Новини19 червня 2020

Іван Світличний – найближчий і найдорожчий товариш Василя Стуса

«Все кращого в мені — це Іван /Світличний/. Усе кращого в багатьох інших — од Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні докору. Сама радість — від врун молодих, геніїв, що чогось варті лише в його непомітній орбіті…» (Лист Василя Стуса від 21.11.1977 з сел. Матросова, Магаданської області до Надії та Леоніди Світличних).

Іван Світличний – найближчий і найдорожчий товариш Василя Стуса. Людина, яка була душею та серцем Українського культурологічного клубу, мала вирішальне значення в формуванні Василя Симоненка, Миколи Холодного, скульпторки Галини Севрук, художниці Людмили Семикіної та багатьох інших. Іван Олексійович мав великий вплив на Михайлину Коцюбинську, Аллу Горську, Ліну Костенко, Василя Стуса… Він виховував молодих, любив міцний терпкий чорний чай, умів слухати і радіти успіхам інших. А ще - був міцним і схоже, останнім місточком між україномовною і російськомовною інтелігенцією.

Арешт Івана Світличного спричинив виступ Василя Стуса в кінотеатрі «Україна» і визначив його шлях. У ніч після виступу з 4 на 5 вересня 1965 р. народилися рядки, що стали камертоном Стусової долі -

Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить, він, як зоря, проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари із уст. Вусате сонечко моє! Несуть тобі три царіє со дари скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий? Їй-бо не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив.

Прости мені, недільний мій Хрещатик, що, сівши сидьма, ці котли топлю в оглухлій кочегарці. Що терплю, коли вже ні терпіти, ні мовчати не можу, що, читаючи, люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте, в дев'яте коло прагнучи стремлю. Моє ж досьє, велике, як майбутнє, напевне пропустив котрийсь із трутнів. Із тих, що білий світ мені окрали, окравши край, окрали спокій мій, лишивши гнів ропавий і кривавий і право — надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав. Чи людська добрість — тільки доти добрість, поки без сил, без мужності, без прав запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещасті прихистить і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить?

Коли тебе, коханий, покарають — куди втечу від сорому й ганьби? Тоді прости, прощай, проклятий краю, вітчизно боягузів і убивць.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.