"Дивлюсь на тебе - і не пізнаю..."

Дивлюсь на тебе - і не пізнаю: це ти, скажи, це ти, мій любий сину? Ти, перед ким я чую безпровинну свою провину - ту, котру таю і від самого себе? Жодних слів для неї підшукати я не можу і в маячні кажу: це волю Божу я був на себе, наче хрест, приймив. Минуле - наче зірка в сто голок, котра горить мені в безсонні ночі, коли на серці стільки поторочі і смокче душу невситимий смок (ще в Прохорівці, де струміли сни, неначе ріки, перші прочування ятрили душу. Поспіхи і дляння загубленої здавна Вітчини).

stus_czco/yzMzwVVnR.jpeg
Дуб Тараса Шевченка в санаторії с. Прохорівка на Канівщині (правий берег Дніпра, колишнє помістя Максимовича). У цьому санаторії Василь Стус перебував у 1970 р. впродовж тижня.

Натертий сіллю наш Чумацький шлях горить тернами золотих сузір'їв. В тенетах спроневіри все ще вірив: не подолає стрепіхатий страх правікових натуг. Тороси літ, громаджені сторчма, подвигнуть разом тяжкий наш тор. Урветься в'язь образам, лиш обросить нам чола кров і піт. Тож до Голготи горбиться узвіз, збагни себе у чаді різноволля і обери, допоки наша доля, прадавній паділ без'язиких сліз. Я в серці серця. В серці серця я, і видно як - на всі чотири боки. Прорвалися глухонімі потоки, аж косми гриви сторчить течія. В цій теміні - осліпнути якраз, оглухнути в такому верещанні. Бо твориться земля - на смертній грані, а з'явиться заледве - й гасне враз. Спадний мій путь. Тобі ж долати вись. Я зникну, але ти ставай до кола. Прости мені, що пусто все і голо, прости мені, що ми не спромоглись. На смертній грані твориться наш світ, там, де воління всі зійшлися в герці. Я в серці серця. В серці серця. В серці, пополотнілий, шлю тобі привіт.

"Палімпсести". 3 частина.

dvstus@gmail.com