ДМИТРО СТУС: ВАСИЛЬ СТУС_ПОЕТ, ЛЮДИНА, ПРАВОЗАХИСНИК_ВАСИЛЬ СТУС

Бувають часи, які проявляють себе чином однієї миті. І якою б не була та чи інша епоха, проте ставлення до неї та сприйняття її наступними поколіннями завжди будуть пов’язані з чимось цілком визначеним, хоча часто й не визначальним для людей тієї епохи.

Бувають часи, що ототожнюються з конкретними постатями, гублячись у тіні їхньої слави чи неслави.

Прийдешні покоління формують міфічне уявлення про щось на підставі саме такого «знання», втрачаючи не лише уявлення про те, як же було насправді, а й про людей, які стали виразниками тих чи інших типових поглядів, настроїв, учинків та суджень.

Василь Стус. Вибрані твори. Упорядник Д.Стус. - К.: Смолоскип, 2012, 872 с.

В такий спосіб ми втрачаємо не лише час, але й людину, яка мала снагу змінювати чи формувати обличчя епохи, проте виявилася вкрай беззахисною перед уніфікованими й спрощеними уявленнями нащадків.

Щось подібне сталося і з Василем Стусом.

Сталося навіть попри те, що сенс його буття – вірші – таки були створені, а може записані з голосу (голосів?) природи, світу, народу чи Бога (богів)… Відтак не дивно, що найголовніше зі Стусового життя ще й досі значною мірою залишається непрочитаним, а тому майже не впливає на сьогоднішній літературний процес, чи й узагалі лишається неосягненим його народом. Про людей інших мов говорити не буду, бо голос Поета, на жаль чи на щастя, може, як мало кого іншого, істотно губиться при перекладі, терпнучи в інших мовних і культурних кодах, традиціях, звичках...

Маємо справу з культурним парадоксом: міфологізовані обставини творення віршів – Стусового сакруму й надмети життя – виявилися більш зрозумілими нащадкам, аніж Стусова поезії.

Інколи навіть складається враження, що в теперішній науковій, протогромадянській, масовій свідомості та на шпальтах ЗМІ робиться все можливе, аби міфологізований образ Василя Стуса не лише “відірвати” від Стуса-людини, Стуса-поета і Стуса-громадянина, а й узагалі назавжди витіснити всю інформацію про реальну постать поета з активної матриці сучасності. Натомість усіма можливими й неможливими, коректними й некоректними способами насаджується мало пов’язаний із реаліями та подіями культурний герой, позбавлений сумнівів, вагань і слабкостей, що поступово трансформується в загальноприйняте уявлення про поета-борця, який став “символом незламності українського духу”[1].

У такий спосіб продовжено традицію поповнення кічевого героїчного іконостасу України ще одним персонажем, який стає поруч з такими ж відірваними від реалій кічами Шевченка-Кобзаря, Франка-Каменяра, Бандери, Петлюри та багатьма іншими знеособленими постатями, які “поклали своє життя” на «вівтар боротьби» за... «свободу України», боротьбу з соціальною чи національною несправедливістю, тощо.

Ніби й не зле, скажете ви, й до певної міри матимете рацію. Бо в такому кічевому міфі провідна ідея працює на утвердження українського духу та зміцнення національної гордості.

Проте.

Власне, саме це “проте” і є, на мою думку, визначальним сьогодні. Що гірше, воно має чимало мінусів, які загрожують сучасній культурі й сучасному розвиткові України не менше, а може, й більше, аніж друга державна мова, «згортання» демократичних завоювань, тотальна корумпованість і недовіра, що запанували в сучасному суспільстві. Власне, згадане “проте”, як мені здається, й породжує цю недовіру, бо всі яскраві постаті, всі, хто чогось у нас досягнув, такою мірою відірваний від життя, що потребують лише одного – поклоніння і «правильної» згадки на урочистостях. Життя ж розвертається ніби в іншій площині, де згадувати про великих – відвертий неформат. Натомість чи не найцінніші завоювання реальних Тараса Шевченка та Івана Франка, Йосипа Сліпого та Василя Стуса – здатність виростати над добою та її буднем – залишається поза межами національного культурного досвіду.

Не буду торкатися суспільно-політичних проблем, пов’язаних із експлуатацією в сучасних умовах народницького кічевого героїчного міфу, дозволю лише зупинитися на естетичних, так би мовити, аспектах проблеми, себто на тому, що безпосередньо пов’язано з закономірностями чуттєвого осягнення дійсності, “сутністю та формами творчості за законами краси”[2].

Не торкатимуся політичної проблематики не лише тому, що в засадах нашого сьогодення провідною тенденцією українського красного письменства є майже тотальна втеча від викликів доби, але, передусім, тому, що для Василя Стуса в усі періоди його творчості надзвичайно актуальною була проблема адекватного естетичного відтворення сучасного йому світу та видозмін буття, узгодженого з законами краси, в тому числі – з сучасними світовими мистецькими та естетичними тенденціями, особливостями сприйняття культурного продукту читачами (споживачами), розумінням закономірностей розвитку мистецтва, в тому числі – з видозмінами художніх форм та методів відтворення.

На жаль, таке міфотворче ангажування постаті Василя Стуса майже нічого не пояснює в його долі та творчості, але свідомо (утім, може й неусвідомлено, бо переважна більшість Стусових інтерпретаторів значно поступається йому за рівнем освіченості) вводить в оману суспільство, а що гірше – українську молодь, яка сприймає викривлений і деформований образ за чисту монету.

Звісно, це багато чого спрощує, в тому числі й для наших літературознавців, адже можна безкінечно перераховувати приклади життєвого героїзму Василя Стуса і, опираючись на незначний масив творів поета та його героїчну біографію, бездумно довжити народницький іконостас героїв, але – і на цьому я б хотів наголосити особливо – це шкодить не лише розумінню Василя Стуса як людини й поета, але і всій нашій сьогоднішній культурній естетиці, служить змалінню й примітивізації художніх завдань, загрожує назавжди заякорити українську літературу й культуру загалом у тихому морі провінційності, де й в XXI ст. митці ставлять перед собою завдання творити сильних героїв часів Вальтера Скотта[4] чи новітній патріотичний кіч, автори якого й далі змагають за самостійну Україну чи твердять, що ми живемо в умовах окупації[5] (гадаю, не висловлю нового, стверджуючи, що художня вартість і цінність таких творів буде однаковою і в котрогось із батьків сина-школяра, що пише вірш до чергового офіційного ювілею в школі, і в члена Спілки письменників, який висуває збірочку таких творів на Шевченківську премію). І там, і там – імітація чину та патріотизму, і там, і там – в основі не віра, а конкретне, хоча й різномасштабне, завдання.

І, може б, узагалі можна було не піднімати цієї теми, якби така, з дозволу сказати, культура не деформувала свідомість і не підміняла мети. Бо коли на 20-му році незалежності колишні володарі суспільних дум пропонують читачам не розбудовувати державу, а все ще боротися за її утвердження та оспівувати жертв даної боротьби, – це означає ніщо інше як культурну та естетичну зраду. Зраду тих, хто офірував своє життя в ім’я здобуття незалежності чи соціальної рівності. Незалежність не можна вибороти вдруге чи в інакший спосіб, а соціальна рівність, як виявилося, взагалі недосяжна й неможлива.

Жорстко це можна назвати втечею від викликів сучасного світу, що (на жаль, не лише завдяки письменникам) спричиняє тотальну маргіналізацію сучасної української культури та літератури й майже унеможливлює ситуацію, за якої б суспільство могло почути живий голос (якщо він проріжеться, врешті-решт). Бо своїм сукупним доробком письменницький цех привчив читача до того, що нічого нового й важливого про сучасну людину та її буття в сьогоднішніх реаліях він сказати просто не здатен.

За такого стану справ не може не тішити, що на сучасних українських поетів (згадаю, бодай, Сергія Жадана чи Андрія Бондаря) більше впливає естетична концепція пізнього І.Бродського ніж В.Стуса.

У пошуках нової поетичної мови та естетичної свідомості періоду “Палімпсестів”, тобто періоду ув’язнення та заслання, Василь Стус настільки віддалився від поетичної естетики 1960-1970-х, від традиції декларативності та називання, що нічого дивуватися, що нинішнє поетичне покоління таке ж далеке від культурного засвоєння його здобутків, як, скажімо, від здобутків Володимира Свідзінського чи Євгена Плужника, які, спалахнувши метеорами на орбіті української поезії, за великим рахунком так і залишилися в нашій літературі непрочитаними і “незасвоєними”.

Про В.Свідзінського, щоправда, свою найкращу літературознавчу працю (“Зникоме розцвітання особистості”) написав Василь Стус. Є.Плужником захоплювався Іван Світличний. Про них пишуть наукові праці й зрідка видають книги віршів, але стверджувати, що їхня присутність відчутна в сьогоднішній українській літературі – грішити супроти істини.

Можливо, це відбувається тому, що всі згадані поети говорили більше про стани й буття людини, аніж про героїку, намагалися перебувати на рівні естетичних концепцій свого часу, а тому у своїх творах свідомо уникали героїзму та декларативності: для них важливішим було розкрити внутрішній стан ліричного героя, механіку сприймань і подолань “на рівні розпачу”, аніж написати вірш-плач чи вірш-заклик. Але філософська лірика Свідзінського й Плужника не протиставлялася їхній героїчній біографії та чину. У випадку з Василем Стусом таке протиставлення очевидне. А відтак резонно постає запитання: ЧОМУ?

Власне, ця передмова, як і ця книга, не ставить за мету дати вичерпну відповідь на поставлене запитання, бо й так – надто багато написаного та сказаного. Але поставити проблему й підштовхнути до роздумів хотілося б. Чому послідовно, впродовж майже тридцяти років – власне, від часу переїзду до Києва в 1963 р. – у творчості Василя Стуса майже відсутня громадянська лірика, а якщо з’являються окремі начерки таких віршів (“Ви ходили до Петлюри за штанами...”, “Кубло бандитів, кагебістів” та кількадесят інших), то вони не лише не розглядаються автором із перспективи бути включеними до збірок творів (від “Зимових дерев” до “Палімпсестів” і навіть “Веселого цвинтаря”, де картинки деградації суспільної моралі, тотальної зневіри та байдужості таки присутні – “Ось вам сонце...”, “Я йшов за труною товариша...”, “Рятуючись од сумнівів”, “Марко Безсмертний”), але й не доопрацьовуються взагалі. Виконавши роль своєрідних ліків від надміру негативних емоцій, ці віршовані рядки так і залишаються в чернетках і далеко схованих теках, які виявлені будуть аж у 1972-му під час обшуку в Стусовому помешканні працівниками КДБ.

Власне, ту Стусову розгубленість від чернеток, про існування яких автор, цілком ймовірно, елементарно забув, можна пояснити передусім тим, що всі вони були далекими від його магістральних естетичних пошуків. Інакше кажучи, були поетично та естетично нецікавими й неважливими, а тому – забутими.

Що ж цікавило поета передусім? Що перебувало в центрі його творчих пошуків і тоді, й пізніше, вже в часи ув’язнення та заслання, де його громадянська позиція протистояння з владою гранично загострюється, а ліричний герой його віршів, складається враження, такої позиції взагалі позбавлений.

Здається, чи не найточніше це описав ще наприкінці шістдесятих рецензент Євген Адельгейм, якому дали на внутрішню рецензію збірку “Зимові дерева” з метою “зарубати” її. Ось що він пише: “Стус – поет драматичних почуттів, він живе у світі складних або – точніше – неймовірно ускладнених переживань і, звертаючись до них, нічого не хоче «вигладжувати», як це чинять не такі щирі або менш обдаровані... письменники.

Особисто не приймаючи багатьох концепцій поета, я хочу лише сказати, що його абсолютна одвертість самовияву може стати надійним ґрунтом для такої ж одвертої полеміки та імовірною умовою подолання похмурих настроїв, що вже починають роз’їдати особистість...

Крізь збірку „Зимові дерева” проходить наскрізна тема – Людина і Людство, вужчий аспект її – «я» і люди довкола мене...

Про що б не писав Стус, він повертається до ядра своїх роздумів – людини. Саме поетове «я», те чи інше інтимне переживання врешті зводяться в збірці до ширших міркувань про Людину взагалі, про зміст її існування перед Всесвітом, Смертю, Вічністю або перед моральними категоріями, взятими в найбільших вимірах, як Абсолюти”[6].

І на ту ж тему, вже з листа самого Василя Стуса до того ж Євгена Адельгейма від 25 серпня 1970 р.: "В авторові рецензії на «Зимові дерева» я пізнав добру людину. За це дякую: людяність – найбільша, тому й така рідкісна достойність теперішнього митця.

Мені навіть захотілося самопрорецензуватись – для Вас.

Як на мене, песимізм мало чим різниться від оптимізму. Як і всі антиномії, сіамські близнюки: добро і зло, ніч і день і т. і.

Мій песимізм іде від розуміння безглуздости людського життя і його неможливости – водночас. Єдиний смисл – у народній приказці: народився – то мучся.

Але є мудрі поняття: так на роду написано, судилося; дав Бог і т. і. Таке осмислення здається мені найсправедливішим. Тобто ніяких нарікань на життя, навіть абсурдне.

Мій оптимізм-песимізм: живу не я, а – мною. Живе природа – через мене, тому я мушу жити – мушу на рівні здатности моєї екзистенції.

Людина шанує життя – і тоді, коли їй важко чи й нестерпно важко. Але свічка індивідуального людського існування, запалена природою, землею, Богом і т. і., має горіти – стільки, скільки їй дано.

Коли Вам здається, що мені тяжко, то це тому, що тяжко живому – в змертвілому світі отруйних соціальних інтеграцій. Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а пробу квітування сприймають за асоціальну.

І ще одне: мої оскарження – глобальні, а не якісь вузькочасові, режимні і т. д.”[7].

Перший зшиток віршів початку 1960-х, який можна вважати першою протозбіркою Василя Стуса. Повністю не зберігся, окремі машинописи віршів були вирізані з цього зшитку і стали частиною збірки "Зимові дерева".

І ще – фрагмент з листа того ж періоду до Богдана Гориня: “нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого і дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють, невдоволення – наші локомотиви “по той бік пристрасти“. Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодості. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерті молодості. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь – це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесу інтелігентську реальність і жив – так, як живе всякий (навіть – український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам’ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас?

Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар’єру. І – “повЕрхи бар’єрів“. Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п’яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Як у “Галілеї“[8]: чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.

Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій[9]. Ця радість пам’яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі – це наше. Гидке – наше. Тупе – наше. Сліпе – наше. Добре – наше. Незнання – наше. Осліплення духовних пуп’янків – наше.

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх “парубка моторного“ і оргію дикуна.

Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм – радію зі скепсису”[10].

Як бачимо, скрізь мова про одне й те ж: про безсенсовність людського існування й конечну потребу за всяку ціну й обставини залишатись собою, бути собою, берегти в собі іскру Божого вогню, дарованого тобі при народженні. Інші теми – боротьба, патріотизм, надмірні емоції – усвідомлюються ним як чужа позавчорашня естетика. Проте більшості дослідників саме крізь таке побільшене скло простіше й далі дивитися на Стусову творчість, у такий спосіб викладати її школярам, щоб остаточно вмонтувати її в учорашній день та героїчний іконостас, звільнивши сьогоднення від Стусового неспокою.

За патріотичним кічем мало кого турбує, що вся творчість Василя Стуса присвячена лише одній темі – життю людини. За словами Івана Дзюби, «говорячи про ті чи інші мотиви Стусової поезії, слід пам’ятати про умовність їх виокремлення. Власне, всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця в принципі непрограмована, нетематична. Або, інакше кажучи, вона вся на одну «тему»: поетове самопочуття, стан його «я»[11]. Те само- і світопочування – ліричного героя? самого Василя Стуса? – яке Костянтин Москалець називає “кшталтуванням”[12]. Сам поет – “самособоюнаповненням”. Я ж назву естетикою “квітування”, що виявляє себе в ситуації абсолютного усвідомлення “марноти зусиль”. Ти мусиш берегти Божий вогонь у собі, розуміючи безглуздість як самої жертовності, так і уникання її. Тому єдина цінність життя справжнього – етична. Інакше: цінно не те, що ти жив чи живеш, а те, як саме ти живеш, за яким кодексом, з якими помилками, падіннями та звершеннями.

Саме тому Стусові “Палімпсести” нагадують щоденник буття людини, в якому зафіксовані її думки й переживання, але приховані реальні життєві ситуації, що їх спричинили. Ми можемо читати вірші, накладаючи їх на героїчну біографію поета, а можемо – приміряти до себе, свого досвіду, своїх поразок, поразок і ще раз поразок на тій же дорозі безсенсового існування, що й у Василя Стуса.

Один з найповніших автографів збірки "Палімпсести"

Змінилися лише декорації й зовнішні виклики, а завдання лишилося попереднім – бути людиною, “квітувати”, себто жити, ділитися досвідом того, як гідно долати ситуації розпачу та страждання. Може, саме тому автор послідовно вичищає з віршів усі сліди конкретних ситуацій, які можуть надмірно прив’язати твір до життєвої колізії, що звузить й спримітивізує зміст. Навмисне не буду наводити приклади, бо рух поетичного тексту в цьому напрямі дуже добре розкрито в статті Василя Герасим’юка.

Наприкінці XX ст. ніби й сором драматизувати й гістерично кричати про трагедію людини, народу, людства... Все це у світовій літературі вже було. Залишилось одне – навчитись зі всім цим жити. Жити над прірвою, в повсякчасній готовності принести себе в жертву, марність якої добре усвідомлюєш.

...Сьогодні чимало представників українського поспільства й далі толочать стару пісню про жертовність, всіляко уникаючи її в своєму житті. Толочать, звісно, не над прірвою, а на зручному дивані чи кріслі. Не дивно, що таким літераторам мало хто вірить. Але жертви – і то жертви чисельні – давно принесені.

Відтак, коли ми читаємо Стуса в контексті його героїчної біографії, ми ніби повертаємось у достусівський культурний та естетичний простір, де не лише збагнути, а й відчитати його вірші неможливо. Адже акцентуючи героїку та протистояння, ми витісняємо на маргінеси свідомості ключову філософему його лірики – як зберегти себе, людину, в ситуації повної безнадії. Як не втратити довіру бодай до себе в середовищі тотальної байдужості, корупції та зради. Як, зрештою, стати і бути людиною всупереч всьому – знанню, обставинам, поневаженим викликам. Ми витісняємо з активного смислового простору всю його етичну програму, без якої читання Стусової спадщини втрачає сенс.

І, може, саме тому такими близькими до істини й водночас абсолютно непричетними до віршів та постаті Василя Стуса здаються слова Миколи Рябчука про те, що “деміфологізований молодими критиками Василь Стус має ще менше шансів стати популярним культурним героєм України, ніж його міфологізована народницька іпостась”[13]?

І хоча слова «молодих критиків» з часом затерлися, проте «народницька» іпостась Василя Стуса таки звела його в ранг «культурного героя», який залишається і непрочитаним, і незрозумілим.

Натомість його чин гідності в нелюдських умовах виявився настільки важливим і значним, що для багатьох цього виявилося більш ніж достатньо, аби цікавитися ще чимось. Або, навпаки, «прочитавши» Стуса як дивака, що «носиться зі своєю національною гідністю», хтось вирішив не дошукуватись ще й інших дивацтв, які йдуть урозріз із філософією часу, життєвою прагматикою тощо.

Може й це – доля.

Посмертна д о л я Василя Стуса, що з якихось незбагненних причин видовжилась у часі й донині є лакмусовим папірцем справжності, вкотре доводячи, що народитися – не значить бути людиною. Людиною треба стати.

Свого часу та ж незбагненна Доля — у якій поєднано інстинкт самозбереження й прагнення самоспалення, провидіння й віра, будень і свято — примусила Стусових батьків відразу після народження малого Василька перебратися з голодної й безперспективної Рахнівки до робітничого Сталіно (сучасний Донецьк), а самого Василя погнала звідти до Києва, міста, яке неодноразово виштовхувало його з себе як чужорідне тіло, аби вже по смерті вшанувати як героя. Доля випробовувала поета щораз новими шляхами та випробуваннями, але він, угадуючи її веління, знаходив у собі сили й готовність гордо приймати виклик. Так творилася містерія життя Василя Стуса, за внутрішньою логікою якої йому належало, попри все, максимально “тратити” себе. Постійна готовність за всіх обставин щільно наповнювати життєву мить, дозволяє сьогодні говорити про феномен Василя Стуса – людини, поета, чоловіка, батька, сина, знаного і незнаного, доброго і...

В історію новітньої української літератури Василь Стус ввійшов, фактично ввірвався в супроводі таких же як і він зеків, тіла яких вдалося вирвати з таборів лише після смерті – Юрія Литвина та Олекси Тихого[14]. Імена будь-кого з цієї трійці мало говорили людям, які в прозоро-морозяний день 19 листопада 1989 р. вийшли на центральні вулиці Києва, аби провести в останню путь не лише тих, кого вдалося повернути на Україну, а й, символічно, власних родичів, рідних і друзів. Люди вийшли віддати шану, але, ще більше, перебороти страх. Страх перед системою, яка паралізовувала волю й примушувала та вчила думати одне, а говорити інше. Тоді це здавалось таким простим…

Вже напередодні, 18 листопада 1989 р., коли літак з тілами В.Стуса, Ю.Литвина та О.Тихого прибув до Києва, під нічним небом сяли прапори – майбутні державні блакитно-жовті й чорно-червоні. Дивним було те, що того вечора, тієї ночі, вперше за багато-багато років ці прапори ніхто не виривав із рук, не забирав до міліції, не…

І ніби вгадавши острах влади перед цим відкритим поривом людей, провести в останню путь поета вийшло майже 100 000 осіб. Не всі пішли на цвинтар, розсіявшись вздовж доріг, на Софіївському майдані, біля пам’ятника Тарасові Шевченку, до якого підносили домовини, щоб символічно схилити їх перед беззаперечним національним авторитетом.

Ця хода й це перепоховання не лише відкрило перед Стусом дорогу в український літературний канон, чого надсило прагнули не допустити партійні функціонери та окремі літературознавці, але й відчутно змінили місто: вчорашній ситий і вдоволений міщанський Київ навіть стримував вмотивоване роздратування від перекритих вулиць, незвичних транспортних пробок, незбагнених людей, в яких можна було легко впізнати вчорашніх лояльних мешканців.

Отож, нічого дивуватись, що 19 листопада 1989 року ім’я Василя Стуса стало входити у свідомість українців саме в ореолі борця-мученика, невинно убієнного за правду та права українського народу.

* * *

Василь Стус народився в неспокійний і несвятковий Святвечір у хаті, що притулилася обабіч стрімкого, притрушеного снігом провулочка, що цілком органічно вписується у надто подібний на Моринці[15] рельєф степу. Він був четвертою дитиною в родині, яку фатальні зміни гнали світ заочі з рідної Вінниччини. Батько зі старшою сестрою Палажкою вже перебрались до Сталіно. Мама зі старшим братом Іваном поїхали за ними через півтора роки після народження Василя, полишивши його з на рік старшою сестрою Марусею на бабуню.

Першу усвідомлену, із огляду на вік, майже містичну згадку про дитинство Василь Стус датує 1938 роком, часом, коли йому ще не було й рочку. Саме тому тут надто важко відокремити образки диточої пам’яти від містичної уяви чи пізніших дещо агіографічних схем, де емотивні відчуття дитини невіддільні від спогадів матері та вражень від пізніших відвідин Рахнівки. “Пам’ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока...[16] я мокрий, певне, ревів — і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами — мну їх у долоньках. Пам’ятаю, як ходив до ясел у Рахнівці (ще мама жила в селі) — і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх — усіх. Пам’ятаю, як мене був налякав чужий собака — знахарка “виливала переляк”, водячи білим яйцем довкола голівки моєї, і приказуючи: собака-собака-собака, кінь-кінь-кінь, вівця-вівця-вівця. Допомогло, хоч у дитинстві я трохи заїкався — навіть у школі...

Над моєю колискою мама співала колискової... Сину мій, сину, не клени батька, а пом’яни. Мене ж прокляту, я твоя мати,— мене клени.

Коли мама пізніше наспівувала ці тужні слова, мої очі закипали сльозою. Чому “не клени батька”? Чому мати проклята? Збагнути не міг. А сльози бігли з очей — і я ховав їх, бо встидався сліз. І ще:

Ой, люлі-люлі, моя дитино, вдень і вночі, іди ти, сину, на Україну, нас кленучи.

І — так само сумно: хіба я не на Україні? Куди ж мені до неї йти? Чому “нас кленучи” (мама вимовляла “насклінучі”, я — геть малий — ділив так: на склін учі — і не розумів; потім зрозумів, що це “нас кленучи”)”[17].

Емоційна “педагогіка” мами змалечку поставила перед Василем низку запитань, пошуки відповідей на які йому довелося шукати все життя.

З одного боку — “вкраїнська вкраїна”, із якої твоїх батьків вигнала людська заздрість, з іншого — жорстокий різнонаціональний і різношерстний конгломерат Донбасу, де тебе хоча й висміюють, як білу ворону, але дають можливість жити по-своєму. І — мамині сльози, яких Василько боявся ще від дитинства, бо ніяк не міг втямити їх природи: чому — сльози, адже живемо, як усі, тобто як ті, хто зліпив свою халупу в Сталінському робітничо-шахтарському селищі, що лежить поміж балок і териконів, позад залізничного вокзалу. А болила Їлині Яківні, схоже, подільська земля, з втратою якої вона так і не змирилася. І так болила, що навіть на схилку літ вона не могла вибачити родичці-комнезамці[18] той мішечок борошна, який за її доносом було відібрано в спухлих дітей, чиї батьки запізно подали заяви на вступ до колгоспу.

1940-го, коли Семен Стус сяк-так обжився в Сталіно[19], а найстарша сестра Палажка вже ходила до 8-го класу, до чоловіка приїхала Їлина з сином Іваном[20], дещо старшим за двох меншеньких, що ще на рік лишилися в Рахнівці.

Малий Василь часто “проказував за нею (бабунею – прим. автора) “Отче наш, іже єси на небеси”[21], чи то несвідомо прагнучи заспокоїти часто заплакану бабусю, чи то сподіваючись у такий спосіб збагнути той загадковий дорослий світ, який не вміє радіти сонцю, щастю “талапатися в ставку” чи посміхатися новому дню.

Напередодні Великодніх свят 1941-го Семен поїхав через пів-України по дітей, які вже забули, як виглядає їхній батько. Їлина Яківна ж, навіть попри смертельну хворобу дочки, що захворіла на менінгіт, “пішла на роботу в ноч. Приходжу звідти та йду до тої бідної дєвочки, що лежить в больниці. То там день работаю, а ніч сиджу коло дитини. Це пішла я, а завтра Паска. Пішла я на роботу, а приходжу з роботи, а він вже з цими дітьми вдома. Приїхав, привіз. Та й каже: “Набрався я з ними”... Вони його не признають. Я тільки, каже, привів їх сюда — знов тікають.

Я йому і кажу, що така і така штука, що дитина, дочка, в больниці і без пам’яті. Пішов, відправив її в другу больницю, і вона там Богу душу віддала, на другий день Паски вже...” [22].

Пам’ять Василя Стуса свідомо чи несвідомо затирає ці факти, які не потрапили у лист до сина. Він просто не міг, не мав права писати, що не пізнав батька, бо це б кинуло тінь на його зв’язки з родом! Натомість запам’ятався запах: “Пам’ятаю, як мене 1941р. тато віз на Донбас — разом із Марусею. Досі пам’ятаю, як пахло в вагоні”[23].

Після переїзду в Сталіне родина мешкала в гуртожитку “сто сьомого” заводу, в окремій комірчині, де сяк-так містилася в маленькій кімнатці. Служби, кухня — спільні для цілого поверху. Можливо, саме звідти це протиставлення традиційного й індустріального, “перспективного” світів, зображені поетом через таку сценку з пам’яті: “Пам’ятаю, як сміялися жінки донецького бараку, що я хвалився, ходячи в довгій сорочечці: “цю сорочечку мені бабуня пошила, з кишенькою” — казав я, а їм було чогось відрадно”[24].

Раннє дитинство Василя Стуса припало на роки війни, про що поет згадує побіжно й доволі нейтрально: “Пам’ятаю початок війни, як відступали наші. Сусід-татарин зарізав лошака — гарного, молоденького — на моїх очах перерізав горло. Я плакав — так було шкода. А вже як він, сусід, хотів мене нагодувати м’ясом тим (смерділо на ввесь коридор!) — я ревма ревів, аби не присилував до такого гріха: їсти гарного лошака.

Пам’ятаю кролів, що їх ми тримали в час війни. Чомусь поздихали — ще сліпі. Трупики лежали в болоті — ой, як мені було сумно! Тоді я не хотів жити — так було гірко й скрушно — за кролями!”[25].

В часи Другої світової Семена Стуса до війська не взяли за віком, а годувальник у родині — таки значна полегкість. Було непросто. Однак ― не гірше за інших. Судячи зі спогадів, найбільшою бідою в часи війни стала втрата могили сестри Палажки: “Ми боялись іти на кладбище, — згадувала мати В.Стуса, — бо два хлопці ішли з кладбища, німці їх вбили. Не маєш права ходити. І так ми не ходили, і так ми не знаєм до сіх пор, де вона похована. Замісили там, затовкли”[26]. Коли закінчилася війна, на місці колишніх поховань була лише столочена земля, де годі було відшукати слідів могилок.

Упродовж 1942-43 років, задля того аби вижити, батькам Василя довелося зміняти на харчі все, що мали. “Міняти ходили тато з старшим сином Ванєчкою”[27]. Наприкінці окупації родина остаточно опинилася в злиднях.

Не було полегкості й після визволення. Ставлення до “осіб, які перебували на окупованій території”, в Радянському Союзі було доволі жорстке.

А тут, у 1944-му, нова біда: загинув брат Іван.

“Пам’ятаю, як 1944 р., — писав В.Стус, — ми садили кукурудзу на полі, викопуючи полин по цілині. Я накидав зерня в ямки, а мама (бабуся Їлинка) і брат Їван копали…

Пам’ятаю, як поранило брата Ївана. Як він лежав — з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щічкою. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його. “Це на мене зорі з неба посипались — промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло серце їй), розбудила його і прикладала ніжку, наче б ніжка ще могла прирости. Більше він не приходив до пам’яті.

Я прийшов додому сам — де була Маруся. Ой, як я не хотів їй казати про біду! А коли ми видерлися з нею на вікно (може, виглядаючи батьків), я набрався сміливості й переповів їй, що сталося з Їваном. Плакали обоє, а через кілька годин Їван помер. Йому було 15 років... Пам’ятаю, як мене підвели на цвинтарі до тіла — востаннє поцілувати. А я бачив лише родимку на правій щічці його і не хотів, геть-геть не хотів — ні цілувати, ні прощатися — з Їваном і його родимкою”[28].

Восени 1944-го пішла до школи сестра Марія. Але коли старшим дітям Семен з Їлиною ще могли купувати книжки, справляти добрий одяг, аби “все було як у людей”, то Марії довелося іти в тому, що було. І єдине, чим напучував Семен свою дочку під час навчання, були слова: “Не будеш вчитися — підеш на залізну дорогу кайлувати[29].

Життя тривало. Не маючи бажання сидіти самому вдома — тато й мама на праці, а дитячі садочки відразу після війни були завеликою розкішшю, — малий Василь подався до школи за сестрою. Читати він умів: під час війни робити було нічого, розваг — жодних, от і довелося вивчити зі старшим братом Їваном, батьком та мамою грамоту, аби сяк-так бавити себе книжками, які вдавалося знаходити.

Вчителька сприйняла ситуацію спокійно, тим більше що найменший Василько доволі швидко став її кращим учнем. Допомогла цьому й добра пам’ять про брата Івана, який був одним із кращих учнів школи. І лише коли вдарили морози, вчителька почала турбуватися й вирішила переговорити з Їлиною Яківною: “Ми й не знали з дідом, що він в школу ходить... я кажу: “Васєчка, синок, ти сиди”. А в нас там набрали, як то ми, хохли, землі, засівали там кукурудзу, то, сьо. А я їду за тою кукурудзою, кажу: “Ти, синок, сиди коло хати, нікуди не йди”. А на другий день приходить Маруся зі школи й каже: “Мам, вчителька передала листок”... явиться, значить, туда. Вона жила, та вчителька, близько.

Я приходжу раненько, бо сама їду на город, а хлопця лишаю вдома малого. Ще нема йому шість год. Має бути на Рождєство... Я їй сказала, що Стуса Василя мама. “А чо він босий в школу ходе?”. А я кажу: “Я не знаю. Він в школу не ходе, йому шість год нема”. А він вже газету читає. Я кажу: “Я не знаю, чого він ходе в школу. Я всігда в роз’єзді, на городі, то туда, то сюда, а його оставляю за хазяїна. А чого він прийшов у школу, то я не знаю. Нащо ж ви його приймаєте?”.

А вона каже: “А ви знаєте, що я вам скажу, пускайте його в школу. Нехай іде”[30].

Василь - крайній справа у другому ряду згори.

Якою бідною не була родина, а таки пошили йому костюмчика й відвідини Василем російськомовної школи №150 набули легітимності.

За 1944—1946 роки Семенові з Їлиною таки вдалося поставити на виділеній для них земельній ділянці невеличку однокімнатну хатинку[31]. Там і оселилися вчотирьох. Аби збудуватися, Семену довелося взяти позику в 10 000 старих рублів. Матеріал на фундамент добували на численних руйновищах Донецька, і після виснажливої зміни, адже війна і відбудова тривали, Семен Дем’янович закладав фундамент майбутнього родинного дому, добудовувати який довелося вже після п’ятдесяти. Усі гроші, які він заробляв на праці, з’їдала позика й будівництво. Врешті його здоров’я не витримало. В 1946-му довелося Семенові їхати лікуватися до Монастирища. Коли Їлина Стус проводжала чоловіка в дорогу, то навіть написала листа своїй мамі: “Відправила Семена на курорт, але не знаю, повернеться він чи ні. Може, я відправила його назавжди”[32]. Але доля чи почуття обов’язку — збудовано ж лише кухню — допомогло вижити, повернутися й прожити довге життя.

Зима 1946-1947 років була найважчою у Василевому дитинстві: батька немає, мама ледь-ледь щось заробляє, і він сам-один[33] мусить миритися з цією дикою несправедливістю світу:

“Коли мені було 9 літ, ми будували хату[34]. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова[35]. То був мій 3-4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна.

Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи — рвав траву — чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко — жили мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта — латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому.

Пам’ятаю, як 1946-1947 рр. пас чужу корову — за це мене годували. Я знав, що мама голодна — і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти — і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота.

Пам’ятаю, як першого костюмчика мені мама пошила сама — десь у четвертому класі. І я дуже пишався ним — із чорного полотна”[36].

Бідність дозволила чіткіше самоідентифікуватися: коли не хочеш втратити власної гідности, не можна ні дарувати, ні забувати батьківське горе.

Попри всі прикрості, біда пов’язувалася лише з домом. Школа була іншим світом, який вабив і обіцяв широкі перспективи майбутнього. Просякнута ідеологією радянська освіта була сформована таким чином, що разом зі знаннями дитина поступово здобувала й уміння бачити світ під “правильним”, радянським, кутом зору. Тому нічого дивуватися, що наприкінці 1940-х Василько став щирим піонером, який “дуже вірив книжкам. Те, що в книжках, то він вважав, що все те правда... Він тоді дуже поважав Леніна, Сталіна. Він тоді як ручку підняв, каже: “За Леніна, за Сталіна!” Люди, що були на зльоті юних піонерів, кажуть: “Ето, навєрно, син какого-то райкомовца ілі обкомовца [37].

Пізніше Василь Стус соромитиметься навіть згадок про подібні миті свого дитинства, але поки саме віра в усе прочитане й опановане рятувала його від ерозії душі, не дозволяла зачерствіти, за читанням та відкриттям іншого світу допомагала забути про постійне відчуття голоду. Книжки стали його єдиною відрадою, бо лише в них добро завжди перемагало зло: “Пам’ятаю, що перші книжки, які я бачив, це історія давнього світу (кольорові карти, кольорові малюнки з життя єгиптян, греків, римлян). А першу книжку, яку я прочитав, це “Кленові листки” (так, здається, звалась) Василя Стефаника. Це я взяв у бібліотеці — першу в житті книжку[38]!

Пам’ятаю, як у 4 класі читав “Мать” М.Горького — і радів, який славний Павло Власов. Пам’ятаю, як тоді ж читав М.Островського “Как закалялась сталь” і “Рожденные бурей”. Остання пахла дуже нафталіном. Її дала мені дівчинка, з якою мене посадили за одну парту (кілька днів вона ревіла — пхинькала).

І десь тоді я вирішив; що й сам буду такий — як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів — тяжко вчитися, бо жити — тяжко. Мамі — тяжко. Татові — тяжко. То й мені має бути тяжко — аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити”[39].

Але, в полоні ідеологічних облуд майбутній поет перебував недовго. Реальність лікує. Особливо сільська реальність. У 1951 р. Василько відвідав рідну Рахнівку. Там було незле, але картинка залишилася лише така: “Пам’ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся — по стерні. За мною гнався об’їждчик — я втікав, але він — верхи на коні (безтарка з парокінню) — наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав (13-літній хлопчик!), що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали”[40].

Це був перший протест 13-літнього хлопця, який вплинув на все подальше життя. Протест, може, не стільки проти соціальних умов, скільки – несправедливості.

Проте дивним чином Стусові спонтанні протести часто співпадали з нагальною потребою захищати своє. В літі 1951 р. в житті семикласника Василя Стуса це трапилося вперше. 2 липня 1951 р. в газеті “Правда” було надруковано редакційну статтю під назвою “Проти ідеологічних викривлень у літературі”[41], в якій московські партійні ідеологи “громили” вірш В.Сосюри “Любіть Україну”. Цією статтею фактично розпочалася ідеологічна війна проти виявів національного в українській літературі, війна, що йшла не так на сторінках центральної, як республіканської преси.

Сутичка з об’їждчиком, утім, лише пришвидшила свідоме гартування характеру й виховання почуттів. Першопоштовхом була література: “Коли я прочитав “Мартіна Ідена” Джека Лондона (це десь у 5-6 класі) — світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все тяжким трУдом (трУдом, сину, наголос на “У”!), і все — солоним кривавим потом.

Пам’ятаю, як зробив першого приймача — сам! Дроту не вистачило — і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І той детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам’яталося надовго, як Б.Гмиря співав такої пісні:

Сбейте оковы, дайте мне волю — я научу вас свободу любить.

Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця — запам’яталася. Десь у 4—6 класі я майже весь “Кобзар” знав напам’ять”[42].

Василь Стус орієнтує сина на життєві зразки, які були пріоритетними й для нього, вчили жити, а не пливти за течією життєплину. Навіть у зрілому віці поета вабить героїко-романтична література, в якій самостверджуються сильні та цільні особистості, здатні кинути виклик добі. Все інше — літературщина, література для слабких, для таких “як всі”, для “безнебних”, для “ні риба — ні м’ясо”. В цьому Стусове світобачення перегукується з поглядами Івана Франка, який на початку минулого століття критикував “молодомузівців” не так за естетство, як за непроплачену попередниками розкіш витрачати себе на деталі, які не склались у цілісність.

“І вже я був у 8-9 класі. І вже мріяв про геологорозвідку, бо марив мандрами. Любив мандрувати, любив самоту, любив дивитися, як заходить сонце, як розказує ліс свою ветху казку, як грає сонце на воді, любив, сівши на козу (це з залізного грубого пруття такі санки... нестися річкою — проти вітру, проти снігу, проти темені, проти невіді[43]”.

Не буду далі переповідати лист до сина. Скажу про інше. Василь Стус свідомо вибудовує власне дитинство так, ніби має чітку мету, якій підпорядковане всі його дії. Свідомо чи ні – не так важливо, головне, що така побудова долі мала місце.

У передмові до збірки “Зимові дерева” Василь Стус так підвів підсумок свого шкільництва: “Шкільне навчання вадило. Одне — чужомовне, а друге — дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов”[44].

Можна сказати, що “гарне дитинство”, як схарактеризував його сам поет, виховало українця, який відчував свою причетність до цілого світу. І хоча в 1954-му він все ще залишався патріотом своєї країни, але вроджений вітальний дух і почуття справедливості допомогло Василеві здолати віковічну “прибитість” і страх перед світом, що міцно вкорінилися в душах українських селян після голоду 1933-го, репресій 1920—1930-х та воєнного лихоліття.

Люде мій! О кріпаки комуни! В майбуття втелющені цвяхи! Вам усім несуть дубові труни — тільки б до могили дожили! Кріпаки замучені, нужденні! Нація безпашпортна моя!..[45]

Срібна медаль, яку Василь Стус отримав за рік після смерті Сталіна, вабила обіцянкою відкритості всіх доріг, а тому 16-річний юнак майже без вагань зібрав речі та й майнув до Києва — столиці тієї справжньої України, за якою він тужив і якою марив. Сталіно полишалося без вагань, бо вже було усвідомлення власної інакшості й небажання “переплавитися” на донбасця. Відтак треба було торувати нові путі.

Проте пісні перемоги не пролунало. В 16 років на журналістику не приймають. Безапеляційна відмова, яку треба було з гідністю пережити.

Повернувшись до Сталіно Василь Стус подав документи на українське відділення Сталінського педагогічного інституту.

Срібна медаль, видана йому після школи, звільнила від складання іспитів, а тому все літо поет пропрацював на залізниці, заробляючи гроші на костюм і радіолу “Україна”[46], що до початку 1990-х стояла в батьківській хаті.

Наприкінці першого курсу — навесні 1955-го — студентам було оголошено, що інститутський чотирирічний курс навчання замінено університетським, розрахованим на п’ять років і, окрім диплома філолога, студенти отримають ще й історичну освіту. Доля дарувала Стусові нагоду замість інститутської освіти здобути сяку-таку університетську. Важче було з навчанням, адже змінився не лише статус вузу, а й факультет: філологічний трансформувався в історико-філологічний. А що викладачі мали не надто багато часу для трансформації програм, то просто “зліпили докупи повні чотирирічні курси історії і філології”[47], і студентам за п’ять років довелося опановувати повні курси педагогічного вузу як із філології, так і з історії. Проте якщо більшість досить важко витримувала такі перевантаження, то Василь лише радів із такого розширення.

Наймолодший у групі, Василь доволі швидко завоював авторитет поміж студентів і невдовзі зрозумів, що рівень викладачів не надто відповідає його вимогам. Але що нарікати, треба брати бодай досяжне. Щоранку Василь “найпершим з’являвся в аудиторії №38, сідав за першу парту і відкривав якийсь підручник. У нього в портфелі завжди було що читати: Кант, Ніцше, Монтень, Фейєрбах...

Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку <...> читав Гайне в оригіналі... І на лекціях з німецької мови перекладав текст без словника, читав “з листа”. Але відповідав тільки української мовою. Викладач Семерніна прохала Кіру Борисковську перекладати їй російською мовою Васін переклад...

Ніколи не козиряв своїми знаннями, не принижував нас, хоча ми порівняно з ним багато чого не знали. І з викладачами завжди був дуже чемний, поважав їх, навіть коли сам знав більше. Так було зі старослов’янською мовою, мовознавством, порівняльною граматикою: “Я десь читав про це, можливо, сам не розібрався...”[48], — говорив він викладачам, які мало турбувалися тим, аби стежити за різними новинками зі своєї галузі, добре знаючи, що про головне — зміни ідеологічних вітрів — їм буде повідомлено на партзборах.

Поет багато часу проводить у бібліотеці, наполегливо штудіює літературу. І хоча курйози на кшталт незнання кимось із викладачів української мови вже тоді гнітюче впливали на нього, однак він навчився абстрагуватися від неминучого.

Побачивши наполегливість і працездатність студента, Василеві почали давати книги з власних книгозбірень окремі викладачі — знайомий ще зі шкільних часів К.Тесленко[49] та викладач зарубіжної літератури Т.Духовний. Завдяки цим людям впродовж 1954—1956 років Стус мав можливість знайомитися з ранніми творами Павла Тичини й Максима Рильського, творчістю заборонених тоді Михайля Семенка та Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки та Михайла Драй-Хмари. Надзвичайно важливим для усвідомлення реальної картини української літератури, в якій Василь уже тоді готувався працювати, було знайомство з прозою Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Володимира Винниченка, драмами Миколи Куліша[50]. Усього цього майбутній поет майже напевно був би позбавлений у Києві, де постійні нагінки “за український націоналізм” виховали у викладачів острах перед студентами, у Донецьку ж така можливість була, і Стус максимально нею користався.

Порівняно менша пильність радянських каральних органів до студентів-україністів, які навчалися в цьому зрусифікованому краї, позитивно позначалася на їх становленні. Атмосфера страху, спричиненого тиском КДБ, хоча й існувала, але була значно слабшою за ту, яку відчували студенти Києва чи Львова. Залишався більший простір “дозволеного”, що активізувало спілкування. І хоча в колі одногрупників Стусу й доводилося стежити за тим, аби не бовкнути чогось зайвого, бо сумнівів у тому, що хтось із групи є інформатором, не було, проте за п’ять років така “присутність” не мала для юнака фатальних наслідків.

1954-го, коли Василь Стус лише вступив до педінституту, там, за висловом його інститутського, а згодом — і київського приятеля Олега Орача, “ще витав дух Івана Дзюби”, який випустився з цього вузу дещо раніше. Одночасно зі Стусом у Сталінському педі навчалися такі відомі в українській літературі постаті, як Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазаренко, Василь Захарченко, дещо пізніше там упродовж року вчився й Василь Голобородько, якому, щоправда, отримати диплом не пощастило.

Стус цінував своє перше інтелектуальне товариство, часто запрошував друзів додому, “майже щодня після лекцій та семінарських занять заходив... у гуртожиток”[51]. Потреба в такому літературному й національному товаристві в нього була настільки значною, що він навіть заздрив друзям, які жили в гуртожитку й багато спілкувалися між собою.

Найближчими до нього за студентських років були Іван Принцевський та Микола Раєцький, чиї долі доволі характерні для цього покоління.

Миколу Раєцького було виключено з інституту на четвертому курсі за звинуваченням у національно-патріотичному впливі на студенство. Перед цим його викликали в Донецький обком КПРС, на розмови з представниками КДБ; очевидно, були й пропозиції давати свідчення на друзів. Він відмовився, не ламав комедію каяття після якогось необережного вислову, а тому був змушений забрати документи. Зрештою, йому ще пощастило, що по смерті Сталіна ГУЛАГ звільнювали, а не наповнювали. За кілька років він навіть здобув вищу освіту в Луцькому педінституті й усе життя працював на Вінниччині, нишком бавлячись перекладами. Подейкують, що переклади ті були непоганого рівня, але після його смерті наприкінці 1980-х про архіви Раєцького подбати, здається, було нікому[52].

Трагічно склалася й доля іншого Василевого приятеля — Івана Принцевського, якого викладачі вважали чи не найталановитішим учнем Сталінського вишу. Іван був сином репресованого в тридцяті роки, а відтак йому доводилося для відмінного навчання докладати надзусилля. Як згадує Олег Орач, Принцевський і Стус “писали реферати, на які сходилися з інших груп. Коли про “Мойсея” Франка Стус написав реферат, то прийшли люди з фізмату ”[53].

На відміну від виключеного приятеля, Стусу та Принцевському закінчити інститут таки вдалося, а от далі...

“Іван Принцевський став врешті кандидатом наук у Донецьку... викладачем університету, який утворився на базі Донецького педінституту. Він був такий манірно-делікатний і наражався на наші [студентські] усмішки... Між собою ми його називали “кісейною баришнею”. В нього така манера триматись була. Він надзвичайно лагідний був... коли ж його цькуванням довели до того, що він уже далі не міг, прийшов додому на свою квартиру, а був одружений, донька маленька, став навколішки біля ліжка, якогось зашморга припасував до билець і вдавився... Кажуть, що він залишив записку доні, що, доню, я винен тільки перед тобою”[54].

1956-й рік виявився знаковим і переламним як для суспільно-політичної ситуації в СРСР, так і для хребтів юнаків і дівчат, які повірили в незворотність суспільних змін. Та й чи могло бути інакше, якщо переважна більшість радянських людей пережила справжній шок, коли одного осіннього дня їм зачитали лист, у якому розвінчувався культ особи Йосипа Сталіна. Часто це робилося саме тими, хто найбільше сприяв плеканню культу.

Так відбувалося й у Сталінському педінституті. “Чимось дуже схвильовані, викладачі повідомили, що відбудуться якісь важливі збори. Очманілі після восьми годин слухання лекцій, голодні й злі, проклинаючи ті збори”[55], студенти поволі сходилися до актової зали. Проте “після оголошення секретарем партбюро порядку денного [ті ж студенти] забули про все на світі... Зачитували постанову ЦК “Про подолання культу особи Сталіна”[56].

Що сталося?

Як це трапилося?

Адже більшість ще добре пам’ятала “березневі дні 1953 року[57]. Як на траурних мітинґах люди щиро, відверто плакали, запитуючи один одного: що-то воно буде тепер? Немає вождя народів!..”[58]

І хоча чимало людей пережила тими днями апокаліпсичний жах від факту смерті божка й керманича, але за три роки після смерті Сталіна витворена ним система безжально зжерла свого творця, який необачно відійшов у вічність. І слуги цієї системи, люди-гвинтики, функціонально-механістичні ролі яких у державному механізмі стали суттю їхнього життя, за кілька років більшою чи меншою мірою виявилися психологічно готовими виступити з розвінчанням колишнього божества, аби лишень не виявитися непотребом для державного механізму, витвореного залізною сталінською волею.

На тих зборах 1956-го Стуса найбільше сприкрила саме відсутність вірності й відданості служак, які швидко зреклися колишнього бога.

КРИТИКАМ СТАЛІНА

Так, Сталін був тиран. Але шкодую — чом він не знищив вас, своїх співців? Отих, котрі тягнули алілуя вождеві у кривавому вінці. Чом ви тоді у гріб не відійшли, Ви, що колись його лизали стопи, ви б трохи збереглися од хули, бо чесність є і в вірності холопів. Чи вам не сором проклинать вождя? Чи вам не сором зраджувати двічі? Не соромно дивитись людям в вічі, і знов хвалить, і знов потиху ждать? Щодень я чую ваш спізнілий крик, і сам кричу, шаліючи од злості: “Вернися, Сталін, завітай хоч в гості, і вирви з горла чорний їх язик[59].

Важко обійти увагою цей твір, бо в ньому вперше виразно засвідчено етичну базу поета, якої він вже не зречеться.

На останньому курсі інституту Василь Стус готує свою першу справжню добірку віршів і через Тимофія Духовного передає її до редакції “Літературної газети”[60]. Передмову до неї написав майже міфічний Андрій Малишко.

Добірку з трьох віршів була надруковано в провідній літературній газеті радянської України тоді, коли Стус носив погони, вибуваючи обов’язкову військову повинність. Але саме ця публікація стала головним підсумком інститутської доби.

Взимку 1959-го почалася військова служба.

Спершу на Полтавщині, а після того, як на початку 1960-х урядом М.Хрущова було прийнято рішення про скорочення Збройних сил СРСР на один мільйон двісті тисяч, – на Уралі. Деінде таке рішення уряду означало б масову демобілізацію, але в СРСР про це не йшлося. “Скоротити – означало заховати”. Так солдат став будівельником, який мусив дослужувати далеко від дому:

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік. І я солдат, що після всіх скорочень попав сюди — докантувати строку, одержав за зразкове воєнробство (були солдатські жарти — в о є н р а б) увільнення. Напевне, цілий рік проживши між боліт, ялин, казарм, до міста не показуючи носа, я звикнув пити був (замість горілки — трійний одеколон). Онучі прати хоч раз на місяць. Згадувать дівчат,

що буцім-то в житті одним і снили, аби мені віддати свій вінок. Пускати в діло свій солдатський пасок, розповідать солоні анекдоти, навчився сачкувати так майстерно, немов солдат, що добуває строк...

На згадку про службу на Уралі залишився у Василя Стуса ще один спогад. Під час термінового розвантаження машини він втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього про гітару – одне з найбільших захоплень – довелося забути.

Восени 1961 р. поет повернувся до Донецька.

Сутужна фінансова ситуація не дала можливості відпочити, й довелося відразу братися за працю: вже з грудня 1961-го він починає викладати українську мову та літературу в середній школі №23 м. Горлівки[61].

Щоб викладати українську мову в тогочасній Горлівці, треба було мати неабиякий характер. Живої мови діти майже не чули, бо навіть батьки-переселенці з інших регіонів України переважно її соромились, прагнучи чимшвидше перейти на “перспективну” мову. От і множились заяви з проханнями-вимогами звільнити дітей від вивчення “укр. мови та літ-ри”. Що за цих умов робити вчителю, який не встиг втратити почуття власної гідності та надбати належної байдужості до всього, що не стосується кар’єри й вигоди? Молодий учитель Василь Стус, нехтуючи програмою, читав школярам власні вірші та розповідав цікаві епізоди з української історії, щоби бодай так підтримувати в учнів інтерес до предмету. Надокучали зошити, які — хочеш не хочеш — мусиш перевіряти.

Попервах ця рутина не надто дошкуляла. Допавшись до книжок, до свіжого вітру змін, які вривалися в життя разом зі, здавалося, незворотними демократичними перетвореннями країни, поет забивався у комірчину власного світу, розкошуючи поруч із тими, чия творчість була йому справді цікавою.

Підсумовуючи цей період, поет скаже: “Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього”[62].

Тоді ж була й перша велика любов, що закінчилася з переїздом до Києва, але відбилась в яскравій чуттєвій ліриці початку шістдесятих.

Десь у цей час поету роблять пропозицію вступити до лав КПРС, зваблюючи посадою директора школи. Проте мрії про аспірантуру й літературну кар’єру не полишають.

Вагання урвав випадок... або – Доля, як це постійно траплялося в Стусовому житті.

Наприкінці 1962-го до Горлівки прибула група випускників Львівського університету. Молоді випускники-романтики сподівалися “будити національний дух” російськомовного Донбасу. Поміж них був і викладач української мови та літератури Василь Шиманський, що отримав направлення до тієї ж російськомовної школи, у якій працював Василь Стус.

Знайомство вийшло приємним, і за якийсь час молоді викладачі почали разом обідати, спілкуватися вечорами.

8 грудня, відбувши уроки, Василі подалися до місцевої робітничої їдальні. Того дня на шахті, що знаходилася поруч зі школою, саме виплачували аванс. А кожен аванс у шахтарському містечку означав добру пиятику.

Про щось перемовляючись, Шиманський і Стус стали до черги, що самопливом привела їх до бійниці-віконечка, де замовляли страви. Василь Шиманський, який стояв першим, попросив:

— Дайте мені, будь-ласка, на перше ― борщ, на друге — шніцель із картопляним пюре та компот.

Літературна українська, посилена західним акцентом, роздратувала підігрітого спиртним шахтаря. Додавала хоробрості й належність до великого гурту, від якого всією їдальнею розходилися горілчані випари.

— Ти шо, падло, по-нашему гаваріть нє умєєшь? Шо ти лєпєшь: “дайте на пєршє”, “дайтє на другє”… Ти шо, сука, по-чєловєчєскі ґаваріть не умєєшь? — розпалювався він, відчуваючи мовчазну підтримку з боку товаришів.

Жінка, яка подавала страви, спробувала звичним для шахтарського вуха суржиком розрядити ситуацію:

— Как вам нє встидно. Ето же учітєля нашей школи!

Але саморозпалювання сягнуло межі, а під’южування друзів провокувало до ще більшої нахабності:

— А мнє плєвать, шо ані учітєля. Нє убілі етіх бандєровцев в сорок пятом, так сєйчас добйом.

Подальше розгортання ситуації Василь Шиманський запам’ятав так:

“Василь Стус розвертається (я не встиг поставити підніс з обідом) хапає того плюгавця і піднімає вверх (я казав, що Стус ніколи не кричав, він і зараз не крикнув), а лише з гнівом вимовив голосно:

— Замовчи негіднику, бо вишвирнемо тебе геть із їдальні!

Підбігли з черги більш помірковані шахтарі, втихомирили розпочату бійку, і ми пішли їсти свій обід”[63].

Банальна ситуація, із котрою україномовним чоловікам Донецька, Харкова, Горлівки та багатьох інших міст східної України не раз доводилося зіштовхуватися, коли вони не розмінювали себе на зчовганий суржик чи російську. Саме це й викликало роздратування, адже “українська” — правильна й навіть дещо спрощена, бо вишукану справді можуть не зрозуміти, — була знаком неподібності, підкресленим протиставленням себе загальній масі, основним правилом якої було “не виділятися”.

Цього разу Василя Стуса ситуація дойняла по-справжньому. Сповнений люті, роздратування й безсилості що-будь змінити, він розрізав простір своєї невеличкої кімнати, безнадійно намагаючись віднайти спокій:

Ти що казав? Зараза — що казав? Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла. Ти обіцяв — навіки зав’язав Біль-білий день, що й світу вже не видко? Ти що казав? Що в зашморг затягнеш Мене, моїх дітей, мою дружину, Всіх націоналістів з України, Фашист червоний, землю забереш І на платформи — в болота сибірські, Людські кістки — на добриво візьмеш? Ти що казав — ти в тишу закуєш Оцей кортеж оскаженілих тигрів? Я ворог — так. На полум’ї тортур Мене огнем осяло зненавиди. Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш, Я — ворог твій — тобі мурую мур Імперії. Стараюсь до пропасниці, Закручений, як равлик, в ревматизм, Точу пісок, вишукую, як трясці, Для тебе золота. На твій не комунізм[64].

Горлівка. Перший і поки єдиний музей Василя Стуса, що був відкритий Олегом Федоровим на базі заводу "Еластомер" і працював впродовж 2002-2013 рр.

Виливши найгостріші негації на папір, Василь сяк-так спромігся опанувати себе: вірші й цього разу допомогли звільнитися від надміру дражливих емоцій, ввібравши відчай і принижену національну гордість, яка спопеляла. Звільнившись від ситуативної конкретики ситуації, поет пізніше так і не повернувся до цього тексту, аж поки 1972-го його не розкопали в чернетках люди з КДБ. Проте спокою поет не знаходив. Надто багато більших і менших конфліктів уже накопичилося, надто все це боліло, надто прикро було бачити, як зі всім цим миряться вчорашні друзі, примушені приладжувати себе під диктат агресивного люмпена, що дедалі більше відчував вседозволеність, особливо ― щодо української мови та культури.

Цього разу Василя що називається понесло. І він не заспокоївся, поки не відіслав листа Андрієві Малишку:

“Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь-ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий у рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні...

Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?

Коли хвиля русифікації — це об’єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові? Чому б тоді не “перекваліфікуватись”, щоб не пхати палиць у колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і “громадяни”[65], і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження... Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже... нас — за 40 мільйонів...

Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись”[66].

Інцидент остаточно вирішив ситуацію: замість директорства й кар’єри Стус обрав прорив у київську невідомість.

1 листопада 1963-го року[67] став днем Стусової перемоги. Його було зараховано до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т.Г.Шевченка.

Почався новий етап життя.

Нові знайомства вселяли оптимізм і давали надію на більш інтелектуальне коло взаємин, чого так не вистачало в Донецьку.

З аспірантського оточення Василь Стус зблизився з Леонідом Селезненком. В Інституті літератури – з Іваном Світличним та Михайлиною Коцюбинською.

Світличний став у Києві для поета тією людиною, яка остаточно допомогла сформуватися Стусу-поету і Стусу-громадянину.

Міцна дружба Василя Стуса з Іваном Світличним, що почалася відразу після знайомства в грудні 1963-го, сприяла знайомству з колом шістдесятників та зближенням з Клубом творчої молоді. Не встигнувши навіть як слід роззнайомитися з опозиційним, хоча й російськомовним, середовищем гуртожитку, Василь потрапляє до кола творчої української інтелігенції, яка жила тими ж болями й надіями, що й він. Єдина зустріч зі смертельно хворим Симоненком, що радше відштовхнула від нього Василя Стуса, в той же час стала до певної міри знаковою, адже попри етичні застереження юнак із римським профілем не міг не відчути “в київській атмосфері високу громадянську напругу Симоненкового заповітного слова[68]. Це було саме те, чого Василеві так бракувало в Донецьку й задля чого він їхав до Києва.

Відчуття небезпеки й імовірна можливість арештів навіть імпонувала, бо примушувала тримати себе в тонусі. Добірне ж товариство, поміж якого досить швидко він став своїм, не лише сприяли остаточному закінченню внутрішнього визрівання, але й були неабияким стимулом подальшого росту.

Тоді ж прийшла справжня велика любов. Василь зустрів Валентину Попелюх, яка стала дружиною та берегинею поетового життя й творчості[69].

Доля зіткнула їх у Київському метро в 1964-му, саме в той час, коли поет здав до видавництва “Молодь” свою першу, так і невидану, збірку “Круговерть”, а атмосфера довкола Клубу творчої молоді та Івана Світличного вкрай напружилась.

Наприкінці літа 1965-го Україною прокотилася хвиля арештів. Поміж заарештованих був і Іван Олексійович Світличний. Василь Стус не знав про ці події, адже повернувся до Києва лише 3 вересня й мусив владнати аспірантські справи.

4 вересня 1965 р. у кінотеатрі “Україна” відбувся громадський перегляд фільму С.Параджанова “Тіні забутих предків”. Напередодні перегляду фільму поет довідався, що заарештовано Івана Світличного.

Іван Гель, Василь Стус, Іван Світличний.

Із зали це виглядало інакше:

Встало, — за версією Романа Корогодського, — найбільше три-чотири десятки. Думаю, що навіть і чотирьох не було... але я хочу розповісти про Стуса, який він був. Він був страшний. В нього був такий стрес, він був блідий і весь такий, ніби його судоми зводили. Я запам’ятав, як він кричав, що це ваша байдужість призведе до того, що буде те, що вже було, — тридцять сьомий рік[71].

Цей виступ значною мірою визначив Стусову долю.

Вже 7 вересня 1965 р. Василя Стуса викликали до кабінету заступника директора Інституту літератури Сергія Зубкова.

Що саме говорилося за закритими дверима невідомо, але переказують, що закінчувалася розмова криком. Коли Василь Стус вийшов із кабінету, від нервової напруги в нього тремтіло все тіло. Коли ж у дверях з’явилося розчервоніле й перекошене від ненависті обличчя Зубкова, стало зрозуміло: Стусові в Інституті більше не вчитися.

За кілька годин Стус передав дирекції свої пояснення:

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

В суботу, 4 вересня, під час виступу автора фільму Тіні забутих предків та його учасників і потім, після виступу І.Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив так само. Мене обурило брутальне поводження з І.Дзюбою, факт арештів і та атмосфера приховування цього факту, яка найточніше виявилася під час зустрічі з акторсько-авторською групою фільму. Були шалені вигуки: Це провокація, Це брехня, Тут не місце... і т.д. І тоді я не зміг стерпіти.

Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж — щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб можна було не реаґувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматися. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином. Злочином проти тих високих ідеалів комунізму, на яких я виховався.

Факт негарного приглушування виступу обурив так само! Коли заарештовані винні, то чому це приховувати? Як можна говорити, що арештів нема? Як можна миритися з таким станом, коли в навколишніх умовах є ряд таких симптомів, що суперечать правді ленінізму, правді високого громадянського обов’язку і права радянської людини?

Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати.. Я виступив, бо відчув… що в країні виявилися сили, які можуть і далі займатися нечесною, по суті антиленінською роботою. Я вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціалістичний лад, нашу радянську демократію…

До цього зобов’язує пам’ять про мільйони людей, які боролися за справді соціалістичний, справді найбільш демократичний суспільний лад, пам’ять про людей, що офірували своє життя для високого вогню Революції, для щасливого майбуття нащадків.

Але загуділа сирена, глушачи мій голос. Це страшне. Я намагався говорити про обов’язок кожної радянської людини боротися і захищати демократію, соціалізм, справжнє революційне ленінське вчення. А сирена гуділа. Сирена не давала говорити, затуляла рота.

В.Стус 7.9.1965 р.[72]

Івана Світличного таки випустили.

Проте життя віднині розверталося ніби в задзеркаллі. Офіційна література вже не помічала неофіційну, представники якої кілька місяців ще могли почуватися відносно спокійно. Настав час нетривалої тиші, під час якої Стус займався переважно літературознавчою та перекладною працею, закінчив збірку “Зимові дерева”, мав надії вирватися до Москви на сценарні курси.

Утім, тиша ставала дедалі загрозливішою й була вагітна бурею та нагінками. Потрібен був лише привід.

Наприкінці неспокійного літа 1970-го, відбувши п’ять років у Мордовському таборі №385, повертався до України художник Панас Заливаха. Єдиною провиною цього талановитого вихідця зі Слобожанського краю була любов до малярства й України. Втім, було ще загострене почуття власної гідності, яке не дозволяло принижуватися до покаянь, розкаянь чи доносів на друзів.

За це він відбув п’ять років.

Коли зеківська зачіска Заливахи з’явилася на пероні Київського вокзалу, її володар неабияк здивувався. Йому, як справжньому герою, Іван Світличний та Алла Горська організували зустріч, яку не забудеш навіть на схилку віку. Зрештою, Панас і був звитяжцем, який витримав тиск несправедливого ув’язнення без скигління та плачів.

Він повертався в Україну через Москву, а “в Києві — урочиста вечеря в Наталці[73] з добірним товариством[74].

Панас Заливаха.

Товариство справді зібралось неабияке. В одній половині зали — коло Світличного-Стуса-Горської, в іншій — їхні “топтуни”[75] і представники КДБ в цивільному.

Утім, на останніх зважали мало. Пили вино та горілку. Гомоніли. Майже до світанку співали й танцювали, бо головну — моральну — перемогу одним із них було здобуто: його не зламали.

І хоча Панас Заливаха повернувся в Україну майже не маючи надії, що якось вдасться зачепитися бодай за якесь повітове містечко, проте спілкування з друзями повернуло віру: я знайду в Україні місце.

У КДБ ж, шаленіли:

— Це переходить всілякі межі. Вони зустрічають зеків, немов героїв.

Після тієї ночі тиск посилився. Василь, який врешті по-справжньому познайомився з Панасом, розпитував його про зеківські будні. Панас казав, що мріє лише про одне: малювати.

— Не прагни туди, Василю, там немає жодної можливості для реалізації.

Стус дивився на Заливаху з непідробним захопленням: як, певно, страждала людина, відлучена від улюбленої праці, а таки не поступилася, не заламалась.

У Панаса Заливахи життя поступово налагодилося. Вдалося навіть осісти в Івано-Франківську.

Проте зустріч мала й інші наслідки.

Під Києвом за нез’ясованих і загадкових обставин не стало Алли Горської. Пізнім вечором 28 листопада страшного 1970-го року її понівечене тіло знайшла в погребі тестевого дому в Фастові Надія Світлична, що вирушила туди, немов передчуваючи щось лихе. Ще до її приїзду не стало й тестя Горської, якого хтось штовхнув під електричку. Друга смерть „допомогла” слідчим “закрити” справу.

Побоюючись, щоб похорон Алли Горської не перетворився на мітинг протесту, кадебісти провели з більшістю друзів покійної попереджувальні розмови: не хочете втратити роботу й набути нових проблем — не ходіть на цвинтар.

Зі Стусом не говорили. До того часу роль цього емоційного юнака в культурницькому русі шістдесятників, який уявлявся владі кимось керованим, залишалася для них цілковитою загадкою. Виступає чи не найгостріше, але говорить лише від свого імені, не ховаючись за авторитетами чи підтримкою друзів. Напевно, або Донкіхот, або — божевільний, який до того ж читає щось зовсім незрозуміле: “1. Бердяев, Философия свободы. 2. Вопросы литературы — Сартр, №11.69. 3. Искусство и элита. 4. Богомолов. 5. Шварц Экзистенциализм в европейской литературе[76].

Зчорнілий, немов суцільно натягнутий нерв, Василь прийшов на цвинтар. Він уже знав і про профілактичні “розмови”, і про “незбагненність” смерті, і про “огидні” натяки слідчих на те, що мовляв, чого б ото тесть кинувся під електричку...

До могили Василь ніс портрет Алли Горської. Так гірко, так несправедливо, так нестерпно було відчувати втрату близької людини.

Він майже не слухав промовців, а коли з’явилася можливість сказати слово почав:

Сьогодні — ти. А завтра — я, і пустить нас Господь до пекла, де нам на вічний біль — утекла, в смерть перелякана земля. І тільки горстка нас. Щопта для молитов і сподівання, усім нам смерть судилась рання, бо пізня суджена мета[77].

У мовчанці, що запанувала над могилою, Василь Стус захлинаючись говорив про те, що смерть Горської — свідоме вбивство, коли з наших лав підло вибивають кращих...

Після цього виступу його доля визначилась, нез’ясованим залишалось лише одне: коли це станеться й чи вдасться витримати.

Проте це стосується лише існування в соціумі, де ти, поет, маєш бути на рівні передусім для того, щоб і далі бути голосом Божих одкровень. А що час такий, то час – це теж доля: “30.11.1970 р. Варто було б написати книгу про теперішню поезію. Так поети безчасні або поети без сучасності. Показати комплекс утраченості — землі, життя, подоби людської. Сновиди вакууму. Сліпці-провидці. Утрата вертикального й горизонтального екзистенціального ряду. Виходи звідси — в божевілля, анархію, мізантропізм і т. і.

2.12.1970 р. Читав учора Анну Ахматову[78], дивувався її високому, нагірньому стражданню, успокоєності. Вона сприймає страждання як Господню кару й вивищується над ним, залишаючись аристократкою, людиною, відданою красі. Будь-хто з наших літераторів зайшовся б криком рятуйте, прокльонами, а на гірший випадок — рятувався б через власну етичну смерть, пішов би в услужение.

Подумав, що М.Рильський, один із більших аристократів наших, валявся після 1930 р. попідтинню, а потім заплатив совістю й самоповагою — за добробут. Інші, як І.Драч, починали з плати за вихід у світ. Це наші потворства, долюдський період України.

Інфантильність, існування додосвіду, і є нормальним людським існуванням, це світ без іржі соціальних інтеграцій. Так: мені треба щось купити, я знімаю один черевик (він коштує 4 карб.) і сплачую. Дитяча позиція в бандитському світі: щось штовхається — при повній втраті причиновості.

8.12.1970 р. Великою потребою є повернення комунікабельності митців, старанно поодинених у теперішньому світі. Як це митець — художник, скажімо, не може винести людям своїх творів? Вони не бачать ширшими очима своїх полотен, музиканти — не чують своїх творів, літератори — не читають своїх. Це самотність довжиною в життя...

29.12.1970 р. Може бути уточнений варіант Веселого цвинтаря — побагачений сюрреалістськими ситуаціями. От як старий колгоспник-пенсіонер, що на порожньому дворищі пас ув’язану за ногу чорну курку. Це елементи відграненого існування — скажімо, шмаття, що висить на жердці — кури, машини, сваряться сусіди etc. Це — перше. Друге: підлягає великому осмисленню тема України, яка — в разі серйозного її розв’язання — може бути метою всього життя. На неї вистачить багато років. Може й бути назва збірки, скажімо, неоліт (Тесав на скелі контур мамонта, потому — в гастроном пішов: привезли помаранчі)…

25.3.1971 р. Недавно прочитав цікаву статтю колишнього ректора Единбурзького університету Мальпольма Матернджа Лібералістське прагнення до смерті. Це якраз у плані частого мого думання. І під настрій чимало неясностей прояснилося: багатьом людям освіта нічого не дає. Вона дає, але тільки поодиноким людям — актив освіти, який неспроможний вплинути на рух світу. Отож, існує вужче нез’ясоване питання: що дає цим одинакам освіта? Може, так само нічого? Може, вони створюють карусель для таких же одинаків? Карусель, незалежну од світу? Істотне ще одне: надміру розумової еволюції планета вже не витримує. Розум — як новітня чума, моровиця, найвдаліший спосіб людського самознищення, іманентний її антипод і ворог?

19.3.1971 р. Міфотворча психологія викликана все збільшуваною відстанню між людиною і світом, адже людина втрачає саме дотичне відчуття світу і тому будь-яка життєва ситуація її непрояснена в багатьох — і найголовніших — відношеннях. Ось чому настає пора не пізнання, а відчування пізнаного, визначення його відношення до своєї екзистенції, чуттєвого наповнення людини. І, може, наповнення страхом. Все залежатиме від міри нашого страху — або він стимулюватиме повернення на свої кола, або — залізно штовхатиме туди, де є бодай певність звичних невідомих набутків цивілізації.

У міфотворчій психології є щось близьке від примітивного паралелізму, алегоричності, символічності. Міф — це пошуки, переляки, лихоманкове усвідомлення себе в критичній ситуації…

1.7.1971 р. Десь недавно був у Б.А.[79] Розпитував про оргнабір 1929 р.[80] Відповів, що єдине суттєве ― С.О.Єфремов писав інтимний щоденник, який... ховав його племінник Павлушков. У того любов підступна, вона довідалась про таємницю і під час шукань показувала, де що. Ніби-то С.Єфремову поставили вибір: або пустимо велику кров, або ось-так — зійдете зі сцени через фальсифікат, кінець якого було гарантовано в пом’якшеній формі. І той ніби погодився. Він, С.Єфремов, чоловік мужній і погодився. Мені в це важко повірити.

Коли це все почалося, Б.А. і В.Підмогильний попали туди й мали думку дати концерт тут, на лавах, українська інтелігенція. Ми теж належимо до її числа. Просимо й нас на лаву. Але побачили не героїв, а маразматиків. Єдиний Бартер, здається, відповів: не визнаю. Тоді їх зібрали в одній камері (після екстреної перерви) і там усі стали його умовляти дружньо і таки умовили...”[81].

На початку 1970-х українська інтелігенція знову ставала надто незручною для держави, і смерть Алли Горської лише підтверджувала такий висновок.

13 січня 1972 р. Василя Стуса заарештували.

Привід – так звана справа Добоша, бельгійського туриста, який щось віз, і з кимось зустрічався, була забута через місяць після початку слідства.

Поет тримався, а найголовнішою його відповіддю на репресії став “Час творчості”, збірка, подарована його життєвим випробуванням і гордістю.

Перший вірш цієї збірки був написаний через 5 днів після арешту – 18 січня 1972 р.:

Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать — така ясна лягла мені на душу сумирену, що я збагнув блаженно: ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем…[82]

Дальша біографія - шлях людини, позбавленої сумнівів.

Паралельно творилися вірші – даровані Поетові Богом, Долею чи світом в нагороду за незрадливість і витримку.

Василь Стус, схоже, надто цінував такий дарунок, аби сумніватися. Від покарання до покарання він торував свій шлях, з кожного повороту якого творив свій портрет, в якому легко вгадуються ситуації й цілий світ. Вгадуються, незважаючи навіть на те, що в “Палімпсестах” Стус зробив все можливе, аби затерти сліди надмірних емоцій, страждань і переживань. У XX ст. виявляти надмір емоцій чи страждань відвертий несмак.

Проте опустити цю своєрідну хроніку протистояння людини й державної машини теж неправильно. Відтак пунктирно згадаю основні події останньої дороги, видовженої в 13 років:

1972 рік

Неправий суд і тяжкий, головне своєю несправедливістю вирок: п’ять років таборів і три – заслання.

Грудень. Василь Стус прибув етапом у табір ЖХ-385/3-5, сел. Барашево, Мордовська АРСР, де йому присвоєно нагрудний знак № 200.

1973 рік

15 травня. За відмову носити нагрудний знак Стусові В.С. оголошено догану.

17 травня. За відмову носити нагрудний знак і невиконання норми виробітку позбавлений права на закупку продуктів харчування на один місяць.

21 травня. За відмову з’явитися на ранкову перевірку позбавлений чергового побачення.

24 травня. За відмову носити нагрудний знак, куріння в строю і невиконання вимог контролера переведений в штрафний ізолятор на 7 діб.

22 серпня. За невиконання норм виробітку, нетактовне поводження проведена бесіда.

27 грудня. За відмову виконати вимогу чергового контролера і неявку на виклик оголошено догану.

30 грудня. «Річна» внутрішня характеристика на засудженого Стуса В.С.: «...Полон злобы в адрес администрации, судебных органов и по отношению политики КПСС. В адрес этих органов высказывает клеветнические измышления, как например: его эксплуатируют, а деньги забирают для откорма работников КГБ, ИТК-3 и т. д. Поддерживает антисоветски настроенных осужденных и сионистов. Сам объявлял несколько голодовок от одних до пяти суток. В индивидуальном трудовом соревновании участвовать отказывается. В работе самодеятельных организаций участия не принимает... Проводимые политико-массовые мероприятия посещает нерегулярно. Вину свою не признает. Считает себя жертвой репрессий Советского государства над советской интеллигенцией. Постоянно высказывает недовольство исправительно-трудовой политикой в СССР»[83].

1975 рік

3 березня. Лист до Верховного Суду РРФСР на захист В.Чорновола.

4 квітня. Одноденна голодівка на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими в карцері.

Червень. В Самвидаві опубліковано відкритий лист Івану Дзюбі.

16 липня. Кримінальник Сидельников напав на Стуса і завдав йому поранення „заточкою” за те, що поет сказав, що Фрідріх і Малишевський (друзі Сидельникова) крадуть у в’язнів продукти і медикаменти. Поранення спричинило різке загострення виразки. Сидельникова ж було покарано 15 добами карцеру.

Липень. Підписав звернення політв’язнів в Комісію законодавчих пропозицій ВР СРСР, в якій формулювалися чотири принципи законодавчої реєстрації статусу політв’язня.

2 серпня. Втрата свідомости внаслідок загострення виразки шлунку і внутрішнього крововиливу. Від смерти врятувала голодівка, оголошена жінками-політв’язнями сусіднього табору (Н.Світлична, І.Стасів-Калинець, Н.Садунайте та ін.). Під ранок надано допомогу таборовим лікарем, який подякував жінкам за оголошення голодівки, бо інакше б „не врятували”. Замість лікарні спецконвой до Києва на „бєсєду”: представники КДБ мали надію, що хворий Стус підпише покаяння, аби вижити. Побачення з дружиною не дали, хоча й запросили і протягом кількох годин тримали в сусідній кімнаті.

Ленінград Лікарня ім. Гааза.

10 грудня. Операція в Ленінградській лікарні для в’язнів ім. Гааза, під час якої В.Стус короткий час знаходився у стані клінічної смерти. Видалено 2/3 шлунку.

Грудень. 10 днів етапу в Мордовію. Табір ЖХ-385/17. Єдина їжа під час етапу — оселедець і вода.

1976 рік

Лютий. Надіслану Стусові посилку з ліками і продуктами повертають дружині.

Початок липня. У поета вилучено рукопис збірки „Палімпсести” «для перевірки».

15 липня. В.Стус відмовився від радянського громадянства.

Серпень. Розформовано табір ЖХ-385/17. Поет в цей час знаходився в таборовій лікарні. Під час розформування табору зі Стусових речей вилучено рукопис збірки „Час творчості”.

15-20 серпня. Поета привезли в табір ЖХ-385/19, де ознайомили з актом знищення вилучених у нього віршів — фактично всього поетичного доробку, написаного в ув’язненні.

Осінь. Зошит з „Палімпсестами” повернуто поетові (з 50 вилучених у Стуса зошитів із віршами повернуто було менше 10).

10 грудня. Надія Світлична надіслала на адресу ЦК КПРС листа (пізніше поширеного в Самвидаві) з інформацією про те, що „поету В.Стусу перед відправленням на складну операцію шлунку в полу бушлата вшили підсушку, а потім забрали 800 віршів і перекладів…»

1977 рік

11 січня. За добу до закінчення терміну ув’язнення Василя Стуса взято на етап до місця заслання.

5 березня. Поет прибув у селище ім. Матросова Магаданської області – місце заслання.

Селище ім. Матросова. Кінець весни 1977 р.

6 березня. В.С.Стуса зараховано учнем „проходчика на рудні ім. Матросова Союзного союзного виробничого обєднання «Северовостокзолото» МЦП СРСР».

20 серпня. Внаслідок нещасного випадку — сусід по кімнаті пішов на зміну не залишивши ключів від кімнати гуртожитку – поет зазнав перелому п’яточних кісток обох ніг.

1978 рік

10 лютого. 10-годинний обшук у кімнаті в зв’язку зі справою Л.Лук’яненка. Триденний допит в Усть-Омчузькому районному відділі КДБ. Загрози 15-денним арештом за те, що під час обшуку В.Стус назвав „поліцаями” міліціонерів і кадебістів, які порпалися в його приватних речах і паперах. Шантаж новим терміном ув’язнення.

16 лютого. Телеграма В.Стуса А.Сахарову: „Протестую проти засудження Василя Овсієнка. Вимагаю його звільнення і покарання винуватців судової фальсифікації. Починаю політичну голодівку».

Серпень. Триденна голодівка з вимогою отримати дозвіл вилетіти в Донецьк, щоб попрощатися зі смертельно хворим батьком. Голодівку в підтримку цих вимог оголосили Ігор та Ірина Калинці та Вячеслав Чорновіл.

Василь Стус став почесним членом Лондонського ПЕН-клубу.

1979 рік

Серпень. Повернення із заслання до Києва.

Василь Стус стає членом Української Гельсінкської спілки.

22 жовтня. В.Стус починає працювати формувальником 2-го розряду в цеху лиття Київського заводу по ремонту та виготовленню засобів механізації будівництва ім. Паризької Комуни.

7 грудня. Над Василем Стусом на рік встановлено адміністративний нагляд.

1980 рік

2 жовтня. Київський міський суд засудив особливо небезпечного рецидивіста Василя Стуса на 10 років таборів посиленого режиму і 5 заслання. Останнього слова підсудному сказати не дали. „Палачі! Ви мені не дали навіть останнього слова!”, — вигукнув поет, коли його з викрученими руками спеціальний наряд тягнув до виходу з судової зали. Останніми словами, які почула його дружина, були: „И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!»

12 жовтня. Звернення академіка А.Д.Сахарова до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінкських угод і керівникам країн — учасників Гельсінкського акту: „1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками і переслідуванням правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стус вражає своєю жорстокістю… життя людини безповоротно ламають, що стає платою за елементарну порядність і нонконформізм, за вірність своїм ідеалам, своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі.

…Я закликаю колег Василя Стуса – поетів і письменників всього світу, своїх колег вчених, «Міжнародну амністію», всіх, кому дорогі честь і гідність, виступити на захист Василя Стуса… Вирок Стусу має бути відмінено…»

Грудень 1965. Василь і Валя

1981 рік

Весна. Остання зустріч з рідними.

1982рік

У 65 числі „Хроники текущих событий” у розділі „Новости самиздата” в перекладі на російську надруковано нотатки Василя Стуса під назвою „З таборового зошита” .

Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії „Amnesty International”. Зі всіх радянських політв’язнів цієї літературної премії була удостоєна лише колишня киянка, російськомовна поетеса Ірина Ратушинська.

1983 рік

Схема табору ВС-389/36, сел. Кучино, Чусовського району, Пєрмської області.

10 січня. За передачу і публікацію нотаток „З таборового зошита” Василя Стуса додатково покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування.

1984 рік

Вересень. Заява Василя Стуса до радянського уряду: «23 серпня ц. р., не витримавши нелюдських умов у концтаборі ВС-389/36, український політв’язень Юрій Литвин зробив спробу самогубства, він відкрив собі лезом живіт, висипавши нутрощі в закривавлену постіль. Забрано його в непритомному стані. Можливо, він уже помер.

Перед цим Ю.Литвина, видатного українського правозахисника, регулярно позбавляли побачень. Спочатку за те, що його вдарив кримінальний злочинець — провокатор (!), вдруге — за те, що його вигляд не сподобався тутешній владі — підполковнику Федорову.

Литвин — тяжко хворий, але медичної допомоги йому практично не надавали. Так, він 9 місяців чекав протезування зубів, проходивши з обпиленими зубами (практично весь цей час він нічого не міг їсти). Литвин —майже зовсім сліпий, а харчують його так, що можна дійти до дистрофії. Адже осліплий Ю.Шухевич втратив зір через дистрофію — тобто через концтабірний пайок. І Литвина довели до дистрофії: він важив 46—48 кг — 50-річний мужчина. Саме ці умови нелюдського знущання привели до смерті іншого правозахисника з України — Олекси Тихого, якого фактично замордували — холодом, голодом і нелікуванням — 3,5 місяці тому!

У ситуації, яка кожного дня може закінчитися новою смертю, перебувають і інші політв’язні — М.Горинь і В.Марченко, В.Курило і Л.Лук’яненко, С.Скалич і В.Овсієнко — тобто практично весь український контингент тутешніх політв’язнів!

Ситуація нагадує найчорніші роки сталінщини, коли кращі сини українського народу — М.Зеров, Л.Курбас, М.Драй-Хмара, М.Куліш — конали й божеволіли по сталінських душогубках.

Питаю — який смисл у таких екзекуціях? Надії на те, що хтось із нас зламається, — марні. Абсолютно марні. Всі ми готові померти в ім’я майбутнього свого народу, в ім’я справедливости і прогресу. А наша жертовна кров, пролита в кучинському концтаборі, навіки пробуде нашою славою, а вашою чорною ганьбою. Подумайте над цим добре. Знайте: ми — під опікою пам’яті народу. Ми. А не ви.

Я знаю, що писати, власне, ні до кого. Українські перевертні — яничари — не пустять цього листа за призначенням. Бо чи ж не вони віддали українську молодь 50—80 рр. під ніж новітніх сталінців-беріївців? Для чого ж я пишу?

Щоб нагадати: окрім нині, буде ще й завтрашній день. Схаменіться, людове!”

Осінь. У Стуса забрано зошит віршів і перекладів під назвою „Птах душі”.

1985 рік

Генріх Белль оголосив про можливість висунення Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії.

Початок серпня. Стуса кинуто до карцера по брехливому звинуваченню в тому, що він „заважає відпочивати іншим засудженим”, хоча то сокамерник поета Леонід Бородін попросив чергових подзвонити солдату з вишки, щоб він перестав співати.

30-31 серпня. За брехливим доносом наглядача Василя Стуса кинули на 15 днів до карцеру табору ВС-389/36. Леонід Бородін намагався передати інформацію про це українським політв’язням, але вони її «не отримали».

Ніч з 3 на 4 вересня. У карцері, під час «сухої» голодівки перестало битися серце Василя Стуса.

Коли в 1989 р. під час перепоховання Олег Покальчук ще з кимось відкрив труну, на нас дивилися сумні чорні впадини очей людини, яка відійшла в інший світ із якимось незбагненним абсолютним знанням. Обережно прибравши з обличчя кинутий на нього черевик, ми помолились і... просвітліли.

Прийшло чітке розуміння, що навіть найгрізніша сила відступає перед обличчям вічності...

[1] Особливу активність у цьому напрямку, звісно ж, виявляють політики: коли якійсь «силі» чи публічній постаті з-поміж численних плям сучасного вкраїнського політичного театру абсурду дуже треба стати героєм, вони обов’язково пробують зіпертися на авторитет Василя Стуса. Навмисне не називаю імен. Це вже неодноразово було і, на жаль, неминуче буде.

[2] Естетика: «вичерпне визначення естетики з точки зору її методу мало б звучати так: естетика – це система закономірностей, категорій, загальних понять, що відображає у світлі певних практик істотні естетичні властивості реальності та процесів її осмислення й засвоєння за законами краси, в тому числі – буття й функціонування мистецтва сприйняття та розуміння продуктів художньої діяльності» (http://www.tspu.tula.ru/res/other/estetika/lec1.html).

[3] Окрім конспектів цю тезу підтверджують книжки з бібліотеки Василя Стуса, в яких, зокрема, особливо “густо” було підкреслено рядки та відзначено фрагменти текстів (це одна з особливостей читання наукової літератури Василем Стусом), де той чи інший мислитель торкався питань етики творчості та естетики. Наведу бодай кілька прикладів. Зокрема, під час обшуку 1972 р. у В.Стуса було конфісковано фотокопію праці Юнґа та дореволюційну книгу Бердяєва. У його бібліотеці маємо чимало поміток на полях книг: Современная буржуазная философия // Под ред. А.С.Богомолова. – Москва, 1972; Древнекитайская философия в 2 тт. – Москва, 1973; А.С.Богомолов. Английская буржуазная философия XX века. – Москва, 1973; М.Рой. История индийской философии. – Москва, 1958; Г.В.Ф.Гегель. Эстетика в 2 тт. – Москва, 1969; А.Ф.Лосев. История античной эстетики. – Москва, 1969; Гегель. Сочинения. – Москва, 1956; Ф.В.Шеллинг. Философия искусства. – Москва, 1966 та багато інших.

[4] Найяскравіше ідею сильного героя в сучасній літературі відстоює Василь Шкляр. Див., зокрема, його романи “Елементал” і “Чорний ворон” (“Залишенець”).

[5] Див., зокрема: Василь Шкляр: “Ми живемо в умовах окупації”. - http://life.pravda.com.ua/interview/4b3239b5b355e/. Де відомий письменник викладає поширену точку зору: “Уже немає сили, щоб подолати ці ракові пухлини – Донбас і Крим... Мені потрібна країна в межах моєї мови... Сходжу до банальних речей, але ж ми живемо в умовах окупації...”

[6] Рецензію Євгена Адельгейма на збірку поезій Василя Стуса „Зимові дерева” уперше надруковано у кн.: Дмитро Стус. Василь Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2004. – С. 222.

[7] Там само. – С. 224.

[8] У 1967-му Василь Стус працював над перекладом віршованих частин п’єси Бертольда Брехта „Життя Галілея”, яку на українську переклала Зінаїда Йоффе. Пізніше він відредагував і увесь переклад та написав передмову «[Про п’єсу Бертольда Брехта Життя Галілея]» (Див.: Василь Стус. Твори. Том 5. – С. 241–335). Однак саме тому, що переклад віршів було зроблено Стусом, переклад Зінаїди Йоффе було знято з видання творів Брехта. Ця ситуація дуже гнітила поета і він навіть листовно вибачався перед перекладачкою у листі від 25 квітня 1968 р. (Див.: Василь Стус. Твори. Том 6: кн.2. – С.46-47).

[9] „Мина Мазайло” і „Народний Малахій” – комедія і п’єса Миколи Куліша.

[10] Лист Василя Стуса до Богдана Гориня від 1967 р. // Василь Стус. Твори. Том 6: кн.2. – С.43–44.

[11] Іван Дзюба. Передмова // Василь Стус. Під тягарем хреста. – Л.: Каменяр, 1991. – 159 с.

[12] Костянтин Москалець. Страсті по Вітчизні // К.Москалець. Людина на крижині. – К.: Критика, 1999. – С. 209-254.

[13] Рябчук Микола. “Небіж Рільке, син Тараса” (Василь Стус) // Герої та знаменитості в українській культурі / Редактор-упорядник Олександр Гриценко. – К.: УЦКД, 1999, С. 231.

[14] Юрій Литвин (1934-1984) – поет, письменник, публіцист. Учасник українського правозахисного руху. Ув’язнення: 1953-1955 (звільнений за клопотанням С.Ковпака, в загоні якого партизанив батько), 1955-1965, 1974-1977, 1979-1984. Помер в лікарні м.Чусового, Пермської області. Книга “На лезах блискавок” (вірші, статті, звернення, заяви, спогади). – К.: В-во ім. О.Теліги, 2009.

Олекса Тихий (1927-1984) – педагог, філософ, учасник українського правозахисного руху. Член-засновник Української гельсінської групи (1976). Ув’язнення: 1957-1964, 1977-1984. Автор статті “Історична доля України” (1977, спільно з В.Романюком), Меморандуму УГГ (1976), статей та звернень.

[15] Моринці — село, в якому народився Тарас Шевченко.

[16] Наприкінці 1950-х двоюрідний брат Василя Стуса, Микола, збудував на тому місці нову хату. 1959 року на її зведенні працював і сам поет.

[17] Лист до сина від 25.04.1979 р.// Василь Стус. Твори... Т.6: кн.1. — С. 345, 347-348).

[18] Комнезамка — в українських селах 1920—1930-х так називали членів комітетів незаможників, які замість влади провадили більшу частину брудної роботи з відбирання хліба в односельців.

[19] Сталіне того часу суттєво відрізнялося від сучасного Донецька. От яким побачив це місто Петро Григоренко на межі 1920—30-х: “Тепер Донецьк — велике сучасне місто. За мого часу це був конгломерат селищ, натуральним центром котрих був потужний металургійний завод. Цехи заводу були розпорошені по великій улоговині, а селища над нею розходилися периметром. Містом тоді називалася суцільно, більш-менш, заселена територія на північ від заводу. Всі оті 16 ліній (вулиць). Центром міста була площа (майдан) — 250-300 метрів завширшки, у південній частині якої височіла церква, а навколо — величезний ринок (пізніше ― товкучка), кінотеатр, державний банк та ін. Так звані лінії (вулиці) простягалися й нумерувалися обабіч Першої, або вул. Артема (пізніше), причому на одній стороні від Першої лінії (східній) ішли 2, 3, 4, 5, 6, а на другій (західній) — 7, 8, 9... аж до 16–ої”. Див.: Григоренко Петро. Спогади. — С. 82.

[20] І Їлина Стус, і Василь Стус, згадуючи про сина й брата, завжди називали його Їваном.

[21] Василь Стус. Твори. Т. 3: кн. 1. — С. 345.

[22] Їлина Яківна Стус / Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упор. Богдана Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. — С. 144.

[23] Василь Стус. Твори. Т. 3: кн. 1. — С. 345.

[24] Там само. — С. 345.

[25] Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 1. — С. 345. Сестра Марія натомість стверджує, що в “час війни ми жили на квартирі і нічого не тримали... Були в батька кролики, коли він в Рахнівці ще жив...” (Марія Чередниченко / Нецензурний Стус. — С. 166).

[26] Їлина Яківна Стус / Нецензурний Стус. — С. 144.

[27] Марія Чередниченко / Нецензурний Стус. — С. 167.

[28] Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 1. — С. 346.

[29] Марія Чередниченко / Нецензурний Стус. — С. 164.

[30] Їлина Яківна Стус / Нецензурний Стус. — С. 145.

[31] У донецькому дворі родини Стусів-Чередниченків по вул. Чувашській, 19 ще й досі стоїть те перше, зведене власними руками, житло Стусів у Донбасі — невеличка однокімнатна кухня.

[32] Марія Чередниченко / Нецензурний Стус. — С. 166-167.

[33] Сестру Марію ще в березні 1946-го на цілий рік забрала до себе у Рахнівку тітка. Детальніше див.: Марія Чередниченко / Нецензурний Стус. — С. 166.

[34] Мова про зведення хати з кількох кімнат, яку батько Василя почав зводити, очевидно, на початку 1947 року.

[35] Аби якось боротися з головними болями, яких після смерти дочки Палажки батьки дуже боялися, треба було пити риб’ячий жир. А що Василь цьому вперто опирався, то тато Семен вигадав платити йому за кожну ложечку по 10 копійок. На зібрані в такий спосіб гроші Василько купував книжки, яких після війни батьки не мали. Детальніше див.: Їлина Яківна Стус / Нецензурний Стус. — С. 145.

[36] Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 1. — С. 346-347.

[37] Марія Чередниченко / Нецензурний Стус. — С. 171.

[38] Звичайно ж далеко не першу, але в контексті дидактики листа до сина жодне перебільшення не є надмірним.

[39] Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 1. — С. 347.

[40] Там само.

[41] Див.: В.Ф.Верстюк, О.М.Дзюба, В.Ф.Репринцев. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — С. 510.

[42] Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 1. — С. 347.

[43] Захоплення гітарою у Василя Стуса вимушено перервалось лише у війську, де він втратив фалангу пальця лівої руки. Проте, навіть втративши можливість грати на цьому інструменті “для публіки”, він інколи награвав щось “для себе”. Так, 1978 року в сел. ім.Матросова Магаданської области В.Стус награв на одній гітарній струні, а потім і записав у блокнот дружини мелодію до вірша “Остання пісня”.

[44] Василь Стус. Двоє слів читачеві // Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 42.

[45] Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 2. — С. 175.

[46] Стус Марія. Славний брат мій // Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус — поет і людина. — К.: Укр. письменник, 1993, С. 12.

[47] Лазоренко Анатолій. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню... — С. 16.

[48] Зінаїда Кононученко. Згадую добром // Не відлюбив свою тривогу ранню... — С. 13.

[49] Батько письменника Олександра Тесленка. Останній переїхав до Києва наприкінці 1960-х і доволі часто бував у родині Василя Стуса та Валентини Попелюх.

[50] Є підстави думати, що саме в Сталіно поет уперше познайомився й із окремими творами (“Романи Куліша”, “Аліна і Костомаров”) Віктора Петрова-Домонтовича.

[51] Іван Середа. Цокає годинник // Не відлюбив свою тривогу ранню... — С. 14. Кімнату в гуртожитку, де жили найближчі товариші Василя Стуса, часто називали “тридцять п’ятим кантоном”. “Це був центр футбольного життя, шахового життя і... центр, як не дивно, картярства”. Стус приходив грати в футбол і шахи. Див.: Олег Орач. // Нецензурний Стус. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, С. 226.

[52] Див.: Олег Орач // Нецензурний Стус. Частина перша. — С. 230-231.

[53] Там само. — С.226. Пізніша курсова робота Василя Стуса — “Троянди й виноград” — на республіканському конкурсі студентських робіт зайняла перше місце.

[54] Там само. — С. 226.

[55] Анатолій Лазоренко. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню... — С. 16.

[56] Там само.

[57] На траурних мітингах, дорогою до Москви й під час похорону Йосипа Сталіна загинули тисячі людей, які були затиснені оскаженілим від горя людським потоком, що запруджував майдани й площі в незбагненному прагненні віддати останню шану вождю, який приніс мільйони людських життів у жертву молохові індустріалізації радянської держави.

[58] Анатолій Лазоренко. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню... — С. 16.

[59] Чернетковий автограф у загальному зошиті. Зберігається у Відділі рукописів ІЛ НАНУ: Ф. 170, №746, арк. 27. Уперше опубліковано: Дмитро Стус. Життя і творчість Василя Стуса. — К.: МП “Фотовідеосервіс”, 1992, С. 36-37.

[60] Так на той час називалася “Літературна Україна”.

[61] “7 грудня 1961 р. прийнятий на посаду вчителя української мови та літератури в с/ш №23 м. Горлівки. Підстава: Наказ МіськВНО №2012 від 7.XII.1961р.” — Трудова книжка Василя Стуса. Зберігається в родині поета.

[62] Василь Стус. Твори. Т. 1: кн.1. — С. 42.

[63] Зі спогадів В.Шиманського // Зберігаються в архіві Василя Стуса.

[64] Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 2. — С. 110.

[65] “Громадяни” — мова про громади, осередки української інтелігенції, що в другій половині XIX століття, користуючись відносною ліберальністю уряду Російської імперії, займалися національно-культурною роботою. Перша “Громада” виникла в Петербурзі наприкінці 1850-х. Поміж її членів були М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко та ін. За фінансової підтримки поміщиків-українофілів було засновано журнал “Основа”, що в 1861-1862 рр. друкував твори українських письменників.

[66] Василь Стус. Твори. Т. 4. — С. 370—373.

[67] 1 листопада 1963 року Василя Стуса було зараховано до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР за спеціальністю “теорія літератури”. — “Трудова книжка” Василя Стуса, Зберігається в архіві родини поета.

[68] Євген Сверстюк. Базилеос // Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії. — К.: Український письменник, 1993, С.193.

[69] Детальніше про це див.: Дмитро Стус. Всиль Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2005. – С. 156-191.

[70] Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 243-244.

[71] Роман Корогодський // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 83. Цікавий факт психологічного сприйняття й атмосфери того часу. Виступ Івана Дзюби замислювався з метою поінформувати про арешти. Проте ті, хто чув цю інформацію, у своїй абсолютній більшості викреслили цей епізод із пам’яті й почали згадувати лише наприкінці 1980-х.

[72] Василь Стус. Твори. Т.4. — С.374-375.

[73] Ресторан “Наталка” був розташований на трасі “Київ — Бориспіль”. Стіни закладу були прикрашені фресками Алли Горської.

[74] Опанас Заливаха. Ніхто не пройде за тебе твого шляху // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. — С. 203.

[75] “Топтуни” або „шпики” по-дореволюційному. Працівники КДБ, які шпигували за лідерами шістдесятників, вишукуючи компромат.

[76] “Боргова записка” Євгена Сверстюка, що стосується книг, які він узяв у Василя Стуса разом із “Зимовими деревами”. Див.: Євген Сверстюк. Базилеос // Не відлюбив свою тривогу ранню... — С. 194.

[77] Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 320-321.

[78] Йдеться про її “Реквием”, який зберігався в нього як самвидавна збірочка.

[79] Б.А. — Борис Дмитрович Антоненко-Давидович.

[80] Оргнабір 1929 р. — політичні арешти 1929-1930 років, у результаті яких було віддано під суд 45 представників старшого покоління української інтелігенції, у тому числі й двох академіків — С. Єфремова й М.Слабченка. Судилище над ними під назвою “процес у справі “Спілки визволення України” тривав від 9 березня до 19 квітня 1930 р. у Харкові. Молодше покоління української гуманітарної еліти не виступило з публічною підтримкою старших. Натомість набув популярности вислів: “музика ГПУ, опера СВУ”. Від 1937 до 1939-го 13 з 45 засуджених за рішеннями різноманітних місцевих трійок було розстріляно в місцях відбуття покарання. Див. зокрема: Довідник з історії України. — К.: Генеза, 2002, С. 813-814.

[81] Щоденникові записи Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАНУ, ф. 170, од. збер. 2102, арк. 2, 4—7.

[82] Василь Стус. Твори. Том 2. — С. 12. Того ж дня Стус написав вірші: «Яке блаженство — радісно себе...», «Оце твоє народження нове...», «Ну й сон — нападати не хоче...», «Така хруска, така гучна...» — Див.: Василь Стус. Твори. Том 2. — С. 13—15.

[83] «…Озлоблений по відношенню до адміністрації, судових органів і політики КПРС. На адресу цих органів висловлює брехливі вигадки, наприклад: його експлуатують, а гроші відбирають для відгодівлі працівників КДБ, ВТК-3 і т.п. Підтримує антирадянськи настроєних в’язнів і сіоністів. Оголошував кілька голодівок від однієї до п’яти діб. В індивідуальному трудовому змаганні брати участь відмовляється. В роботі самодіяльних організацій участі не бере. Політико-масові заходи відвідує нерегулярно. Вини своєї не визнає. Вважає себе жертвою репресій Радянської держави над радянською інтелігенцією. Постійно висловлює невдоволення виправно-трудовою політикою СРСР». 1975 рік досить показовий щодо кількості протестів, які з кожним наступним роком лише множилися, як і покарння, які ставали жорсткішими. Не буду займатися їх перерахуванням, охочий може знайти відповідні характеристики в моїй книзі «Василь Стус: життя як творчість». Тут же згадаю лише найголовніші факти цього протистояння.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.