Вівторок, 17 липня. Нарешті! Як було мені остогидло геть все на світі. Тепер тягне до цих країв. Тягне туди, де немає спогадів. А біда — та, що спогади виростали зарання. Ти ще не встиг приготуватись до спогадів. Ти для них не був гостинним господарем. І тому вони стали мучити тебе. (Спогади? Ти не те кажеш. Це не спогади. Це ти сам не встиг бути таким, як треба. А на спогади, дурню, не нарікай. Не звагай, як каже мама). Хай усе йде у непам'ять. А ти — ящірка із обрубаним хвостом. (Якийсь хлопчисько шмагонув прутиком, хвіст відпав, ящірка незграбно поволокла свій блідо-рожевий оцупок). Згадуються останні місяці. Був страшезно змучений. Після сесії, після державних іспитів. Утома — хай тобі грець! — яка. Але є те, що ще трохи і ще і ще і ти складеш із себе останнє учнівство. Це чиста біда і до 22 років чутися школярем. Боятися екзаменів, невивченого, непрочутого, лихоманитися по кілька разів на рік. Оце тобі і помогло — що знав: ще і ще і ще трохи.
А ті "вербування" таємничі. Темні коридори. Вузькі. Тихо, як у вусі. Саме так, як у вусі. Це ніби казано далеко наперед. І сталося. ("Будут железные птицы летать й людей будут клевать" — щось біблейське, з пророків — Ісайя? Ієзекіїля? Еклезіаста? — слава Богу, цим тепер можна насолоджуватись, смакувати. Гарячка минула: знаєш — то для себе. Не знаєш — теж). Тобі було лячно. Ти успадкував страх од віків. Він у твоїй крові, як адреналін. Страх потворить твоє обличчя. Страх висушує. Звідси — і це хворобливе почуття незручності. Пам'ятаю, бувало, іще малим: прийде бабка "Хрипушка" — наше сімейне назвисько. Прийде і цілує. І почне хвалити перед батьками — а мені прямо тобі руки вивертає. Обличчя сіпається. На очі набігають сльози. Тобі не хотілося плакати. А так — обпалилися повіки — і проситься вода. Це вже минулося.
Від цієї зніченості — дуже все не так. Як треба. Дуже не так. І спогади — катастрофічні — від цієї зніченості. І чуєш свою фальшивість і несправжність. А хочеться того, чого не маєш, і знаєш — ніколи не матимеш. А, все немудре.
{...Довга темнава полохлива Ящірка. Ходила коридорами, обов'язково з іншою дівчиною. Ніколи з хлопцем. Ходила, бачила свій коридор, так ясно бачила, що забирала і тебе. Не завжди всього. Всього — навіть зрідка. Частіше — шматками. І ти — не весь — ходив слідом за нею і виконував обов'язки — при ній: послухай, що я кажу; подивись, що я таки славна дівчина — хіба не до пари (тоді була доброю); ти не варт мого погляду, в мені є такий аристократизм, якого ти ніколи і не збагнеш, хай там і кажуть, що ти і не круглий дурень (тоді була злою і білою); те, що я кажу, воно нічого не варте, але ти почуй, що я кажу — почуй! — почуй! — почуй! — що я кажу — це тобі здасться, це допомагає від хворобливого блиску очей, це степ, увесь наш район, кам'яні баби, і спека, і скрипи корби, і жайвори, і потічок по долині, і гуркіт комбайнів, і випечені лиця, на яких є дуже старі очі; і що ти ще хочеш — усе почуєш, побачиш, доторкнешся до всього і заспокоїшся. І падало скісне проміння. Спершись на підвіконня, ми вигрівали спини і провадили — так само тільки для себе! — про Канта, взятого через Челпанова, говорили про судження синтетичні й аналітичні, але судження набридали. Хотілося іншого, і Ти була Мамою, гордою, хорошою Мамою, яку бояться і люблять з холодком. Ти була старшою і холодною Мамою. А я був малим. Зовсім малим. Меншим, ніж буває зовсім малий. Був грудочкою. Камінцем біля річки. Пласким (кинеш низько над водою, і він кілька разів вицьвьохує об хвилі: вода холодніша за камінчик, камінчик шипить, як шматок карбіду; шипить і осипається, наче спадає з лиця). Якось було так: я йшов уже додому (ходив, звичайно, пізно: сидів у читальному залі і читав — чого ви берете такі старі книжки? Є ж новіші книжки? не давайте йому старих книжок; не давайте старих журналів — він же молодий хлопець!). Бігла наша Софійка — така, як... Я невдало пожартував: ідем уже, Софіє Петрівно? Вона не почула. Підійшла Ящірка. Ящірка глянула на мене, знітилася, всміхнулася. Чогось ждала. Я здивувався, але вже насунулася тепла хвиля. Літепло. Так, буває, мама вкриває тебе, коли спиш і розкриєшся, і змерзнеш. не міг припасувати так, щоб вимовити. А вона дивилась і відходила: "Ти мене кликав? Я вже давно знала, що ти мене покличеш. Ти кликав не мене? Ну, чого ти мовчиш? З тебе можна витягнути бодай словечко? Ти не думай, що я така. Я тебе знаю, я тебе лю... Я йду додому, і надворі сонце. Додому я ходжу завжди пішки, завжди одна. Часом я спочиваю, по дорозі заходжу в парк. Сідаю на лаві і жмурюсь од сонця. Заплющую очі і жду, як щось надходить. А воно не надходить. Десь чаїться. Ти не хочеш піти зі мною?
Ти мене не знаєш, ба й не вітаєшся, і я для тебе ще й досі не існую? Тобі буде дуже соромно — за те, що ти так поводишся зі мною. Тобі буде незручно і жаль. Але я горда, чуєш, я дуже горда, щоб... щоб... щоб..." Вона пройшла повз мене, війнувши дурманливим духом молодого тіла. Тонко пахли парфуми. Лопотів плащ}. Лопотить у пам'яті геть усе, як подертий намет. Спогади не такі. Може, й не не такі. І не спогади. До біса.
...Як я довго розглядався картою! Взяв томик УРЕ, перечитав усе, що стосувалося цього краю. Назва трохи не подобалась. Щось тужне було в цій назві. Але топонімією ти ніколи не займався. Та й, крім того, тужне завжди видавалося рідним. Мало не з пелюшок. Коли мама, залишивши мене на старшу сестру, бігла в поле; бригадир загадував іще звечора. Сестра несла мене до ставу, садовила на піску, а сама йшла у воду. Я талапався у воді, витягнувши криві неслухняні ноги. Бив долонею по теплій воді. Йшли відлиски, було втішно, а потім насувалося, ніби хмарка:
Іди ти, сину, на Україну
нас кленучи.
Так часом над головою виводила мама. Вона співала тихо, але дуже високо. Що це за "насклинучи" — довго не міг второпати. Навіть більшим. Питав у мами — не знала. "Хіба я знаю, що таке". Співалося незрозуміло й гарно. Тільки вже потім вичитав у "Кобзарі". Жаль було, що хтось без тебе знав цю пісню і ховав її в книжці, про яку ти нічого не знав. А тітка Варка плутала Шевченка з Кармалюком. "Кобзаря" написав Кармелюк", — так завжди, коли зайде мова, говорить тітка.
Вузькоколійка перетинала степ. Урвища, гранітні відслонення, міленькі річечки. Чорне поле — на всю обшир обрію. Співають ріллі — як кажуть поети. Потім лісосмуги. Порох. Велетенське дзвінке, бляшане небо. Коли дужчає спека, бляха грубшає. Вона стає загуслою, але і дзвінкою. Чистішає й дзвін. Відзвуки б'ють об високі скляні вікна. У вагоні дуже спечно. Пасажири рятуються в тамбурі. Провідник піде — зразу відкривають двері, якщо не замкнені. Курять, подейкують, лаються, знайомляться.
Якийсь грубий чоловік — в сірому костюмі. Морщаться рукави, штанини. Сорочка з бідною запраною вишивкою. Але вираз-виразочок! Типовий. Личка виснуть, як поросячі вуха. Ніс подерся догори. Рот смикається раз у раз. Так вимахують руки плавця. При батерфляї. Словом, коли обидві руки роблять одночасні кола. Це стиль потопальника. Голова не держиться шиї. Жіночі руки, плечі, груди. Тіло жінки, що не рік і не два пізнавала, що таке колгоспні буряки. Очі розбавлені, як голубе водянисте чорнило. Навіть рідші. А вираз-виразочок; і міниться — від пришелепуватого плаксія до високого начальства, який тіль-тілечки вийшов у люди. Ще й на штани добрі не доробився. Певно, народний учитель. Моє завтра. Тільки з додатком черева. В мене черева не буде. Так уже в нашому роду.
Я дістав "Памір" і смоктав, постукуючись потилицею об стінку тамбура. Така ядуха, що й вікна не видно. Ніби під водою.
До мене ув'яз якийсь дядько. Звичайно, підпилий. Закурив мою "Паміру", став віддячувати: чого такий сердитий? Куди їдеш? Звідки?
Я йому все збрехав. Не люблю з людьми, що залляли собі сліпи, говорити всерйоз. Він недовірливо слухав, хоч і без великої уваги.
Недовіриво, мабуть, тому, що не вмію брехати. Завжди зраджують очі. Кажеш одне, а очі — опротестовують. Очі перестають бути моїми. Але дурне: потім підступився до мене цей мішок бурякової гички. "Звідки, кажете, їдете?" — проспівав він своїм рідким тенорочком (справді гичка; від неї корови боліють на живіт). "З Донбасу", — чомусь мені не захотілось йому брехати. Може, я мав його тим налякати. Вже не пам'ятаю. Він здивувався, довго кусав губу — якось зісподу. Коли-не-коли бликаючи на мене своїм водянистим чорнилом.
"А куди путь держите?" — запитав перегодом. Це вже я тобі не скажу. Чомусь соромно зізнаватись, що ти вчитель. Потім ніяково йому казати правду. Нарешті, чом би й не побрехати. "Мій дідусь зломив ногу і от..." — "То ви, перепрошую, костоправ?" Грецький поет? Це — пак, заявка на шпильки? Він говорить зі мною, як із першокласником?
— Ні, мабуть, швидше, костолам.
— О, то ви й справді сердитий. А то мені все здавалось, що все ваше серце якесь несправжнє. Думаю — що воно за мана: інші люди удають із себе добрих, а цей — злого. Ви всі тепер молоді, сердиті. І на кого ви тільки сердитесь? він обвів поглядом увесь тамбур, ніби припрошуючи до розмови. Йому було явно незручно від того, що його прихована респектабельність ще не проступила крізь пошарпані штаненята. Незручно чутись нижчим за того, яким він десь є. Йому захотілося, щоб усі інші прислухались до нього, співчутливо похитуючи головами. Так завжди розмовляють з учителями і попами. Мовляв, говори-говори. А я послухаю, знаючи, який ти дивак: живеш собі — ні богу свічка...
Якась жінка, що стояла біля розкритих дверей коридорчика перед тамбуром, якось дивно переступала з ноги на ногу, майже кулячи подагричні нарости на великих пальцях ніг. Вона й без слів помітила, що цей мішок гички — якесь непросте цебе, і підтакувала йому:
— Отак і сердяться. Не знати чом. Усе їм недогода. А запитай — то й писку не розтулить. Губу шкода збавляти.
Я глянув на неї. Вона і не дивилась на мене, ніби оббігала поглядом. "Тільки зачепи таку — почне сваритись. Обов'язково".
— Далеченько, козаче?
— До Березівки.
— О, то нам, виявляється, по дорозі. (Хай тобі грець. І так душно, а тут іще ти... Треба було збрехати).
Я зайшов до свого купе. Тут уже сиділа та сама сварлива баба з двома дітлахами. Вона желемегала селянський хліб і потім, виймаючи його з рота, напихала своє крикливе чадо. Воно вимахувало головою, але не кричало. Мабуть, уже наверещалося. Я читав томик Елюара. Той, який випадково купив, смакуючи прізвище — старий історик-методист, який спізнився на хвилину (пригадалося його класичне і "Софія Пеговська була донькою генерал-губернатора...", мало не кусав собі лікті: йому вже не дісталося Елюара. Ще був надписав на ньому "Мій Елюар". А за якийсь час перестав його і відкривати. Це я взяв із собою: Елюара, томик Радхакришнана, самонавчителі французької та англійської мови, поганенького Пастернака.
Отож я читав Елюара, і тут підійшов товстун. "Дозвольте поцікавитись, що полюбляє сердита молодь",— з якоюсь огидною ввічливістю він взяв у мене з рук книгу і педагогічно знизав плечима: "Часом просто таки забуваєш, де ти живеш. Нічого свого. Все — чуже. Штани — угорські. Туфлі чеські. Плащі — китайські. Книжки — французькі. Подумайте, де ви живете?" "В Радянському Союзі",— відповів я майже по-школярському. "Так, на Україні", наголосив товстун, зверхньо озираючи купе: йому явно бракувало вдячних слухачів: босонога жінка з зашмарованими п'ятами знову побігла до тамбура. "Я б з твоїми мізками вже б якось би доробився і на кращу сорочку", — подумав я, трохи оговтавшись од несподіваного Зайди.
— Любите літературу? — уже без патетики запитав товстун. "Література — мій фах, мій хліб", — мало не вирвалося з моїх уст. Але вчасно втримався.
— Рóмани люблю читати. А це так — чортзна-що,— зметикував я перше, що спало на думку.
— Ах, рóмани,— старий насолоджувався. В його очах бісики аж скавчили. — Рóмани — то добре. І що Вам подобається в них?
"Точно. Це вчитель. Сільський. Може, вже зачепився десь у районі. Або інспектор по кадрах. Мас власну хату. Жінка його — бухгалтер. Донька росте математиком. Син може крутитися біля мистецтва або дівчат. Він не джиґун: занадто перебаранчливий. Може вирости на талановитого актора районного масштабу. Або ж — вестиме справи в сільраді. Може, навіть — вайлуватий журналіст на службовому мотоциклі. За пару кілометрів до місця, де він бере "інтерв'ю" (обов'язково — інтерв'ю!), спиняє свого огира на двох зітертих колесах і корчить морду: готується розмовляти з передовиками. Зіньське щеня вмент стає бульдогом з орденами через усю шию".
— Мені подобається все, що про війну. Про шпигунів. Про розвідників. От як "Последнее дело Коршуна". І ще — про море.
— А ви не читаєте серйозних книжок?
Дурень! Він так і сказав: "серйозних"!
— Що то значить?
— Ну, наприклад, Шевченка, Горького, Фадєєва, Франка. Або Довженка.
— Це мені обридло в школі. "Поховайте та вставайте", "Безумству храбрых поем мы песню". Це я все знаю напам'ять.
— Ви, їй-богу, цікавий хлопець.
— А ви — ні. Зовсім. Скучнішого за вас я не здибáв уже три з половиною роки.
— Хлопчику! Ви не сердитесь, що я так звертаюсь? Ні? Ну і добре. Не будь таким сердитим. ("А, таки його взяло за живе — перейшов на "ти"). Я теж був таким. У молодості. А потім побачив, що це не зовсім... ну... розумно. Послухай, що я тобі скажу. Тільки слухай уважно. Може, ще будеш колись згадувати. Коли ти сердито дивишся на світ божий, то жити — зле. Важко жити. Світ тобі увесь чорний. А ти дивись веселіше. Буває, що й не все у житті гаразд. Ще є окремі недоліки. Але пам'ятай: головна лінія — правильна. Ленінська лінія. А це головне. Леніна — читав? То почитай. Тоді тобі буде легше жити. Процентів на сто. Повір моєму слову.
І ще одне — не думай, що ти вже взяв бика за роги. Не думай! Бо буде зле. Отак і запам'ятай. Може, колись згадаєш: один старий дядько мені казав це по дорозі до Березівки, але я не послухався. А дядько був...
— ...розумним був дядько. Чого вже там,— вихопився я, навіть не сподіваючись од себе такої зухвалості.
— Ну, то вже як знаєш. А віку вікувати тобі ще доведеться. Тільки слухай, що тобі кажуть старші. І не гнівайся.
— Та де там — слухай. Хіба вони тепер кого слухають. Та ж ніколи в світі, — докинула жінка з мого купе. Вона саме приспала свою малу і тепер мало не в рот заглядала цьому товстуну.
Я виждав, коли вони завели між собою якоїсь нової пісні, і вийшов у тамбур.
"Старий кретин. Набрид, як гірка редька. Щоб тобі чорт", — зганяв я пасію на розірваній сигареті.
Кондуктор сказав — скоро Березівка. Згадав, як жінка желемегала хліб. "Скоро поїм каші. Березової",— подумалося нерадо.
7 вересня, субота. Тут пропадеш ні за цапову душу. Оце щоденне "причастя". Андрій каже: "Де там предісловіє". Це я йому якось сказав, а йому і сподобалось.
До зарплати лишилось 10 днів. З них — одна неділя. Це вже важче. Гроші 70 карбованців. Одержу 400. 200 — штани. Може, які дешевші знайду. Двісті — зразу віддам за харчі. А решту — потім. Матиму гроші тільки на хліб. Старим допомогти не зможу. Вже набридло. Пішов до бібліотеки — все старе, як трясця. Читати вистачить на рік. Не більше. Це класики, як казав той тип. Виявляється він з області. Добре, що я його не здибав. Інакше, — було б неприємно. "Що ж це ви, молодий колего, мене вводили в оману?" Мені дали 6-й-Б. Найогидніший клас. Цей Бродецький фрукт. Коли мастили школу — вчителі, прибиральниці шпарували стіни ("Хата Максимова" — так звуть у селі школу), він ходив подвір'ям, заклавши руки в кишені, фертиком. Свище і гризе грушки. А дівчатка глузують з нього. Та йому хоч кіл на голові теши. Дівчатка змивали долівку, і від класу несло кінським навозом.
А той великий замок на дверях, який мене так настрахав!
А ця дівка, Маруся Дмитрук, що не ходить до школи вже другий тиждень? Сходив додому ("по хатках ходити" — так про себе називаю ці педагогічні обов'язки). То якраз застав. Стара поралась біля хати, а Маруся рвала щирицю свиням. Запитав — чого не ходить до школи. Промовчала. Відповіла стара: а що вона, з вашої школи хліб їсти буде? Стало соромно. Як же: береш до школи — і тільки. Що ти зможеш зробити, щоб вона справді "вийшла в люди"? Ну, скінчить десять класів. І не вступить нікуди. Буде тільки боліти дужче — посеред дороги кинули. Цього не пробачають. Серединою можна жити самому. Серединою ставитися до інших — не можна. Треба — крайнощі. Ти здатний на будь-яку з них? Ні, зарання сердитий, зарання вибитий із слухняності. Мучить непослух. Популярна хороба. Гірша за рак.
Була вечірка. Відбув. (Посидів, випив, погомонів, поспівав, ізспівався. Вийшли з хати — і за город. Аж на левади. Такий місяць, що й ну. Розказував щось ліричне, їй подобалось. Потім... Вона наставляла голову вгору: я їй сказав, що схожа на косулю, їй хотілось бути косулею. Підстаркуватій дівці хочеться бути косулею. Чого їй тільки не забандюриться! Цілував, а вона витягала шию — щоб бути ще більшою косулею. Не давалась. Пручалась. Сердилась. Потім запитав: "Ти дуже на мене сердишся?" — "Я на тебе не серджусь", — відвела очі. Дурень! Інтелігент сидить за грубіяном і ти його й палюгою звідти не виженеш. От і сердилась. За інтелігента. Мовляв: цим можна починати. А далі — те саме. Зате з химериками).
Більше на вечірку не піду.
13 вересня. Цей хлюст! Іван Филимонович! Високе чоло мислителя, і маєте — Іван Филимонович! Молодим, видно, був дуже гарним. А зараз це видно тільки по дружині (він каже на неї "душенька" — ти пишайся, що він каже при тобі "душенька" — це знак особливого довір'я до тебе). Він ставиться до мене, як до хлопчака. Несерйозного хлопчака. Ні — як до кореспондента обласної газети, що вийшов на пенсію або спився. З ним цікаво: дещо дізнаєшся і, крім того, він не такий, щоб не відчувати при ньому власну перевагу. То каже: ти женись. Візьми хоч би ж Марію, її батько робить у кооперації. А брати його, Павлові, знаєш, які багаті. Тут житимеш — я знаю як? Як сир у маслі. Не пропускай, бо там уже не вхопиш. Будеш бігати, як стара собака. Як цей Пилип, що до вдови прилип.
То якось зайшов до нього — була справа. Налив по чарці. Поговорили. Він, підпивши, скоро скинув галстука. Розбазікався, що й не спиниш. Я думав — скоро й сорочку скине. Вся його наука пішла враз до бука. Облетіла, як штукатурка. Став вихвалятися своїм майном. "В мене і грошики водяться. Треба вміти жити", — цвікав мені в очі виделкою. А сам душився вареником. Щоб ти луснув був, такий добрий!
А другого дня — сердився на мене. Це за те, що я був свідком його демаскування. Що я його бачив таким, а час мій іще не наспів — бачити його безштаньком.
Уроки мої він хвалив. Казав — добрі уроки.
15 вересня. Сьогодні поїхав до райцентру. Це тобі не жарти — відгасати 25 кілометрів курною дорогою тільки в один бік. Автобуси не йшли. Сідав на кілька попутних. Шофери не брали грошей — це мене дивувало.
Я тебе справді ніколи вже не побачу? Мені на серці через тебе стало так важко, як від заважкого початку, який все відкладають. Що я тобі хотів би сказати, мертвий, хто ти є: ти задоволений, пристрасний мрець.
[ТАК БУВАЛО УЖЕ НЕ РАЗ]
Так бувало уже не раз. Несподіване, майже непомітне, але повільне, воно приходило, заселяло кімнату і починало врочити. Приходило вранці, коли ти ще не оговтався від сну, а найчастіше — увечері. Тільки-но потечуть за гойдливими пасмами смерку розм'яклі, як підвілгла солома, лінії дерев і будинків, закліпає, заряхтить химерне мереживо електричних дротів, і вже якісь невловимі сейсмічні струми враз опановують твою душу. І вона починає ставати непідвладною тобі, ніби починає терпнути, потім відчуття її зовсім зникає, і тоді тебе опановує довге і тупе, як прострація, відчуття втрати. Ти стаєш ніби некерований. Але найстрашніше не це: тобі хочеться до когось, бодай до чогось прихилитися. Запаморочлива, тягуче-солодка, з гострими поколюваннями розсипаного, як товчене скло, болю втома, очі твої вже не бачать, вуха — не чують. Стан самогіпнозу, інакше не скажеш, інакше довелося б думати, що тобою порядкує хтось невидимий. Може, це й справедливіше: адже ти уникав себе, проминав, як це раптом відкрилося миттю ясновидіння, відпадав кавалками, як підгнила колода, і тому цей хтось уже перекинувся в тебе. Там його більше, ніж тут. Ти став кимось і — вся причина. Але бережись необачних рухів. Начувайся. Коли наступає ця мить тимчасового болісного прозріння, не пори гарячки. Спокійно відійди, ніби так-таки нічого й не сталося. Обдури його. Обдури так, ніби обдурюєш себе самого. Тобто: коли відходиш, викинь з голови, що ти його обдурюєш. Інакше воно помітить твої хитрощі: тоді — начувайся. А коли відійдеш на добрячу відстань — тікай. Стрімголов. Куди бачиш. Натоптаним смерком, незважаючи на камінний гуркіт темряви, що обвалюється позад тебе. Добіжиш до тієї липи, що з правої руки, тоді шугни попід паркан і через будівельний майданчик у дворище, де завше темно — навіть удень, де отаманить великий пес біля вічного вогнища падалішнього листя. Пса краще було б оминути. Коли ж учепиться — не відстане, витри сірника і кинь. Пес не звик до таких жартів і заки обмізковуватиме своєю дурною головою, що ж сталося, ти встигнеш відійти на таку відстань, на яку пес вважає зайвим не те, що бігти, але й гавкати. А вискочиш на автостраду з гострожалими снопами світла від самовпевнених автомобілів — вдихни запахи завезеної здалека прохолоди, перемішаної з погаром, і витри піт із чола; ти обдурив його.
...а коли ти сам, і в кімнаті нема нікого, і вщухлі речі ладні сховатися за тебе — єдину відповідальну живу істоту? І чуєш у собі тисячі переляків, які аж розгойдують тобою і за якими вже годі упіймати найбільший — власний? О, тоді вже буває несолодко...
— А несолодко, ні, — віддалося уголос, і тільки тепер Андрій дотямив, що давно вже прокинувся, що час і вставати: сьогодні на сьому вечора треба бути в Білогорці, а до того треба ще щось угризти.
Звісивши ноги зі скрипучого ліжка, він надумав підійти до тумбочки, віднайти читану після зміни книжку, але стало ліньки. Книжка не втече, а йому було шкода цієї хвилі, коли, відгороджені сном, призабуваються денні клопоти, про які — це було поки що в його волі — хочеш — думай, не хочеш — ні.
Віднедавна він навчився цінувати ці маленькі радощі, стільки вигадані, скільки й справжні, хвилини такої рідкісної самоповаги, коли ти стаєш вищим за свої настрої. Ось вони, ці настрої, — в тебе в жмені. Або держи, або — відпусти, як синицю. "Ой ти, птічка жовтобока, не нєсі гнєзда високо"...
Робота сьогодні була клопітною. Тільки залізли в нору і дійшли до щита (треба не забути сказати Олексі про...), тільки дійшли до щита, як прибігає змінний. Пішки теж, бо каламашка забурилась десь на другому кілометрі. Виявляється, цей хацапетівський фраєр набрався до чортиків, і коли змінний став його набирати, навідворіт кілька разів зригнув. Навіть змінному сподобалось, як це у нього вийшло. Довелося зніматися з щита і вертати до кліті.
Робота біля ствола — сяка-така. Тут тямити багато не треба. Тільки вколюй, як бджілка, та й по всьому. Спочатку виліз на-гора, насипав піску в вагонетку. Потім, як Потапович подав знак, пішки погнався донизу: так швидше. Перегодом "на нуль" прокладки підкинули — подерся вгору. Словом, літав, мов янгол. По тому — насипав цементу. Вже був закінчував, як Потапович став матюкатися в трубу: підігнали першу партію породи, і якийсь ідіот поставив оту кульгаву тарадайку з самого переду. Порожняку нема. Той цибатий електровозчик лається (гавкає, мов блаженствує: заплющить очі, камінна мордяка ані поморщиться, тільки слина бризкає крізь отвір його цупкого, як засувка, рота; кажуть, він половину начальства тут підпоює, от його й ганяють по таких роботах не бий лежачого).
Коли я спустився, Потапович саме закладав під тарадайку дрюка і пробував зрушити її з місця.
Тарадайка тільки поохкувала, ставала дубала, потім зверескнула, і тут ми її, прокляту, взяли в роботу. Тільки об дугу гавкнула. Я був і собачку відкинув, а як зійшла з рейок, то чорт її святий знає!
Андрій спересердя скинув із себе ковдру і, змерзнувши, згадав — час. Швидко вбрався, кинув до кишені книжку (давня звичка філолога-невдахи) і, пролізши крізь дірку паркана, зайшов до їдальні.
Біля амбразури було нелюдно. Андрій взяв свіжої капусти (завше ця злодійська перистальтика!), биток і шклянку киселю. Сісти було ніде. Столики рясно пообсідали робітники. Вони дудлили пиво. Біля буфету стояла справжня товч. Довелося, забувши про пиво, притулитися коло якогось забулдиги, що меланхолійно куняв, накривши рукою голову, зрідка похитував головою.
Вийшовши з їдальні, Андрій закурив і, глянувши на годинника, побачив: іще не пізно. Можна замість ковтати куряву на центральній вулиці піти завулками.
Кожен будиночок мав свою фізіономію, дворища позавмирали в цікавих позах, і тільки зустрічні видавалися на одне лице. Що не кажи, а ми попідвідстали від діянь своїх. Що не кажи. Існує якась небезпечна дисгармонія між духовністю твоїх успадкованих умінь і тим, що ти становиш собою. Може, не треба успадковувати? Спадок — це завше втрата. Тобто завше — і втрата.
У низовині зеленіла застояна вода. Навіть цеглинки, по яких ступали тутешні перехожі, одяглися в глухозелений тьмяний мох.
Далі починався лісочок.
* * *
...пригадав, як весною, тільки-но зійшов сніг і попідтряхали перші стежки, він пустився лісом до... Олекси. Довго блукав у низовині. Потім, спустившись до річки, шукав місця, де б перестрибнути. Насилу знайшов маленький місточок. Місточок йому сподобався; якось гарно був ув'язав його зі споминами чи мріями, чи ще чимось зараз уже не згадати, натомість лишилася світла пляма і вивітрений запах задоволення. Далі йти було куди приємніше. На галявині росли проліски спізнілі. Хотів нарвати, але пошкодував. Потім вийшов до урвища з чіткими відслоненнями. "Неродючий шар". А родити мало вугілля. Так навчилася почувати твоя вивітрена хліборобська душа. То було якесь мертве місце, в якому ніколи нічого не міниться. Тут добре було б відпочивати, але під настрій. Під певний настрій. Коли тобі весело — туди краще не заходити. А коли сумно це урвище не допоможе.
Десь тут воно має бути, подумав Андрій. Воно, те урвище, досить чіпке. З усієї дороги воно запам'яталося найбільше. Може, тому, що не став його додумувати.
Обійдеш, коли вдасться. Швидше — не вдасться. І тепер уже ти вдумаєшся в нього, продумаєш його, щоб поминути. Продумуєш так, як пробивають тунель у горах. Пробив — і звільнився. Пробив — і наскрізь. А там молоде світло.
Аж ось воно — прикіптюжене, вицвіле і зістаріле. Порите патьоками, спотворене глинокопами чи хлопчаками, обгиджене гуртами романтиків, що ходять сюди на ніч, прихопивши гітару, магнітофон і сітку живностей. Воно нас терпить, як земля нас терпить. Невдячних, честолюбних, зарозумілих, забудькуватих, вималілих од гіпнозу самовеличі... Терпить просто тому, що воно вище за терпіння. Мабуть, як той казав, інша система лічби. Спустившись стежкою понад самим яром, Андрій вийшов до ставка. Де-не-де прогулювались пляжники, вимахуючи руками, і тільки одна самотня душа збивала вистояне плесо води.
Далі вже було зовсім недалечко. Перейти рудою голою глиною до селища, обминути припалу порохом низькувату школу, що нагадує корову, яка навлежачки жує жуйку, і тоді вже — столики з недремними пенсіонерами, і доміно, і запах забрезклих торішніх кадубів, і пласкувата усмішка Олексової матері, і її трохи злодійкуватий погляд. Олекса сидів на тахті і, плямкаючи губами, переглядав якісь папери.
— Заходь, заходь, — загудів він, трохи заїкаючись. Він явно хизувався переді мною своєю піжамою. Скільки й пам'ятаю — він завше чимось переді мною хизувався. Хизувався, ніби дошкуляв, шпетив. Але це тільки додавало йому якогось інтригуючого змісту.
Коли ми вийшли на вулицю, була вже восьма година вечора. Ми піднялися вулицею до перехрестя, потім перетнули трамвайну колію і подалися навпрошки через поле, збите вуличними футболістами. Біля глухозеленого будинка Олекса зупинився і сказав, що зараз познайомить мене із своєю дівчиною. Не знаю, чому він не робив цього раніше, тобто чому йому забандюрилося зробити це саме тепер, коли я мав поговорити зовсім про...
Потім була кімнатка гуртожитку, маленька, чистенька, як у всіх дівчат, заполонена дівочою грацією. Трохи забагато подушок, трохи затісно — як на трьох, а коли на столі з'явилася пляшка московської і карафка з домашнім, на диво чистобарвним вином, то й досить таки тісно. Потім були порожні розмови: зайва одвертість, що правила за щирість, зайва фамільярність — навзаєм простості, зайвий галас — замість невимушеності. А потім Ніна (так звали Олексову дівчину) співала, закохано дивлячись на Олексу. Мені стало не по собі, і я зібрався вийти покурити, але Ніна категорично запротестувала. Занадто категорично. На щастя, господиня закурила сама, і тоді почуття незручної вдячності розвіялось, як дим, і мені стало затишно. Олекса спробував нав'язати Ніні дует, але, слава Богу, нічого не вийшло. Вони вже добряче підпили, але пити хотілося. ще, і я спустився донизу — взяв іще дві пляшки вина.
А потім я вже сумирно сидів, обіпершись об підвіконня, цідив "Ріслінг" і курив, відчуваючи, як підтаює душа, як вона виповнюється якоюсь безпредметною радістю, готовою вихлюпнутися на будь-кого і будь-що.
Коли до кімнати постукали, Олекса тільки поморщився, Ніна поклала на губи палець, але стук повторився. Довелося відчиняти. Ніна повернулася назад, йдучи слідом за білявою дівчиною, на гарному випещеному обличчі якої блукала гримаса незадоволення.
— Але ж і накурено в вас, — подала вона ображений голос, допомагаючи Олексі взяти пальто.
— Знайомся, це мій товариш,— він представив мене і заходився шукати, де б знайти місце для четвертого, її звали Аня. Це було для мене трохи несподівано, і я став про себе відшукувати зв'язки між її ім'ям і нею. Ім'я мені не подобалось, але ім'я є ім'я. Не подобався мені й голос нової знайомої. А про нього не скажеш, що байдуже — який голос. Голос треба мати гарний. Інакше — вважай, що Господь Бог проспав час твого народження.
Ані було серед нас незручно, вона сподівалася знайти тут затишок і була прикро здивована, бачачи цей гармидер. Ми спробували гуртом поспівати (власне, співали Олекса і Ніна), потім разом з Олексою я вийшов покурити, і він жартома зауважив мої зацікавлені погляди на Аню.
— Ти не будь лопухом, — обмежився він короткою реплікою. Решту я мусив обмізковувати самостійно.
— Знаєш, Олексо, але ж я мав із тобою...
— Іншим разом, Петрику, іншим разом.
— Але я хотів це робити сьогодні.
— Встигнемо з козами на базар. Не втече. Дівчата повсідались на ліжку, обнявшись, як сестри.
Вони мали щось спільне; певне, тому, що були такі несхожі. Я навіть подумав: де закінчується одна, там зразу ж починається друга. Без межі.
— То як тобі моя сестричка? — фамільярно підморгуючи, ніби давня знайома, поспитала Ніна.
Зопалу я не знайшовся на відповідь. Тільки стало соромно власної мовчанки, а коли я наважився якось віджартуватися, то було вже пізно. Крім того, я пропустив нову Нінину репліку. Певне, якась шпилька, перебігло в голові, і я дурнувато осміхнувся. Аня не звертала на мене жодної уваги. Мене ще стало на те, щоб усістися тут же, біля них. Я сів поруч із Ніною і, втрутившись до їхньої розмови, запитав, а чи справді вона, тобто Аня, — сестричка. Та глянула на мене зовсім несподіваним відкритим поглядом, і я почув, що починаю червоніти. Мимоволі став шукати в кишені цигарки, але й це було не те, що треба.
— Ви, інтелєктуали,— майже брутальним тоном звернулася Аня до Олекси,— якого чорта ви сидите в цій келії і ковтаєте смердючий дим?
Олекса, як завжди, не розгубився. Він це уміє. Майже так само, як я — нітитись.
— А якого чорта ви, донна Аня, прителіпалися сюди з кислою мордочкою і розігруєте із себе мадам кухаріль?
На моє здивування, це сподобалось обом дівчатам. Вони приязно засвітили зубами, ніби на знак того, що знайдено саме той тон, який приносить полегкість і знімає незвичні зусилля.
Олекса — молодець, їй-богу. Щоб він не сказав, усе буде в лад. Адже на його боці щось таке, що жінки називають чоловічою красою. Я ж завше видавався сам собі потворою, і це відчуття потворило мене і, певне, коли воно, це відчуття, з'являлося, я й справді ставав таким потворним, що мене б і рідна мати не пізнала.
Було вже пізно. Олекса, видно, хотів спекатися компанії і нікуди звідси не йти. Я це зрозумів ніби вчасно. Мені стало трохи шкода збавленого вечора. Я став збиратися додому.
— Ти, фраєр, не забудь, що на твоїй комсомольській совісті — відвести цю даму додому і під розписку здати черговій, — зухвало жартувала вкрай сп'яніла Ніна, їй хочеться бути зухвалою, вона може собі зараз дозволити таку розкіш, бо ж вступає в свої права. Я подивився на неї занадто допитливо, і коли в її очах щось прояснилося, виявив згоду.
Тепер знітилася Аня. Мені чогось не хотілося допомагати їй одягнутися. Олекса зробив це майже недбало, і я подумав: який він у цих справах талановитий з-біса ведмідь.
Коли ми вийшли на вулицю, було вже зовсім темно. Важке вологе повітря, що розчинило в собі териконний погар і трубний дим наколишніх заводів, було неприємно солодким. Аня йшла трохи попереду, обережно ступаючи в темінь. "Жінка. Мовчазна й самозаглиблена, слухає голос інстинкту. Вглядається в єдину тьмяну зірочку, яка тільки й світить їй у безнебому просторі".
Хмар не було. Була волога, важка товща повітря, рівномірна сконденсована брудна темінь, розбавлена чорнота глухої гіркоти і присмерку. Де-не-де траплялися ліхтарі, як діряві жовчні міхурі. Здається, і вони були наскрізь пронизані цією жалкою темінню.
Я обережно спробував взяти її під руку. Якась западина повидовбуваного пішоходу змусила Аню тісніше притулитися до мого плеча. "В тобі часом прокидається звірятко. Не звір, а звірятко. Злодійкувате, не більше. Яке тільки щось надумає і вже озирається. Всі твої чесноти перестояні, і від них смердить. Занадто доброчесний, занадто недоброчесний. Жук навозний. Борозняк".
— Ви давно знайомі з Олексою?
— Я знаю? Півроку — це давно?
— Чимало, раз ви із ним досить дружні.
— Тобто?
— А тобто й є. Як він вам подобається?
— Мені подобаються гарні дівчатка. А Олекса — не дівчинка,— пробував я пожартувати, і мені стало незручно за самого себе.
— А ви певні, що він мужчина?
— Зізнаюся, ніколи над цим не думав.
— Мужчин тепер немає. Мужчини вимерли, як мамонти. Від них залишилися тільки претензії.
Я про себе всміхнувся, не знаючи, що їй відказати.
— Що таке мужчина? Мужчина — це насамперед муж. А хіба ви — мужі? Справжнім мужем стала жінка. Муж повертається додому, приносячи із собою тисячі нарікань, оскаржень, клопотів. Приносить спухлу голову. Його ще треба побавити, як малу дитину. Щоб він не плакався і не хвилювався, чи дадуть зарплату першого числа чи вже аж другого. А жінка стерпить. Все — стерпить. Треба позичити гроші — будь-ласка. Треба створити йому затишок — зробить. Жінка — наче буфер, створений для того, щоб життя не било мужа по ребрах. Ох-ох-ох,— удавано гірко протягнула вона і зазирнула мені в обличчя, показала свої міцні гарні зуби.
— Вам приємно отак провіщати? Вам це дає насолоду?
— А вам це неприємно? Ви теж слабуєте популярними комплексами?
— Може, й слабую. От тільки не знаю, чи популярними.
— А ви, перепрошую, хто? Теж спекулюєте своїми емоціями?
— Чому спекулюю? І чому — теж?
— Де вам платять метал?
— В норі. Залізу в нору і співаю. Знаєте, що таке соліст підзембуду?
— Слава Богу,— Аня несподівано знітилася і взяла мене за руку, — але ж... Тільки ви не сердьтесь. Я страх як не люблю інтелектуалів. Такі вони всі прісняки.
— Олекса — прісняк?
— Прісняк — перший сорт.
— Ви хочете посварити мене з Олексою. Збагнув. І тепер у вас нічого не вийде.
— Не люблю. Всі обрані — ідіоти. Збирачів піни не люблю.
— Ви несправедливі до нього.
Збирач піни. Закриває очі й починає заводити. "Олекса Дубко прочитає вам свої вірші". Слухачі плещуть, мов дезинтерики. Очі стають масними, як у кота, — витончена форма садизму чи кретинізму. Послухаєш його, то подумаєш — він євнух. Обрані — геть усі євнухи і брехуни.
— Аж так?
— Авжеж, що так. Співає — ніби провокує. Всі співаки — провокатори. Співцям кохання добре було б хоч раз у житті робити аборт. На жаль, серед них багато мужчин. Чи не смішно? Замість жреців кохання та побільше б гінекологів. Одні обдурюють, а другі лікують обдурених. Всі зайняті роботою. Прогрес.
— Аню, ви все трохи перебільшуєте. Ви ж гарна дівчина і тільки удаєте із себе злючку.
— То я вам подобаюсь? Так і знала. Чиста біда — коли ти геть усім подобаєшся. Як це обтяжливе. І ніхто не сприймає всерйоз. Кожен дивиться на тебе, як на...
Ми підійшли до великого сірого будинку. Певне, гуртожиток. Аня глянула на мене і всміхнулась.
— Ну от, у вашій особистій справі комсомольця буде галочка. Ви зробили добру справу — провели додому стомлену самотню жінку, хоч як вона і не псувала вам настрою.
— Навпаки. З вас — цікавий співрозмовник. Вибачайте, як дресирувальник.
— Три ха-ха,— реготнула Аня і таки всміхнулася.— Це незле таки сказано. То вам хотілося б продовжити цю розмову, чи не так? Ну-ну, продовжуйте, як це у вас вийде? Може, моя колекція дешевих пропозицій збагатиться ще на одну банальність? Отже...
— Аню, на добраніч. Ви славна дівчина.
Вона глянула на мене. Несподівано і пильно. Обличчя її посуворішало, і тут я помітив, яка вона стомлена. Потім різко повернулась і пірнула в під'їзд. Ще якийсь чає було чути стукіт її каблучків по сходах, і незабаром усе вщухло. Якась жінка, стоячи у вікні другого поверху, поправляла фіранки. Було чверть на одинадцяту.
* * *
Я повернувся якраз із роботи, і кастелянша мені сказала, що до мене хтось приходив. Перед моїм приходом десь за півгодини. Відлюднику, тобі це так приємно. Так, ніби відкривається в тобі додатковий життєвий смисл, про який ти сам нічого не відаєш. Таки справді, людина — то скотинка суспільна. Ось і на зміні. Якось із самого ранку мені працювалося дуже легко. Так, ніби не було ні широкої роби, ні глевкої глини, ні капотіння води за потилицю, ані цієї триклятої тарадайки, яку ледве випхаєш з-під транспортера. А щось таки приємне — в оцьому братстві перекошених від напруження морд, в цих голодних за сном очах, побільшених од роботи і од нічної підземної тиші. В тому, що ця триклята вагонетка як не впирається на осклизлих глеюватих рейках, а таки піддасться — нашим плечам, рукам, ногам, сідницям, часом — ломикам. Добре, коли нема зайвих розмов, коли нема наказів, а кожен крутиться за роботою, як чорт. Той поліз чистити щит, той прибирає біля люка, той погнав вагонетку, той цюкає сокирою, нарощуючи колію. І який був блаженний перекур! Цей хацапетівський фраєр сів у кутку і світив голодними очима, як МАЗ. Ото дурень. То цей сибіряк Федір спроквола встав, зайшов іззаду, взяв його за штани і посадив до кола: "Ти чого, паршивче, тікаєш? Ти мені дивись, бо враз порву штани".
Отак і доробили до зміни. Закриють карбованців по 10-12, не менше.
Після лазні хлопці подалися до центрального стадіону по квитки. Я поплентався додому. В тролейбусі проспав усю дорогу, так що мало не проїхав. Такий мене сон розібрав, що й ну. Здасться, і в ліжку не так гарно поспати, як оці двадцять хвилин у тролейбусі.
Я хотів був прилягти на ліжку і трохи відпочити, але побоявся заснути не ївши. Тоді спустився донизу, попередив чергову і подався в чайну (їдальня вже зачинена).
Їсти не було нічого. Довелося взяти бринзи й пива. На бринзу сідали мухи, буфетниця ледачим жестом їх зганяла, їй було нудно — на цій роботі, яку вона, певне, настільки ненавиділа, що покинути її вже не могла.
Потім, зробивши маленький гак біля середньої школи, я повернувся назад. Світило сонце, стояла висока осіння тиша, навіть кури не сокотіли, і тільки коли-не-коли дорогою гримотів охайний автомобіль.
У вестибюлі я здибав Олексу. Він махнув мені рукою, і разом ми піднялися на другий поверх.
В кімнаті було трохи холодно. Відволожений цигарковий дим стояв спокійно, як мур. Я прочинив вікно і тоді сів просто на ліжко. Олекса підійшов до шкафа і став гортати якусь завалящу книжку.
— Ну, то як тут тобі живеться? — поспитав він байдужим тоном. Мені подобався цей байдужий тон. Принаймні він куди кращий за співчутливий. Не виводить із рівноваги. І залишає сталою відстань.
Олекса підсів до мене і став занудливо (він це часом уміє) розпікати мене за таке життя.
— Розумієш, старий, не люблю жучків. Жучки порпаються в навозі і ніколи не загадують наперед. А треба загадувати, коли ти мужчина.
— Олексо, облиш. Я натомився, як чорт. І натомився загадувати. Крім того, я сьогодні гарно попрацював. І, вибачай, мене хилить на сон.
Олекса піднявся з ліжка, підніс обидві руки вгору, ніби збираючись пригладити волосся, і, вдихнувши повні груди повітря, промовив:
— Ти можеш лягати, хлопчику. Хочеш — я зараз піду геть, — однак сів і став розкурювати дорогу сигарету.
— Олексо, ти не май на серці, що я тобі кажу. Просто, буває так, що ти мене дратуєш.
— Авжеж. Коли дратую — то добре. Певне, ти таки маєш мене за щось.
— А маю. За друга, до якого все життя приходять у гості і все життя церемоняться.
Олекса голосно розсміявся. Це йому сподобалось.
— А знаєш, старий, мені хочеться читати тобі вірші. Тобі це відомо? От так — ні сіло, ні впало — читати вірші. Ніби зробити прогулянку на чистому повітрі.
— Це, певно, від того, що в кімнаті накурено.
— Ти глузуєш. А коли без "б", то правда твоя. Справді, здається, так.
— Ну, то читай, Олексо. Можна тебе хоч раз не просити?
— Не можна,— удавано гримнув Олекса, здобувшись на чистий бас.— Не можна. Ти, пуцьвірінку, мусиш цінувати врочисті хвилини.
— Пусте, Олексо. Покинь. Хочеш — я принесу зараз пляшку вина?
— А чого ж? Тільки...
— Впіймав. Обов'язково з шийкою, як у вішальника, що провисів з півроку.
Олекса всміхнувся, дозволяючи мені залишити його на кілька хвилин.
Потім ми відкрили пляшку угорського вина. Олекса, поставивши карафку з водою просто на скатерку, нарізав на тарілочку спітнілий сир.
— Хай живе..,— замовк я, даючи Олексі дорогу.— Хай повиздихає! — Олекса стукнув гранчастою шклянкою об край стола і, зробивши один ковток, поморщився.
— Тепле, чорт візьми.
— Література, Олексо, література.
— Є така приказка, Андрію. Будеш князь, як залізеш в грязь.
— Ну, то я тоді князь готовий.
— Звичайно, ти готовий. Геть готовий. Тільки не знаю, чи ти зрозумів це як слід.
— Зрозумів, Олексо, зрозумів. На Бога, читай уже, бо ще трохи — і ти роздумаєш.
Олекса нахилив стільця на одну ніжку і, повернувшись до вікна, став читати, тримаючи в піднесеній руці замурзаний стакан. Читав він гарно. Мені подобалась у ньому цільність. Він жив, як писав, а писав, як жив. Правда, жив він не дуже цікаво, але це тільки на мою думку.
Він читав свої студентські вірші, ті, які я знав колись напам'ять. Пригадалося підвіконня третього поверху, і він стоїть від мене через вікно. Читає вірші, які мені дуже подобаються. І пахло молодим листям тополь. І було трохи молодої гіркоти від молодих лип. І дороги внизу не було. І було зовсім тихо. Тільки випростувався будинок навпроти нас, і срібніли перисті хмарки над трухавою бляхою дахів. І тоді хтось увійшов до авдиторії і запалив світло.
Все припинилось. Більше Олекса мені не читав. Коли-не-коли я бачив його вірші по журналах, деякі з них мали його голос, деякі — не мали. І тоді я подумав, що у нього почався час чергових мутацій.
А пару років тому, бувши в армії, я одержав від нього книжечку. Малесенький метелик, наш національний формат. Олекса в книжці був набундючений, відчуваючи, що до Олімпу — рукою подати.
Його вірші важко було пізнати. Здається, ті ж самі, що я читав у періодиці, але, зібрані докупи, вони, як цеглинки, лямували порожнечу. Бідний Олекса, подумав я тоді. Як тебе скособочено — цією книжкою!
Але бідкався я даремно. Олекса, давно задивлений у власні вірші, втратив зір. Я думаю, він бачив їх і тоді, коли спав. Вони його об'їли з головою. І помстилися — за те, що він їх написав.
Олекса читав і читав. Там була олімпійська злагода. Легка гармонія, добута на віру, без зусиль. Гармонія при заплющених очах. Неспокійна голова під страусовим крилом.
Олекса встав, пройшовся кімнатою і, загасивши сигарету об спітнілий сир, всівся на стільці, поклавши на спинку добре виголене підборіддя.
— Олексо, ти багато працюєш.
Той промовчав і, наливши вина, випив спрагло, як воду. Видно, йому хотілося чимось закусити, але не було чим.
— Хочеш, я зізнаюсь тобі по секрету? Хочеш?
— Чого ж.
— Вірші пишуться тоді, коли в тебе щось під носом висить. І ще десь висить. А пізніше — і там, і там висихає. І тоді вже починається ґвалтування самого себе.
— Тобто?
— Нащо тобі тобто? Знаєш, що таке обов'язки перед собою? Це чортзна-що — бути рабом самого себе.
— А хіба це мус?
— Авжеж, мус. Власне, може, й не мус. Але щось таке, як мус і як принада.
— Ти просто перетворюєшся на свої вірші. Зробив вірші і знищив себе.
— Це вже. старий, філософія. Акомодація. А філософії я боюсь, як антибіотиків.
— Дарма. Часом і помізкувати не гріх.
— Особливо в ямі?
— Особливо в ямі. Ти знаєш, як гарно мислиться в ямі? Ніби, вибачай, у клозеті. До нас недавно прийшов новий хлопчик, студент-медик, вирішив підробити на штани, то кілька днів носив круглі, мов окуляри, очі. Йому було гірко, що над ним сплять люди, а він порпається тут, як вантажник Аїду.
— Треба мати свою мету. І бути вірним своїй меті. Навіть тоді, коли з'являються ножиці. Людині не вдається бути послідовною до кінця. Світ створений для того, щоб вона не була послідовною. Тому треба включити систему ручного керування.
— І яка ж твоя мета?
— Я рано виявився як поет. Мої вірші друкували мало не з п'ятнадцяти років. Потім я збагнув, що виявляти було не так уже й багато. Але перед тим я збагнув іще одне: людини вистає тільки на одне виявляння. Більшого не дано. Може, ще й так: людина — жертва умов. В ній може виявитись і ненайсуттєвіше. Такий собі жест Господа Бога, навчальна тривога, як кажуть у армії. Але це вже стає твоїм шляхом. Поневажати його — гріх. Шлях свій можна і не любити. А не поважати — гріх.
— Олексо, ти можеш перетворитися на функцію.
— Кожна людина — функція. Я, звичайно, кажу про смертних людей,— він якось негарно всміхнувся.
— Мені зараз важко мислити. Функція — це не те. У тебе ж є багато чого іншого.
— Ні чорта іншого. Ані чорта. Навіть... Нічого іншого.
— В тебе є руки і ноги. Тебе народила мати не для того, щоб співати. Аня мала рацію: всі співці — трохи проститутки.
— Між іншим, вона згадувала про тебе, — награним тоном вставив Олекса, і знову очі його стали, як у кота.
— Олексо, облиш. Вона розумна баба.
— Хлопчику, що таке розумна? Є розумна людина, тобто дурна, а є розумна людина, тобто грішна і дуже грішна.
— Бердяєв?
— Дурниці, хлопчику. Ти, як вуличний міліціонер, фіксуєш кожне порушення правил. Розум — це корозія душі. Хіба це тобі так дивно чути?
— Не дивно, Олексо. Більше боляче.
— Боляче? Ха-ха-ха, — він засміявся своїм штучним металічним сміхом,— забирай свої філологічні вправи, — додав він, витягаючи з плаща рурку, обгорнену газетою.
Мені враз замліло під серцем. Не сподівався, що він приніс мої папірці.
Мить чекання побільшилась на безвік. Він довго перегортав їх, розкладаючи аркуші по двох купках. І мовчав, мовчав, як глухонімий.
— Передусім хочу тобі сказати, — нарешті подав він голос,— кинь, поки не пізно.
— Точніше, Олексо.
— В них щось є. Особливо тут, — він показав на меншу купку. — Може, навіть більше, ніж щось. Але жодний з них не попаде на газетні шпальти. Є люди нормальні, а є ненормальні. Останні все життя гудуть, як мотори. І навколо геть усе починає вібрувати — від їхнього гулу. Чув, що таке інфразвуки? Вони розвалюють літаки. Таке страшне вібрування, що не можна витримати. Твій трагедизм — соціально шкідливий. Тут марно нарікати на цензуру, їй слід сказати тільки спасибі, коли вона не пускає таких апокаліпсисів і на поріг друкарень.
— Але ж, Олексо, кожен відчуває світ як може.
— Ти, хлопчику, не хитруй. Чого ти береш тільки один ряд? Одне — не може. А друге — не хоче. А третє — не повинне. І це третє має дуже багато варіянтів. Бо це просто гріх. Бо це нам не потрібно. Бо це просто заваджає, просто — шкодить. А хитрувати — не слід.
— Ти так кажеш, ніби я вже попав на ті шпальти.
— Цього ти можеш не боятись. Цього не буде.
— Бач, я цього не боюсь. Але гірко, що треба перестати бути собою, аби надрукуватись. Так, ніби світ існує не для мене, і я в ньому — спроба.
— Ха, а ти і є спроба. Хіба ти цього не відчуваєш?
— Відчуваю і дуже добре. Але чом?
— Бо в тебе психічна аномалія. Тільки ти не сердься, старий. Не сердься. Але що вже зробиш? Така вже доля. Один живе, щоб жити, а другий...— доживає.
— А доживає. Доживає — від народження.
— І це — я.
— І це — ти, старий. Ти. І не сердься.
— Олексо, а тобі не здасться, що кожен живе на своєму коні. І на кожному коні компас показує по-своєму.
— Ти так вважаєш?
— Я так вважаю.
— Годі тобі бабратися в тій ямі — до смерті.
— Яка різниця, Олексо? Є люди, що під нами. Вони вважають, що я нагорі.
— Ох, ця філософія, її вигадали невдахи. Філософи — це мрійники з побільшеним мозком і поменшеним серцем. Міниться форма субстанції. А субстанція одна — невдахи.
Я відчув, що мене хилить до сну. Довелося встати з ліжка. Походивши по кімнаті, я побачив, як Олекса, підперши голову рукою, занурився в папірці. Обличчя його стало відчужено-невиразним. Ще я подумав: зараз воно готове прибрати будь-якого виразу.
— Скажи мені ще одне: для чого ти пишеш?
— А чорт його зна — для чого.
— І все ж таки?
— І все ж таки — чорт його знає.
Від батареї ішло висушене повітря, аж кололо у носі.
— Я тобі заздрю, Олексо.
— А я тобі ні.
Він скривився, як від болю. Недокінчена гримаса плавала його обличчям.
— Ти маєш якусь піраміду, чи що?
— Коли єгипетську, то не маю.
— Бачиш, часом мені видасться, що в тебе — свій і добре продуманий світ, де немає нічого зайвого. Ти підземний філософ з власною концепцією. Може, та концепція правильна тільки на рівні підзембуду?
— Так оце і є піраміда?
— Основа у тебе дуже широка. Тобто на неї можна навантажити стільки, як дурний на бички. Увесь смисл — ув основі. Над нею є кілька ребер. Бачив, як селяни накривають сіно?
— І ти бачив?
— Проїздом, Андрійку. Проїздом. Увесь твій світ я бачив проїздом. Правда, в дитинстві було й ближче знайомство. Бувало, ганяємо по вулиці каучукового м'яча, а потім якийсь ротозій крикне: качають! Зразу за відра, за мішки і — до терикону. Назбираєш відер зо два — і попер додому, мало тобі очі не полускають.
— Бач, Олексо. Людина мусить відчувати себе людиною, її мама привела на світ не для того, щоб співати пісні. Це заняття хворих. Хто це збирався гнати поетів зі своєї республіки? Я б вас повиганяв із своєї.
— І вбивав би кволих?
— Ні. Навіщо? Кволі якраз працюють. Дуріють товстоморді. Вони починають занадто служити громаді. А занадто — все зле. Бо роблячи занадто, ламаєш структуру. Ламається та піраміда, про яку ти допіру провадив. І що вони роблять, ці товстоморді? Той стає попом-проповідником, той — жерцем краси, той — спортсменом. Але хліб жеруть геть усі. Ну, то сядь дубном та посій жита, та доглядь, та збери, та обмолоти, та попорпайся в навозі — от тоді і дери пельку, якщо ти таким уже вокалістом вродився. А то ж як? "Я несу людям красу". Ви на мене, бачте, горба гніть, а я вам заспіваю. Щоб ти співав і не переставав.
Олекса сидів, обіперши голову об спинку стільця і згаслим недопалком длубався в попелі.
— Кожен, Андрію, живе по-своєму.
— Кожен дуріє по-своєму.
— І дуріє по-своєму.
— Але ми_з тобою не дуріємо, правда ж?
— Слава Богу, ні. — І на жаль.
* * *
Пригадав: ще будучи в армії, відвідав якось місцевий історичний музей і бачив там амфору. Товстопуза, з малесеньким горлечком, вона спала на пам'ять якось ураз.
Що таке твій день? Це малесенький отвір годин на три, не більше. Блукаєш трюмоповерхами вертепної скриньки. Робиш — під землею, спиш — на небі, робиш пару ковтків джерельної води — на землі. Потім — те ж саме. Маленькі зміни на роботі, маленькі зміни — коли не спиш. І тільки сни кубляться, як змії. Агонія особистості, щонічний бунт проти вертепної скриньки.
Сьогодні приснилося, ніби ми з Олексою, Ніною та Анею (були іще якісь жінки) їхали машиною. Під'їхали до курного селища, де ми з Олексою були колись на практиці. Тобто допомагали колгоспові понищити кукурудзу. Це була Максимівка, село, де половина людей заробляла трудодні, а половина — зарплату. Мені захотілося спуститися цією вуличкою, яка зупинилася якраз посередині між пам'яттю і забуттям. Так приємно пірнути в свої минулі роки, де завше тихо, навіть півні кукурікають безголосо. Міняться тільки барви: співають півні — плавні і густі, як краплі воску, спадають подовжені окапини оранжу. Крикне маленький, як мишка, паровоз — і крик його помічаєш по інтенсивності кольору.
Ніна стала протестувати. Але зверталась вона тільки до мене: "Коли підеш, Аня тебе покине". Аня глянула на неї і презирливо підібгала губи.
Вуличка, що збігала донизу, була геть залита стоячою брудною водою. Ноги ковзались по глеюватій стежці, де вода стояла не так високо. Ми повільно просувалися стежкою, держачись за холодні павіті верб. Потім вода почала рости. Олекса став роззуватися.
— Пусте, Олексо. Яка різниця, — промовив я до нього, і голос мій ішов ніби з давнини.
У вуличці справа води було ще більше. Там, уткнувшись носом в купу глини, спав п'яний. Праву ногу він раз по раз намагався витягнути з болота, і тоді з'являлась його пласка лапатошка. Видно, кожного разу це супроводжувалось чваканням, але самого чвакання не було чути. Я став добиратися до нього, щоб підтягнути повище на глинище. Але той виявився з-біса важким. Обличчя його було синюватим і підпухлим. Таке обличчя мають, певне, мерці, коли зо два тижні полежать у труні. Голова його метлялася, як на ниточці, і було таке враження, ніби він хоче язиком лизнути непримічену грудочку глини. Олекса не витерпів і підійшов до нас. Він узяв його під одну, я — під другу руку, і так ми трохи зрушили його з місця. На землі від нього лишився глибокий пролежень.
— Це перший наряд, який мені закриє Господь Бог, — сказав Олекса, і обличчя його було чужим і стражденним.
Унизу вулички стояв пам'ятник загиблим воїнам, тьмяний, ніби приглушений окапинами туману. Тут стояла і сільрада. З-за огорожі визирало погруддя якогось вождя з борідкою. Ніде не було ані душі.
Потім з'явилося сонце, ніби хтось відкрив шибера і появив світило. Але воно було розпливчасте і ледь відчутне крізь товщу густого туману.
Ми пройшли площу і спустилися вуличкою нижче. Зліва од нас стояв двоповерховий будиночок. Просто на ґанкові сиділи хлопці і грали в доміно. Над їхніми головами понахилялися інші — чоловік з п'ятнадцять. Інші хлопці голилися — хто безпечною, хто електробритвою.
Олекса, на моє здивування (певне, дивуватися я став тільки прокинувшись), став просити у якогось хлопця поголитися. Я розрадив його: в машині лежить мій "Харків", там і поголишся.
Ми відійшли від гуртожитку трохи вбік і виявилось, що це круча. Вона була досить стрімка і мала посередині один уступ.
— Стрибай,— гукнув я Олексі. І він стрибнув. У повітрі перевернувся і гепнувся об уступ просто впласт. Якусь мить він був нерухомий, потім став скочуватися до краю і, нарешті, як поліняччя, став обшморгувати відвілгле глиняне відслонення, порите патьоками води. Потім він ляпнувся в воду. Ляпнувся з самого краю. Але води там було, видно, багато, і тіло його пірнуло геть усе, тільки мигнула рука. Згори шумував водоспад.
В мене відлягло від душі, коли я помітив на воді Олексову голову. Потім, тримаючись берега, він став наввимашки плисти в дальній від мене бік. Певне, була велика течія. Я кинувся донизу, оббігаючи кручу зліва. Зі мною біг іще хтось. Я помітив одну тільки чорну тінь. Олекса допливав уже до самого берега, але раптом змінив напрям і став віддалятися. Може, він втратив орієнтацію, подумав я, добігаючи до води.
І тут я збагнув. Олексу несло в самий водовир. Певне, десь унизу є труба, куди вода зникає. Я кинувся у воду, встигши помітити, як тіло його стало знову зникати під воду.
Вода була важка і тягнула вниз. Ніби замість своїх сімдесяти кілограмів я став важити вдесятеро більше. В розпачі я став розглядатися. Темна, ніби підчорнилена, вода нуртувала довкола, нагадуючи пружину, закручувану вглиб. Олекси ніде не було видно. В останнім зусиллі, різко відштовхнувшись від якоїсь труби, що стирчала внизу, я випірнув і почав гукати тому, з чорною тінню, аби подав мені якусь тичину. "Олекса десь гине — гине — гине",— молотом стукотіло у вухах. Я уявив собі, як його тіло, вже присмоктаес до труби, безвладно піддасться порухові води, як плавно погойдуються його видовжені руки, руки утопленика. І мені стало морочно.
Я прокинувся, почувши власний крик.
У кімнаті робилося щось неймовірне. На підлозі сидів навкарачки цей фрукт, Мишко, на ньому гарцював розлючений Іван, а четвертий мешканець кімнати, Юрко, лежав на ліжку і спокійно спостерігав бійку.
— Де ти подів мого плаща? — казився Іван, якось старанно скубучи жертву за потилицю. Той тільки пересувався по підлозі і за кожним разом повторював:
— Не бий, Іван, не бий. Я тобі куплю. В получку й куплю.
— Ах ти гад,— зірвався Іван, і став перекидати того горілиць. У нього нічого не виходило, і тоді він ухопив Мишка за поперек, але, зачепившись за ніжку стола, завалився на бік. Падаючи, він затопив Мишка в обличчя.
Почулося рівне голосіння, Мишко обхопив руками голову і, стоячи на колінах, замотав головою. Можна було б подумати, що він б'є поклони.
— Іване, що ти робиш? — Я зірвався з ліжка і вхопив його за руку.
— Відійди, професор, бо розукрасю! — зверескнув Іван, але піднявся і сів на ліжко.
Мишко все ще відбивав поклони, тільки тепер уже не так старанно.
— Андрію, не втручайся,— спокійним тоном додав Юрко,— не втручайся. Фраєр заробив.
Іванові це додало якоїсь люті, він схопився з ліжка і плюнув Мишкові на вухо. Було таке враження, що він спеціально й мітив — плюнути йому на праве вухо. Той знову заскавчав, передчуваючи, що зараз його знову почнуть скубти, як гуску. Він обхопив долонями шию, потім, збагнувши, що найстрашніше позаду, стер долонею повислу слину і став роздивлятися.
— Тьху, зараза,— не втерпів Юрко. Іван негарно реготнув, жбурляючи на Мишкову голову зламану цигарку.
Дійсно, було бридко дивитися на гостроносий хортячий зад, що досі ще плавно погойдувався.
Настала розрядка. Мишкові було соромно — і за те, що він заробив, і за те, що він так ницо плазував по підлозі.
Тоді охололий Іван підійшов до нього і майже нехотя дав йому носака.
— Вставай, обормот, помолився на перший раз. А на другий — так і знай: відірву башку і вкину в твої калні штани. — Йому хотілося піддати носаком іще раз, але, мабуть, пропав апетит.
Мишко злодійкувато піднявся і якось криво потеліпався до свого ліжка. Потім притулився до бильця, все ще тримаючи голову обома руками.
Виявляється, Мишко взяв Іванового плаща і пішов до клубу. Перед тим він набрався до чортиків і вчинив бійку. То його, вже зовсім обгидженого, взяли в ДНД і там добре нам'яли ребра.
Плащ висів на кілочку і справді було схоже на те, що його, ремиґаючи, пожувала корова.
— Чорт візьми, — Юрко підхопився з ліжка, — зіпсував нам день. А ми, Петровичу, мали сьогодні затягнути тебе на сабантуй. Не перечиш?
Мені було незручно, що він називає мене Петровичем. Я його якось уже просив — називай мене, Бога ради, по-людськи. То він якось ласкаво подивився і, засміявшись, тільки похитав головою.
Справа в тому, що Олекса якось запропонував мені підробити — прочитати політграмоту для фабзайців. Я мав відпустку, а ще більше — кортіло зазирнути в своє утрачене сьогодні. Що б то було, коли б я й справді закінчив вуз. Хай там і фабзайці, але в кожному разі мені було цікаво знову побачити хитрющі очі учнів, їхні дотепні витівки. Від тих пір я і став Петровичем.
Сабантуй влаштовувався задля Івана. Він мав сьогодні "перенести свій чемодан". Так він сам висловлювався. Юрко казав інакше: "підем перепивати Івана". Словом, Іванові набридло холостяцьке життя остаточно, і він мав намір перенести свій чемодан до молодої, яка мала окрему кімнатку.
— Ти, гад, — байдужим тоном Іван звернувся до Мишка, — забирайся звідси, щоб тобою тут не смерділо. Можеш приходити після...
— ...п'ятої,— відповів Юрко на його запитливий погляд.
І можеш тут дрихнути. А на ніч я, може, іще повернусь і повідриваю тобі обидві штанини. Ух ти ж, гнида. — Іван виставив два пальці і різко зупинив їх перед самісіньким Мишковим носом.
Мишко, не одягаючись, відразу ж покинув кімнату. Ми почали збиратися.
— То що тобі, Іване, купити на твою свайбу?
— Яка там свайба? Куди мені вже старому? Було б кому зварити борщу — і все. Знаєш, як женяться пенсіонери?
— А ти що, продірявився до краю? — засміявся Юрко, супроводжуючи це виразним, але досить охайним жестом. І знову посвітлішав від своєї цнотливої усмішки. Ми взяли мій похіпненький чемодан, Іван, витираючись одеколоном, побризкав ще й на нього, втрьох рушили до гастронома.
— Коньяк?
— Ні, на греця, бери московську. П'ять пляшок московської, півкирпича сиру і ковбаси з півчемодана.
— Може, шампанського? — обережно запитав я.
— Чорт із ним, бери. Казав той — гулять.
Коли ми прийшли туди, там уже товклися якісь жінки. Вони пекли, смажили, варили, у кімнаті стояв сопух. Святковий сопух. Маленькою кімнатою походжала молода, не знаючи, куди подіти руки. Спашіла, знервована, Марія благально подивилася на Івана, і очі його наповнилися вологим туманом. "Любов", — подумав я, і мені стало сумно.
Тільки-но ми розсілися по довгій, укритій барвистою рядниною, лавці, як забігали жінки, розставляючи столи і зносячи миски з напитками і наїдками. Жінки сипали і сипали, і я не сходив з дива — скільки ж їх умістилося в тій кухоньці.
Нарешті всі сіли за стіл, відчуваючи, що половина клопотів — уже позаду.
А потім усі їли й пили. Молодих примушували цілуватись, і вони цілувалися. Потім витягнули допотопні платівки і стали танцювати. Господиня попросила, щоб не дуже гупали ногами. Вона все стежила за Іваном, щоб не набрався до чортиків. Потім хлопці, ніби зговорившись, зачали курити. Кімнатка скоро наповнилася димом. Було таке враження, що звукам мелодії було важко протиснутися крізь цю товщу диму і вони пищали, скавучали, жалячись об грубий сизуватий мур. Може, отак витворюється і мармур — з оцього стоячого, як колона, диму.
А потім я оповідав якійсь дівчині про те, що таке людське життя, їй було нудно, і вона крутила ґудзика на моєму піджакові. У неї було якесь обличчя, як шланг. Я ще подумав — у той шланг треба щось налити, може, горілки, і тоді він стане ще довшим. А потім зменшиться. А потім — стане довшим. Якісь дітлахи гризли цукерки, втупивши в нас очі. Вони сподівалися од нас чогось цікавого. А цікавого не було. Жінка збагнула це раніше за мене. "Певно, я таки з-біса нудний чоловік?" — думав я дорогою, повертаючись разом із Юрком додому.
Юрко щось пригадував, гойдав головою і сміявся. Потім, перегодя, знову гойдав головою і сміявся. Але сміх його був ледачим. Він силував себе. Сміятися йому не хотілось.
— Андрію, чого ти такий кузюх? — нарешті запитав він уголос.
— Вперше від тебе чую,— спробував я віджартуватися.
— Нащо ти розсердив Аннушку?
— Яку Аннушку?
— Дурну. Ту, що приходить до тебе і якій ти ніколи по-людському й слова не скажеш?
— А чого ти зараз згадав про неї?
— Бачив, як ти розмовляв із тією шмарухою. Ти з нею був куди кращим, аніж з нею.
— Я Ані боюсь. Бо... я її боюсь.
— Дурний. Ти її... не боїшся. Але все робиш навпаки.
— Роблю, як можу. І нікого я не люблю. Хіба що партію.
— Нічорта ти не можеш. І та шмаруха це збагнула і покинула тебе.
Я розсміявся.
— Хіба ж покинула?
— Ти подобаєшся мені, Петровичу. Такий ти смішний.
— Юрку, всі ми смішні.
— Не всі, Петровичу. От Іван — він дурний, але не смішний. А ти — смішний, мов чорт на дзиґлику.
— Юрку, тобі коли на роботу?
— В мене завтра відгул. Але ти смішний.
— Лиши, Юрку. Я це знаю і сам. Так знаю, що хай би воно сказилося.
— А ще ти розмовляєш у сні. От би звести докупи — що ти кажеш як спиш і як не спиш. Ото було б сміху.
— Кажи зразу, що ти почув?
— Хіба це розкажеш? Це треба почути.
Ми зайшли в кімнату. Включили світло — там був гармидер. Зі шкафу геть усе було повикидане — на Мишкове ліжко.
— Фраєр відігрався, як хотів,— зловтішне проказав Юрко і став роздягатися. Сьогодні нас не могло здивувати уже ніщо.
Потім ми лежали у темряві. Юрко, як завжди, курив. Він був настроєний на філософський лад. Кілька разів спробував зав'язати розмову. Мені ж хотілося тільки враз заснути, відгородитися від усього бодай подушкою, щоб все це не душило, не шпетило, не нарікало. Але сну довго не було. Я ще встиг переконатися, як заспокоюють відблиски рухомих вогнів по стінах. Коли вони влітають в усі шиби, а потім точаться в спорожнілий Іванів куток і потому вже зникають. І ще подумав, що люди несправедливі до мертвої природи і мертвих витворів своїх рук. Скажімо, до автомобілів. Коли їх не спостерігають, вони стають до людей значно приязнішими. І тоді не так відчуваєш порожнечу. А потім я подумав, що то крутиться голова... І голова, і тіні від світла автомобілів крутилися в один бік. Як учив нас той шкільний фізик — повне накладання хвиль. Чи можливе таке ж накладання дум?
Але то вже думалося впереміш зі сном.
ХУГА
Сніг і сніг. Здається — скільки є, скільки є його в небі поналипало на кожух, і навіть автомат з закінченою три дні тому, глухо лисніючою мушкою, і навіть автомат, лігши на ліву руку (долоні сховані в рукавиці, сховані в шорстку звірячу шерсть рукавів — певно, собачу), і навіть автомат уміє набрати на своє довге, як у хорта, тіло сніг, сніг і сніг. Тисяча сімсот п'ятдесят чотири кроки — поки обійдеш загорожу, поки почуєш, як рветься змаячена вирвами, кручами і жалким чагарником хуга. Хуга. Снігова. Од річки. А далі — крізь дріт. Крізь кожух. Крізь, здається, ствол — на пост № 14, на до самої смерті зазубрені оці 15 замків, 44 вікна, один телефон, один протипожежний щит, один окоп, одну ніч, одне твоє око. Пост № 14. "Камчатка", "Сахалін" — так звуть його хлопці, проклинаючи наряд, старшину, взводного, командира і господа бога, що закинули їх так далеко. Поки дійдеш сюди — виганяєшся, як... Розводящий — біжить попереду, ти за ним. Хлопчики відпадають, як хвіст у ящірки. Один. Потім другий. З кожухів вилізають нові. Вилуплюються, як окрики. — Хто іде? "Дурепа", "папуга",— жартує за мною Леско, грузин-генацвале. "Хто іде? Розводящий іде. Із зміною йде", — глузливо повторює він, і голос йому бринить, і за кроками шугає — назад, через голову, в хугу. Бідні твої вуса, Леску, а ти все жартуєш. Але я йому того не кажу. Не слід.
І тут — ця сама комедія. "Стій, хто іде?" Маєш. "Розводящий — до мене!" — Маєш. Сипле, як горохом,— про замки, про вікна, про печатки, про хвіртку. Маєш. Можна влізти в кожух. Кінець. Слава тобі... Пішли. Сержант — провалився. За ним і Леско, сіпаючи правим плечем. Слава тобі... Цей чортів ліхтар на стовпі. Сюди — туди. Сюди — туди. (Сюди — туди. Здуріти можна).
Часу нема. Тобто він є, але якийсь, як кисіль, котрим дуже великі свята значать солдатський стіл. Скільки пройшло? Скільки лишилось? Десять, двадцять, сорок, година, півтори? Дві години? Пустеля. Чорна. І цей чортів ліхтар: сюди — туди. Сюди — туди. Пустеля і сніг, сніг і сніг. Хоч комір, що треба! Законний комір. Якби ще розставив поли — то сідай верхи на автомат — і гайда хоч чорту в зуби. Добре йти параметром — до річки. До кручі. А назад — зле. Проти вітру. Ступаєш, як рак. Десь зашпортнувся — і падаєш. Задерши ноги. І сніг — за комір. І ждеш, як щеня, коли то він там, за сорочкою, розтане і трохи нагріється — від твого порційного тепла...
Як то буває... Колись, хлопчаком, любив хугу. Дуже. Якось із товаришем, Сашком, відгасали десь кілометрів з двадцять. Балкою, балкою — аж до другого ставка, потім — угору. До могили, куди ми влітку ходимо по траву. Корові. Нарвеш берізки, набатуєш повен мішок і, впавши зверху, чуєш приємну прохолоду. Видно — аж гай-гай. Лежиш, тільки ногами подригуєш. Пацани... Вузькою вуличкою ганяєм м'яч. Каучуковий. Як удариш з тиждень сходить синець. "У вас дерев'яні костурі", — кажуть хлопці з сусідніх вулиць, заздрячи нашим витривалим ногам. Але це вже, коли ганяємо маленький м'ячик, що, як загубиться в траві, то більше б'єш по ногах, по землі, ніж по м'ячу. А збив пальця — як кров з-під нігтя — присипав порохом і гайда. Постоїш "беком", поки, забувши про палець, товчеш знову босі ноги, землю, а зрідка — і м'яч. Потім гукне хто — "качають" — і біжиш. Кидаєш гру (закінчимо ввечері!), береш тачку, старе відро, пару мішків і штаненята — і гайда. Терикон високий. Мішки в відро — і на гору. Тільки слухай — чи не летить порода на голову. Коліщатко крутиться, всі, що збирають вугілля, як солдати. Перед атакою. Тільки перевернулась вагонетка і дайош. Дзвенять порожні відра. Спочатку часто, а потім — і не чути вже. Не ловитимеш гав — з вагонетки матимеш з піввідра, коли не більше. А набравши мішок, з'їжджаєш донизу. Витертий, білий, як пересохла стежка, шлях. Розженешся — а там сів зверху на мішок і летиш донизу, тільки порох від тебе повзе угору, як хмара. Якось забрів до тачок п'яний. І ліг — в затінку. Під тачкою. Що він тоді нам не казав! І плакав, і хвалив, і жалів, зараза... І Нелька була, калічка. Груба, як піч. Любила губи лизати... Запливані завше. "Лярва стара" — казали. Кульгава. І прозивалися з неї. І вона кидалась грудками. Добре, як встигнеш закритись відром. А то — по пальцях. І не так пальці, як те, що лізь тепер до самого низу. По відро. Але гарно, чорт, співала. Коли сама. Гарно співала.
І не згадаю що. Слів не пам'ятаю. А мотив забув. Часом вигулькне і знову зникне. "Ля-ла-ла" — якось не так. "Ляла-лала" — чорт, крутиться десь, а не вхопиш. "Ляла-лала" — щось приблизно ніби так. От — як сніг. Не розбереш. Крутиться — і все. А лови. Як ловити? Ля-ла-лала-ла — і гуде вітер, але дуже монотонно. Він не допоможе. Краще — в голові думати. Цікаво, як у цього литовця: щось намалює, а потім по тому ж самому знов малює. Щось інше. Так і тут: вітер — гуде, дріт дзвенить і потріскує, а ти малюй.
Скоро знову — буде круча. Чути, як дзвенить дріт. На чорта він тут колючий? Тільки щоб гімнастерку дерти. "Ля-ла-ла-ла-ла-ла" — знову виринає невідь звідки. Лала. Ні, краще в голові. Так-так. Плавно. Перший рядок майже так. Якось плавніше. Ще. "А под той рябиной"— і Нелька зривалась на "рябиной" і прокашлювалась. Тільки якось м'якше в неї виходило. А від тої "рябины" ставало трохи смутно. Рябинушка... Так тільки й побачив її — в армії вже. Довше у неї виходить. Не так якось. Довше.
Вітер жбурнув густо порошею, і я озирнувся. Вкляк. На параметрі хтось був! "Стій! Стріляю!" гукнув, падаючи на землю. Ледве зірвав запобіжник: "Стій! Руки вгору!" — якось високо й тихо пролунав мій голос. "Е-е-е" — довго гойдалось попереду. "Е-е" — вирівнювалось, ніби на одній нозі. "Е-е" — ніби крутилось на місці. Потім те, на одній нозі, довго заточуючись, почало падати. "Встань! Гад! Стріляю! Встань!" — рвався мій голос. Рик попереду став ніби товщати. Я кричав "встань, встань" і тут незчувся, як загуркотів, підстрибуючи автомат. І тільки тепер почув: "Не стріляй! Не стріляй", — тонко і перелякано. "Встань, гад!" — гукав я, чуючи тільки липкий автомат і курок.
"Зараз. Не стріляй", — благало знизу. Він весь час повторював ці два слова. Може... перебігло і гасло. І ще раз — перебігло і гасло. Як освітлювальні кулі. "Але я дав чергу",— згасало. Той почав зводитись. Чорна купа вигнулась серединою, так, серединою, постояла, похиталась. Ніби робив "мостик". Чорний, суцільний "мостик". Без просвіту. "Руки вгору, гад!" — кричало з мене. "Я вже, я вже держу", — так само жалібно відповідав той і, хитливо випростуючись, піднімався. Так, руки держав угору. Я не помітив зразу. "Повернись", — уже точніше чуючи себе, наказав я. Поки той повертався, я звівся на ноги. "Кожух", — промайнуло. Але без нього — легше.
І точніше. Скомандував іти — і повільно повів параметром. До навісу. З телефоном. За нами — кожух. "Ат",— уперся очима в маленьку голову того. "Скоро — зміна перебігло думкою й зникло. "Дурепа", — так само пробігло, як сигнал. "Як я тебе, ідіота, не вчистив, — полегшено і заспокійливо котилась думка. На пост бігли солдати. Хотів поправити шинель і відчув, як опекла ліва долоня. Відморозив, мабуть. І лишив шкіру. Там, з кожухом, і в рукавиці. "Стій!" — скомандував я. З автоматами навперейми підійшли солдати. З ними — помначкара. Пропустили "мого" колючим коридором. Кілька солдат метнулись уздовж параметра. "Тактика, чорти",— подумав я, марно ховаючи в рукав задубілу ліву руку. Скоро прибіг начкар, солдати. Хтось ніс кожуха. "Живий? Все в порядку", — радів старлей. Радість із нього аж цвьохкала, от як цвьохкає у моїй долоні. Розводящий спробував вислухати від мене караульну молитву. Начкар незадоволено перебив його. В кожуха вліз Павло, мій "сусід". Подав рукавички, тверді, як тарані. І, закинувши автомат за плече, ми рушили наздоганяти гостя.
То, виявилось, був п'яниця. Заблукав на пост, заллявши сліпи. Довго й нудно довелось переказувати, що і як. Начкар сяяв. А мені страх як хотілось спати. І пекла рука. Ліва. А потім — і права. Хлопці чортихались, але, впавши на нари, поснули миттю.
Після такої втоми спиш, як чорт. Нічого й не сниться. Як біле полотно. Тільки чого той литовець завжди замальовує старе? Візьми чистий папір — і малюй. Так ні ж... А сніг замете. Сліди того ідіота. Піду і вже не впізнаю. На ранок. Уже... Де він там, зараза...
Завжди, коли тобі дуже радісно — начувайся. Так завжди. Може, і не завжди, а буває: тільки тобі дуже радісно, так радісно, що ти мало не скавучиш, а тут щось і скоїться. Як сніг на голову. Здасться, ще вчора був такий, що хоч підстрибуй. І чого — спитати б. Чортзна-чого. Просто чіпляється одне за одне, а ти думаєш, що все добре. Вчора пішли зранку до лісу. "Кацо" джеркотав по дорозі. Казав — то гарна пісня. Він скинув пілотку і обмахувався від комарів. Скільки не мастись антикомарином — нічого. Однаково. Хоч не мастись. Цей шмаркатий земляк, санінструктор, хизується, коли назове латиною. Не антикомарин, а якось так тьмяно зветься. Думає, ми не знаєм, як він бреше. У такого хохла, як він, навіть латина якась хохлацька. Зразу пальці знати, як скаже. Якесь сонливе щеня. Прийшли на місце, почали палити березову кору. Гарно пахне береза, хоч і кадіє ж. Мало не вчадієш. (Як це каже Володя-шофер, готуючи свою хлібну будку: "Где уж нам уж выйти замуж, мы уж так уж..."
А цей, люботинський, зразу сльози пустив: "Давайте хлопці, робити. А то старшина от-от нагодиться. І дасть припарки". Боягуз. Завжди в таких боягузів очі, як мембрана. Банькаті і рідкі. У всіх боягузів. Це точно. Він, зараза, думає, що доскочить відпустки. Жди — вгризеш. І чого йому так кортить додому? Якось розповідав, що живе з бабою, мама десь загулялась і кинула. А він з бабою. Карусельщик. Добра з тебе самого карусель. Ну, мені, приміром, можна б і поїхати, але ж комбат скупий, як... Не пустить же. А то б — майнув би прямо в ту Березівку.
Погуляв би трохи, а там — і додому. А штани вона б дала. Сама ж у штанах — фізкультурниця. А там — і до старих. У старих — що? Сиди дубном, нікуди з хати не рипайся і про одне й те ж торочи, поки язик не заболить. А чим вас там годують? А чи тепла шинель (може, підшити чим-небудь), а чи теплі онучки. І почнеться "охохоахаха". Але треба б. До них. А потім — і в Березівку, до Люськи. Та хіба б вирвався? Чорта з два.
І ото, мабуть, задумався, загадався. Раденький, що дурненький. До обіду обійшли півлісу. Шукаєш тонкого дерева — щоб легше було носити. Та й штабелювати. Наріжешся, наносишся, нарубаєшся так, що вже й комарі не кусають. А потім Леско почне травити. Яка гарна чача, як у них добре, як він водив поїзди — кочегаром, помічником, як його вибили реушники, коли ходив до дівчат. Але гарний хлопець. А то заведе про танки, про своє студентство. Особливо оце — "махарадзе" — як скаже, то й горло, здається, показує. От Леско! І вже йому жарти! Поїду, каже, коли батя пустить додому, "деушку" полюблю. Знаю, як ти любиш, такий цап — вусатий. Хай йому грець — з таким "полюблю"!
Він гарний хлопець. Колись розсердився на Витьку, цього люботинського — і як врізав його по морді (це ще було там) — аж відлоски пішли. А цей — у плач. Нишком, звичайно. Такий боягуз і не поплаче уголос. То, знаю — на самопідготовці, длубаючись в кулеметі, почали обробляти Леска. Витька щось сказав — мало не крізь сльози. Той знову напосівся. Ми почали обставати. Так Леско до мене: ти думаєш — герой. Бачив я таких. Хочеш — і тобі дам. Хоч зараз. Ну, я його й посадив.
Кажу, дивись, бо випросиш. Хоч зараз — випросиш. То вже так дам, що й ніс закопилиться. Хлопці обстали за мною. Леско кинув зошита, псих, і вибіг на марш. Так і не заходив, поки помкомвзвода не строїв. А тоді, вже десь пізніше, переказує мені Витька. Каже, підходить якось Леско і просить "ізвінєнія". Ти, каже, на мене не дуйся. А коли дуєшся — то дай у морду. Я не буду сердитись. Дай — аж просить. От би сміху було, щоб Витька затопив його по сопатці. Це ж тобі не штука: Витька та Леско. Гарний хлопець, що не кажи. А коли сходили пообідали, то ще стало краще. Шеф-повар вкинув зайвого черпака. Попоїли добре — і знову до лісу. Так Леско дістав пачку "Прибоя" — і всіх почастував. Закурили — аж у очах посвітлішало. Досі вже махра остобісіла. А цигарка — ні чвиркання, ні такої ядухи. Затягаєшся, ще й носом ловиш. А дим добрий такий — пахучий. Ніде так не покуриш, як на свіжих дровах. Смолкою підпахує, а закурив — ще дужче пахне. І тютюном, і смолкою. Ото я, мабуть, і зрадів.
...А як несли, то ніби поіржавіло все. Такі руді плями набряклі. Мало не капає з них. Вогкі плями. Плями стікати можуть. От часом і тінь вогка. І стікає. Але то я вже забув. А плями вогкі. Наче патьоками біжать.
У Петра заболіло в плечі. Так почало сіпати, що аж-аж-аж. Він відчув, що має застогнати, і потягнувся до бильця.
Подушка увійшла в руку. А рука — як подушка. І сестра казала, як подушка. І сестра — подушка: груба, як піч. Трохи відійшло. І він міг подивитися в вікно. Тут у вікнах — завжди синьо-сизо. Як холодець, такі самі драглі. Як очі Витьки. Мабуть, знову плаче. Тепер його лають хлопці, а він плаче — і за мене, і за те, що накрилась його відпустка. Мабуть, так само, як дитина грається з двома цяцьками. Пограє з одною, потім — до іншої. Тільки дитина грається, а він — плаче.
Увійшла сестра. Вранці вона здавалась грубшою. Може, тому, що заходила вдосвіта, їй років, мабуть, за тридцять. Якраз така, що любить солдат. А солдату що? Аби жінка. Вона йшла до мене. І очі в неї пухкі якісь. Це вона тільки на твар пухка.
— О, ти який сердитий. Чого так дивишся? Я заходила перед світом, так ти як визвірився на мене. Лікаря ще нема. А ти вчора був тільки тепленький. Одійшов уже?
Я дивився на неї і мовчав. Приємно слухати жінку. Навіть дивитись — приємно. Навіть, коли їй за тридцять. І її люблять цілими ротами. Особливо — в армії. А, може,— тут, в лазареті. Значить, завезли. Ну-ну. А вона більше схожа на матір, ніж на жінку. Тільки як матір вона ховається, їй хочеться, щоб не бачили, що вона більше матір. От і добре. От і легше стало. От і не так болить. Що то — тільки побачиш жінку. Солдатом. У госпіталі. Коли колька за колькою. Як голки. Коли кашель. І мокро. Пустилася знову кров. Вона якось непомітно підвела мою голову. Голова бинтована. Тільки помітив. Згамувала кров. Стало холодно і приємно. І вона ніби побіліла. Це — від халату, марлі, вати. Молодці медики — вони люблять біле. Молодці. В білому гарно всім. Навіть — тут. Навіть — їй. Червона сорочка, яку я так любив на гражданці, червона сорочка сторочена. Так. Сторочена. Подушка — як вата, входить у долоню. А долоня — як п'ятак, як бита. Гарна бита. Важка і кругла. Що по землі не їде. Хіба що покотиться. Але рідко. Лягає якраз до іншої. Коли недалеко — пальцями натягнеш завжди. І тоді — маєш. Картинки з-під цукерок. Скільки їх не мочулять по руках, а цукерками пахнуть. Часом навіть пальці солодкі. І пальці тоді пристають до бити. І добре кидати. Коли пальці солодкі. Ото тільки зле — біля стіни. Саманної. Ще як спалили в війну — так і стояла. І погано, коли бита заходить аж під стіну. Тоді мало не лягаєш. А від стіни — завжди сморід. Собаки, покорчило ото відійти. Обов'язково тут. Знають, що місця багато, так ні, обов'язково тут. Приспічило — то зайди в кукурудзу. Або під акацію. Де там. Ні на крок не подасться.
Андрій став засинати. Натомлене, виброділе на якомусь глухому гулі тіло швидко поринало в сон. Майже так, як, бувало, на гражданці. Підеш на пляж. Приємно чути прохолодний пісок. Лягаєш горілиць і чуєш, як повзе хвиля. Повзе по тобі. От плеснуло об підошви, закочується під ноги і вже... Вперше — навіть лячно. Наче хвиля біжить по тобі, а ти, ще не затоплений хвилями, утікаєш від неї. І коли хвиля підступає під горло і тобі вже втікати нікуди, тоді стає лячно. Може, й не лячно, але дихати — важко. Підійде під горло — і можеш тільки гудіти. А голосу — то й не подаєш. І чуєш, що тобі хочеться дужче гудіти, а не можеш. Голос ніби налипає, як карамель у роті. Голос налипне, коли вже дуже,— тоді можна і топитись. Бо тоді вже не гукнеш на допомогу, і ніхто тебе не порятує. Навіть коли буде поблизу. А ще трохи — і хвиля починає тобою совати — сюди-туди, сюди-туди. А ти розслаблений зовсім, ніби хвиля забрала тебе усього. Чи ти втік від неї, а тіло осталось, безвільне, як дохла риба край берега. Сюди-туди. Оця здохла риба. І смердить, але якось охайно. Може, тому, що тонко. А тонко тому, що багато запахів. Міцний дух водорості і ще щось домашнє і тепле.
Не знаю, яке воно відчуття — коли падаєш. Не так. Не так собі: скочив зі стільця, з борту машини, з паркану (коли не знайдеш дверей, ні воріт, ні в залізних прутах огорожі немає ходу, а зігнути руками — не можна). А інакше. Головне — аби не ногами. Руками — вниз. От ніби з п'ятого поверха. Летиш. Але це рано ще. Тоді так: підійшов до вікна і... Ще раніше: надумав або... Щось трапилось (це не зовсім так: щось трапилось; краще так: Те, невідоме, було, як стіна; темна стіна, котрої не бачиш; і не тому, що не хочеш бачити, а тому, що не бачиш; і не хочеш бачити, і не бачиш).
Словом, було те, як стіна, як стіна (хіба стіна біла? чому стіні краще бути білою?). А стіна була чорна. Чорна, як сутінь. Більше сутінь, аніж стіна. Але сутінь така, як ртуть в термометрі. Аби ще було більше ртуті і не видно скла. Аби — не видно. І от воно (чи стіна) повільно рушиться. Ніби намокає і відпадає, відвалюється. Коржами. От найточніше, якби поєднати одне і друге: стіна кришиться і намокає. Тільки, мабуть, то не так. Мокрим і сухим бути не можна. Одночасно. Щоб — мокрим і сухим.