Лісова ідилія

Шишки горять, як кремові цукерки, і пересохлий травень залюбки тополь патрошить повстяні чемерки, одягнені, здавалось, на віки. Проміння пахне глицею сосновою і незабуді світанковий рій легенько пінять журкітною мовою метелики, комашки, комарі. Лопух зморився і розліг з досади, згорнувши руки, збувшися бажань, крильми лелека ляснув — й навзаводи понісся літеплений гомін жаб. У лісі мулько, колеться у лісі ялицею, і листям, і крилом, задуже синім і задуже вирізьбленим, ще й ластів’їним зойком вороновим. Та ящірки, мов коні, шиї витягли із шпар — у простір. З теміні — в весну і топчуть непідбитими копитами малу і недолугу сарану. Великий ліс, заловлений ув очі малої комашини, безмір п’є, він цілий світ зворожує і врочить, охриплою зозулею кує задовгий вік — не день, не два, не три дні, а до вдоволення, а досхочу… Як заряхтить повітря фосфоричне — комахи тут у ґрунті й заночують, і буде ніч вигойдувати землю, здаватиметься — дихає земля кузками, світлячками, снами й зеленню…

Не спатимуть лиш сосни на поляні, вижалюючись.

VII. 1965

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.