Дорога Вальочку, дорогий сину!
Переписую свого червневого листа, бо вже раз сконфіскували — невідь-чого: весь лист, вважайте, я присвятив Дмитрові, радячи йому майбутній вибір шляху, вмістив перероблений свій переклад вірша Кіплінга “If“ і російський — М.Лозинського, прокоментувавши його. Ніяких “умовностей“ не було, лист вийшов на 20 сторінках — марне!
Повторюю: був радий дістати Ваші листи — Дмитра і Твої, Валю (вже маю № 43 і телеграму), окулярів не дістав і не певен, що дістану (треба було вкласти їх у бандероль).
Чую себе не дуже. Зараз ідуть дощі, стрибає тиск — і в мене вже через те болить голова, серце. Докучають старі хвороби, тепер ще — нирки. Але я ж уже старий — то й не дивно. Пишеш за побачення: поки я не вибуду цей рік одиночки (закінчується 20 січня, може бути подовжено), нема й мови. А як буде наступного року — не будемо загадувати так далеко. Дістаю 2 карб. на продукти. Звичайне ж, я купую сигарети, маю по 6 сигарет денно. Це дуже мало, але нічого не вдієш. Нічого іншого не купую — живу цілком на казьонних харчах.
Нарешті дістав перше число “Києва“ (№ 5), прочитав повість Сулими “Спадщина“ — досить незле, хоч страхітлива мова. Якийсь суржик. Решта номера — школярські вправи, навіть соромно, що такий низький художній рівень. Прочитай “Спадщину“ — повість, наче про Білокур — тобто, про народню художницю. Думаю, що В.Яворівський навряд щоб так написав (його роману не читав, але спромоги його я знаю: для прозаїка він надто порожній, бо весь — екстер’єрний, все напоказ, на людські витрішки, а більше — нічого). Цікаво мені, що Борис Нечерда написав поему “При світлі совісті“ (так зветься прегарна стаття Марини Цветаєвої — див. "Литературное обозрение", № 10-11, 1982). Я не дуже вірю цьому поетові, але надто цікава назва поеми.
У “Вітчизні“ прочитав Бажанового Гете. Чимало віршів, які й я перекладав колись. І по пам’яті — у мене ніби не згірш. Коли б прислала мені деякі переклади мого Гете з оригіналами — був би вдячний. Скажімо, "Пісню блукальця під час бурі" (Wen du nicht verlässest, Genius — початковий рядок).
Ось уже чотири місяці, як мені не повертають зошита з віршами. Отак і живемо. Перепишу трохи віршів своїх — вишкрябую з пам’яті давні картинки.
V Золотокоса красуня на милицях. Зветься Оксана. Захоплена собою — вражена — зворохоб- лена гурмом хлопців, що, ніби в вольєрі, роздивляються на її непорочне голе каліцтво. Не дивіться. Заради бога. Не дивіться. Ні про що не питайте. Не звертайтеся. Стійте, мальовані стовпи, ані кроку назустріч. Тримайте своє співчуття, як дулю в кишені, не виставляйте на спродаж.
Ваші погляди — ляпаси від них зацвіли мої лиця змарнілі від вашої уваги я вся на голках. Дайте пройти спокійно забавляйтеся — ні ви до мене ні я до вас чужі перехожі зовсім чужі — ви мені найрідніші. Невже ви не розумієте золотокосої красуні що йде від брами нескінченно-довгою стежкою під нестерпним сонцем перевірити хорі легені? Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається щоб гамувати сльозу, дихати киснем і не чути тлустої тіні, що, як пес, у кожен ступає слід.
Зробив, Вальочку, переклад вірша Марини Цветаєвої “Неподражаемо лжет жизнь“:
Ну й химерує лжа життьова! Правду мурує? З брехонь? — Овва! Жили вузлами в’яжи — це й є справжнє життя твоє. Ніби в житі лежиш: дзвін, плин Все, небожителю, геть все — лжа! Вже і за жимолоттю — сто жал — Тим і радій! — Жаль.
Не жур мене, друже, і не кори нам зачаровано душ став. Отже, чоло в сон занури, бо ж — нáщо співав? До білої книги твого німоття до глини воль твоїх спроквола <згод> покірно схиляю улам чола бо ж долоня — життя.
Перекладати такий вірш — то штука: треба спочатку встановити, щó перекладати: звуки (у Цветаєвої: неподражаемо лжет жизнь, сверх ожидания, сверх лжи, но по дрожанию всех жил можешь узнать: жизнь!) чи зміст. Але у цьому вірші змісту, сказати б, нема. Тобто: замість словесного змісту є зміст звуковий, зміст інтонації (як завжди — скаженої, шаленої у Марини). Во ржи — во лжи — жимолость — не жури, заворожи. Ось це й треба перекласти — ланцюг звуків. Зберігши грацію вірша. Втім, цей вірш — не найкращий цветаєвський. Скажу навіть: такі вірші писати не тяжко: бо це більше техніка, тренаж, ремесло, вправність. Надто над перекладом не дбав, бо не дуже цікаво.
Ось у Рільке — про жінок — дзеркала:
О дивні зблиски боязких подоб! Де взявсь той блиск, якщо нема тривання? Жіночу спрагу самоспоглядання гамує люстро, що, як склеп, могло б за світ їм стати. В мерехті отім ми чуєм скритий стік своєї суті Єство ж жіноче — там, де, в люстро вкуте, воно, подвоєне, стає цілим.
Ось різниця — між Рільке і Цветаєвою: Рільке — маг, Марина — акторка, що грає чарівницю. Втім, натепер і вірші Рільке “не йдуть“: стихія Уїтмена — вільного прозо-вірша, геть вільна, геть чуйна до найменших модуляцій настрою, — теперішня стихія.
Українська муза носить шевченків кожух — і не тільки впріває в ньому: умліває. А римувати по-українському — особливо тяжко, рим не так багато, на асонанси не кожен відважиться і т. д. Мені подобаються білі вірші Ю.Щербака, подобаються за сучасну фактуру головно, не за зміст. Коли з’явиться в майбутньому цікавий поет — то саме такий: вільний од рим і староканонів, кожушного духу від нього не почуєш.
А це ще таке:
Довкола стовбура кружляємо. Ану, бува, наздоженем? (Що цього вже не буде — знаємо, проте — живем). Такий твій сміх мені заливистий, так він заходився — на плач. Пробач — за те, що ані вісті не подаватиму. Пробач. Ото невитерпу! Недаром соснова дубиться кора. — На гору — хочу! — Вниз — і яром! — І ще побродимо? — Пора!
. . . прийти до пам’яті й розстатися на віки-вічні, на-не-на... — “вандеєю не стань, сум’ятнице“ мовчить, притужно-потайна І ось наш дім — гніздо лелече в гойдливих вітах етажів і спогад солов’єм щебече до зозулиних ворожінь Той спогад може нам придатися, коли дійде до реченця. — Невже — навік? Танцює таця тікає краска із лиця. — А дерево — кружляє вихором? Вогнем весільним пойнялось! Музик троїстих чути пригри, таки — збулось! Тугими колами кружляємо, усе збиваючись з ноги. Світ вечоріє. Ми — світаємо, коли ні сили, ні снаги.
Певне, буду закінчувати на цьому.
Пересилаю найтепліші вітання Василю Карповичу — з днем народження, многая літа йому. Уклін рідним, друзям. Сердечне вітаючи — Василь У липні писатиму до мами, в Донецьк.
Допіру переклав вірша Рільке “Пантера“. Але мені, як і в Рільке, хочеться зробити її чоловічої статі. Отже, вірш я назвав “Барс“:
Йому несила втоми подолати од миготіння нескінченних грат. Неначе світ — це грати, грати, грати, помножені в очах увостократ. Легка його ступа, м’яка і пружна, затиснена в малесенький обруч, — мов танець сили, зібганої кружно довкола волі, що крутіша круч. І тільки інколи спаде запона з його очей — тоді у нього світ зайде, пройнявши тіло, шалом повне, а серця досягне — і згубить слід.
Зробив новий переклад “Синові“ Р.Кіплінга — надішлю іншим разом, коли не заборонять (як, може, й ці вірші, що тут переписав).
Дмитре, Твій лист видався мені дуже цікавий — красно дякую. Не надто бентежся, що фах Тобі не подобається — в Твоєму віці можна ще шукати й шукати свого покликання. Я Тебе орієнтую — на інститут, університет, бажано в Москві чи Ленінграді. Не обов’язково тепер. Можна й після війська, коли Ти відслужиш. Але треба мати атестат зрілості, добрі знання з обраного фаху (може б, геологія, га?) і велике бажання — досягти мети. Бувайте! Ваш Василь 12 червня 1983 р.
Це був один із останніх (передостанній) листів, в якому Василеві Стусові таборова цензура дозволила переписати в листах його вірші чи переклади.
Востаннє це трапилося в серпні 1984 р.