Новини19 червня 2020

Дмитро Стус: "Новітні тенденції і імпульси культурні, можна розвивати лише там де існує традиція"

Про те як вибудувати державну культурну політику, що для цього потрібні і чому це не відбувається в Україні, розповідає письменник і літературознавець Дмитро Стус. А також про важливість створення центру Василя Стуса та чому наша культура сфера комплектується по залишковому принципу. Детально у відео студії IDEALIST.media.

"Cьогодні, здається, вже стало зовсім очевидно для всіх, що непродумана декларативна, а головне несистемна культурна політика, яка проводилась в країні впродовж 30 років, не просто призвела до системної кризи галузі, а навіть стала загрозливою для всієї держави. Проголошені зміни культурних матриць, не підкріплені законодавчими документами і відповідним контентом не просто не запрацювали, а стали карикатурою самих себе.

Справді, в 2014-му зовнішній ворог і загроза окупації ненадовго об'єднала країну, але коли стало зрозуміло, що наповнювати ідеологічні кліше нічим, бо немає культурного контенту, відбувся закономірний відкат. Ініякі гроші тут не зрадять.

Підніше була спроба змінити ситуацію шляхом зовнішніх і внутрішніх заборон на контент. Але й це закономірно не спрацювало. Це мало на що впливало навіть у радянські часи, коли невелика кількість слухачів «Голосу Америки», радіо «Свобода» чи «Німецької хвилі» значною мірою впливала на свідомість людей. Сьогодні ж таких слухачів набагато в десятки разів більше, а новітні технології роблять смішними не тільки самі заборони, а й тих, хто ці заборони впроваджує.

Щоб не бути несправедливим, не можу оминути увагою спробу створення новітніх, створених за західним зразком культурних інституцій. Передусім має на увазі Інститут книги, УКФ та Центр ім. Довженка. На жаль, всі вони добре функціонують в нормальних умлвах стабільного європейського життя, але в українських реаліях спроба фінансувати культурний продукт, а не технології неминуче призвели до краху. Не підкріплені належно юридично, всі ці інституції тільки плодили тупіки, давали надії і породжували розчарування.

Не випадково, може найбільш системний серед цих установ – Центр імені Довженка – сьогодні банкрот і там відбулося виїмка документів. Що ж, чергова спроба не вдалася, але треба рухатись далі.

І тут постає закономірне питання: що далі? Окремі, нехай і якісні культурні продукти чи спроба творення технології, творення механізмів, творення середовища. Власне, саме в цьому й проблема, що до сьогодні ми фінансували заходи або окремі проекти, а нам треба було формувати систему.

Сьогодні весь світ мислить технологіями, мислить процесами, мислить якісним системним контентом. Якщо ми не будемо йти цією дорогою, нас просто не помітять, бо не буде предмету розмови. За 30 років жодній провладній команді так і не вдалося стати на цей шлях розвитку, натомість мали кидання з боку в бік, і з крайності в крайність. Це не призводило ні до чого доброго та й не могло призвести. Що казати, коли правилом доброго тону стало лаяти радянську владу, але при цьому ми «забували», що останні знакові будівлі, які використовувалися в культурних індустріях, принаймні в Києві, збудовані саме за тих часів: Палац Спорту відкрито в 1960 р., палац «Україна» в 1970-му. Тут коментувати й справді нічого…

Залишковий принцип фінансування. Залишковий принцип по обслуговуванню політиків. Залишковий принцип призначення владної вертикалі, єдиним завданням якої є забезпечити ті чи інші забаганки політиків чи декларовані ідеології, що плодить все нові й нові тупики. Може, в цьому не було б нічого страшного, якби не новий сьогоднішній досвід. Справді, нам, людям культури, сьогодні знову не залишається покладатися ні на кого, крім самих себе. Але особистий досвід останніх років примусив більшість із нас сховатися в мушлю – так комфортніше, що гріха таїти, так безпечніше, але треба виходити на дорогу діалогу. Можливо, діалог буде надто складним, можливо він реальний лише в моїх мріях, проте я певен, що якщо в нього втрутяться політики, він стане абсолютно неможливим.

Справді, лише в нашій ситуації недоформованих смаків, коли важливе лише формування картинки, а не реальний зміст життя, могла стати можливою ситуація за якої чиновник високого рангу може дозволити собі декларувати націоналістичні ідеали, проводити антиросійську політику і… публічно представляти свою колекцію, що складена з творів розкручених російських художників. А де ж українські? А кого тоді підтримує держава?

Ніхто не має нічого проти Глазунова, Левітана чи Айвазовського. Вони справді гарні художники, але де Мурашко? де Заливаха? Зрештою, де Алла Горська?

Для того, щоб нас цінували у світі, нам треба спершу навчитися цінувати самих себе – цінувати і показувати Горську, Заливаху, Жука, зрештою Василя Стуса…

Проте безнадійних ситуацій не буває. Передусім оптимізму додаєте те, що за ці ж 30 років без допомоги держави творились і успішні проекти. Як на мене, можливо, найуспішнішим слід визнати роботу Влада Троїцького і простір «Гогольфесту». Майже без допомоги держави на самофінансуванні він створив простір де важлива не ідеологія митця, а рівень і естетика культурного продукту, який він, митець, виробляє. Це ж стосується і творчої спадщини Василя Стуса.

У 1989-му, відразу після перепоховання, коли ми з Михайлиною Коцюбинською вирішили видати всю його спадщину, навіть В'ячеслав Чорновіл, один з кращих наших політиків, питав: навіщо? Мовляв, давайте видамо збірку найкращого і цього буде досить. Можливо і так: для політиків цього досить, але для того, щоб сформувалося явище, треба представити всю творчу спадщину автора. Цілих 8 років ми готували з нуля і видавали спадщину і може, саме тому сьогодні Василь Стус міцно увійшов в український літературний канон, київський літературний канон і став одним із його стовпів.

Всі ці роки нам у нашій роботі допомагали не політики, не держава чи державні діячі, а окремі люди. Кортить сказати, що громадянське суспільство, але в нас його, за великим рахунком, не було.

Починалося все з того, що Надія Світлична переказувала частину своєї госдепівської пенсії, аби ми зібрали і впорядкували мистецьку спадщину Василя Стуса і започаткували видання першого в незалежній Україні наукового видання «Творів», покійний Олег Михайлович Федоров у Горлівці створив музей Василя Стуса в якому бачив «українську ідею». Всі бачили в ньому мєнта, але музей творив не мєнт, а людина Олег Михайлович. У 2014-му в нього не витримало серце… Так само, не політик Анатолій Матвієнко, теж до речі, покійний, а саме людина Анатолій Матвієнко дав гроші на видання тому перекладів Василя Стуса, коли ніхто не хотів і вважав за потрібне ице фінансувати. Потім він ще ініціював спорудження пам'ятників у Вінниці та Рахнівці. І так само Борис Олійник зі своєї вже української депутатської пенсії дав гроші на видання «живого голосу Василя Стуса»…

Сьогодні треба розвиватися далі. Нехай і віртуально ми здолали великий шлях зібравши контент і напрацювавши певний досвід, як трансформувати його під відео, під зображення. Ми вважали за необхідне вийти з національним культурним продуктом через візуал, бо сьогодні діти сприймають світ саме так. Але в процесі роботи зрозуміли, що без офлайн історії, без будівлі, без центру формувати середовище неможливо. І тому за підтримки старих і нових партнерів – згадаю бодай «Ідеаліст-Media», fex.net, Інститут імені Сальвадора Далі та деяких інших структур – ми звернулися до Київської влади з проханням виділити землю для будівництва під цей надамбітний проект. І дуже важливо, що ця земля була безпосередньо пов’язана з долею Василя Стуса, щоб формувала і продовжувала традицію. Бо без традицію ми не зможемо розвивати ідею культури, яка формує світ, формує простір. Сьогодні мало хто пам'ятає прізвище політиків, які жили за часів Шекспіра, але Шекспіра знають усі і завдяки йому знають англійську культуру.

Можливо, колись про нашу культуру теж будуть говорити як про рівну в колі рівних. Але поки такої розмови нема. Але мене дуже радує, що для розмови про Центр Стуса знайшли час міські чиновники і розмова почалася. Сподіваюсь, що після карантину її буде продовжено, і ми зробимо спробу залишитися в історії як культурна розвинена нація."

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.