StusCentre09 липня 2020

Василь Стус: національний поет в імперському контексті: кілька слів про необхідність говорити і називати

Кажи й ти, кажи останнім, висловлюйся.

Кажи — утім «ні» не різниться від «так». Надай мовленому ще й смислу, дай йому тінь.

Дай йому вдосталь тіні, дай йому стільки, щоб вистачило на тебе, розділеного, білого між ніччю і днем і ніччю.

Поглянь навколо: бачиш, як всюди жвавішає — конає! жвавішає! Правду каже той, хто висловлює тінь.

Але маліє місце, де ти стоїш: куди тепер, оголювачу тіней? куди? Обстежуй вись і возносся. Ти тоншаєш, стаєш непомітнішим, кращим!.. (Пауль Целан - переклад Василя Стуса)

Поет і імперія. Широка тема, яка заслуговує окремої широкої розмови, але ще більше – потребує правильних запитань.

Не політичних, а сказати б культурницьких, контекстних, естетичних і, безумовно, етичних.

І справді, якщо поет великий і імперський, то культурна інфраструктура завжди буде сприяти його лунам, його резонансам сказати б. Так імперські культури сприяли популяризації ідей і творчості Пушкіна і Рільке, Шекспіра і Кіплінга, Гете і Вольтера.

Але вони ж «заглушали» численні національні голоси, які хоча й існували, але були непоміченими не лише світом, а навіть і в колі своїх імперій, не маючи доступу до інтелектуальної частини суспільства, а часто навіть і свого народу.

Справді, не має більшої проблеми для поета, який осмислює категорії буття відповідно своєму часові, аніж представляти «малу» малознану незасвічену у світі культуру, яка представлена у культурному просторі лише на рівні етнографізму. Так, етно – це цікаво, несподівано, свіжо. Але не інтелектуально. І тут нічого не вдієш, ми всі мислимо стереотипами, а тому в літературі цікавимося передусім письменниками великих літератур, в кіно – фільмами Голівуду, а зовсім не Мадагаскару. Інакше кажучи, кожен творець має тим більше шансів привернути увагу до своєї творчості, чим більше його культура представлена і відома у світі. Якщо така відомість і традиція є, то легше сподіватися на зацікавлення потенційного читача, якщо нема – шанси привернути до себе увагу – геть примарні.

Так в Англії був Шекспір, а тому кваліфікований читач сподівається в цій літературі нових імен, нових Авторів дня сьогоднішнього, які потенційного можуть стати цікавими для світу ніяк не менше, аніж Шекспір у свою добу. Так само в Німеччині був Гете, в Польщі – Міцкевич, в Росії – Пушкін… В Україні не було нікого! Себто, не нікого взагалі, а нікого відомого і представленого у світі і пов’язаного власне з українською, а не російською, австрійською, польською чи культурою ідиш.

Микола Гоголь, найвідоміший з українських письменників, у світі відомий як письменник російський (для світу нічого не вартий той факт, що кількадесят українських критиків на сторінках україномовних українських газет та журналів доводять зворотнє). Найцікавіший, як на мене, – Тарас Шевченко – у світі майже зовсім невідомий та ще й недостатньо інтерпретований сучасною критикою, яка й далі намагається «пристосувати» його творчу спадщину під проблеми націєтворення (найбільш вивчене прочитання та інтерпретація його спадщини як «революціонера-демократа», що відбулося у XX ст., сьогодні також не має шансів зацікавити когось, окрім поодиноких істориків «малих» літератур).

І саме тому перед кожним автором-професіоналом стоїть дилема: як пробитися до читача – національного і світового. Як досягнути первісного інтересу? І як поглибити цей інтерес і не розчарувати читача, якщо первісне надзавдання вдасться вирішити? Ці проблеми ми вирішуємо сьогодні. Вони ж стояли перед Василем Стусом в другій половині 20 ст. Стус як мислитель і поет відчував у собі здатність сприймати та осмислювати глобальні виклики часу, говорити на рівні сучасних для нього естетичних проблем, і, разом з тим, як мало хто, знав, розумів і особисто пережив всі національні болі і травми, які вимагали осмислення і «переростання», трансформації в новий досвід, бо лише так з’являється шанс підтримати інтерес до себе і своєї культури. Проте колоніальний травматизм і колоніальний синдром (особливо сильний у читачів) часто заважає автору вийти на рівень постколоніальних узагальнень. Адже для «своїх» це завжди «більша чи менша національна зрада».

Проте іншого шляху немає, бо якщо ти хочеш щоб твій голос і голос твого народу був почутий – мусиш перерости гостроту образи та болю, мусиш навчитися узагальнювати, мусиш стати врівень з митцями великих культур, бо лише так є надія, що тебе помітять у світі.

І Василь Стус це добре розумів. Тому для нього було настільки важливим питання: як писати і яким бути?

Відповідей завжди існувало багато, але всі вони були, сказати б, з вадами.

Найперша і найочевидніша – стати частиною імперської радянської культури, щоб твій голос був підсилений «авторитетом» імперської культури. Але як у такій ситуації примирити себе з правдою тата й мами, які живуть у своїй країні, немов в окупації? Та й інструмент твій – українська, а не якась інша мова. А ще – ти не відчуваєш себе повноцінно поза іншою культурою, не відчуваєш навіть попри те, що «своя» пропонує мало інтелектуальної поживи, вдовольняючись етнографізмом і романтичним націоналізмом.

Інша очевидна відповідь – послати до біса той світ, той «таночок всіх людей, які взялися за руки», щоб довжити життя світу, і зосередитися лише на проблемах свого народу, своєї нації, абетки національного виживання. Але як тоді бути з Божою іскрою? як бути з тим унікальним емоційним досвідом пригноблення і болючими спробами його подолання, які ти, інтелектуал 20 ст., не лише усвідомлюєш, але й відчуваєш у собі сили донести до самозакоханих і надміру самовпевнених та егоїстичних інтелектуалів великих культур. Тих, хто не знає болю твого народу, його травм, його правди – покрученої, зболілої, якоїсь недоладньої – але правди.

За Василем Стусом, якщо ти мужчина, поет, то мусиш говорити навіть тоді, коли знаєш: тебе не почують. Хай так, але ти мусиш пробувати знову і знову, бо тобі, Василю Стусу, людині й поету, сину і батьку, чоловіку і другу, це дано.

Ким? – Богом? Природою? Світом чи відчаєм Твого народу?

Байдуже.

Дано і все.

І тому Ти мусиш говорити, в надії, що «твою подобу збагнуть, бодай в передкінці путі», що «серцем не вжахнуться від ознобу на цих всебідах…»

«О, коли б знаття…»

Ця дихотомія, ця позірна роздвоєність усвідомлювалася Василем Стусом, здається ще з 1965-го. З того вересневого дня, коли він побачив тваринний жах в очах відвідувачів кінотеатру «Україна», і саме відчай штовхнув його вступитися за незаконно заарештованого друга Івана Світличного. Вступитися передусім тому, що «сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав».

Справді. Страх – не найкращий порадник, але він таки порадник, адже спонукає долати його аби йти далі.

Десь відтоді, з того відчайдушного вересневого дня 1965-го, Василь Стус починає свідомо конструювати не лише свою творчість, але й свою біографію, бо світ твориться дією, а говорити високо про основи буття можуть лише ті, хто так живе, хто піднімає рукавички життьових викликів і потім не плаче, не скавучить, не відмовляється від відповідальності та наслідків своїх вчинків.

Василь Стус називав такий спосіб життя у світі – Долею, а «долю – не обирають». І саме усвідомлення своєї долі як нерозривної частини буття долі народу штовхає поета на шлях обстоювання національної гідності. Своєї. Своїх батьків. Своєї родини. Своїх друзів. І саме це обстоювання національної гідності робить його в очах каральних служб, а потім і земляків правозахисником і дисидентом. За останнє карають і карають жорстоко. Але звичка не пхинькати, не нарікати (не скавуліти, як він сам казав), а з гідністю витримувати удари долі, зробили його постать зразком відстоювання людиною національної гідності та незламності не лише для українців, а й для представників багатьох інших народів, чиї посланці були в радянських політичних таборах у 1970-1980-х роках.

Цей чин, ця відвага на рівні відчаю, були тоді найважнішими для його народу, який втрачав відчуття національної гідності. Саме доля і відповідальність, а зовсім не надскладна інтелектуальна поезія, яку поет постійно намагався вкласти в національну мелодику, яку можна було б сприймати на рівні емоцій, а не лише раціо.

І доля, світ, сповна віддячили йому: набутий у цих умовах досвід переживання і «кшталтування» себе в режимі граничної концентрації своїх життєвих сил став тим сакральним змістом, що вкладався в структуру нової для української поезії поетичної мови – мови «палімпсестів», яка викристалізувалася у Василя Стуса саме в період першого слідства та ув’язнення і представлена збірками «Час творчості» та «Палімпсести». Обидві книги – щоденники буття поета-діяча, який платить найвищу ціну – ставить на кін власне життя.

Може, саме тому, так високо й оцінив вірші Василя Стуса ленінградець Михайло Хейфец – товариш по ув’язненню, який потрапив до табору фактично за написання передмови до першого самвидавівського зібрання творів Бродського, а українську вчив лише для того, щоб глибше розуміти вірші Василя Стуса. Саме стаття «В українській поезії тепер більшого немає» Михайла Хейфеца на довгі роки стала тією важкоздоланною планкою, з якою мусили й мусять рахуватися дослідники поетової творчості. Скажу навіть більше, посилання на Хейфеца особисто для мене є одним із визначальних маркерів глибини дослідників, які намагаються досліджувати творчість Василя Стуса. І нічого не змінює той факт, що тривале існування в мономові та монокультурі поступово призвело до домінування в наському літературознавстві поверхово-політично-націоналістичного підходу, утім, це вже тема цілком іншої розмови…

Повернімося, однак, до нашої теми. Справді, сьогодні не випадає твердити, що ім’я поета Василя Стуса скільки небудь відоме у світі. Проте не заперечиш і той факт, що він зробив максимум можливого в його часі, і його культурі, щоб його голос, голос представника «малої» літератури, було почуто. Тут закидів ні до кого бути не може: сьогодні творчість Василя Стуса для більшості така ж закрита, як і для його українських побратимів по ув’язненню, яким той же Хейфец закидав, що вони не розуміють масштабу Стусового таланту.

Так, це вже про нас, а не про Василя Стуса. Він зробив все, що міг.

А зміг він таки немало, якщо за ті кілька десятиліть, що минули після його смерті в карцері пєрмського табору вийшло і 6-томне (у 9 книгах) видання його творів (до речі перше в незалежній Україні), він став одним зі стовпів літературного національного канону, про нього знято кілька фільмів і поставлено театральних вистав, у Польщі навіть сквер його іменем назвали, а в Росії під час нинішнього конфлікту біля 10 перекладачів працюють над його перекладами на російську, та й той факт, що його постать на всі боки юзається сучасними політиками багато про що свідчить.

Проте за великим рахунком ні він, ні його народ так і не почуті у світі. Нема тяглості, нема тривалості, нема системи. Це ніби й не страшно, проте події останніх років (в Югославії, Україні, Близькому Сході, Росії, а тепер і в США) свідчать, що минулі болі не минають безкарно, а за егоїзм великим культурам таки доводиться платити їх же представникам, які стають свідками раптової наглої руйнації усталеної реальності, що починає породжувати чудовиськ.

Саме тому, повертаючись до Целяна, нам нічого не залишається як продовжувати «говорити»: мовою образів, мовою звуків, мовою технологій. Сьогодні, зокрема, ми робимо ще одну спробу створення музею Василя Стуса в рамках недержавного «СтусЦентру», аби не лише вивчати й осмислювати спадок поета й мислителя Василя Стуса, а на його основі формувати середовище мислячих людей, яке буде прагнути транслювати назовні Стусові свідчення національного болю в контексті вселюдських вартостей.

Ми не призупиняємо нашу роботу навіть сьогодні, коли загострюється війна культур, множаться конфронтації та непорозуміння між людьми, країнами та державами. Бо в цих процесах треба брати участь навіть тоді, коли тебе не чують і не помічають. Бодай для того, щоб з’явилася примарна надія війну подолати, адже світ це таки таночок всіх «людей, які взялися за руки» і відважно дивляться на світ широко відкритими очима.

Бо лише тоді, як писав Борхес, наш світ може стати доброю казкою.

ДМИТРО СТУС

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.