітися — не тільки від батареї, а й від того, що про тебе хтось десь "чорномазий" дбає. Що не кажи, а це вже щось та значить. А крім того — цілу ніч дивитися на голубувато-жовтаві розводи — то як дарунок. Хай це не самітнє багаття десь у гирлі Десни, просто на піску, де так чисто горить обточене Дніпровою хвилею поліняччя, залишки розкішних, тобою не бачених лугових заплав колишнього Сухолуччя. На тому поліняччі сиділо плем'я сухолуцьких солов'їв, вимерлих, як мамонти. Втім, солов'ї вимирають не так, як мамонти. Є така смерть, аж земля двигтить під ногами, а є смерть як високий і тихий спів. Тільки ж бо мамонти й солов'ї заповідані для життя. То пусте, що тобі не подобаються солов'ї: те, що не подобається, тим більше повинне існувати, щоб ти не забував скромності. Божа живність існує ж не тільки для тебе? Їй же дозволено жити для себе, не тільки для тебе? Ти ж не заперечуєш їй у такому праві, не відмовляєш, царю природи?

Під час перерви Петро пішов на пошту — замовив розмову із Щастівськом. "Коли буде все гаразд — завтра заспокоюсь". До завтра ж треба якось утекти од себе. Після роботи треба з'їздити до дружини, потім добре було б попасти в якийсь людний напівзнайомий кагал, де можна бути серед інших як на самоті. Втім, найкраще, звичайно, до Андрія Крутогора. Він небалакучий, і не так будеш ремствувати на себе пізніше. От тільки чи є він удома, чи знову загнався на якісь підробітки?

Після обіду задзвонили з міністерства. "Петро Артемович,— залунав у рурці незвично лагідний голос Бодрова, начальника технічного управління,— зайдіть до мене, є робота. Треба срочно написати статтю". "Про що?" — поцікавився Петро, чортихаючись про себе. "Я вас жду",— була відповідь.

Петро вбрався, вийшов на вулицю і подався до Бодрова.

Де-не-де давалася взнаки весна. Перейшовши великою площею, він завернув до Дніпра, синьо-сизого од кутої криги. Блукали випадкові перехожі. Якась літня жінка з хорими ногами, вивернутими, як у ведмедиці, від чого хода її була незграбна й важка, зупинилась напівдорозі, спершись на ціпок. Вона важко відсапувалась, але, не гаючи часу, розглядалася навсібіч. Очі її були сповнені вицвілої голубіні, зацікавлення й усепрощення.

Певне, грішила в молодості, коли було з ким. Відмовившись од материнства, скалічіла, довго носила в собі свідомість невиправного каліцтва, але ж — як не знавісніла?

— Маладой чилавєк, ви не поможете мені сойті з горбка? — стара лукаво, мало не кокетуючи, глянула на Петра і всім тілом сперлася на простягнену руку. І вже дякуючи за допомогу, запитала:

— Ви не скажете, де тут можна заявіть на врачів?

— Що саме? — обережно уточнив Петро.

— Та знаєте цих коновалів — не лічать, а калічать. Дала мені одна пейсата таку пилюлю — аж у голові шпигає четвертий день.

— Ні, я того не знаю.

Стара вибачливо всміхнулась, сяйнувши на Петра вицвілою степлілою голубінню, і почимчикувала далі.

Петро сидів у приймальні Бодрова й чекав, коли той звільниться. Минуло десять, двадцять, тридцять хвилин.

Заходили співробітники, стишуючи крок, пошепки розпитували, як там "сам", і обережно виходили. Приймальню міряв кроками якийсь цибатий чоловік ув окулярах і з течкою під пахвою. "Певне, з науково-дослідного інституту",— вирішив Петро, зустрівшись із насурмоненим поглядом цибатого. Секретарка стукала на машинці, не звертаючи ні на кого жодної уваги. В неї начальницької пихи не менше за Бодрова, — подумав Петро і раптом відчув, що зараз він може додумати свої часті думи про аристократичне холопство чи радше холопський аристократизм, в'язке місиво рабства і панства, місиво, яке не дозволяє людині бути ні чистим рабом, ні чистим паном, але в цю мить прочинилися двері кабінету і з нього висипало ціле гурмо чиновників, За ними вийшов розвеселілий Бодров і, вздрівши Петра, почав його журити: "А ви чого не заходите? Я давно жду". — "Та ви ж були зайняті".— "Це вас не должно непокоїть, раз викликають — діло не ваше, є в мене хто чи нема".

В кабінеті, гостинно всадивши Петра, Бодров заявив, що з раніше підготованою статтею нічого не вийшло, бо для журналу це проблематика заширока.

— Але ж ви ці речі знаєте краще за мене.

— Ну, який же ти, Петро Артьомович,— тон Бодрова став фамільярний і зовсім не начальницький.— Словом так, Петро Артьомович. Нам треба зробити три статті — розішлемо в три різні журнали. Проблематика ця ж сама.

— Тоді будуть потрібні додаткові дані. Я ж тільки журналіст.

— А ти піди по главкам і від мого імені требуй усе, що нада.

— Гаразд. На коли підготувати?

— Як можна бистріше. І потом вот що: дві статті підуть за моєю подписсю, а третю можете підписати самі.

Петро здивовано глянув на Бодрова: така щедрість була не в характері начальника. І той, упіймавши в погляді іронію, раптово заховав усмішку, ніби носовичок, і старанно втупився в свої папери. Петро явно спізнився вчасно покинути кабінет. Тоді Бодров піднявся і відрепетируваним тоном проказав:

— Ну, не смію вас більше задержувать. Желаю успєхов.

Аудієнція закінчилась. У приймальні Петро впіймав на собі чийсь заздрий погляд, але не роздивився, чий саме. Певне, якийсь новачок. Хотів би опинитися на моєму місці, щоб мати змогу заходити до самого Бодрова. Дай йому, Боже, дочекатися тієї щасливої миті.

* * *

— Петрику, мені снився поганий сон. Нібито я з Матвійком була в Щастівську, на озері. Матвійко попросив покатати його на човні. І наче запливли далеко-далеко, а там озеро переходить у якесь море, в перешийку очерети. До всього настигла буря, а ми вже й так нічого не могли зробити, бо море притягало до себе. Нас так гойдало, що ще й досі я не можу прийти до тями. І що там з ним тільки коїться!

Це, маленька, з тобою коїться. Там усе гаразд. Завтра я розмовлятиму по телефону з Щастівськом.

— Ні, ти краще привези його. Чуєш, привези,— вона благальне дивилися в Петрові очі, і тому здалося, що все це нереальне. Може, це спогад, може, сновидіння або й просто собі ява, а годі збагнути будь-що, крім повторень. Все це було: і сьогодні, і вчора, і давно, і ще давніше. Петро зіперся на підвіконня і тільки тепер помітив, як зіщулилась дружина, їй стало зовсім лячно і зимно.

— Я накину пальто на тебе, — спохопився Петро, але голос; йому осікся. Винувато дивився він на дружину. Йому стало тоскно, дуже тоскно, коли зрозумів, що її сльозам зараз не зарадять жодні в світі слова.

— Я тут приніс тобі горіхів,— несподівано для самого себе вимовив Петро і, почувши власний голос, здивувався.

— Знаєш, ти, мабуть, іди. Щось я сьогодні дуже стомилася,— прошепотіла дружина і майже прожогом побігла в свою палату.

Петро вийшов з диспансера, пірнув у ніч, залиту щедрим місячним сяйвом, і вдруге за сьогоднішній день йому видалося, що все це нереальне: велика ніч, що опала його душу, надушила своєю товщею на нього, і стало важко дихати. Він зупинився, аби відсапатись, розстебнув коміра і зрозумів, що його занесло кудись убік, у лісову гущавину. Так і є: з дороги можна збитися не тільки тоді, як темно, а й тоді, коли дуже видно. Проте він не став розшукувати стежки, знаючи, що, подавшись по ліву руку, обов'язково виб'ється на шосе, от хіба що навгрузається підтахлим лісовим снігом.

Поступово ліс став розступатися, і перед Петром з'явилась чорна, зовсім свіжа могилка. Це був цвинтар, як і годиться, тихий і урочистий, куди не доходили дорожні шуми. Просто неба стояв розверстий палац вічного сну — з похиленими хрестами, зірочками, цементовими монументами. Деякі могилки — зовсім безіменні, на деяких можна було побачити портрети померлих, прочитати епітафії. Написи — то трагічні, то зовсім недоречні або й бездушні — різні вияви горя, аж до гримас. Перед Петровими очима з'явилась сіро-зелена маска жалібниці, схожа до рицарського шолому з забралом. На велику колекцію виразів вона була просто нездатна — все ті ж самі набридлі повтори. І смерть видалась йому не такою врочистою, як завжди.

Повернувшись до свіжої могилки, Петро вирішив, що, напевне, тут і лежить та красуня, про яку розповідала дружина. Молоденьке дівчисько, дуже славне із себе (голубооке з золотавим волоссячком — цього цілком виставало для тубдиспансерних переказів). Ранній туберкульоз. Повія-мати. Самотність. Часті санаторії. Залицяльники. Любов нещасної, як падуча хвороба, — шалені спроби урвати в укороченого життя кілька зайвих радощів, а, може, спадкові бажання? Впала в око лікареві. Кілька абортів. Швидке прогресування хвороби. Чому її, майже безнадійну, перевезли з Кавказу на Україну?

Перед смертю, вже непритомна, вона кликала лікаря, аби порятував. Кликала коханого, не фахівця. В останні хвилини нас рятують тільки рідні, не медики. А що робив коханий, коли її опускали в могилу? Може, сидів перед телевізором, повний футбольного азарту? Чи розповідав про нещасну долю "однієї пацієнтки", домагаючись приязні іншої? Цікаво, якби йому сказали, що він убивця, — обурився чи тільки здивувався?

За гробом красуні йшло кілька хворих, завгосп, санітари. Здається, парторг виголосив промову. Цікаво, про що він провадив? Втім, люди звикають до смерті. Звикають і до промов. Фах є фах. Як кажуть, всяка робота почесна.

Мати красуні приїхала, коли похорон уже закінчився. Поводилась майже брутально, їй було незручно за себе? Є вина, що очищує людську душу, а є вина, що побільшує гріх. В цьому разі люди стають затятими й небезпечними. Вони мстять іншим. За свої провини.

Петро уявив свою дружину. Певне, забилась у куточок і плаче, їй сумно і гірко, але біль, який вона чує, — неоскаржливий. Він тихий і чистий. Раніше, коли їй бувало тяжко, вона починала плакати. Безпорадно, як мала дитина. Серед ночі Петро прокидався, довго прислухався до її дихання, але так і не міг зрозуміти, плаче чи просто не спить. І тільки як притулявся устами до її очей, відчував на устах теплі сльози. Що вона робить зараз?

Дорога була порожня і лячно вилискувала під щедрим місяцем. Стояли незворушні сосни, далекий вогник покиненого серед степу селища рівно і вспокоєно мрів. Хотілося знову зайти в ліс, щоб загубитися за якимось стовбуром і все забути. Так і зроблю, вирішив Петро. З'являтися на люди з таким обличчям — непристойно. Коли тяжко на душі — не показуй нікуди носа. Люди мусять дбати і про гігієну почування. [...]

Петро рушив на протилежний бік дороги і скоро відчув, що в підтахлому низовинному грунті прогрузають черевики. Певне, десь поблизу болото, і, чого доброго, вженешся у воду і тоді тупай додому з мокрими ногами. А дорога неблизька. Краще — вздовж шосе.

Він уже йшов мало не з півгодини, а машин усе не було. Коли-не-коли скрикував нахарапуджений птах, осипався сніг із лапатих соснових віт, і знову наставала тиша.

Йому здалося, що світ вимер або змістився. Ці відчуття завжди супроводжували його в мандрах. Пройшовши ще трохи, Петро побачив праворуч од себе сухий ліс. Високі красені сосни, де-не-де біліли берези.

Урал, подумав Петро. Урал і Соснівка. В Соснівці, глухому подільському селі, він народився. Зовсім іще малим його вивезли звідти завербовані на Донбас батьки. Пізніше він наїздив у Соснівку на гостину — допомагав тітці відбілювати полотно, рвав вишні, пас череду, збирав колосся разом із бабусею, різав щирицю, ходив до лісу по шишки. В голодні післявоєнні роки тітка забрала його до себе — аби перебув лихоліття.

Хата, де він народився, була зовсім струхлявіла, але бабуся берегла її — для недорослих онуків. Петрові було гірко, що хата, в якій він появився на світ, така обшарпана і нездала. Значно більше подобалась інша [... ] — де народилась мама. [Хата] була гарна і молода. Стояла на горбку, з найвідкритішим обличчям на все село. Коли Петро пробирався до неї людськими городами, бачив дві берези і сосну, що росли з причілка, йому перехоплювало дух. Потім, уже в армії, збагнув, що ті дві берези й сосна — найточніший, найвласніший мотив його життя, богоданий, ніби для саморозпізнання.

На Уралі він ріс у царстві сосон і беріз. Це було правдиве царство зелені й бронзи. Тут мало бути коштовне каміння, інакше ця зелень і бронза втратили б свою витончену душу. Ця зелень і бронза притінили його обличчя гойдливим смутком. В армії ж він відчув, що то — лісова безпросвітня хуга, відчув, як нишкне душа, коли розграваються могутні лісові вітри. Армійські враження виміняли його дитинство, і тепер, ідучи безлюдною трасою, він подумав, як то шкода, що все життя проходить під соснами. Глиця — замість лапатого листя. Голка — герметичний, схований у собі листок. Калина — забулась. Вона була, як свічка в дитячому споночілому вікні, і забулась. Пропала, почезла, щоб бути потім відшукуваною. Ще були — осокори, акації, клени, але все це зневиразнилось попередньою втратою.

Бажано, щоб минуле не руйнувалось, подумав Петро. Щоб минуле було минулим і не щербилося з літами. Щоб було воно тверде, як кресало покійного діда. Інакше часті знесення і падіння обтрусять із душі пилок. А обтрусити пилок — діждати глиці замість лапатого листя.

Вдалині, позаду Петра, замаячів вогник автомобіля. Здається, їхав автобус. Підніму руку. А проїде — піду пішки. Автомобіль наблизився до Петра, це був газик. Поруч із шофером сиділа жінка з дитиною на руках. Машина проїхала не зупиняючись. І одразу Петро пірнув у ліс.

Довго блукав навмання, заки утрапив на якусь стежку. Потому пішов стежкою, налягаючи на ноги — була вже за чверть дванадцята. Це я маю вийти на Романівку, вирішив Петро і відчув, як налилися втомою ноги, як закортіло присісти десь на пеньок і дочекатися ранку.

А попереду вимахував руками Матвійко, так, ніби в маячні, осипався сніг із лапатих соснових віт, згодом залунав собачий гавкіт, а зовсім близько заструменів тьмавий струмок. Він мав уторовану улоговину межи великих намерзів криги. Видно, тече тут давно, але звідки? Може, де пробилося з води нове джерельце? Але місцина була зовсім рівна. Петро пішов уздовж потічка угору. Потічок робив великі вилуки, продирався попід листям, підпливав замшілу землю, а в одному місці знайшов шпарину навіть у пні осокора. Ось воно, терпіння, і ось життя. Не власне твоє. А — дароване. Тут дар — як мус і як повинність. Існування — як прагнення текти. Ось воно, уводноволене існування, не розбризкане на різні людські бажання, енергії й сили. Що таке потічок, скажи, людино? Це твій старший брат, як каже старовинна приказка. Петро усміхнувся про себе і присів на поближньому пні, аби відпочили ноги. Хороше було б їх задерти повище. Але тоді вже не встанеш. А вставати — треба. Обов'язково — треба. Чуєш? Не спи. Треба вставати. Вставати. Можеш сидіти дубном. Ти можеш сидіти дубном, сердито вів про себе Петро. Можеш сісти дубном — поки не задубієш. А батько — встань. Батько — йди. Чоловік — іди. Син — іди. Товариш — іди. І Петро підхопився на витеплілі, ніби аж підталі ноги і пустився виткою стежкою, все більше й більше забираючи управо.

Ну, тепер аби й до ранку добився, подумав він байдужно, і йому захотілося зробити собі боляче. З цим відчуттям він і повернувся додому.

* * *

— Що з вами, Петр Артьомовіч? — пролунав над його головою голос начальника. Стояла дзвінка пересохла тиша, і з-під її склепіння нісся цей нестерпно-високий, аж до головного болю, голос. Петро навіть не повірив — настільки голос начальника був не звичний для вуха.— У вас якісь неприємності?

Петро підвів голову і побачив: у кімнаті немає нікого (може, це обідня перерва? ні, швидше ранкові сутінки, але чого це ми тут сидимо удвох?), очі начальника зависли над ним і щось у нього випитували. Але чого він такий гнівний?

— Що ви сказали? — перепитав Петро, бачачи, як [... ] обличчя начальника пересмикнулося, відійшло кудись далеко, хоча рука його, зіперта на стіл, лежала незворушно, і пруг світла спокійно лежав на жовто-білій обручці. І тут же Петро втратив певність — чи то він сказав ці три слова, чи начальник.

— Ви погано себе почуваєте? — долинуло до Петра звідкись іздалеку, і він знову подумав, що це йому придалося.

— Дякую. Все гаразд.

— У вас якісь неприємнощі?

Але це вже хтось казав. Стереотипна фраза, як добридень.

— Трохи клопітно. Хлопчик на Донбасі, а дружина в лікарні.

Начальник відійшов від столу, пройшовся кімнатою, і тут Петро зрозумів, що треба їхати і їхати негайно. І він запитав про можливість повторної відпустки. І начальник дозволив. І Петро так і вийшов не одягаючись (тільки в метро побачив на собі пальто, бо в кишені гаманець і він там мусив лежати: треба п'ять копійок).

"Куди це я йду?" — завагався Петро, і йому треба було стати, подумати, але ескалатор уже опускав його в штольню. Запахи метро нагадали йому вранішні з туманом ранки, шахтне дворище, каламашку (ще не було прорубано вертикального стовбура). Після роботи каламашку так обсідали шахтарі, що доводилось чекати мало не по годині. І Петро рушав угору хідником. Сімсот метрів крутого скрижанілого вологого ходу. А тобі? Дай, Боже, такий самий хідник. Але твій довший і без кінця.

Петро задзвонив на аеропорт. Нічого певного йому не відповіли. Все те саме, що він знав і так: якщо є квитки, то продаватимуть перед рейсом. І, заскочивши додому, щоб скласти речі (які речі?), подався до Жулян.

Надворі стояв туман, і пасажирів на Щастівськ було небагато. Взявши квитка, Петро піднявся на другий поверх, купив "Трибуну люду" і став розглядатися по сторінках. Був якийсь огляд театрального життя, і Петро заходився його читати, але згадка, що через десять хвилин почнеться телефонна розмова із Щастівськом, відвернула його увагу. Хто там пішов на переговори?

Петро став уявляти: щастівський вокзал, тісна комірчина пошти. Дві кабіни для телефонних розмов. Краще розмовляти в цій, що ближче до дверей. А хто розмовляє? Сестра — ні. Якраз на роботі. Хіба що зовсім невикрут. Але ні. Тоді мама? Але вона не освоїла техніки. Техніка лишилася для неї чужою назавжди. Петро спробував уявити, як вона закладає в отвори з цифрами свої охололі пласкуваті пальці, і йому стало незвично приємно: мама обернулась на малу дівчинку, чию увагу забрав тільки скручений шнур і чорна рурка. Ось вона обдивляє слухавку, мікрофон, її обличчя стає по-дитячому зосередженим.

І все-таки там стояв тато. З ціпком у руці, в своєму старому засмальцьованому пальті з сірим витертим коміром, з синім, із біленькою смужкою, шарфом на шиї (за свої сімдесят п'ять літ він так і не навчився доладу кутати шию і користувався булавкою), в кирзових чоботях, які не брав ніякий крем. Зрештою, крем для тата існував [як парфуми, а] парфумами можна й не користатись. Естетика побуту для нього була порожнім звуком, бо почуття красивого означало тільки відсутність злиднів. У його житті красиве було тільки про свято. Красива весна з брудними ручаями, масними од вугільного пороху, коли прокидалися дерева, а над ними — неспокійне небо. Як Тетянка, коли чекала дитини. Красиво парувала відтепліла земля. Було красиво, коли мама з татом садили картоплю. Або як мама білила хату, підводячи призьбу сажею. Коли була Паска, і мама ставила на стіл холодну знадвору паляницю і крашанки, поливала дітей і корову святою водою. Красиво співали. Особливо запам'ятався один вечір. Якраз пропало в мережі світло. І батьки тихо витягали в дві нитки журливу мелодію "Ой тихо-тихо Дунай воду несе"...

Так що коло телефона тато. Шкода. Він занадто старанний — для цього світу. І занадто довірливий. І стоятиме там години зо дві-зо три. А потім ітиме додому і вигадуватиме, що сказати мамі, аби не хвилювалась.

Тим часом літак виїхав на злітну смугу, зарокотіли мотори, і ось уже під важким черевом залізного янгола замиготіли будиночки, яри, переліски, автостради. Почався час напнутого, як стріла, чекання. За ілюмінатором пропливали пообсмикувані шматки хмаровиння — то великі, то зовсім малі й непомітні, а над головою висіла незаймана товща чорної хмарової повсті. Ось літак з усіх боків обволокла непроглядна темінь, і в його утробі стало тихо, як у череві кита, хоч окрім нього, єдиного Йони, нікого більше не було. Тільки сновигала цибата стюардеса, схожа на прибалтійську елегантну дівчину, і добре поставленим голосом промовляла своє нескінченне "гражданє пасажири".

Петро не сподівався, що витемнена товща неба скоро скінчиться і літак так раптово вирветься на сліпучу, голу, як немовля, зеленаву голубінь смертельно високого неба. І одразу стала прояснятися його душа. Так проступають у проявникові обриси зображення, але тут щось було навпаки, але що саме навпаки — Петро побоявся додумувати, щоб не перебити інтенсивно-плавного входження в небо. Він чув — і так само гнав од себе усвідомлення цієї чутості — як облітає з нього глуха повсть обдумувань, ніби облуплювалась іржа з розпеченого виніздрюваного чавуну, і він починав чистіше належати собі, так ясно і так без межі відчуваючи небесну висоту. І так мало-помалу він розгубив чи не всі свої клопоти і почувся дитиною, сином, якого сліпуча залізноянгольська сила стремить до батьків. Ти летиш до мами, до мами, у своє немовлятство, де великодні дзвони дитинства і дитяча сорочечка з кишенькою, що її шила колись бабуся. Ти летиш до мами, мами, до прихистку, до її ласкавого, як літепло, погляду, до тієї незрушної, виспокоєної роками сталості, яку не можуть зрунтати твої учорашні й позавчорашні клопоти, бо то вічність, укорінена в шести сотках городу, в підмуркові, складеному з дикого каміння, яке ти возив тачкою разом з татом. О, це вільготне, бережене батьківським дахом дитинство, тиха гавань синівства, життя під крилом! І нічого злого, нічого лихого, нічого небезпечного не може з тобою статися, бо летиш до мами.

Петро позирнув донизу і побачив закутий у кригу Дніпро — напевне, кавалки першої криги, вмуровані у велику кригу,— і почуття легкості зникло, і знову стало тихо в літакові, і знову нікого не було — тільки він і цибата стюардеса, схожа на елегантну прибалтійську дівчину, і йому захотілося піти в задній відсік, щоб викурити цигарку. Перечепившись за ноги сусіда, він обома руками схопився за спинки крісел і враз побачив багато закутих облич — так само вмурованих у велику кригу і тільки де-не-де в людських очах, ніби прорубах, хлюпала жива вода — чорна, голуба, жовта, сіра, кара.

Тим часом літак наближався до Щастівська, і знову з'явилася густа заволока, тільки тепла і з духом погару (Петро не міг збагнути, чи то він справді чує цей запах, чи то запах тільки передчувається ним). Десь унизу палали невидні домни і шурхотіли кавалки породи, висипані з вершечка терикону, крутилися великі колеса копрів — сюди-туди гасали гірничі кліті, риштаками лився запечений лискучий вогонь, піднімалися й опускалися пневматичні молоти, а над усім гармидером земного й підземного неспокою пропливали спокійні, як олімпійці, дими азотнотукового заводу — жовті, оранжові, червоні, чорні, бордові — усіх кольорів райдуги. "Райдуга над заводськими трубами" — які прекрасні можливості для солодкогубих щастівських балухатих газетярів, давніх твоїх колег, які в пору твого нездалого журналістського учнівства видавалися тобі мало не класиками і ніяк не хотіли впускати іще хоч когось до своєї корпорації. Вони зловживали твоєю юначою довірою і повагою, і, може, якраз тому поводилися не найкращим чином. Саме так — не найкращим чином.

Напевно, десь зовсім близько, а, може, й під літаком починалися аеродромні гони. Літак випустив шасі і так кружеляв над подушкою диму й туману, як розтривожений мертвий птах. Втім, мертві не тривожаться. Мертві були ноги цього птаха, який нібито летів поруч із Петром і залишався його надією збоку. Цей щастівський непроглядний туман уже старанно, дооблизував голубінь нагірнього всеочисного душу ("летимо на висоті шість тисяч метрів"), і машина стала причетною до всього того, що робилося на розгаслій щастівській землі. Коли літак нарешті розпізнав голчане вушко аеропорту, він увійшов у нього, війнувши на присмирнілих пасажирів холодком остраху.

Нарешті. Колеса м'яко вдарились об шлакобетонні плити посадочної смуги, і літак, підстрибуючи на виямках, як зухвале хлопчисько, що відчуло проминулу допіру небезпеку, понісся туди, де за глухою перегородкою відсіку для пілотів гудів вулик аеропорту.

Уже в тролейбусі, що йшов до шахтного селища, Петрові пригадався нічний сон. Нібито його здибав якийсь знайомий-незнайомий (журналіст?), навіщось показав Петрові свій квиток на літак до Дальнього (північний Сахалін, уточнив той, бачачи, що назва міста нічого не казала Петрові). Потому вони їхали легковою автомашиною: той, із Дальнього, лежав головою вперед і зрідка, нічого не бачачи, що робилося попереду, торкався керма. Вузька дорога мала двобічний рух, їхня машина наполовину сховалася під могутнім кузовом величезного краза (маза?), а повз них проносилися зустрічні автомобілі. Петро дивився перед себе і в разі, коли небезпека була особливо великою, попереджав свого необачного водія, той брався за стерно, і так вони неслися разом із велетенським мазом чи кразом, готові кожної хвилини до катастрофи.

Висівши з тролейбуса, Петро подався додому, насилу впізнаючи забуте поле, де в його дитячі літа садили кукурудзу, а восени хлопчаки знаходили прекрасне місце для футбольного майданчика. Ці будинки були зведені, може, за рік, а може, й за півроку, але вже цілком скидалися на старожилів — невсипущий вугільний порох позбавив їх непристойної чистоти й зосібності.

По дорозі Петрові стрілася сусідка, тітка Стефанія, що колись видавала йому шахтарську робу і журилася: нащо тобі був здався університет, коли лізеш у шахту вагонетки ганяти? Петро привітався з нею, намагаючись упізнати по обличчі, як там у нього вдома, але нічого прочитати не зміг, хоч розпитувати остерігся. Через десять хвилин усе знатимеш із перших рук.

Батьківська хата була така ж тиха й присмирніла, як завжди. І той же вираз дитячої зніяковілості й материнської сумовитості, помічений ще в дитячі роки (кожна хата схожа на свого господаря). Тільки дим не курів із бовдура. І жодної людини в подвір'ї. З причілку звисав прапорець із червоного полотна з біленькими квіточками (Машина вигадка). Сиротливий був і прапорець. Бракує сонця, подумав Петро. Коли сонце — ворухлива тінь на стіні нагадує димок. Тільки диму немає і з бовдура.

Хата як мертва, і до неї лячно заходити. Петро постукав у двері, але йому ніхто не відповів. Як у маячні, він пройшов до сарайчика, де теж були двері, якими звичайно і користалися взимку, щоб не наносити болота і не напускати холоду з вулиці. Вони були відкриті. Зайшов до сарайчика і став пережидати, аби зібратися з духом. І тут заскрипіли хатні двері, і Петро відчув круглу мамину ходу. Ось вона прочинила ще одні двері і зненацька побачила людину. Ще настрашена, але вже впізнавши сина, вона — скільки Петро пам'ятає, чи не вперше — упала в синові обійми, зайшовшись таким жалібним і невідворотним плачем, що Петро відчув, як загойдалась під ногами земля, прагнучи поплисти під ним. І він відчув у роті присмак колючої гіркоти, але, справившись із собою, так і стояв, бережучи беззахисно-дитячий материнський плач. Мамине обличчя, бачене тільки мент, налякало його своєю вихудлістю, від чого й без того великі мамині очі стали вільготно плавати на змалілому виді, не даючи змоги нічого бачити, окрім них.

— Синочку,— слабо тріпнулося в Петрових обіймах легеньке, як пушинка, материнське тіло, і шкарубка долоня її торкнулася його щоки, і Петро відчув, що його обличчя мокре, і одразу про це забув, і легенько підштовхнув покірні материнські плечі уперед, до хати, де було так само тихо і мертво.

— А де Матвійко? Де тато? — запитав він, і тут на його голос звідкісь, ніби зверху, вистрибнула маленька племінничка і подивилась таким докірливим поглядом, що Петрові стало ще важче й досадніше.

— Бідна моя голівонька, — захитала мама головою, присівши на стілець і не спускаючи з Петрового пальта своїх кощавих, як граблі, рук.

Зі спальні почулося старече тріскуче кахикання, і Петро пройшов туди, і побачив тата, блідого, як снасть. Він лежав, укритий кількома старими ковдрами, і голова його, геть притінена, була вспокоєна і врочиста. Так само спокійні були його очі, що не кліпаючи дивилися на Петра і не виявляли нічого, крім одного: нам уже пізно розмовляти, сину, ми вже так далеко один від одного, що зустрічатися нам зараз просто не варт.

— Тату, що з тобою? — доторкнувся Петро до батькової долоні і відчув, яка вона гаряча й спітніла. Батько дивився на сина незворушним поглядом, потім ледь помітно похитав головою і почав надсадне кашляти.

— Мамо, що з татом? Де Матвійко? — з притиском перепитав Петро і спробував переконати себе, що це тільки марудний і тяжкий сон.

— Матвійко там спить. А з тата застуда ніяк не вийде. Засіла в грудях і хоч ти що їй роби. Таке липке викашлює із грудей, нічого не можна допратися. Відколи ти поїхав — так і зліг. Я й натирала, і банки ставила, і зілля давала — кашель і кашель. Видно, дійшло вже до ґудза, горе в світі.

Від надсадного кашлю батькове обличчя ледь помітно скривилося — видно, він уже добре нарвав собі груди.

— Оце, Петре, мені вже й до предків. Добре, що приїхав.

— А що кажуть лікарі?

— Кажуть, запалення легень. Оце третій день, як стали колоти.

— І що ж?

— Каже, трохи легше. А сили нема. Встане — голова крутиться, то й лягає. Тут стільки понадавали порошків — хоч на базар винось.

— Мамо, ти давай усе, поки не полегшає. Потім можеш і викинути.

Татове чоло геть спітніло від кашлю. Він поворухнувся, аби витерти чоло, і Петро узяв рушника, що лежав на ковдрі, і підніс до батькового лоба. Чоло було холодне й липке.

— Піду до Матвійка.

Мама провела сина до іншої кімнати, де лежав онук. Той помітно спав з лиця. "Аж с-світиться", — скаже Тетяна. Лежачи на животі, син уткнувся обличчям у подушку і викинув поверх голови праву руку — поза плавця. Так любив спати і Петро, його улюблене положення, яке давало й найкраще спочити. Батько захотів погладити сина по голові, але не наважився.

— Хай спить, хай спить,— прошепотіла бабуся і провела сина до кухні.— Роздягайся та щось із'їси. Однак їсти нема кому. Ганна піде зранку, а приходить — смеркне. І так наробиться, що тільки тепленька. А я що не з'їм — болить усередині — спасу нема. То чимось закроплюсь — і бігаю цілий день.

Мама метнулася щось подати на стіл, а Петро повернувся до батька. Той лежав із заплющеними очима, але коли син підійшов до нього, відкрив очі і заговорив так, що Петро одразу збагнув урочистість цієї миті.

— Так я тобою сушусь, сину, що й не сказати. Вночі прокинусь, лежу й думаю —— до самого ранку. І ось що я тобі скажу: світу всього не переробиш, ото не бери через силу. Повір мені, що від того більше шкоди, ніж користі. Не тільки для тебе, а й для інших.

— Не треба, тату.

— Ні, треба. Може, завтра я тобі того не скажу. Дивись там, як і що. Подумай добре, може б, варт сюди переїхати жити. Разом би й товклися. Хаті потрібен чоловік, а мені вже три чисниці до смерті. Нікому дивитися за хатою.

— Тату...

— Дай-но доказати. Може, я не протягну до літа, тоді перекриєш верх, щоб за шию не капало. Ту грушу, що коло стежки, зріж, а зможеш — то надщепи. А мене, коли що до чого, поховаєте коло баби.

— Не треба, тату...

— І добре було б, щоб ми там разом колись зібралися при купі. За життя не було як пожити разом — то хоч там.

І вже не звертаючись до сина, старий продовжував:

— Один син — і той гасає по світі, ніколи й перед очі не ступить. Тільки як щось треба.

— Мой, та буде тобі — одної й одної,— втрутилась мама.— Все це марна мова — тільки губи збавляєш.

— Я хочу йому сказати зараз, щоб не було пізно.

— Тату, не треба.

— Скажи мені, Петре, чого ти приїхав?

— Мені снилися недобрі сни.

Батько замовк і вперся поглядом у стіну — туди, де висіла стара ікона, вивезена ще з дідівської хати. Коло тієї ікони била поклони покійна бабуся. Зупинялась і мама, якщо нікого з дітей не було. Петра палив сором від того, що мама молилася крадькома, побоюючись, аби на її самотню сповідь не нагодилися діти. Мамі потрібна була б якась тиха молільня, без цих двох ліжок із іржавими поренчатами і жердки з вічним накладом.

Про що батько зараз думає? — замислився Петро, присоромлений розмовою.— Я знаю й сам, що невдаха, що не виконав їхніх сподівань. [...] після його невдачі не одному Рудикові доведеться гнути спину, аби хтось десятий чи двадцятий відчув апогей роду. Батько має рацію, коли ставиться до нього як до невдахи, якому забракло одного тільки характеру, точніше — самої тільки витримки, аби Рудиків рід нарешті прозрів. Бідний тато, він був певен, і не один рік, що син проживе життя і за нього, що його злигодні сплатяться справжнім життям талановитого, як здавалося батькові, сина, і от — маєш: таке розчарування на старість. Зрештою, батько помилявся. Ця жертовність, якою батько і жив (а що йому лишалося більше, окрім жертовності?), жертовність заради добра ніколи не виправдовує сама себе. Що це за добро, коли людина любить інших, а не шанує себе. Вона перша ж стає жертвою несправедливості. Форсованої несправедливості. Хіба не так?

Петро підсів до ліжка, знайшов батькову руку і йому захотілося її поцілувати. Але то було встидно: в їхній родині так ніколи не робили. На зжовклі батькові щоки накотилися дві скупі сльози, старий спробував був повернутися до стіни, щоб сховати обличчя, але нічого не вийшло. Тоді визволив руку і зробив ледь помітний жест: іди-но, мовляв, собі і не засиджуй місця при цьому соромі. І син зрозумів його.

* * *

— Тату, таточку, — вибігло бліде заморене зайча і кинулось батькові на груди. Воно притулилось до татових грудей так ніжно і так м'яко, як то уміє тільки створіння найбільш беззахисне й безпорадне. Вихудлий і кістлявий, з синіми посмугами під очима, прозорий, як решето, Матвійко був такий же шовковисто-пухнастий, як і Тетяна. "Ти, Рудику, молодець, так гарно назвав хлопчика, що й не сказати. Такий він у нас ніжненький, як кошеня", — пригадалися Петрові жінчині слова, і він спробував був уявити дружину, але, побачивши перед собою засумлене і притінене її лице, прогнав видіння так далеко, як тільки зміг.

— От бач, хлопчик нівроку, незле виглядає,— подала голос мама, пестячи поглядом дітей.

— Він поганенько їсть?

— Ні, гріх Бога гнівити. Я йому варю такий супчик, як Тетяна, за її рецептом. Пісний, ні скалочки ніде не плаває. Всиплю, кину масличка — умне, як за себе кине.

Я з ним клопоту майже не маю, не так, як з Наталочкою. Та другий раз і ріски в губи не візьме, а він ще полатавше.

Петро тільки спустив очі. долу і не промовив нічого. Заклопотана мама нічого не помічає, їй просто ніколи бачити, як Матвійко подався на силі. Якщо побуде тут із місяць-другий — переведеться ні на що. Досі ще вагаючись, чи залишати Матвійка в батьків, чи брати із собою (але куди? на кого лишати?), Петро зрозумів ясно і певно, що неодмінно забере хлопчика із собою.

— Де ти був так довго? — докоряв йому син, хоч Петро бачив: сидячи в батька на колінах, син уже вибачав йому двотижневу розлуку, щасливий від дарованої зустрічі. Синівський погляд був сповнений нагромадженої ніжності, тільки зараз він стидався всю її вихлюпнути на татка.

— Я, Матвійку, був у лікарні.

— І що — вилікували?

— Вилікували. Тепер усе гаразд.

— А хворіти більше не будеш? Ні?

— Не буду.

— А маму — теж вилікували?

Бабуся суворо позирнула на сина і, впіймавши його погляд, зобов'язала пошукати вдалу відповідь.

— Маму ще трохи не вилікували. Але мають ось-ось уже пустити додому.

Тоді Матвійко уже зовсім розважливим тоном, мало не кепкуючи в душі зі своєї сентиментальності, додав:

— Я так уже скучив за своєю хаткою.

Бабусині губи тіпнулись, але вона взяла себе в руки, і Петро встиг перевести мову на інше.

— А хто ходив на розмову? Ганна?

— Яку розмову?

— Я мав сьогодні розмовляти з вами по телефону.

— Не мали нічого. Видно, поштар не приніс. У нас тепер такий опиюс, заллє сліпи, впаде, то хлопчаки йому газети визбирують.

Незрозуміле чому Петро відчув незбагненне велике задоволення од цієї звістки.

— А листів чом так довго не писали?

— А кому писати? Ганна цілісінький день на роботі. Тато не напише, а я так за день накручуся, що мені й циганські діти не милі. Аби до ліжка долізти ввечері.

Петро вийшов покурити в коридор і зразу ж почув, як рипнули сінешні двері і вистромив голівку синок.

— Ти куди, татку?

— Матвійку, я зараз зайду. От тільки покурю — і зайду.

— Не виходь, чуєш, не виходь,— став просити хлопчик, і очі йому стали майже квадратні.

— Ходи-но, Петре, краще до хати,— подала голос мама.— Сядеш ось коло грубки, все витягне. — А ти чом не даєш татові ступити кроку? — напустилася вона на Матвійка.

— Ага, щоб знову покинув, — накопилив губки хлопчик, проте підійшов до бабусі, видерся їй на коліна і став пантрувати батька.

— То ти надовго приїхав? — запитала мама.

— Ні, завтра мушу їхати назад. Ще треба взяти якось квитка сьогодні.

— Бери на поїзд.

— Коли на поїзд, то їхати треба сьогодні ж.

— Ну, то дивись сам. Бо як на мене, краще сидів би там і нікуди не рипався. Треба ж до Тетяни навідуватися, харчі потрібні добрі. А купило затупило. Тут у нас другий раз продасться бобровий жир, але й правлять за нього, як за тата рідного. Хоч по правді, куди не кинься — то луплять дві ціни. До-о-рого стало жити.

— Та й у нас так само.

— Ну от. А які у вас гроші? Латки обкидати — і то нема за що. Старці та й уже.

— Мамо, ну не треба про це. Звичайно, мені соромно, що вам і копійки ніколи перекинути не можу. Але виграбаємось якось із цієї ями — тоді буде легше.

— Та хіба ж я про це? Нам нічого не треба. Ми вже старі, розходи в нас сам знаєш які. А на хліб та цукор — і пенсії стане. Я про вас дбаю. Що в тебе, що в неї. Що в хаті — хоч посвищи.

— А воно так краще. Менше клопоту.

— Петре, а йди-но сюди,— обізвався батько. Видно, він поспав і оце допіру прокинувся.

Петро з мамою зайшли до спальні, сівши на протилежному ліжку.

— Це ти по Матвійка приїхав?

— Я ще не знаю, тату, але, напевно, заберу.

— І що ж ти будеш робити з ним?

— Якось буде. Трохи сам посиджу, трохи в садок віддам, а то проситиму сусідську бабу, щоб подивилась.

— А в нас то що — гірше йому буде?

— Та не гірше. Тільки видужати вам треба — он мама, як з хреста знята, хай би вже одного тебе доглядала.

— Ні, неправдиво то ти кажеш,— зітхнув батько, і син побачив, що губи його стали по-дитячому надуті.— Тобі не подобається, як ми його глядимо.

— Він завжди щось мав проти мене, — докинула мама.

— Ну, що ти, мамо. Як ти можеш таке казати? Тетяна дуже за ним скучила. Та й він — аж труситься, коли я не на його очах. І мені воно якось легше буде. А вам — хіба легко, коли такий лазарет?

І чим більше Петро говорив, тим більше переконувався, що мовлене ним — зовсім не те, що треба було сказати зараз. Зніяковілий, Петро нарешті замовк, чуючи, що батьки ще менше йому вірять, ніж перед цим.

— Про мене, — тільки й відказала мама і подалась геть, утираючи ріжечком хусточки очі.

— Я просто не знаю, як із вами розмовляти,— не втерпів Петро, підвівшись на ноги і нервово заходивши кімнатою. — Ну, зрозумійте ж, що так буде краще — і вам, і мені.

— Боже мій, Боже. Та що ж ти там робитимеш сам? Ну, підеш завтра на роботу — на кого його покинеш? Думаєш, чужа баба догляне? Як погано я не дивлюсь — а все ж краще за чужу. Так само і в яслах. Але про мене, Семене, роби, як знаєш.

Матвійко, покинувши гратися із сестричкою, підійшов до ширми і, чуючи, що дорослі розмовляють про нього, зазирав круглими від уваги й настороженості очима.

— Іди сюди, маленький, — побачила його бабуся. — Бідне моє пискляточко, — вона стала гладити його покірно схилену голову. — То ти з бабусею будеш чи поїдеш із татком?

На відповідь маленький, плачучи, подався до Петра і, як теля, уткнувся йому в плече.

— Я хочу до мами, до мами хочу, — жалібно протягнув він і вибухнув таким плачем, що ледве його вдалося вгамувати.

— Ото вже, і розревівся одразу, — пожартував дідусь. — А з Наталочкою хто буде гратися?

— Я Наталочку з собою візьму,— все ще відхлипуючи, схриплим голосом проказав Матвійко, витираючи кулачками розчервонілі очі.

— А хто ж там тебе буде глядіти?

— Ніхто. Я сам себе буду глядіти,— стояв на своєму хлопчик, і тут він щось пригадав і, швидко виходячи із задуми, так щасливо усміхнувся, що дорослі не посміли більше продовжувати мови.

— Ну, то роби як знаєш, — закректів дідусь і став підводитись на ліжкові. Всі поспішили покинути спальню. У хаті настав спокій.

* * *

— І як його летіти, нічого не видно за туманом,— журилася мати, коли речі вже були нарихтовані, а Матвійко відчував себе іменинником.

— Нічого, мамо, коли не вийде з літаком — сяду на поїзд і вже.

— А квиток як?

— Один здам, а другий куплю.

— Ми пішки підемо з татком, — рішуче заявив Матвійко, так уже настроєний на від'їзд, що не хотів чути ніяких застережень. Маленькому підказував інстинкт: із маленьких зауважень можуть вирости заперечення, отож, їх треба одразу підрубувати, при самій землі.

— А підете, підете, тільки хто вас там чекає?

— Мама чекає, — конозисто відвів питання Матвійко і приніс із другої кімнати Наталчині книжечки. За ним плачучи йшла Наталочка, скаржачись, що Матвій-крутій забрав її книги. Втім, спійманий на гарячому, хлопчик не став наполягати, радий, що, відмовившись од меншого, він уже неодмінно доскочить більшого: раз не можна Наталчиних книжечок — то на літак хоча б — можна?

— Ну, тату, швидше видужуй і приїзди у гості до нас, — Петро простягнув батькові руку, але той не взяв її, кинувши просто в очі:

— Я тобі не подам руки. Бо так зле себе чую, що боюсь прощатися. Хай-но ми ще побачимось.

Петрові не стало слів заспокоювати батька. І поспіхом, щоб не зрадили нерви, він нахилився над ліжком і поцілував батька у зарослу холодну щоку.

Уже на порозі він повернувся до батька, хотів підбадьорити його жестом, але жесту не вийшло. Побачивши в батькових очах вираз осклілого холоду, Петро не витримав погляду і, похнюпившись, вийшов із валізою з хати. За ним вийшли Матвійко з бабусею.

Дезорієнтовані через туман, вони висіли з тролейбуса трохи зарано і рушили заболоченим хідником. По дорозі наздогнали якусь жінку, що запримітила Матвійка і стала з ним перемовлятися.

— Ти куда єто малий спішіш?

— До мамочки в Київ.

— А єто щирий українец. Ма-ла-дец,— протягнула жінка, а Петрові стало бридко: ото дев'яте диво світу — почула незнайому для себе мову.

Жінка виявилась співробітницею аеропорту, і бабуся стала тут же справлятися — як і що.

— Нічого ж не реве,— бідкалася вона.

— Нічого, тьотка, зареве, — перекривила маму жінка, забравши над нею гору. — Ви куда єдітє?

— Це син їде з хлопчиком. А я вже давно приїхала.

— Так ви здешняя?

— А здешня, якже. Ось уже тридцять років, як здешня. Жінка не сходила з дива і, зрештою, мала рацію.

— Ви не безпокойтесь. На Київ літаємо часто. Єто в вас, правда, невдачний рейс, потому що он приходе сюда з Краснодара. І часто опаздує. Но якось буде.

Лишивши маму з Матвійком у вокзалі, Петро подався довідатись, як буде з його рейсом. Матвійко знову затявся — хоч кров з носа — йти за татом услід, але батько не дозволив йому того робити. Від плачу хлопчика удержали тільки чужі люди: як-не-як, а на людях козаки вологи не пускають.

В багажному відділенні стояли величезні черги. Аеропорт було закрито від самого ранку, і пасажири поспішали здати квитки, щоб не марудитися тут бозна-скільки.

— Вам куди? — запитала Петра касир, хоч допіру віконце, біля якого він стояв, було ще зачинене.

— Та на Київ.

— Беріть швиденько квиток, а то не встигнете. І бігом на посадку, бо спізнетесь, — механічно кинула вона квиток сторопілому Петрові, і той скільки сили погнав у вокзал, де на нього чекали мама і синок.

— Ну, то як? — запитала мама.

— Застібки швиденько Матвійкові пальтечко. Зараз біжимо.

Пасажири вже піднімалися трапом. Вийшовши на полігон, Петро озирнувся туди, де стояла самотня мама, і помахав їй рукою.

Мама болісно скривилася і підняла над головою скоцюрблену кощаву долоню. А йому здалося, що вона і тепер осудливо дивилася на сина, так і не примирившись у душі з цим незрозумілим для її простого серця від'їздом.

Мама ніколи не любила техніки, подумав Петро, коли літак уже вивозили на злітну смугу. І тут же зрозумів, що ця думка заступає іншу, яку він зараз просто боїться думати і якої водночас не може й не думати: мамі прикро, що за стільки років син так ніколи по-людському і не попрощався з нею, що цей величезний літак ніби обікрав їхні душі і вони коло нього стали маленькі-маленькі, аж їм легко загубитися біля нього. Може, навіть так, що життя кожного з них тут, у аеропорті, стає непомітне і малозначущс: яке там прощання, коли величезний літак мусить на тебе ждати! Видно, на прощання вона хотіла йому щось сказати, але так і лишилася стояти, знічена тим, що сина забрала ця велетенська, незрозуміла їй сила.

Десь стоїть і дивиться, як літак, мов корову на мотузі, потягнули в туман, у багно, а літак упирається, не хоче їхати, а його силоміць відриває від землі і жене в безвість.

Пасажири, сидячи в літаку, ніяк не могли надивуватися, що вони справді в лайнері, що передтрапова штовханина і взаємні образи лишилися позаду і тепер можна бути підкреслено ввічливими і коректними: ввічливість добра тоді, коли нічого не коштує. "Скажіть, будь ласка", "Дуже прошу", "Дякую за рейс", "Заради бога". Петро дивиться на шклянку з широким денцем і ніби бачить подобу людської ввічливості: один необережний рух — і шклянка впаде, розлетівшись на дрібні скалки. Отоді вже можна порозумітися перетудитвою мовою.

Тимчасом літак вирвався у чисте небо з одвічно зеленавою голубінню, і клопоти, віддалені багатьма кілометрами ("летимо на висоті шість тисяч метрів") призабулися, і всі думи заполонила одна: о третій годині п'ятнадцять хвилин — Київ.

— Ви знаєте, цей літак мав летіти на Ригу через Харків, але Харків закрито, і вони взяли кількох киян, щоб не пустували місця,— дивувався тлустий чиновник із гарною шкіряною течкою.

— Да-а, рейс — як у казці,— у тон йому відповідав п'ятдесятирічний худорлявий чоловік із нужденним обличчям, який, видно, тільки під старість таки "пішов" у люди і тому спішно копіював манери людей більш високих шаблонів.

Петро не втручався в розмову, яка його, зрештою, й не обходила. Головне — ти летиш у велике невідоме твого завтрашнього дня, а в ньому треба бути особливо обачним. Малі радощі можуть приспати в тобі пильність, а це небезпечно. Отож, сприймай маленькі везіння за дари богів. Боги не люблять робити великих дарунків, вони теж навчилися понять рівноправності й демократичної міри.

Коли під крилом заіскріла київська панорама, Петро зрадів, що місто натякає йому: все буде гаразд. Тобто, якось відкрутимось. За бортом було п'ятнадцять градусів морозу, а заснулий Матвійко став покашлювати. Як його батько не беріг, а він таки добре спітнів, лежачи на татових колінах. Тепер треба було якомога швидше упіймати таксі, щоб не ризикувати синовим здоров'ям.

На їхнє щастя, просто коло під'їзду аеровокзалу зупинилося велике таксі і з нього висіли пасажири. Петро запитав у таксиста, і той, трохи повагавшись, дозволив сісти. А сам подався до натовпу назбирувати "комплект". Тимчасом передні дверцята машини відкрив якийсь підпилий молодик і, прочинивши вітрове скло, став розкурювати цигарку.

— Прошу не курити, тут дитина.

Молодик незадоволено подивився в їхній бік, щось пробурчав, але цигарку таки викинув.

— Тобі куди? — запитав його надбіглий таксист.

— Давай, мені все равно.

— Та панімаєш, — вів далі сисунець, хлопчина років двадцяти, — жизнь дала трещину. Посадив свою нівєсту і тіпер буду пить. Хорошо би собаку купить, — несподівано процитував він Буніна. — Знаєш чиє?

— Чепухою не займаюсь, — резонно відповів йому таксист.

— Ну, старік, єто ти напрасно. Жизнь, она скучная, єслі іщо без чепухи. Я вот люблю читать стіхі, даже сам печатаюсь. Я, правда, прозою більше забавляюсь.

— Ну і ну.

— Да, так що тіпєрь холостяк.

— А вона куда?

— На практику. Студентка. Скоро буде психіатром. Нужная професія, га? Я тоже студент.

Таксі перепинив якийсь молодик і примусив Петра посунутись углиб сидіння.

— Понімаєш, — теревенив далі п'яний студент, — чим хороше життя? Що так ідеш-минаєш ці домики, сквери, хочеш — спиняйся, хочеш — їдь далі, а дивись-дивись, скільки хочеш, — от тобі й життя. Надивився — і помирай. Жити — це значить дивитися збоку. Созерцать, як казали древніє.

Він спробував був знову закурити цигарку, але таксист йому не дозволив, пославшись на гіпертонію.

— Голова болить? Да? А кровотечі не бува? З серцем тоже погано? Хорошо помагає бояришник, а ще — кориця з медом і ще один компонент, забув тільки який. Правильно я говорю?

— Все правильно, ти вже професор, — щедро відсипав таксист.

— Слиш, земеля, мені нада доїхати до Караваївки. У тебе буде здача з десятки?

— Що ти пінку пускаєш? Сів — то сиди. Приїдеш — будеш розплачуватись.

— Ну, а скільки єто буде стоїть?

Водій тільки помахав головою, так образило його дурне питання.

— Ну, так сколько, земеля?

— Копійок сорок, от сили п'ятдесят,— несподівано спокійним тоном відповів водій, знайшовши найкращий спосіб відповіді.

— А в тебе буде з десятки здача? — не вгавав молодик.

— От уже й приїхали. Де тебе вибросити?

— Гальмуй.

Молодик подав водієві десятку, а той, понишпоривши по кишенях, видно, не знайшов дрібних.

— А больш нема нічого? — з досадою запитав він.

— Нє, только десять копійок,— реготнув молодик.

— Ну, ладно, провалівай, — водій із серцем підігнав молодика.

— То спасибі, земеля.

— Пошел би ти к... зо своїм "спасіба", — водій хряснув дверцятами і ввімкнув швидкість.

— Г...нюк, що називається, г...нюк, — ніяк не міг заспокоїтись таксист.

— Так ти з нього нічого й не здер? — здивувався студент.

— Та зачсм? з г...ком заведись — сам таким будіш. Я сразу по морді побачив, що це г...о. От як робити людям добро. А він тобі наклав у карман — і будь здоров.

— Ну, єто ти напрасно, совсем напрасно, — повчав сисунець сивоголового таксиста. — Треба було його витурити, як міленького.

— Ляд із ним. А то й так — аж голова розболілась, — мовив таксист, обганяючи газика. — Нада кидати цю роботу, через гіпертонію вже не можу. Оце літом їздив У Палангу, в Прибалтику, в мене своя машина, нічого не помогло.

— Своя машина? — мало не зверескнув сисунець.

— Та єто я так, межи прочим. Що ж тут такого?

— А скільки ж ти заробляєш?

— От виработки, как всі. В середньому набігає полтори сотні. Можна нагнать і больше. Тут же завсігда свіжа копійка.

— Да-а,— зітхнув студент.— А я от закінчу інститут, буду мати дев'яносто п'ять рупій. На чорта вчитись — не знаю.

— Я теж закончив інститут, — спокійно відпарирував таксист.— А от уже шеснадцать літ как кручу баранку.

— Інститут окончив? — знову зверескнув студент.— А чого ж на таксі?

— Ну, чого-чого. Того. От кину машину, піду в автоколону, головним інженером предлагають. І здорово прогадаю на цьому.

— Будеш менше мати? — студент знову мало не зойкнув од здивування.

— Конечно. Тут же завсігда свіжа копійка.

— Так зато ж крутити не будеш цю штучку, — він показав на стерно, але жест його був, як у кожного п'яного, маловиразний. — І потом моральне задоволення. Єто ж тоже шото значить. Інакше зачем і вчиться?

— Єто все, дорогой, мені до одного мєста. От поживеш з моє — тоді взнаєш, зачем. В тебе ж іще дур у голові, всякое-такое, а я думаю... о матеріальном.

Матвійко з осудом дивився на студента, а Петрові чомусь не сходив із думки тато, що не подав на прощання руки. І ще — кощава скоцюрблена долоня матері. Вона, як курка. Велика курка з вицвілими сіро-голубими повіками.

Ось і кінцева зупинка тролейбуса. Пригадавши, що в кишені в нього три останні карбованці, Петро злякався, що розплатитися із таксистом буде нічим. З цим таксистом треба розплачуватись щедро. А то ще, боронь, Боже, стане виявляти доброту. Петро поліз до кишені і намацав якийсь згорточок.

Мамина звичка — класти гроші не попереджаючи. Обвинувши аркушиком із календаря п'ять чи десять карбованців, вона обв'язала згорток білою ниткою і поклала йому в кишеню, так, щоб син не бачив.

І знову перед очима Петра з'явилася мамина сумна голова з синіми, як у курки, повіками і з тим же виразом тихості, доброти й неприхищеності.

— Ну, такий той дядя гидкий, такий гидкий, фе, — обурювався Матвійко студентом.

— Бувають гірші. Куди гірші. Цей іще нічого.

— Бр-р, — гидливо пересмикнулось Матвійкове тіло, але на цей раз він не промовив нічого.

— А як у нас холодно, татку-у, диви, — Матвійко дихнув, стежачи за білою парою з рота. Він чомусь лишився з того задоволений.

— Нічого, синку, ми зараз розпалимо грубку — і піде дух.

Петро подався на кухню, щоб зігріти якого чаю. Повернувшись назад, він побачив Матвійка, що сидів коло грубки, по-дорослому простягнувши до вогню пограбілі долоньки.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.
Інші публікації з "Проза"