Ідея "творчої тиші" в інтерпретації Василя Стуса

Поети різних часів і культур міркували про «творчу тишу»: теологи вважають «абсолютний морок» середовищем «нетварного світла», «абсолютна тиша» є середовищем тих «незайманих слів», про які писав Володимир Свідзінський. У Стуса потреба «творчої тиші» виразно артикульована як у листах і літературно-критичних текстах, так і — на рівні образності — в поезії. Пошуки усамітнення, образ самотньої прогулянки яскраво помітні у ранній ліриці Стуса, як-от у начерку, що датується приблизно кінцем 1960-х – початком 1970-х років:

Вийдеш у самоту: в ліс, до ставка, в натовпі вулиці — вірші навколо тебе гудуть, мов джмелі , тільки немає змоги зупинитися і бодай одного впіймати.

Найвиразніше образи тиші й усамітнення виявляються у Стусовій поезії періоду збірки «Час творчості», на що звернув увагу один із перших уважних читачів збірки Костянтин Москалець[1], вказавши, зокрема, на знаковий вірш «О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!». Ці образи повторюються в багатьох віршах збірки, поетично перетворюючи простір слідчого ізолятора на ідеальний простір для творчості:

Аж ось воно, блаженство самоти й розкоші спокою — на всю планету. І стільки сили додалось поету, і стільки дум, і стільки висоти!

Додамо, що тиша є одним із найвиразніших образів збірки, на що вказує розмаїття прикметників, які поет вживає щодо тиші: гробова, первозданна, світова, відьомська, кам’яна, оббрякла, і, зрештою, улюблене Стусове - тиша тиш.

На тему «блаженства самоти», ізоляцію як «перевагу» ув’язнення (за визначенням самого поета) чи не першою звертає увагу М. Коцюбинська[2]. Дослідниця звертає увагу на власне Стусове зізнання про те, що «Рільке найкраще було б перекладати в карцері». У листі до дружини Валентини Попелюх (від 31.03.1977) поет, надіславши їй вірш «Гойдається вечора зламана віть», і міркуючи про множинність його варіантів («бур’яни варіантів», «хащі варіантів»), жаліється на брак тиші, яка дала б йому змогу випрацювати остаточний варіант тексту: «нема змоги проглянути його в тиші: маю великий голод на тишу!». А далі — висловлює сподівання, що «доживе до самотності й тиші». Слова про тишу, як необхідну умову для творчості, поет повторює і в листах, написаних за два тижні — 12 і 15 квітня 1977 року до Анни-Галі Горбач і до дружини відповідно, де автор пише про кімнату в сел. Матросова, яку хотів би орендувати: «там буду мати тишу і писатиму вірші», «мати творчу тишу з колимською атмосферою».­

У «новорічному» листі (від 31.12 – 01.01.1978) до рідних і друзів із заслання поет зізнається, що тут йому «ще мало самоти і тиші — такої навальної сили, яку я мав перед цим роком — у грубезній келії ізолятору». За пів року — у травні 1978-го в листі до Ірини Калинець Стус повторює думку про усамітнення як умову для творчості: «А вірші помалу йдуть і йтимуть. Дай-но, Боже, затишку келії!» Образ келії (камери — як келії) не раз постає як у в’язничній ліриці Стуса, так і в його листах. Найчастіше цей образ пов’язаний із мотивом тиші й самоти — достоту, як у цих листах. Виразним прикладом мотиву келії є вірш «Бальзаку, заздри: ось вона, сутана» з того-таки «Часу творчості».

Однак мотив «тиші» як духовного «затишку» виникає в Стуса задовго до ув’язнення. 1966 року в статті «Серед грому і тиші», присвяченій творчості Василя Симоненка, і зокрема його дебютній збірці «Тиша і грім» (1962), Василь Стус виразно артикулює цю ідею: «Для етичної гігієни поета вкрай потрібні години “тиші”: реставруючись, самовідроджуватись». Але увагу тут привертає не лише ідея необхідності усамітнення, а й важливість «етичної гігієни». Далі автор пояснює, які поняття складають цей «етичний кодекс»: «Це шлях до самоусвідомлення в чіткому каре таких понять, як ти і народ, земля, Україна, чесність, покара, справедливість, світ, небуття».

Пізніше, в есеї про Володимира Свідзінського, над яким Стус працював у 1970–1971 роках, поняття тиші й усамітнення набувають іншого забарвлення: поетові потрібно «усамітнитися» від доби. Тут усамітнення доречніше буде інтерпретувати як відмежування, як внутрішню еміграцію. Така поведінкова, чи то пак, творча стратегія не була вповні притаманна самому Стусові, але, вочевидь, він уважав її плідною для творення герметичної поезії: «Поет свідомо оберігав свою поетичну хижку, він зашторював вікна, аби не чути жалких вітрів великих сталінських п'ятирічок». Подібні міркування знаходимо у начерках Стуса про творчість Віктора Кордуна (ще одного поета, якого він високо поціновував). Стус пише, що поезія Кордуна «витворена, так би мовити, фантазією мислення, інтелектуальним зусиллям, психологічною вглибленістю, чадом самотності. В такий спосіб твориться повністю переінакшений світ, часом повністю розконтактований з реальним». Цікаво, що в інших своїх текстах Стус, навпаки, наголошує на необхідності щільного контакту поета/митця з реальністю, часом уважає цей зв'язок чи не найважливішою підставою творчості. Але це, звісно ж, не внутрішня суперечність Стусових поглядів. Навпаки — з таких нібито логічних суперечностей постає «неідеальна» мозаїчна картина його концепції поетичної творчості: поет творить «подвійну» реальність і «світ переінакшений» може не лише протистояти, а й активно взаємодіяти з реальним, перетворювати його.

[1] Москалець К. Страсті по вітчизні // Москалець К. Людина на крижині. Літературна критика та есеїстка / Костянтин Москалець. – К.: Критика, 1999. – 256 с. – С. 240.

[2] Коцюбинська М. Стусове «самособоюнаповнення» // Сучасність. – 1995. – № 6. – С. 140; Коцюбинська М. Епістолярна творчість Василя Стуса. – у кн. Стус В.С. Твори. – т.6, кн.2. – С. 225.

Маргарита Єгорченко

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.