Постаті03 лютого 2021

Тичина Павло Григорович

(23 січня 1891 – 16 вересня 1967)

Павло Тичина народився в родині сільського дяка Григорія 27 січня 1891 року в селі Піски колишнього Козелецького повіту на Чернігівщині.

Учився в Чернігівській духовній семінарії, де пильно вивчав Святе Письмо, захоплювався музикою і співом у хорі, – а також учився у Київському комерційному інституті. У Чернігові був під особистим і літературним чаром творця українського літературного імпресіонізму Михайла Коцюбинського, перед яким читав свої перші поезії. З Чернігова ж дебютував 1912 в київському журналі «Українська хата», що гуртував коло себе тодішню літературно-модерністичну молодь. З Чернігова ж виніс до Києва свою юнацьку дружбу з Василем Блакитним-Елланом, українським патріотом інтернаціоналістом, що потім став одною з провідних постатей українського комунізму і Радянської України 1919-25 років. В Києві Тичина до дна пережив Українську Революцію і тринадцять кривавих змін влади, а зокрема спонтанний вихід із вікового підпілля української культури. Тут він став найбільш конгеніяльним поетом українського відродження, що зайнялось надзвичайним світлом у першій збірці його поезій "Соняшні клярнети" (Київ, в-во «Сяйво», 1918, 62 стор.). В 1918-21 роки потопу відродження України під хвилями російських і західних інтервенцій, зокрема ж російсько-більшовицького тоталітаризму й терору, що розв'язали на додачу безпрецедентний шал внутрішньої громадянської війни, – Тичина мужньо йде проти хвилі, схоплюючи красу і викриваючи потворність «нового дня» у книжці писаних верлібром поезій Замість сонетів  і октав (Київ, в-во «Друкар», 1920, 32 стор.). Своїми пристрасними парами «строфа – антистрофа», широченною в своєму розгоні контрапунктною структурою образів ця маленька книжечка схопила центральні вузли трагедії і створила архитип трагічної лірики. Цей драматизм цілковито нової, на найглибших етичних духових засадах зрослої лірики живе далі, може в дещо звуженій формі, у його наступних книжках поезій: "Плуг" (Київ, в-во «Друкар», 1920, 48 стор.); поема "В космічному оркестрі" (Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, 88 crop.) – а також у друкованих по 1927 рік окремих поезіях («Кримський цикл») та уривках поем ("Сковорода" й інші).

Хоч Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рамки жодного «ізму». Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні і наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії. З одного боку, це наче новатор-модерніст у західньому розумінні, але з другого боку – це модернізм нетиповий для Заходу, ренесансовий – а не декадансовий, сповнений радости і світла, відтіненого тьмою у многості нюансів і переходів.

Духовий батько Тичини – Григорій Сковорода, український філософ 18 сторіччя, філософ «серця», визнавець божественної одухотворености людини і всього сущого, однорядности мікро- і макрокосмосу, що розумів смерть не як кінець, а як складник життя. В Тичини однаково сильне відчуття як глибин історії, так і бурунів сучасности, що на очах поета вступила в пору доглибних динамічних змін. Тому в його поезії музична праоснова світобудови («соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити», писав він 1920) контрастно поєднується з навальністю зламів і переламу. Він, що грав на найніжніших струнах вічного сонця, знає також мужню твердість, вміє поєднати спонтанність вітру і вогню з найбільшою опанованістю. В світогляді Тичини поєднувався духовий громадянин всесвіту з поклонником омісцевлення і сталого закорінення. Його бо універсальність була плюралістична, а не уніформно-централістична; виходила вона з неповторности одиничного, індивідуального, місцевого.

Тичина, як і його великий земляк Олександер Довженко, любить Україну, але в ній найбільше таки свою Чернігівщину, як заповідник тисячоліть українського світу з його природою і людиною, традиціями і духом оновлення – від дохристиянських і старокняжих часів, через козаччину-гетьманщину до новітнього українського відродження. Свій духовий світ Тичина оформив у постійній самоосвітній культурній експансії. Так він самотужки здобув глибоке знання музики. Самотужки опанував понад десяток чужих мов, а зокрема мови сусіднього Україні Сходу і Півдня – грузинську, вірменську, тюркські мови Середньої Азії, турецьку, арабську, єврейську... Дав з них цінні поетичні переклади. Взагалі Тичина сприймав Близький і Середній Схід та Південь як безпосередній сусідсько-зовнішній клімат України нарівні з Заходом і Північчю. Тичина дав такий вклад в український сходознавчий рух 1920-х років, що тут його ім'я мабуть стоїть зразу за іме-нем незрівняного українського сходознавця Агатангела Кримського.

Десь коло 1922-23 Тичина переселяється з Києва до Харкова, що до 1934 року став був столицею Радянської України і головною ареною її боротьби за «власний шлях до соціялізму». Тут з Блакитним і Хвильовим стверджує нову радянську літературу, належить до спілки пролетарських письменників Гарт, а по смерті Блакитного – до заснованої Хвильовим ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), редагує відділ поезії в товстому місячнику «Червоний шлях», стаючи хрещеним батьком багатьох молодих поетичних дебютів того часу. Участь у ВАПЛІТЕ і її виданнях дала привід ЦК партії заатакувати поета, який ніколи не брав прямої участи в гарячих літературно-політичних дискусіях того часу. Голова уряду УРСР Влас Чубар, який сам 1926 виступав проти відродження в СРСР російського колоніалізму (знищений в 1937), дістав наказ з Москви виступити проти Тичини. В газеті «Комуніст» Чубар писав 1927 про уривок поеми «Чистила мати картоплю», що Тичина «просовує націоналістичний опій під прапором пролетарської літератури». Тичина рішуче, і з повною рацією, відкинув (у тій же газеті) обвинувачення, як безпідставне. Але з півночі вже йшла хвиля тотального терору. Ще встигає двічі вийти в одному томі перевидання збірок Тичини «Соняшні клярнети», «Плуг», «Вітер з України» ("Поезії". Харків, ДВУ, 1929, 170 стор.), але не входить в цей том ніщо із написаного між 1924 і 1929 роками. Серед загального терору Москви на Україні, який через його несамовиті масштаби можна було б назвати катастрофою природи, Тичину врятували: його ім'я, відоме тоді поза межами СРСР, його згода продемонструвати свою повну капітуляцію перед Москвою і московським диктатором. Великий поет цілковито зник із сцени – з'явився безоглядний одописець тирана і російської зверхности, безпоетичний сталінський лавреат і безвладний президент Верховної Ради УРСР.

У Києві на вул. Терещенківській-5, де Павло Тичина жив, створений Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини. Також у селі Піски Бобровицького району є музей історії села, до складу якого входить хата-садиба Тичини, у селі є пам'ятник письменника, а у1968 році Пісківській школі було присвоєне ім'я Тичини. У Чернігові на місці колишньої духовної семінарії, на фасаді будинку № 40 на вулиці Гетьмана Полуботка, встановлено меморіальну дошку. У Чернігові, Умані, Києві, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Єревані, Ванадзорі та інших містах є вулиці, названі на честь поета. 1981 року у Ніжинському педагогічному інституті засновано стипендію імені Тичини. Постановою Ради Міністрів УРСР Бобровицькій районній бібліотеці надано ім'я Павла Тичини.1973 року засновано літературну премію імені Павла Тичини, якою у різний час нагороджували Леоніда Вишеславського, Богдана Рубчака, Віктора Неборака, Миколу Воробйова та інших.

За матеріалами: Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія – проза – драма – есей / упорядкув., передм., післямова Ю.Лавріненка; Післямова Є.Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2002. – 984 с.)

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.