Загальний часовий проміжок безпосереднього спілкування Василя Стуса з Іриною Стасів-Калинець навряд чи перевищить 10-12 годин безпосереднього спілкування. Попри це, мало знайдеться людей, які були б поетові емоційно ближчими за цю жінку, яка врятувала йому життя в мордовському таборі, першою підтримала голодівку протесту Василя Стуса, коли тому відмовили в праві поїхати на похорон батька в 1978-му (і за добу дозвіл таки дали), й була головним розпорядником і керівником київської частини перепоховання в 1989 році. Саме завдяки мудрості Ірини Стасів-Калинець тоді вдалося уникнути прямого конфлікту з вороже налаштованою владою і поховати прах Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса на Байковому цвинтарі Києва.
А ще були листи, вірш "Сузір'я знов лаштуються в танець...", присвячений пані Ірині, табірна коляда жіночої зони для Василя Стуса і кілька віршів цих двох поетів, які стали своєрідним символом перемоги слова над "запрєдкою" - зораною смугою землі, що зі всіх боків оточує територію табору.
Ось як згадує першу зустріч з Василем Стусом Ірина Калинець:
"...зустрілася я з Василем напередодні нового 1972 року. Лікуючись у Моршині, він завітав до Львова. Був у нас на колядках. А познайомилися ми завдяки моїй, маленькій тоді, донечці Звениславі. Поки ми ходили колядували вони з Василем сподобали собі одне одного: він щось їй так серйозно розповідав, а вона, мабуть, зачарована його голосом уважно слухала й дивилася на нього як на рідну людину. Василь взяв її за ручку, веде і каже: "Яка чарівна дитина!" А я кажу: "То моя". "Як це Ваша?" Відповідаю: "Ігоря Калинця і моя". "То твоя мама? - питає Василь. - То Ви Ірина Калинець чи Ірина Стасів?" А я кажу: "Я Ірина Стасів-Калинець". Потім, пам'ятаю, ми з Василем ще ходили по Львову, я показувала йому наші музеї,
церкви - аж йому через слабке здоров''я стало погано. А ввечері у нас вдома (квартира на вулиці генерала Тарнавського, колишня Кутузова) відбувся ніби поетичний вечір Стуса. Пам'ятаю, я мусила пригощати товариство, а мені так хотілося слухати Василя. Він читав дуже гарні речі й читав незвичайно. У нього була своєрідна, дуже артистична манера читання, яка відповідала змістові й глибині його поезії. Всі слухали, затамувавши подих. Ігор /Калинець/ казав, що слухав би Василя і день, і ніч, адже це щось надзвичайне. Від Василя справді йшла енергія, яка всіх очищувала. Згодоом його дружина казала мені, що всі відчували це - цю внутрішню енергію глибоко обдарованої і дуже чистої і чесної людини...
...пам'ятаю, як ми їхали на Янівський цвинтар, на могили стрільців УГА, у травмваї була страшенна тіснява, і, щоб мене не штовхали, Василь загородив мене руками і щось мені розповідав. А я замість слухати те, про що він говорить, почала вслухатися в тембр його чарівного голосу. Він питає, чи я слухаю його, я відповідаю "Так", але насправді чула тільки музику його голосу. Також пригадую, як, розглядаючи експонати в музеї етнографії, Василь сказав, що у нього ніколи не було вишитої сорочки" (Ірина Калинець. Стус просто не міг інакше // Ірина Калинець. Зібрання творів у восьми томах. Том 8. Книга 2. - Львів, Сполом, 2014, С. 229-236).
КОЛЯДА для СТУСА
Ірина Калинець: "одного разу на Різдво, на Василів день народження, в таборі наше жіноче товариство вирішило заколядувати йому... Ми встали з-за святкового столу, від Святої вечері, де Орися Сеник вимудрувала майже справжню кутю з пісної табірної перлівки, пригорщі втертого маку, ще влітку надісланого в бандерольці, та завбачливо заощадженого цукру...
...повечерявши хоч і не 12-ма, але таки святковими стравами, бо був ще узвар до куті і вчорашня смажена риба, вибігли ми на хрусткий мороз, під високочоле зазорене мордовське небо і, піднявшись голосами понад понурі штахети, залопотіли в ніч: "Василю! Добрий вечір, Святий вечір!" А вчувши звичне "агов!", зірвали голоси під зорі в акомпанементі колючих дротів - у коляду для Василя. Співали ми зовсім пристойно, хоча після другої чи третьої колядки зашкребло у горлі колючим дротом лихого морозу...
На другий день випала нагода написати Василеві листа: "А ми тобі колядували - чи чув?"
Відповідь прийшла увечері - дивне, тривожне, радісне, сумне (все разом) чекання розгортання позацензурного листа, переданого тайно, з тисячами пересторог (а це - чи не основна суть табірних буднів!), дрібний, виразний Василів почерк, між мереживом лаконічних новин - відповідь на наше питання: "Та чув, що щось пищало за дротами".
Себто ми пищали?.. подумати тільки, "пищало за дротами", ще й "щось"! І раптом тут же, на другій сторінці - вірш..."
Немов крізь шиби, кроплені дощами, крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат затрембітав тонкими голосами гранчастий келих квітів і дівчат. Там мармуровий вруниться акант, різьбленими лопоче язиками поколяду — немов за образами — доносить співу тужний аромат. Там буриться похмурий амарант і айстри у покірній непокорі останні долітовують прозорі дні вересня — ясноджерельний кант. І папороті цвітом процвітає оцей дивочний опівнічний спів, о як би я туди, до вас, хотів — хоч краєм ока або серця краєм! Ридають ув аортах солов’ї і пролітають в вирій, пролітають. А ті, що йдуть крізь смерті, поринають в галай-світи, світища-галаї. Покірні тузі, образи пливуть, тремтять, мов струни, кроплені сльозою. Промов же, Україно, за котрою із загород відкриється нам путь? Такі бо забродили алкоголі, такі надсади — йой! — такі хмелі! Сурмлять у ріг чотири вітри в полі і, ніби криця, сталяться жалі.
Влітку 1975 року на жіночій зоні довідалися, що Василь Стус стікає кров'ю прямо на плацу перед зоною. І тоді троє - Ірина Калинець, Надія Світлична і Нійоле Садунайте - відмовились заходити до табору після вечірньої перевірки ув'язнених. Це врятувало поетові життя.
Ірина Калинець: "найсумніше було, коли Василя не хотіли (хоча за правилом повинні були) відпустити до батька, який саме помирав [телеграму про критичний стан батька поет отримав 26 травня 1978 року]. Василь оголосив голодівку і зателефонував мені. Я негайно повідомила про це Вячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, а відтак, завдяки Вячеславові, майже всі політв'язні в таборах і на засланні оголосили голодівку на підтримку Василя. Пригадую, я тоді написала листа генеральному прокуророві Руденкові, який завершила такими словами: "Поспішіть, генеральний прокуроре, шоб і до вашого ложа не запізнилися ваші сини!" Я не знала, що саме в цей час Руденко лежав при смерті. Василя відпустили в Донецьк попрощатися з батьком".
Ірині Стасів-Калинець
Сузір’я знов лаштуються в танець, метелиця от-от займеться виром. Спокійно, сестро. Чуєш, хай їм грець — отим Романам і Володимирам. Запорошило, замело, засні- жило дорогу — а куди рушати? Спокійно, сестро. Будуть зліші дні. Ще нам цей час — за просвіток згадати. Не ремствуй, сестро. Тяжко в цих ночах, що безпросвітні, як відьомське око. І водить блуд нас і колише страх, а притомився — і бере морока. Та йди й крізь смерть. Не обривайся з крока. Аж там спочин. Твій нездоланний страх.