Двомісячний літературно-художній журнал "Донбасс" був одним із найдавніших часописів в Україні, які були створені на початках радянської влади і перестали виходити лише за часів незалежності. Видавався двома мовами - українською і російською.
Заснований у Бахмуті в 1923 році під назвою «Забой» у якості додатку до газети «Всероссийская кочегарка».
У 1966-му, вже після виступу в кінотеатрі "Україна" та відрахування з аспірантури, коли про публікації в Києві можна було забути, в Донецьку публікація поетових віршів таки відбулася.
Василь СТУС
ПОЧАТКИ ТВОРЧОСТІ
Мені здалося — я живу завжди. Неначе в сні було моє дитинство, неначе в казці я пройшов цей вік, і мій вінок, де квітло двадцять весен, уже пожовк, осипався, опав.
Прозора незглибимість пойняла, оплівши плеском лоскотним проміння дитинне серце. І забутим ранком, човном безвесельним замрівся світ, вода застигла. Сонце відтремтіло. Дитинство загубилось серед дня. Той день! Марудний день! Забатожіли, завирували, пролились шляхи, і рідна хата попливла за плотом, і попливла із серця гіркота. Весна! Весна! — від поночі до рання,
весна — у день, на дах, на капелюх, весна — в колючі воронові гнізда, весна — на кригу і від берегів на течію, на вир, на чорториї, весна правує серцем, як веслом... Весна збігає, і збігають роки. Вже й вечори попереду біжать. Розвидніло на білому папері. На цілий аркуш видовжився день. І дні подовжені замиготіли в моєму відривнім календарі.
* Скорбний хорал за стіною: діти розплакались. За вікном ластівки точать вечора ультрамарин, поспішаючи, поки дощ землю не змочить. Темні фіранки на вікнах, мов крила благої темряви, спущено. По кутках принишкло чекання... Ти, мабуть, прийшла з роботи, вечеряєш нашвидку. Кудись поспішаєш в гості? До мене приходь. Я ждатиму. Тільки приходь.
*
Море — Чорна грудка печалі, Душа Мефістофеля, Упокорена баркаролою. Терпне рояль Під пальчиками дівочими, І в воду Падає з кручі земля. Шерхлі трави Вологі пасажі ловлять, І сонце, Зітхаючи, Прощальні хвилі жене.
*
Ти раптом вирвалась із щирості, із дружби вирвалась на волю, і знов прийшла по вишній милості з весною, з квітами, з любов'ю, і в ранній радості нестримано я перейшов поріг останній. Тепер карай, тепер — кори мене, що я не вдержався на грані, що ти, розкрилена, розметана, сама порив, сама горіння, осталась в картці силуетовій для хвилі пізнього прозріння і вдруге вирвалась із щирості, від рук, очей, від узголов'я. І вже потрібно серцем вирости, аби збагнуть: згубив любов я. І сам, розкрилений, розметаний (ти ж втекла: без кінця і краю!) живу з тобою — силуетною, росту тобою і караюсь.
* Вона хилиталася цілий день. Упокорилась вітрові. Упокорилась дощу. Упокорилась сонцеві. І всі манили її, кликали за собою, а вона угору росла — біла рожа. Ранні роси ту рожу зрошують. Ранні діти її дитинять. І долоні її долонять, і пригублюють губи. А тоді, коли день проходить, а тоді, коли ніч минає, коли знову світає день — все іде по-старому: діти — дитинять її, губи пригублюють. Ярна зірка робить її нічницею. А вона угору росте.