"Коли б, коли б ви мали, голуби..."

Коли б, коли б ви мали, голуби, хоч трохи серця — ви б його на крила взяли до себе і перенесли на батьківщину, геть за ним стужілу. До вас він піднесе свою дарну долоню - і скликає вас до себе — ану ж, дрібненькі, - ось вам їсти й питки: крихти на стежці, в черепку вода. Маленьке голуб'я, на хору ніжку ти часто припадаєш — дай-но я із лапки вийму скапку, просто з губ тебе, ще жовтодзьобе, нагодую і дам злетіти з своєї руки. А бог птахів, і провесни, і хмар і молодої зелені й шумної, помолоділої по ста струмках небесної води - він все те бачить і має гнів до людського добра.

У листі до сина від 25.04.1979 р. із заслання Василь Стус так описує цю ж картинку, що зафіксувалася в його пам'яті з Мордовських таборів: "Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб’ятка, ще жовтодзьобого (була хора ніжка) — годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб’я, підросло, набралося сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли дякувало — то як. Але в моїй пам’яті — поки й житиму — буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди — світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі — жити так, аби голуби сідали на плечі".

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.