Лист до Богдана Гориня [1967 р.]

Богдан Горинь (нар. 10,02,1936 р. у с. Кнісело Жидачівського району, Львівської області) - філолог, на момент написання листа відбував 3-річне покарання «за антирадянську пропаганду» у с. Явас Мордовської АРСР. Пізніше працював у Львівській картинній галереї, Львівському історичному музеї, у 1988 р. був одним із засновників Української гельсінської спілки, народний депутат України.

Богданцю-друже!

Дуже тебе перепрошую за той брудний попередній лист. Стало чути, що в тебе там гіршає зір. Дуже важко відчувати всі Ваші невесели, бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній — і ніякого згущення. Все — епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад. Тоді стає трохи легше. Історикам завжди було трохи легше, ніж людям, що живуть сьогоднішнім.

Недавно один мій товариш, який любить по-жіночому поплакатись біля мене, сказав — ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого і дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють, невдоволення — наші локомотиви “по той бік пристрасті“. Ця наша лють хіба ще колись нас удруге

(чи й не раз) повертатиме до молодості. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерті молодості. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь — це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесу інтелігентську реальність і жив — так, як живе всякий (навіть — український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам’ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас?

Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар’єру. І — “повéрхи бар’єрів“. Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п’яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Як у “Галілеї“ /мова про драму Б.Брехта "Життя Галілея"/: чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.

Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій /персонажі п'єс Миколи Куліша/. Ця радість пам’яті, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі — це наше. Гидке - наше. Тупе — наше. Сліпе — наше. Добре — наше. Незнання — наше. Осліплення духовних пуп’янків — наше.

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливості, чую усміх “парубка моторного“ і оргію дикуна.

Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм — радію зі скепсису. Що — тут? Перепрошую — за сказ мій.

Новини — такі. Вся продукція журнальна спихається до ідеального рівня 1946-1947 рр. Ріжуть повість Є.Гуцала, багато іншої прози, кажуть — путньої (Гуцала — теж). Вимели шпальти, ніби там був шабаш прекрасних амазонок із Лисої гори!

Канадійські комуністи, здається, поїхали ні з чим*. Та й з чим могли поїхати? Знаєш, що помер останній з могікан — Крип’якевич? А з бандитів — жоден покищо.

Всідаюсь за прозу...

* У квітні 1967 р. Україну відвідала група канадських комуністів на чолі з Петром Кравчуком. Їх возили Україною й намагалися переконати, що ленінська національна політика забезпечує розвиток української культури.

Лист не було відіслано адресату. Очевидно, що було кілька причин для цього, але в ситуації 1967 р. одним з імпульсів до написання саме такого листа було обговорення в культурницькому національному середовищі свідчень Б.Гориня на Миколу Масютка, що ставило чимало етичних питань, передусім до тих, хто виносив безапеляційні "вироки" самому Гориню.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.