Мордовія (1972 - 1977)14 вересня 2020

Мордовія. 1975 р. Психологія Василя Стуса.

Михайло Хейфец (1934, Ленінград – 2019, Єрусалим) - письменник і літературознавець, і дисидент. Близький товариш В.Стуса по мордовським таборам. Автор передмови до 5-томного самвидавівського збірника віршів Бродського. Автор статті «В українській поезії тепер більшого немає…» - першого літературного і громадянського портрета В.Стуса. «…Хай пробачать мені українці… але в зоні у мене не раз виникало почуття, що мало хто з них розуміє, який визначний поет живе серед них у наш час… певен, що сьогоднішнє покоління українців залишиться в історії, прикрашене Стусом. І нащадки заздритимуть тим, хто жив з ним у сімдесяті роки…» (Михайло Хейфец)

В.Стус: "У серпні мені стало погано зі шлунком, потрапив «на шпитальку»...

Михайло Хефец. "В українській поезії тепер більшого немає":

"Ближче познайомившись зі Стусом, я зрозумів, що він гордий і гоноровитий, як китайський імператор. Побалакати про поезію (не свою), про філософію, про тонкощі прози чи безстрашні сутички з ГБ (не свої) він не відмовиться. Але власні недуги, страждання — не тема для розмов. Що насправді сталося в серпні 1975 року, - втрата поетом свідомості під час вечірньої перевірки, що сталася внаслідок внутрішнього крововиливу. Медичну допомогу Василеві Стусу надали лише через кілька годин - адміністрація табору змушена була викликати лікаря, бо в'язні сусідньої зони - Н.Садунайте, І.Стасів-Калинець та Н.Світлична відмовились зайти до бараку після "відбою"- я дізнався лише через півроку, і то не від нього, а від Бориса Пенсона, маляра-сіоніста, який сидів на «трійці» разом із Чорноволом та Стусом і написав спільний з ними документ «Хроніка таборових буднів», надрукований того року в Парижі та Єрусалимі.

— Стусові стало зле другого серпня,— згадував Борис.— Я тому так точно запам'ятав дату, що того дня радіо передавало церемонію підписання в Гельсінкі Акту 35 країн Європи та Америки про права людини. Уявляєш сценку: врочистий голос Левітана з таборового радіо: «...дотримуватись прав людини в повному обсязі»,— а в нас посеред бараку лежить заюшений Стус,— він упав знепритомнівши. Кругом кров, і Василь умирає... Страшенно перелякалися. Я кинувся на вахту, натис на наглядачів (зауважу, що Борис як ніхто інший умів розмовляти з начальством: діловито, без грубощів і без підлещування) — «мєнт» подзвонив до селища, а була неділя, нікого на місцях немає, всі гуляють-відпочивають. Довго шукали лікаря, нарешті на другому кінці дроту хтось пообіцяв: «Знайду». За годину з'явився лікар, добре напідпитку. Ще годину він розшукував начальство, щоб дістати дозвіл етапувати Василя «на шпитальку». Ще годину вони з начальством розв'язували «питання транспортування» — сам знаєш, у неділю етапів нема, «воронки» не їздять. Лікар робив усе що міг. А ми дивимося й нічим не можемо зарадити — жах! Лікар каже: «Очевидно, крововилив у шлунок». Нарешті, години за три після того, як усе почалося, з'явився «транспорт»: з сусідньої побутової зони пригнали двох зеків-безконвойників з ношами, поклали на них непритомного Стуса: чотири автоматники, плюс дві собаки, плюс наглядач конвоювали тіло, і віднесли Василя за триста метрів: туди, де була «шпиталька». Потім ми дізналися, що до ранку до нього все одно ніхто не підходив.

Кровотечу зупинили, головний хірург при мені хвалився: «Я витягнув Стуса з трупарні»,— це вже потім, коли Василя повернули на зону. Але працювати він не ходив, лежав цілодобово, геть розхворівся. Я кажу лікареві: «Ну, який сенс у вашій праці? Він знов при смерті. Йому потрібне шпитальне лікування, хіба ви самі цього не розумієте?» Похмуро прохрипів: «Я не можу віднести його в лікарню на руках». Незабаром мене етапували на 19-ту зону і я попрощався з Василем...

Після того, як Пенсона забрали на етап, Стуса відвезли до лікарні (чи не лікареві докори сумління?). Саме про це й розповідав мені Василь першого нашого вечора за чаєм:

— Ввечері сповіщають: «Стус, завтра вранці етап на лікарню. Здайте одіж, дістанете на етап зміну». Видали бушлат теплий, грубий, зовсім новий. Я ще здивувався, за які такі заслуги мене вдягають. Увечері пішли побалакати зі Славком Чорноволом, як зв'язок тримати, з ким «на шпитальці» переговорити, про що й від кого дізнатися, що кому передати, «шпиталька» — це ж вузол зв'язку, це всі знають. Раптом Славко остовпів, глянув на мене дивно так: «А чому,— каже,— тобі бушлат ввечері видали? До етапу ціла ніч... І грубий бушлат, не по формі. І новий — чому не б/у?»

Мовчки почав мені спину обмацувати. «Є!» — шепоче. Роздирає на спині шов і витягає звідти металевий диск. Я ще не второпав, що воно таке, а він пішов — заховати. І тут мене «мєнт» зловив і на вахту тягне,— від цієї миті Василь говорив із незрівнянною, лише йому властивою інтонацією гранично щирого подиву інтелігента перед зухвальством «мєнтів».— Знімають з мене бушлат, лізуть у дірку пальцями й витягають звідти якісь дротики, пружинки, антенки — звідки я знаю, що в них там? «Звідки у вас це, Стус?» — питають! «Себто як — звідки! Ви ж самі мені півгодини тому дали цей бушлат! Ви повинні знати, що в ньому зашито, не я ж...» — «Ідіть!» Віддали мій старий бушлат і відпустили в зону.

Вячеслав Чорновіл (24.12.1937, смт Єрки, Черкаської області - 25.03.1999)

Принагідно хочу розповісти ще один епізод з «підслухачкою». Азат Аршакян, друг Чорновола й Стуса (член Національної об'єднаної партії Вірменії, 10 років табору й заслання за те, що підпалив величезний портрет Леніна на центральній площі Єревана) розповідав:

— Зловив я Бороду, гебіста, на зоні: «Можу продати підслухачку, яку Стус заховав». Він лапу в кишеню, витягає шоколаду: «Це тобі аванс. Що просиш на допомогу?» — «Дізнаюся в українців — скажу». Пішов до Чорновола, віддав шоколаду. Відтак через адміністрацію передаю: «Дайте Чорноволові особисте побачення з дружиною — повернемо підслухачку». Мені одразу другу плитку шоколаду і — «Чекай відповіді, повідомимо». Наступного дня підходить «мент»: «Начальство,— каже,— не згодне. В нас і без цієї підслухачки їх цілий сейф, на якого біса, кажуть, ще побачення давати». Я другу плитку Славкові теж віддав, а більшого ми за «блощицю» вибити не могли. Лежить захована досі.

...Сам Стус надавав історії з «блощицею в бушлаті» серйозного й, на мій погляд, неспівмірно великого значення: йому здавалося, що безперервний потік тортур, мук, покарань, що охопив його в зоні й після неї, був зумовлений помстою КДБ за втрачену підслухачку. Вже до казахського заслання, через три роки, написав він мені зі своєї Колими, що до Магаданської області, далі від усіх, далі від Чорновола й Сергієнка, туди, де й якути не селяться, відправило його ГБ, «бо як же мені щезлу підслухачку пробачити»...

Потрапивши після історії з «блощицею» на лікарняне обстеження, він несподівано був етапований звідти до «другої столиці» — до Ленінграда, в центральну лікарню МВС СРСР ім. І. Гази: лікарі дійшли висновку, що врятувати його може тільки складна операція, яку в місцевих умовах зробити неможливо.

— Сповістили, що відправляють у Ленінград, а привезли до Києва. Я ж звичайно з гебнею не розмовляю, вони вирішили, що тепер, хворий, з кровотечею, піддамся на розмову. В київському ізоляторі навіть дозволили написати додому, де перебуваю,— він сьорбнув чорного табірного чаю, облизав губи.— У мене сім'я в Києві, дружина з сином прийшли просити побачення. Мати старенька, їй під вісімдесят, спеціально приїхала з Донецька. Ходили всі разом коло тюрми, дружина показувала синові: «Ось, Дмитрику, дивися, тут тато, тато...» Так і не дали побачення. Славкові, коли його возили на Україну, вони дали. А мені ні,— дитяча образа затремтіла в його голосі.

Будівля Київського КДБ на вул. Володимирській у м.Києві.

— Чому? — здивувався Паруйр Айрікян, 26-літній красень вірменин з неймовірно чорними очима. Він сидів уже вдруге: відбувши перший чотирилітній термін, провів на волі кілька місяців і потрапив до Мордовії на нову десятку. На час зустрічі зі Стусом він, загалом пробув у концтаборах понад сім років і тому вважався визнаним експертом з гебівських порядків: «що належить, а що не належить».— На профілактиці побачення належить!

— Запрошують гебісти на бесіду, я передаю їм через начальника тюрми: «Хіба вас не сповістили з Мордовії, що я з гебнею не розмовляю? Слідство закінчене, КДБ передав мене в розпорядження МВС, службові справи вже в архіві, а приватних розмов у мене з комітетниками не буває». Викликали до кабінету начальника тюрми, там сидять гебісти і прокурор. Прокурор питає: «А зі мною ви розмовлятимете?» — «З вами розмовлятиму».— «Поясніть неформально, чому ви відмовляєтеся розмовляти з працівниками органів?» — «Людина,— пояснюю,— не зобов'язана вести бесіди зі своїми вбивцями».— «Виведіть Стуса». І не дали мені побачення, відправили до Ленінграда.

В Ленінграді мене добре підлікували, було дуже чемне й уважне ставлення. Обстежили мене, прийшов хірург, почав умовляти погодитись на операцію — видалення двох третин шлунка. Я трохи опирався, мовляв, навіщо так багато, чи не можна лишити більше... Ні, відповідають, не можна. Але зробили операцію добре, та й узагалі делікатно поводились. Коли мені треба було надіслати листа додому, начальник прийшов у палату й сказав: «Ви пробачте, але листа українською мовою я прочитати не можу. Я мушу його, за інструкцією, надіслати на Україну, отримати звідти переклад, перевірити його й лише тоді надіслати вашій родині. Це дуже довга процедура. Давайте зробимо як порядні люди: ви мені самі перекладете вашого листа, а я підпишу й надішлю». Так і зробив. І в дорогу, на етап, дав мені до Москви дієтичне харчування, ну а з Москви — звичайні оселедці. Паруйре, а на етапі до Потьми я їхав разом з кримінальниками, вони в зону протягли приймача, слухають закордон щовечора. Дізналися, що я політичний, один каже: якщо ти в зоні Айрікяна зустрінеш, передай, що про нього радіо часто говорить...

Випивши «чай», ми з Паруйром Айрікяном вийшли на повітря — обговорити почуте.

— Паруйре,— дивувався я,— Стус розуміє щось у тутешньому житті? Наплював гебістам у душу, в очі назвав їх убивцями, та ще й у присутності прокурора, якому це медом по серцю,— кожне начальство ненавидить ГБ, і вони це знають... Сказав, що не хоче й словом з ними перекинутися, і дивується, чому ж вони не дали йому побачення. Як він гадає, вони що, святі!

Паруйр, людина практична, входив не так у психологію ГБ, як у конкретну службову ситуацію:

— Вони не мають права дати йому побачення, якщо він з ними не розмовляє. Навіть якщо захочуть, і то не зможуть — адже вони теж мають свої правила.

Так уперше (і скільки разів потім!) ми обговорювали ту психологічну властивість Василевої вдачі, яка зробила цього поета гранично вразливим у таборовому житті. Зберегти в зоні мінімум здоров'я (а надто подужати ворогів) можна, лише володіючи мистецтвом маневру. Вже в Ізраїлі з задоволенням прочитав замітки гранично гордого, непоступливого й самостійного літератора, либонь, найнепримиреннішого ворога ГБ — О. І. Солженіцина (в книжці «Бодался теленок с дубом»): «Мої навички каторжанські, табірні. Ці навички: якщо відчуваєш небезпеку, випереджати удар; нікого не жаліти; легко брехати й вивертатися; «розкидати чорнуху».

Як ми спромагалися обігрувати ГБ у зоні? Виявляли сексотів-«інформаторів». Постачали їх дезинформацією. На підставі такої «дези» розраховували можливі ходи гебістів. Планували власні комбінації-відповіді... На війні як на війні, або, користуючись висловом незабутнього Сталіна, з ворогами треба чинити по-ворожому. А Стус не міг, точніше, не вмів, а ще точніше, не хотів могти й уміти хитрувати з ворогом, він протиставляв ГБ лише шалену до зухвальства сміливість і буквально нищівне презирство. Й хоча конспіративні навички він опанував, для перемоги цього виявлялося замало.

Я аж ніяк не засуджую його за це, боронь Боже! По-перше, це для мене фізично неможливо, такий прегарний Василь — біблійний пророк, що у вічі викриває неправедних володарів і суддів словом наївно-праведного гніву. По-друге, хіба можна людину засуджувати за те, що вона від природи так створена? Василь створений так, що він не може говорити неправди, навіть якщо це йому вигідно й може врятувати. Він навіть пробував себе ламати в зоні, я бачив на власні очі. Якось спробував доброзичливо-дружньо побалакати з наглядачем-українцем, молодим хлопцем з вилицюватим обличчям самовпевненого хулігана й м'язами, що напиналися під одностроєм (прізвище він мав якесь дивне, щось подібне до «Черепаха», родом він з Галича). Стус звернувся лагідно: «Землячок...»— не для власної користі від «дружби» з «начальником», а з агітаційно-ідейного обов'язку, чи що: треба навертати в національну віру кожного земляка-українця, що є в наявності, а в наявності, крім зеків-націоналістів, яких нема чого агітувати, були тільки «менти», та ще «отрядник», начальник зони й працівники ГБ. Ось Василь і заповзявся дати лад наглядачевій душі. Але так фальшиво прозвучало це «землячок...», так не по-стусівськи, безглуздо й принижено виглядав тієї миті Василь, що з бесіди явно нічого не могло вийти. До речі, Черепаха цей загалом не був падлюкою — мені принаймні він нічого поганого ніколи не заподіяв, але Стуса саме він вистежив перед етапом, розпоров шов у його чоботі й вилучив приховані на крайній випадок десять карбованців... Ні, не вмів «чорнуху розкидати» Василь Стус, геть не було в нього такого життєвого вміння.

Ми, його друзі, лише про одне мріяли: аби він не те щоб хитрував, а бодай не так напролом врубався у ворога, ледь його забачивши. Та де там! Пам'ятаю, десь восени 1976 року полковник ГБ, начальник відділу «Дубровлаг» Дротенко викликав до штабу зони Стуса і Солдатова з приводу їхнього протесту проти конфіскації малюнків української малярки Стефанії Шабатури. Не моя справа й ремесло — розхвалювати гебістів, але, їй-богу, того разу полковник поводився з зеками цілком розумно і, скільки дозволяла посада, гуманно. Розіклавши перед ними на столі Стефині малюнки, він почав пояснювати, що ось ці ескізи може їй повернути, в них не знайдено нічого забороненого, а ось ці, з портретами її товаришок і з автопортретами, не може: їх виготовлення і зберігання в зоні категорично заборонене. Є наказ!

Правду кажучи, полковник не зобов'язаний пояснювати свої каральні дії ані жертві, ані, тим більше, її друзям, його незвичайну поведінку я пояснив для себе лише тією повагою, яку до дисидентів як до ворогів мало навіть гебістське начальство. Попри якісь оперативні міркування (вони завжди існують, коли розмову веде професіонал таємної поліції), він — я певен — ще й просто по-людськи не хотів, щоб ми вважали його жорстоким мерзотником, який знічев'я знущається з «політиків». (У полковникові Дротенкові відчувалося дивне для гебіста бажання відчувати себе справедливим, а не лише начальником, бажання бути державною людиною, а не лише господарем карцеру чи «шпитальки». За це його явно недолюблювали цинічні пройдисвіти-підлеглі: «Не проста він людина!» — казали вони осудливо і таки підсиділи трошечки нестандартного полковника). Цього разу він намагався пояснити зекам, що він не диктатор, а людина підлегла, що він має свої правила, яким мусить підкорятися. Солдатов уловив це й збагнув, що, коли полковникові обґрунтувати, чому той чи той малюнок не підпадає під каральну інструкцію, мабуть, пощастить вирвати з гебістського архіву бодай деякі твори майстрині. Що таке для полковника повернути Шабатурі кілька малюнків? Дрібниця — він легко міг це зробити, аби знайшлася підстава. Отже, підставу йому треба знайти! Але тут у розмову вдерся Стус.

— Це просто гетьман, який гарцює перед полками напередодні битви! — скаржився потім Сергій. А треба знати Сергія, людину величезної гордості й до компромісів з начальством не схильного, ой ні! — Тільки-но полковник рота розкрив, він йому: «Авжеж, авжеж, у кожного своє призначення в житті! Наша справа — на багаттях мистецтва горіти, ваша — в наші багаття дрова підкладати й сірники підносити!» Та ж Василь мусить розуміти,— дивувався й кипів Солдатов,— що ворог поки що не капітулював...

І справді, Василь завжди говорив з начальством і «ментівнею» тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а «краснопогонники» були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і не безсторонню інформацію. Навіть далекому від таборового побуту читачеві легко уявити, чим звичайно кінчалися Василеві контакти з начальством...

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.
Інші публікації з "Мордовія (1972 - 1977)"