Борис Пастернак у рецепції Василя Стуса: кілька начерків до великої теми

Стусова рецепція постаті Бориса Пастернака — тема складна і виходить далеко за межі безпосередніх згадок у листах, спогадах чи щоденниках. Можна впевнено говорити про функціонування «пастернаківського тексту» у поетичному світі Василя Стуса. Такий «текст» можна розглядати на кількох рівнях:

Перше видання роману Бориса Пастернака «Доктор Живаго» у перекладі італійською у видавництві Фельтрінеллі. 1957 рік.
Перше видання збірки Василя Стуса «Зимові дерева», що вийшла друком у Великій Британії (у книжці місцем видання названо Брюссель). 1970 рік.

- як життєтекст поета-дисидента, чия Нобелівська премія стала трагічним символом епохи;

- як творча біографія поета-мислителя, що втілив у собі сузір’я талантів (музика – філософія – поезія), а тому — є ідеалом синкретичності артиста-інтелектуала, певним post scriptum’ом «срібної доби»;

- як постать митця, що вийшов за межі своєї доби, залишаючись лише поетом.

Почати слід з «Двох слів читачеві» — лаконічного «програмного» тексту 1969 року, передмови до збірки «Зимові дерева». В цій передмові Василь Стус згадує серед улюблених поетів і Бориса Пастернака. Згадка є знаковою: автор пише про «епоху Пастернака» і «необачно велику любов до нього», від якої він «звільнився» приблизно 1965–1966 року. Така згадка, вочевидь, свідчить про складну, суперечливу та глибоку рецепцію Пастернака, про його визначальний вплив на Стуса. Варто, певне, доповнити зізнання поета: Стус не лише пережив юнацьке захоплення Пастернаком, а й висловлював своє ставлення до нього та розуміння його поезії протягом усього життя; «пастернаківський текст» можна простежити не лише на рівні поезії Стуса (і то не лише раннього періоду), але й на глибшому рівні — ідей, пов’язаних, передовсім, з концепцією поетичної творчості.

М. Цветаева, Б. Пастернак, Р.М. Рильке. Письма 1926 года. – Москва, 1990.

Творчість Пастернака в рецепції Стуса не можна розглядати окремо — це частина ширшого коду, до якого, передовсім, долучаються ще двоє поетів: Райнер-Марія Рільке і Марина Цветаєва. Спілкування, що відбувалося між ними, стало для Стуса феноменом полілогу, який руйнував усі можливі межі, що розділяли людей. Долучення до цієї розмови було ніби виявом абсолютної свободи і для самого Стуса — особливо в умовах ув’язнення, коли спілкування «поверх бар’єрів» було єдиною можливістю збереження цілісності духовного світу.

Якщо ж перейти від 1960-х років до першої половини 1980-х, коли Василь Стус вдруге потрапив в ув’язнення, то ми побачимо, що його «любов до Пастернака» не зникла, а трансформувалася — від «страху впливу», притаманного молодому поетові, до глибокого осмислення поета зрілого.

У листі до рідних (від 15.01.1984) Стус називає трьох поетів, які справили на нього найбільший вплив: «Для мене, мабуть, є три поети: Гете (цей — най-найбільший із усіх, але з перекладів Ти його не відчуєш), Рільке і Пастернак». Справді, іменами цих трьох великих поетів можна символічно (й умовно) позначили основні віхи творчого життя Стуса. Ґете пов’язаний із великим творчим піднесенням — створенням збірки «Час творчості/Dichtenszeit» під час першого слідства і суду над поетом.

Рільке є для Стуса ніби символом «абсолютного поета», його тексти супроводжували Василя Стуса від початку 1960-х і до кінця життя.

Борис Пастернак. Збірка «Сестра моя — жизнь» 1922 року. З автографом автора.

Пастернак — центральна постать раннього періоду творчості Стуса, періоду формування його поглядів на природу поезії, усвідомлення себе як митця. У пізнішому листі (від 4.03.1983), написаному за кілька місяців потому, поет обіцяє написати синові про «свого Пастернака» (чого він так і не встиг зробити), і називає чимало віршів, на які радить звернути увагу: «Дуже мені приємно, що Дмитро захопився віршами Пастернака. От тільки сумніваюся, що він його вже втяв […]. Порадив би Дмитрові вивчити напам’ять такі вірші Пастернака, як «Елене» («Я б и непечатным словом не побрезговал»[1]), Импровизация («Я клавишей стаю кормил с руки»), Урал впервые («Без родовспомогательницы, во мраке, без памяти»), вірші з роману: «Гефсиманский сад» і «Ночь», «Гамлет» («Зал утих. Я вышел на подмостки»[2]). […] Цікаві дуже у нього пейзажні вірші («Рассвет расколыхнет свечу»; «Ты в ветре, веткой пробующем»), любовні вірші («Помешай мне, попробуй»; «Мой стол не столь широк») — вони надзвичайно емоційні».

Зауважмо, що вірші, які Стус радить читати і вивчати синові — належать передовсім до двох ранніх збірок Пастернака — «Сестра моя — жизнь» і «Темы и вариации». Крім, власне, віршів раннього Пастернака, Стуса приваблювала його автобіографічна проза — «Охоронна грамота» стала для Стуса символом творчого самовизначення митця.

Борис Пастернак. Охранная грамота. Видання 1931 року.

Михайлина Коцюбинська згадує, що цей твір Пастернака «для нашого покоління (знаю це по собі) мав величезне значення, вводячи нас у світ рафінованої духовної культури (до того ж, для Стуса, очевидно, особливо важила авторська присвята цього есе його улюбленому Рільке)»[3]. Саме на «Охоронну грамоту» посилається Стус в одному з листів до рідних: «[…] з якою радістю я прочитав би книгу прози Б. Пастернака “Воздушные пути” […], особливо “Охранную грамоту”! Він, скажімо, пише таке: “единственное, что в нашей власти, это суметь не исказить голоса жизни, звучащего в нас”» — тут Стус із пам’яті цитує невеличкий Пастернаків есей «Несколько положений», який той вважав своїм поетичним кредо, і продовжує: «...це, звичайно, стосується не тільки самих творців, тобто письменників, композиторів, а всіх людей. Бо кожна людина, чим би вона не займалася, є творець — коли людина живе по-людськи, тобто, по-справжньому, а не паразитує на житті».

У своїй книзі Дмитро Стус наводить виразний спогад про поета: «“Головне — не зрадити правді життя” – любив повторювати Василь Стус»[4]. Ще однією відомою інтерпретацією цієї ідеї є рядки Б. Пастернака з вірша «Быть знаменитым некрасиво» (1956):

И должен ни единой долькой Не отступаться от лица, Но быть живым, живым и только, Живым и только до конца.

Повертаючись знову до «Двох слів читачеві», побачимо в них прямі паралелі із текстом Пастернака, із його концепцією творчості та Стусовим етичним розумінням постаті поета і людини. У «Двох словах...» Стус пише: «...поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій». Така концепція «чесного життя» знаходить своє продовження і в подальшій творчості Стуса, переходячи від ранньої лірики до пізнішого періоду творчості поета (...жив, любив і не набрався скверни...).

[1] Деяка неточність цитування вірша – Стусова.

[2] Тут – те саме.

[3] Коцюбинська М. Епістолярна творчість Василя Стуса. – у кн.: Стус В.С. Твори. – т.6, кн.2. – с. 218 – 241.

[4] Стус Д. Василь Стус. Життя як творчість / Дмитро Стус. – К.: Факт, 2005. – C. 5.

Маргарита Єгорченко

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.