2007-го року в Горлівці та Донецьку тихо і малопомітно невелике коло людей відзначило 5-ту річницю існування Донбаського музею Василя Стуса, що був відкритий Олегом Федоровим у Горлівці в 2002-му.
Цій події був приурочений випуск спеціального номеру газети "Донеччина" (головний редактор Ігор Зоц).
З-поміж інших матеріалів увагу привертала публікація вінка сонетів Миколи Колісника "Стусове коло", вірші з якого так чи інакше були пов'язані з людьми, які були товариством Василя Стуса в період його навчання в Сталінському педінституті (1954-1959).
Дехто з них підтримував з'язок з поетом і пізніше. Хто вони?
Петро Бондарчук. З'явився в Донецьку вже після того, як Василь Стус переїхав до Києва, але підтримував тісні взаємини зі студентськими товаришами поета.
Анатолій Гарматюк - був знайомий з Василем Стусом, але не входив до його найближчого оточення. Цілком ймовірно і з творчих причин: не любив ВС українських гуморесок, віддаючи перевагу високій трагедії.
Олександр Денисович - ходив до тієї ж школи в Донецьку, що й Василь Стус, але на один-два класи пізніше. Вчився в тому ж виші і навіть написав документальну повість про шкільні та юнацькі роки Василя Стуса, про яку відомо з цієї публікації.
Віктор Дідківський - близький приятель Василя Стуса, з яким поет тривалий час листувався. Лист ВС з Кіровоградщини від вересня 1959 року: "...ми там, в Сталіно, вели немудро щедре життя, як зв’язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту — не шукали. Не шукаю я його і зараз, бо наперед знаю — даремно. Одне — міщанство, інше — те, що багатьом для цього б треба було заздалегідь вилити переляк, про який ти писав і мені. Все ж — наскільки я помітив — як то кажуть, бандура є, та кому ж грати? Чи варто грати, коли не знаєш, ачи трапляться слухачі? Ти, кажеш, не втягнувся в це життя. Мене воно... вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і — може — як безнадійного романтика".
Юрій Доценко - увійшов до кола студентських друзів ВС у 1980-ті роки, можливо навіть після смерті поета. Був помітним журналістом в Донецьку, має цікаву лірику:
Ось і відцвів гіркий полин, Поникло літо. Пора падіння павутин, Падіння листя. На луки памолрозь лягла, На жар калини. Збирає коло річки гай Найперший іній...
Василь Захарченко - близький товариш Василя Стуса в 1950-1960-ті роки. Хрещений його сина Дмитра. В цей період вів активне листування з ВС. У 1965-му, вже після відрахування поета з аспірантури, публікував його вірші та переклади в газеті "На будові".
Лист до Захарченка 1966 року: "Я оце читаю вірші Брехта — кому воно треба? Кому треба Лорка? Кому треба — всі наші болі, кому зрозуміла чута нами
вікова несправедливість, яку тягне тільки ідеаліст..., а направду — нічого того не вкорінюється, нічого з того не стає матерією, а тільки збільшує оскарження — все, що мусить збагачувати одвіяне, не те, не так і т.ін.? Кому потрібне наше життя донкіхотів-проституток, що баришують на ідеалізмі (симпатична собі проституточка). Я ще зайду на довшу розмову — до тебе, до інших, до друзів".
Микола Колісник - працював журналістом у Донецьку. Автор публікації та вінку сонетів "Стусове коло" в газеті "Донеччина". Перші рядки сонету, присвяченого Василеві Стусові:
Де сила й тиск - там опір повсякчас... Він не коривсь нікому - ні на волі, Ні в тюрмах, бо завжди в урочий час Як фаталіст, рушав назустріч долі...
Анатолій Лазоренко - навчався в одній групі з Василем Стусом. Працював у журналі та видавництві "Донбас", де упорядкував одну з перших книг вибраного ВС. Поет згадує його в листі до Бориса Дорошенка від 5.12.1959 р.
"Тривалий час враження було таке, ніби він усіма забутий. Ніби й не було поета, якого благословив на тернисту пусть Андрій Малишко. Дослідника літератури, що набагато випередив час, поборника правди і свободи, винищенням яких так ретельно займалася Система, що інколи здавалося - не лишилося нічого живого" (Анатолій Лазоренко. Василь Стус - Син України. С. 7).
Володимир Міщенко - однокурсник Василя Стуса. Працював журналістом і редактором у видавництвах Донецька, Дніпропетровська та Києва. Редактор книги спогадів про Василя Стуса (1993).
Олег Орач (Комар) - товаришував з Василем Стусом впродовж 30 років. Упорядник першої книги спогадів про Василя Стуса "Не відлюбив свою тривогу ранню...”: Василь Стус — поет і людина» (Київ, 1993) та однієї з перших книг вибраного поета "Під тягарем хреста" (Київ, 1991). Листувався зі Стусом під час його ув'язнення та заслання, пересилав йому ліки та книги. За студентських часів ВС називав його "Комариком".
Лист Василя Стуса з заслання від 5.04.1977 року:
Сервус, Олеже!
Дякую за листа. Не переказую свого побуту — багато за нього писав до Києва — і Валі, і друзям...
Тепер я можу геть усе одержувати і писати — бозна-скільки. Лімітів нема, але перлюстрація, хоч і не обумовлена статусом теперішнім, є. Живу в гуртожитку, але подумую про келію — творчу робітню. Хочу спокою, самотності, безоких стін і вікна. Прохання є: коли не тяжко — переслати мені транзистор добрий (даймо, ВЕФ-202 — щось 99 карб. коштує), збагативши його приставкою. Тут є транзистори, але нема приставки. Витрати я Тобі поверну — тільки зароблю (тобто за 2-3 місяці), а ця штука мені ой як треба...
Окрім того, прошу про деякі книжки, а саме: Кобзар добрий, українськомовні словники (староукраїнської мови, що заповідається десь вийти; може, деякі з мною відісланих — Беринди, Зизанія ets, Літопис Самовидця). Мені потрібна широка мовна база. Може, й Грінченка...
А з книжок, певне, нічого путнього на Україні не виходить. Може, я вже занадто песиміст? Михася була прислала “Київське небо“ Драча, “Істину“ Олійника, “Бузок у січні“ С.Йовенко і Доріченка. Це мені радості не дало — хай уже вибачають лавреати. Де ж бо, як я розпанькався на Рільке! Або на житньому хлібі таких-ось текстів, як у Роберта Данкена:
Акулье скуластое рыло одиночества черной вселенной сотрясает островки света... і маяки полицейских машин полыхают в душах людей ореолом священного ужаса. (Современная американская поэзия //Антология. — М. — Прогресс, 1975 — С.440).
Втім, і те, і друге — лише дотичні, бо знаєш сам: кожен із нас — уже в своїй поетичній ніші, з якої не видертися, як не вилізти із своєї шкіри. А вже добре чи зле, модне чи ні, гарне чи ні, поживне чи ні — то що інше, чи не так? Болить душа за віршами, які забрали на доперевірку — перед 12.1.77 і досі не повернули. А їх там багато. А залишати їх за собою — все одно, як пораненому звірові — ронити гарячу кров на колимський сніг. А ми ж, віршороби, теж поранені, хоч і не звірі: кров на снігу, хай і не колимському, га? Прошу не турбуватися надто, коли мої прохання — заскладні. Почуття ж незручності перед людьми за їхнє добродіяння — завжди зі мною. Коли тяжко до виконання — не треба. Встидно — зазіхати на твій час... Зичу творчих дерзань, дерзань, а не успіхів! Берегти себе не буду: не та професія. Щасти Тобі. А Святого Письма — не дістав би для мене? Де там — і сам не маєш!.."
Іван Принцевський - разом з Василем Стусом вважався найталановитішим студентом Сталінського педінституту. У студентські часи був близким товаришем ВС. Жорстока доля виявилася заважкою для нього. Не витримавши тиску з боку каральних органів покінчив життя самогубством в 1972-му.
Микола Раєцький - один з близьких товаришів ВС часів студенства. За відмову співпрацювати з КДБ був відрахований з Сталінського педінституту. Потім вчився на Волині, а остаточно отримав диплом про вищу освіту в Слов'янському педінституті. Останні роки життя провів на Вінниччині, де вчителював, працював журналістом та сформував словник. Архів досі нерозібраний.
Брати Микола та Іван Середа. Іван навчався в одній групі з ВС, а Микола був частим гостем дружніх зустрічей в студентському гуртожитку. Обидва працювали вчителями.
Іван Середа залишив спогади про Василя Стуса: "Скільки людей розумних, хороших загублено! Так воно уже повелося у нас: за життя - хула, після смерті - хвала... Батьки його тоді жили в Донецьку, він часто нас гостинно запрошував додому, від чого ми не завжди відмовлялися. Майже щодня після лекцій та семінарських занять заходив до нас у гуртожиток, до кімнати № 35... ...Високий на зріст, худорлявий, струнка тверда постава, рішучі колючі очі з-під густих нахмурених брів, різкий цілеспрямований профіль, гострий, допитливий розум, безмежна закоханість у слово материнсько-батьківське, бентежна тривога за його майбутню долю - таким запам'ятався Вася Стус..."
Валентин Устенко - товариш Василя Стуса студентських часів. Захоплювався археологією. Трагічно загинув у 1967 році.
Таким було товариство Василя Стуса в другій половині 1950-х років під час навчання поета в Сталінському педінституті.