Листи до рідних12 травня 2021

Лист до батьків від 14.03.1975 р.

"Валя прислала ліки..." - вікалін, необхідний В.Стусу для лікування виразки, яка кровоточила.

Вітаю Вас, любі мої!

Одержав Твого листа, дорога моя мамо. І дякую дуже. Я так уже скучив — і за Тобою, і за Твоїми ласкавими щирими літерами, що й не сказати. У нас тут так само повертає на весну. Снігу ще багато, але поки цей лист дійде до Вас, від снігу не залишиться ні знаку, бо вже повне сонце, зі стріх тече від самого ранку.

Я попрошу Вас переслати цього листа Валі, бо туди я в цьому місяці вже написати не зможу.

Валя прислала ліки, але видавати їх не хочуть, хоч місяць тому й обіцяли. З того приводу я ще буду допоминатися, але не знаю, чи буде з того яке пуття.

Щодо свого побачення: гадаю, що 3-5 липня Вас би влаштувало? Коли ні, то через тиждень, тобто, так майже, як минулого року.

Михасі - Коцюбинській.

За всіма Вами я скучив, а кого з Вас побачу сього року? Та й чи побачу?

Щось мені перестало працюватися — ніби щось стоїть на заваді. Спасибі Валі — прислала три сонети Рільке, то, може, це трохи розважить і виведе з ями, з неробства. Дуже Тебе, Вальочку, прошу: маєш яку просвітлу годиночку — помалу перепиши й решту сонетів, їх же не так багато лишилося.

Дякую Михасі, що придбала для мене Рільке, бо тут я не маю, скільки не замовляв. Мені дуже цікаво, які ще сонети до Орфея Бажан переклав (поверх журнального списку). Отож, коли з другої частини він поперекладав сонети, то прошу назвати, бодай які. А вже як не буде для Вас великого труду — перепишіть позажурнальні сонети (ті, яких “Всесвіт“ не подавав).

Мартін Вальзер. Філіппсбурзькі подружжя. — Всесвіт. — 1975. — №№ 2,3. Книга Єремеєва - Еремеєв Л.А. Французький “новий роман“. — К.: Наук. думка, 1974. Книга про Крушельницького - Танюк Л.С. Марьян Крушельницкий. — М.: Искусство, 1974. Славко - Чорновіл.

Із Валиної передплати одержую поки лише “Всесвіт“, решта 2 видання, певне, надходитимуть згодом і все це — на курячих правах, бо без квитанцій, які невідомо коли і як загубилися по дорозі, не оговорені в листі. Але бог із ним: до великих втрат додалися малі, майже непомітні.

Прочитав “Філіппсбурзькі подружжя“ — без великої втіхи. Тепер читаю книгу Єремеєва про французький новий роман (цікаві деякі цитування й переказування чужих думок). Мав велику відраду од книги про Крушельницького, яку привіз Славко. Щоправда, це відрада особлива: з такою ж “відрадою“ я думаю про долю нашого покосу і кожного колоска.

Так само од Славка мав збірку Коротича “Щоденник“ — для прочитання. Здивували окремі тематичні зацікавлення автора і його прилюдні позви з власним сумлінням.

А решта, певне, все звичне. Якою мовою пише автор? Я з острахом визнаю, що щось дуже знайоме, невже то моя мова? Наша мова, тільки в футурумах?

І так само: найкращий — на мене — вірш “Не нарікай“, хоч автор подекуди і фальшивить у стилі.

Здається, для деяких поетів неподоланна вада — виголіти — аж такою мірою, аби постати із самим собою поруч, як дві сильветки (бо без цього сильветки накладаються і шкодять летові думки). Звичайно, ця вада може бути перевагою (і, певне, такою й є в інших очах). Що ж до мене, то я б на місці автора, здатного лише на напіввиходи, напівпокидання самогосебе, пошукав би способів самотренажу. Може б, грати на скрипку, щоб заходити в праліси фантазій, поки не зблудишся. Бо ті заходи за грань, у темінь колись посвітяться по шпилях настрою і те сяєво обов’язково вирве щось сокровенне, побагачуючи мене і мною. Я назвав би цей тренаж тренуванням своєї здатності бути вільним від себе; звільнитися од себе і бути чистим глядачем себе — справжньої людини.

Без цієї здатності — будь-коли йти ins Grüne, ins Freie — постійні недоходження, самоспинання, гальма ростуть на силі.

“Цей берег зустрічей — і не збагнеш…“, “О там були правдиві антрацити…“ - "Палімпсести". У збірці текстові зрощення віршів (у різних її варіантах) подані так само, як і в листі. Розкриття теми: подолання/навикання до самотності. Може, навіть переростання її.

Валю! Я хотів би Тебе запитати: якщо змога побачитися буде реальна (я, звичайно, про це писатиму пізніше), чи не збираєшся Ти взяти сина?

Ну, а поки дещицю віршів сипну:

Цей берег зустрічей — і не збагнеш: чи то твоє життя обабереге чи — очі в очі — двох смертей шереги зближаються, пустившись всяких меж В овали болю безкінечний світ вривається захланно, ніби злодій, допоки духи не промовлять: годі, ще на тобі і кров твоя, і піт, ще повен скверни ти. І недомога твоя — спізнати долі ліпоту, переступаючи межу святу, пустившись осіянної дороги.

*

О там були правдиві антрацити які рівняла маячна вода і туга олива і цинова руда Усе цвинтарним сяєвом повито І затирає час всі справжні міти і почезає вікова жада аж сновидінь довгаста череда урвалася. І ніяк більше снити. Чад порожнечі — найстрашніший чад —несамовитою шаліє люттю до голосу. Спинившись на розпутті, світ, гинучи, пускається назад. І, ревний раб, зве небеса рабами а зизим оком стежить за зірками.

"Як вікна в позапростір, позачас…“ - "Палімпсести".

*

Як вікна в позапростір, позачас, за мури німоти і всепокори так світяться свічада, світлом хорі, і пильно задивляються крізь нас у сяйва, що озерами стоять на споді наших душ в лямівці ночі Стань. І молися, попустивши очі, допоки не відчуєш благодать що йде горою. Полиски вогнів враз висвітлять на ярому екрані той саркофаг терпінь — в перечеканні і знімуть кільця літ, кружала снів, І ти, залишений в осерді серця, збагнеш, якої проби диво — смерть ця.

“Втечу од світу й дамся самоті…“, “Зажурених двоє віч…“ - "Палімпсести".

* Втечу од світу й дамся самоті, заслуханий, мов кинута бандура останнім бандуристом у степу. Хай мною вишумовують вітри, могили тужать і Дніпро далекий в низькі баси всиляє хлюпіт свій. І безоглядно-голі небеса байдуже задивляються у деко, а я скажу: то є господній перст. Немає ряду з віку-віку нам, немає ряду. Ти живеш, як пустка, утеклий світу, давшись самоті. Немає побратимів у степах, ні жодної душі, котра б почула цей зазив-прислухання, зазив-крик.

* Зажурених двоє віч, криві терези рамен, гербарій сухих долонь з ночі А де той іскріє край котрий назирає син? Об схід той, мов об багнет, жалься. Якісь переплески, блиск — переймами досвітку - і вже попливла-пливла вічність. Бо серце оговтати, добігти до пам’яти, немов на побачення, — годі.

“Стань і вдивляйся: скільки тих облич…“ - "Палімпсести".

* Стань і вдивляйся: скільки тих облич, довкола виду твого, ніби німби, так сумовито виграють на дримбі, хоч господа на допомогу клич Край світу проруб. Тиша довсібіч. Усесвіт твій німує і німіє, і сонце, в душу світячи, не гріє: в змертвілих лицях — відумерла ніч. А з безгоміння, з тлуму світового напружена просториться рука і пісня витикається тонка, як дивен знак, непевна осторога. І фіолетом закипить дорога І в серці зірка заболить жалка

“Вона і я поділені навпіл…“ - "Час творчості" (13.07.1972), "Палімпсести". “По голубих лугах, мов голуб…“ - "Палімпсести".

*

Вона і я поділені навпіл містами, кілометрами, віками. Озвалось паровозними гудками твоє минуле із кількох могил. І одмінився день тобі. Поранок цідився крізь шпарини домовин І там береза, і паркан, і ганок, неназвана жона і мертвий син, скоцюрблений од болю молодого ще спередсвіта. І сльозу сльоза повільно побивала. Слава богу, що ані слова жоден не сказав, лише зчорніле серце пік очима, надсило спогади за душу тряс, допоки я обличчям не погас, той погляд відчуваючи плечима.

*

По голубих лугах, мов голуб, кошлатих сонць шугає спах. Волошки в золотих житах і пелехаті маки долу геть оклонили головки. А пам’ять любої руки — тонкої, білої, гінкої - перегортає днів сувої. І золотої, й дорогої нам стане думи на віки.

Буду на цьому закінчувати. Додаю три поштівочки — і відсилаю. Зичу Вам здоров’я, любі мої. Ваш Василь 14 березня 75 року

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.