10 сторінок та дві відкритки
Дорогі мої!
Прошу не мати на мене серця, що минулого місяця я Вам не написав (прошу — при змозі — сповістити, чи передавали Вам привіт із Донецька чи Михася). Бо, здається, тут почалася нова кампанія викрадення листів (проте два листи в липні я таки післав — у кінці місяця).
Новин у мене особливих немає. План виконую, але нема коли вгору глянути ось уже другий місяць. Мій заступник по келії, здається, лишився у прекрасній самоті, інколи перебиваючись розмовами на матримоніяльні теми. Є певні труднощі з тим, аби його знову побачити, хоч таку надію не полишаю, тим більше, що варіант цей — не найпесимістичніший. Мав листа од Рити — вітаю Катерину (ото, певне, вже розквітла донька у чарівної мами!), батька — теж. Тепер, Рито, сподіваюся і на “фартового парня“, що читає Петрарку при багатті, і на В.Свідзінського, за яким скучив (бо клопотів у Рити поменшало ж?).
А Ти, Валю, не будь ледачою та шли мені Рільке елегії — в двох подобах (німецькій та українській). Цікавий дуже з монографії Леся Танюка, що вийшла в Москві, з портрета Тичини, а більше, на жаль, не цікавий ні з чого.
Останніми кількома ночами сняться друзі — далекі та близькі. І так мені добре при тому нічному телевізорі, що й ну! Найчастіше — пан Вус Соняшний (певне, збирається звати мене на свій день народження). Ти, Валю, перепроси його за мене, що я, певне, трохи спізнюся прибути. Хай знає, що я його люблю, як і любив, і хай частіше в сни заходить.
Мав дві відкритки від Михасі і купався з нею в зеленавій хвилі Феодосійського узбережжя (до речі, узбережжя — це затон, а надбережжя — коса в море, зі щовбом по окраї).
Валю, сповісти, скільки вже вийшло томів українського словника (маю лише 3). Бандероль мені можна буде аж під кінець року — про це рано ще писати.
Отже, з листами поки досить сутужно — надто сутужно. І це чують інші теж. Але — перекліпаємо якось, поки попустять експериментатори. Валю, на цей час не забувай нумерувати листів.
Ну, от і вже — всі мої новини (мав листа од Дмитра-брата, доброго листа і доброго брата). Як там Тамарочка? Низько кланяюсь усій рідні. Здоров’я, щастя - зичу.
А тепер — трохи віршів:
* В степу глухому - тупу-тупу. Іржання коней, скрип підвід. І посмутив опоніч глупу сузір’їв бурштиновий мід. Солопленими язиками потвори звомплених багать спішать постати над зірками як смолоскипи розпроклять. І, випорснутий з-над оград, натужний бурштиновий голос гойдається, немов би чад офір, котрих заправив Волос з прагнущих долі наздогад. І виростає мінаретом, як белебень, зболіла ніч, цвинтарним сяєвом сторіч вигулькуючи над вертепом. Край віддано благоволінню покар, надсад, наломів бід. І надимає поніч синю сузір’я бурштиновий лід.
А це такий: У німій, ніби смерть, порожнечі свічад пересохла імла шебершить, ніби миш і високий, як зойк, тонкогорлий співак став ширяти над тілом своїм. Дух підноситься д’горі. У захваті сну став стенатись кривий од волання борлак, аж огранням дзеркал заросилася кров, ніч зсідається, ніби кришталь. Начувайсь, навіжена, одверта душе! Бо вдивляння, вслухання — знайдуть і уб’ють! І зверескнула нервів напнута струна і зверескнув тремкий напівсон кришталю, і зверескнула пустка свічад.
* Ми вже твої коханці, смерте! Життя нам світить крізь туман, бо вигублений на три чверті, нам місячний засіявсь лан. Волає музика багряна на гострожалім чолопку, а зозулиця, горем п’яна, ще просторікує: ку-ку! Ми соку випили в берези, ми в річки випили води і рушили - в одній шерезі - падолист ронячи в сліди. І свидина вже бралась жаром, грушанка прогортала сніг, і парувала понад яром земля, цураючись утіх. Так гарно стало на узліссі, згубивши стежку лугову, упасти навзнак у траву. Так немовлята у колисці стежу напростують живу.
* Облітають пісні, обсідають жалі, кружеляють бажання. Дума — свічка воскова — у мене горить в головах. А заціптесь, невчасні! намарні — круг серця - блукання. Наростає, мов безум, страпатий і звомплений жах. О заціпся, нещасний, в безодню зирнувши несміло. Чуєш? - грім навісний понад нами вже прогуркотів. Вже скололося небо. Душа дременула од тіла, плоть - утекла душі. А ти - чи ж не цього - волів?
* Я ще не знав, що є двійня моїй <вітчизні> милій. Зійшла на мене маячня у довгому знесиллі. Направо — ти, наліво — ти, а я — посередині, довкола — зрубані хрести по рідній по чужині. Моя тополе, краю мій, вигойдуйся на волі, притьмом пильнуючи з-під вій синів на видноколі. Так мудро пахне чебрецем і деревій сумує. Тож запади вперед лицем - нехай біда чарує, аби відчути давню плоть і пагіння бажання, щоб, смерть поправши, побороть своє - з смертей - постання. Співає тужний очерет. Безсоння. Чверть на п'яту. Це ти, окрадений поет, чужі пильнуєш чати? А вже збагнув, пощо господь так тяжко іспитує! Та власний біль, як храм, возводь од себе одесную.
* Так спогади значаться часом, допіру пам’яті туман скресає в забутті. Різьбиться в огранці пагорб, мов кришталь. Снується дим ріки. Зійшла тяжка роса на стиглі луки і пахла гіркота розлуки, блідавість любого чола. І дві скидалися руки і шамотіли-шамотіли. Щось тихе губи шелестіли і гримотіли лотоки порожніх серць. Вода дзюрчала у гострому, як ніж, яру. І я збагнув: отут і вмру, кінці утративши й начала.
* Наснилося, з розлуки наверзлося. Тепер збагни - де сон, а де ява! Снігами тіла слалося волосся рум'янком рум'яніла голова. І так пливли ми - без човна, без весел - в глухій задумі тьмяне шкліло шкло. - Чого це ти смутна? - А ти, мой, чом невесел? І щось крізь нас - порожніх рур - текло.
* Я так і не збагнув, і досі ще не знаю, чи світ мене минає, чи я його минув. Днедавнє завзялось у снінні чарувати та й знакомиті дати мені проставив хтось! Світ повен сподівань, мов став, що ні схлюпнеться, хоч царство це — минеться без клятв і без карань.
* Пройди крізь сто дверей, устяж прочинених, здолай стонадцять моторошних бід, крізь сотні загород, грубезних мурів крізь кремінь гір, крізь хащу непролазну лісів дрімучих, крізь стонадцять кіл, вогнем пойнятих, ніби дресирований плямистий ягуар, а все ж долання останніх меж — то гірша із наук, коли ти в світі місця не зогрієш і не навчився мовити: отут, отут, лише отут - смертельно ставши, анінікуди не ступни ні кроку. І хай урочать чорних сто дверей, сто чорних душ із себе викликають твої подоби збратані — прости їм одвагу ошуканств і не спіши позаздрити. Пройти крізь сто дверей, плечем не дотикаючись, зуміти щонайкоротшу стежку віднайти, що тяжча лабіринту — то над силу і над терпіння нам... Дарма, життя, ти повернулось приязно до мене аби в лещатах мій здушити дух напівосліплий. Я не стану збоку і не побачу легковажний смисл надлюдської трагедії. Мій боже, даруй мені останнє з святотатств.
* Здається, чую: лопають каштани - жовтозелену викидають брость, а понад світом київське весняне пахуче небо гуком налилось. Здається, бачу: рвуться буйні трави де вже відговорили всі струмки а україна, лебединя, слава за сином спозирає з-під руки. А що це - квітень? І шпачиний клекіт? Чиїсь немудрі кпини чи чужі обірвані рулади? Чий же шепіт урвавсь на воронованім ножі?
* Всі райдуги - відмайоріли. Лишився довгий сірий шлях Відгасли всі вогні, що гріли мене по самітних ночах і порожнеча скрижаніла, і скрижаніла німота і вся душа, на дуб здубіла, і плоть, мов знята із хреста. Ще, оглашенний, накликаю, ще, начуванний чую глас — Я вас із пекла визволяю. — О господи, забуди нас
* Бриніли по обранених ярах скляні струмки, відтеплювались кручі. Глухоніма вода, і сонця спах, і зойк лісів, нагальний, як падуча і перша птаха різала крилом обрус небес підсинено-зелений чаділи верби і шаліли клени і грало грайвороння над селом
* Як лев, що причаївся в хащах присмерку заки й зблудив, отак од мене обрій відбіг, залігши в сяйних шпарах спогаду минувшини чи то будучини Сичить зміїним нашептом годинник, обрушуються храми, щойно зведені, і лагідно, підмиті течією, фатянівські біліють кістяки. Вовтузяться у чорних кронах сосон чернечі сни, так довго нарікаючи все ждуть — не діждуть лиць своїх оновлених і молитовно складених пучок І втративши надію, повертаються з тяжкого сну і в напівсонне дляння тремкого сподівання: дивен світ, що був на них прелюте окошився, за ними з свого белебня зорить.
* Прикрийся мідною горою, сховай зухвалу голубінь. Тінь — трембітає наді мною і в кожен слід ступає тінь Сповийся обрію габою натужно вір: ти ще живий — і верне образ голубий дружиною ачи сестрою Та побивається за мною грім великодній, горовий. Об розпач кулаки оббий, прикрившись мідною горою.
* І душу облягло знесилля всім намірам наперекір. Повір же — хоч у божевілля, бодай у чорта — а повір! Цей світ, предвічний, мов псалтир, все жде, коли пожухне зілля бажань. Твоє, душе, весілля — у цьому склепі, потаймир? Ти ще людина? Ти вже звір? Ось-ось досаду пересилю в блаженній порожнечі вір. Тьма тьми. Зірок німує клір Чумацький шлях значиться сіллю Кричить зоря, мов породілля, а бог отруту ллє в потир.
* Аби лиш подолати гнів, сторозтриклятий гнів здолати, я б поіменно міг назвати усіх братів, усіх катів. Та погляд застує імла, і я, мов лев, у цій оборі де стільки кроків в коридорі — Чорти товчуться дубала Терпи. Терпи. Ще поживи у гніві. Хай трясе тобою, допоки вижде час двобою той вершник, що без голови.
* Схилившись до багаття давніх спогадів на цій безмежній виглухлій розлуці, де ані зір, ні місяця нема, де навіть вітер не подме, я грію пограбілі долоні, визираю геть забарного досвітку. Дивлюсь, перебираючи життєві чотки, аби не заблудитися од себе і не піддатись смертній самоті. Сиджу, поклавши лікті на коліна, поштурхуючи вугілля пригасле що бурхає і жевріє й тремтить уяві непідвладне. Білий світе, чи ти мені наснився ночі глупої, чи я про тебе пам’ять приберіг моїх далеких предків? Чи самотність — така безмежно довга і жалка — тебе створила із душі моєї, стараючись про зими холоднеч?
* Ходім, допоки сонце ще за хмару не встигло заховатися, допоки ще з лиць твоїх не збігла тиха злагода моїх сумних цілунків, поки ще гуде бджола над головою в тебе допоки тихі переплески хвиль доносять моря виглухле гудіння допоки ще триває білий світ і не звістують нам кінець дороги надузбережні кручі. Пелерина так полохко тріпоче на плечі твоя долоня в’ється вколо шиї засмаглої на сонці. Син забіг далеко наперед і назбиравши камінчиків, пускає по воді, зрізаючи покірні мудрі хвилі. У темінь сну занурюється шлях Все вище й вище залягають води п’янкого забуття. А вище горл шаліють зорі, товчені на скалки І непомітно спекуємось стерпу на безгомінні сподівань і воль.
* Зрадлива, зраджена, отизна в серці дзвонить і там росте, нам пригнітивши дух. Ви, краєм марячи, зазнайте скрух і скрух і най вас бог, і най вас бог боронить. Ви, взявши гарту в полум'ї волань, кого стрясають круглі луни болю, в неволі здобули вельможну волю, ногою заступивши смертну грань Щедрує вам безсмертя путь поривна, ту вічність, що гряде громаддям спроб Отож зволайте, поки вам на лоб поклав господь свій світлий перст нищівний.
* Той бідний виквіт рідної землі, що, кроплений дніпровою водою, пішов у колос, але головою наклав, відчувши злежані жалі Уже його покраяно, потято, пожовкло рано вигнане стебло але вже там, де всохло джерело, схилив чоло дбайливий Пантократор.
* Немов рубін у чорнім адамашку, обачно критий білим німуванням, так снінь моїх озерце шарлатове лямує обережок начувань, що ось-ось-ось прокинуся — і дивна розкішна квітка заполочі бризне сльозою матірньою. Весь той чар самонаближень, упізнань і врочень, що визріли у невіді душевній і стежать, стежать, стежать зизим оком, ачи я втраплю на свою стежу — і ввесь той чар почезне. Шарлатово жахтить душа од повівів світанку голчасто-синіх і, себе впізнавши, ховається, мов равлик, в тишу тиш. Пречисті з’яви ці. І почезання пречисті теж. І хороше чекати і любо омилятися і мати за побратима свого двійника. - Ти мій не ворог, ні? - Авжеж, не ворог. - Не побратим, а ні? - Не побатим. - Хто ж ти єси? А твій суворий янгол, народжений до твого живоття. - А як же приязнь? - Тільки через сфери спізнілих лун. - А німування — нащо? - Аби вслухався, ждав і начувався, коли я вирну з-за твоїх плечей.
* І то вже - так. І то - вже зразу. Пади на землю - ані руш. Од чаду самоти, од сказу заголосило кілька душ в моїй - самотній і спустілій (забув про корогву й пірнач?) Зіпнись - бодай на божевіллі, але - віддяч. Але - віддяч. Дарма, коли й добра не буде ні тобі душечці - добра таки не буде. Коле груди і хрип прилипнув до ребра.
Спогад З зазубреними берегами озеро, ковток води між виспраглого лісу дубового, як кров, бо антрацитна у надрах розговлялася жага. Високе сонце, верески, спижеві округлі плечі вздовж гінкої шиї Неспокій на душі, лівіше серця — як раннє підпадьом — нагальний біль. А спондилова глина крем’яніє і так натужно пише мить дозріння (але чого? Ненатлого кохання чи тугою накликаних розлук?) Цвів деревій. Тим цвітом губи пахли і спекою, і літом, і журбою ненатлою, а бронзове волосся мені, мов яра памороч, було. Отой прощальний змах тонкоголосий тремтливої руки, той голий накрик —пунктирами — щербатий яр і пагорб — о, як хапливо путь тобі значив!
* Пахтять кульбаби золоті меди. І, ніби хмарка бурштинова, бджоли злітаються до мене знадокола і прозначають трачені сліди. І вже нема ні щастя, ні біди, а тільки світ, тугим пойнятий гудом, а тільки лет, що зветься творчим трудом а тільки клич: живи, але не жди. І не марнуй чеканням плинних днів і не гніви господнього веління: Життя — то кара. Кара — благостиня. Хвала ж вогню, котрим і ти пашів.
* Полудне, спека, тиша, спокій. По загороді горобці колошкають твій сон глибокий, і вартового мірні кроки, і спалах сонця на щоці. Полудне. Закипає далеч журною піною видінь Пісок. Безмежжя. Чорна галич, мов сяйва вертикальна тінь. Полудне довжиться колюче, ростуть із серця шпичаки, Аж ген по прірві — кручі, кручі, котрими бавляться хмарки.
* Вельможний сон мене здолав і тут нараз почув я: Високий голос пролунав: підпалий, алілуя! І на хресті святих розстань тримайсь, допоки скону дороги зустрічей, прощань, свавілля і закону. Як тяжко душу берегти під небом цим полудним, а треба йти, а треба йти щосвятом і щобуднем.
* І навалились дні — таке страшне завалля. Сни висталились сталлю, а не збудися в сні. І душу переспи приспи свою досаду коли немає ради а лиш одне — терпи. Відбігли, наче пси, розвіялися в полі повщухлі душі голі і голі голоси і нам спередодня так довго тембітало, за тим світати стало прожогом навмання окрушинами днів, торосами завалля сни висталились сталлю і - смерк забовванів. І сонний, повсякчас благаю: о всевишній, карай нас, многогрішних, а не забуди нас.
Оце, Вальочку, поки все. Тут є дещо чернеткове (скільки його — ще й сам добре не знаю, треба буде забути, а потім глянути). Проте я хотів би, аби це все було в Тебе. Вітай од мене всіх добрих людей у стольному граді. Але — тільки добрих. Не май гніву на мене. Знай, що я тебе часто згадую, окидаючи подумки пройдений етап. Пиши частіше і не лінуйся слати Рільке. Лялі, Льолі, Михасі, Риті — привіт. Михайловичу — теж.
З найкращими зиченнями
19.8.74 р. Василь