29. VI. 1979 року
Дорога...
Пробачте мою довгу мовчанку. Здаю собі справу, що це непростиме. Однак простіть мені!
Я одержав кілька Ваших листів, кілька книжок та газети і дуже дякую за все. Але малюнка фон Гоха не отримав.
Ви дуже цікаво пишете, надто цікаво.
Однак, саме тому не буду дискутувати. Всі чесні люди добре розуміють, де добро, а де зло. Я це дуже добре розумію. Ваше питання, одначе, примушує нас до мовчання, до зримої сліпоти і до брехні.
Тому всі наші маленькі успіхи є великою невдачею. Вічно повторюється одне і те саме.
Моє життя має дуже пряму лінію. Це моя найбільша радість і моя найбільша віра. Діюча віра є ознакою творчого життя, чи не так? Отже, я щасливий всупереч всьому нещастю і всій біді. Я одержав багато листів з Метману. Багато людей пишуть до мене — дякую, дякую, дякую! Вітання Вашому чоловікові, Вашим дітям і друзям. Із щирим вітанням Василь СТУС
Дорога... я називаюся Василь Семенович (не Семьонович). Многая літа!
Моє життя має дуже пряму лінію. Це моя найбільша радість і моя найбільша віра (Василь Стус)
Історія цього листа проста і доволі повчальна: добрі наміри виявляються не завжди добрими, а тому нічого дивуватись, що реакція на них часом буває доволі агресивною. Міжнародна організація Amnesty International опікується людьми багатьох країн, які перебувають за гратами чи зазнали інших репресій з боку держави. У прагненні підтримати несправедливо засуджених чи дискремінованих людей чимало представників цієї організації ведуть з ними листування, намагаючись підтримати їхній дух. І в багатьох випадках це має позитивні наслідки, скажімо, відомий приклад листування американки Айріс Акагоші з Зеновієм Красівським, листування яких переросло у високу дружбу.
Проте у випадку з Василем Стусом все вийшло навпаки. Позитивне на перший погляд прагнення жінки з Німеччини схилити поета до пошуків мінімальних компромісів з владою, щоби в такий спосіб зменшити репресивний тиск на нього, було інтерпретовано Василем Стусом як гра на боці КДБ. Звідси різкий тон, не характерна для поета в'їдливість відповіді, відверте глузування.
І ще дивний збіг фонетичного написання по-батькові: "я називаюся Василь Семенович (не Семьонович)". У 1979-1980 роках низенький і непоказний київський дільничий міліціонер, який після оголошення Василеві Стусові адміннагляду і вимоги не залишати квартири після 20-00, подібним чином звертався до нього на суржику: "Васілій Семйоновіч".
У такий спосіб обірвалося листування поета з представницею Amnesty International. І ще дивний факт: хоча більшість листів на заслання так і не доходили до свого адресата, листи від цієї пані регулярно знаходили Василя Стуса в селищі імені Матросова. Хоча, як бачимо, листівки і репродукції з них також виймали...