Забутий вірш Василя Стуса про Лесю Українку

Автор: Маргарита Єгорченко

Про осмислення Василем Стусом постаті і творчості Лесі Українки можемо судити за його листами і спогадами сучасників. Це не такий широкий матеріал, проте і він дає поживу для аналізу. З листування знаємо, що Стус не захоплювався поезією Лесі Українки, про що прямо пише у листі до дружини від 8 березня 1976 року:

Леся Українка. 1913 рік

«Тепер читаю поезії Лесі (перший том із 12-томовика) — давно її не читав, але захвату особливого не маю. Думаю, що коли б більше сили — зміг би виявити словом, чого вона в мене як поетка викликає подвійне враження. Але нема сили — заглиблюватися в тему. Певне, бракує чогось — написати про це. Милуюся не раз її мовою, але того ж мало. Як мало й “Товаришці на спомин“ і кількох ущипливих — у дусі Сивенького-Самійленка — сатир.

Цікаво бачити, як тяжко бути нашому поетові — рухати реальність на собі, як тяжко чути не допомогу цієї рідної реальності, а заваду, стрим, обтяження. Один Шевченко виламався з цих пут, решті довелося йти в річищі, в баговинні. Леся, здається, не уникла цієї долі. Хоч незалежність її од умов — значно більша за інших. Світ абстракцій і народницької — в дусі Плещеєва — поетики. А замальовки її більше думальні. Вона мислить, бачачи. І — передусім мислить, замість більш гармонійного Гетівського male Künstler, rede nicht (малюй, митцю, не провадь)».

Цитата з улюбленого Стусового поета Йоганна Вольфґанґа фон Ґете «male Künstler, rede nicht»[1] повертає нас до першої половини 1960-х, коли Стус виписав ці слова у свій нотатник і прокоментував їх так: «Цю основу художньої творчості не слід губити з поля зору». Тож, звісно, наведені роздуми про поезію Лесі Українки не можна відмежовувати від роздумів про власну поетичну творчість, а також про ще одну дражливу тему — «українського поета» і його стосунки з громадою («яку мусиш творити зі свого зболілого серця», як напише поет набагато пізніше). Цю тему Василь Стус активно осмислював у різних своїх текстах від початку 1960-х до 1972 року (та й надалі).

У першій половині 1960-х Стус навіть почав писати статтю, що мала доволі поетичну назву «На чорних вітрах веремій»[2]. У ній автор міркує про фатальність долі і приреченість українського поета, змушеного обстоювати національне буття і ставати «суб’єктом специфічної української кориди, де поет править за бика, а не тореро, з якої ніколи не повертаються живими, до того ж — амфітеатр порожній і глядачі спостерігають за коридою крізь шпари». Згадуючи висловлювання Адама Міцкевича «Україна — земля поетів», Стус зауважує, що за сто років вона залишилась актуальною: «Маємо громадянських поетів, але не маємо громади» – пише автор, порівнюючи українського поета із пророком, який витворює для себе «сурогат неіснуючої громади». І в пізніших нотатках 1966 року знаходимо подібну думку: український поет витворює для себе «поетичну вітчизну». Одним із висновків Стуса стає такий: «Історія української поезії — це історія видовищних смертельних катастроф, чи не єдиний спосіб збереження духовно-національної релігії». Таким чином, осмислення ролі поета у координатах національного призводить до висновків про нього як про постать трагічну, а «одне з найбільших проклять — бути українським поетом». Саме в такому ключі слід прочитувати слова, написані про Лесю Українку в цитованому листі до Валентини Попелюх.

Але є серед доробку Василя Стуса вірш, присвячений Лесі Українці, про який мало хто знає, бо він не увійшов до жодної з упорядкованих поетом збірок. Можна лише здогадуватися про причини. Зрештою, це не вершинна поезія Стуса, і напевно, він це усвідомлював. Але для нас цей вірш цікавий і обставинами його появи, і тим, як він звучить нині, з майже 60-річної дистанції.

Від 26 березня 1963 року Василь почав працювати у редакції україномовної версії газети «Соціалістичний Донбас», де 1 серпня того ж року, у 50-ту річницю смерті письменниці опублікував вірш «Леся в Телаві». Вірш цей більше не був надрукований аж до 2001 року (у 130-річчя від дня народження Лесі Українки), коли його знайшов і опублікував у газеті «Освіта» Григорій Аврахов. [3]

Леся Українка, травень 1913 року. Останнє фото письменниці
Леся в Телаві
Перед очима плине Алазань, І далі плеса Дніпрові… Мій краю! Тебе пече Кахетії сльоза, Згорьованої і запраглої; Вола до неба гордий Алаверді Посеред пусток, посеред руїн… О, скільки вас, осмутних Україн, Мов матерів, рокованих до смерті. Та ти не сам, народе мій. В борні Подасть грузин тобі незрадну руку, Коли ти гнівом вибухнеш, розпукою У клечені грозовим блиском дні. І під червоні прапори світання Підуть повстанці: - На царя! На прю! Здобувши в битві голубу зорю Прийдешніх днів, прийдешнього єднання.

[1] Стус цитує Ґете з пам’яті, трохи змінивши слова, які в оригіналі звучать так: Bilde, Künstler! Rede nicht! / Nur ein Hauch sei dein Gedicht.

[2] Така назва, можливо, є майже прямою цитатою вірша Ліни Костенко «Готичні смереки над банями буків», де є такі рядки: Отут я стою під замисленим небом / на чорних вітрах світових веремій. (хоч уперше вірш був опублікований 1977 року (Над берегами вічної ріки: поезії. – К.: Рад. письм., 1977. – 163 с.), можна припустити, що Василь Стус мав змогу ознайомитися з ним раніше). Сама ж незавершена стаття досі опублікована не була.

[3] Аврахов Г. Леся Українка в поцінуваннях Василя Стуса: опозиція чи солідарність? // Освіта. 2001. 21–28 лютого. С. 4.

Natalia
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.