Дай руку, князю мій, і йдімо разом! Лише стулю повіки - снишся ти і цілу ніч стоїш при узголів'ї, і поцілунками чоло вкриваєш - мовчазні і щасливі сльози ллєш. Дай руку, князю мій, і йдім додому - читаю по руках твоїх ласкавих, ловлю в куточках уст твоїх заламаних, розпізнаю в тоненькій зморшці брів. Вже час! Ходімо, князю мій, додому. Я прокидаюся - нема нікого. Лиш чую запах - туги і любові і підвологла геть мені подушка та ще сумний стілець стоїть край ліжка. Де ж ти, княгине? Де ти? Озовись!
Лютий-березень 1973 р. Вірш народився як реакція на відміну першого - обов'язкового, яке не може відмінити адміністрація - побачення, яке отримує кожен в'язень, коли прибуває до місця позбавлення волі. Але можна оголосити карантин, і тоді все законно і нема чого оскаржувати (так, до речі було двічі у 1989 р., коли в серпні перепоховання Стуса з сел. Борисово до Києва не відбулося саме через декларований місцевою санепідемстанцією карантин). Через день після від'їзду дружини з Мордовії до Києва карантин було скасовано.
У пізніших варіантах "Палімпсестів" гострота реакцій на несправедливість і емоційність текстів свідомо глушиться поетом, погляд на дійсність стає більш відстороненим і врівноваженим.