Лист від 13.07.1978 р., селище ім. Матросова, Магаданська область
Дорогий Іване, брате мій славний!
Дуже втішився Твоїм листом, хоч і умови для “дуже втішився” не ідеальні: якраз місяць тому помер мій тато.
Ціною, завеликою для засланця, я з’їздив на 10 діб до рідної домівки. Встиг один (перший) день поговорити з дорогим моїм татом-побратимом, на моїх очах він згасав: прекрасно тримався, мужньо, мудро, гарно.
Дай-но, Боже, аби я для Дмитра був таким же татом-другом-побратимом.
По приїзді мав бесіду в Магадані – дали попередження-застереження. Тепер я відмічатимусь тричі на місяць, маю штрафну роботу на три місяці і т. ін.
Проте сьогодні мені повернули одного зошита з віршами (а решти, вилученої під час обшуку 10 лютого, треба ще чекати!)
Отож, адреса моя та сама, умови ті самі, світ той самий, але жити стало краще, коли на столі лист від Тебе!
Дорогий мій, у мене є трохи платівок. Ставлячи Шопена – ноктюрни чи вальси – я обираю мінорні твори. Ти, знаю, чинив би не обов’язково так само.
Проте і мінорний, і мажорний – Шопен! А він не дискутує з собою, га?
То не май серця, що я по-старому - оптимістичний песиміст, як я не маю, що Ти - песимістичний оптиміст.
Кажучи ширше: в оптимізм я не дуже вірю, а в песимізмі бачу більше правди, хоч і не наполягаю, що так воно і є на світі білому.
Іванку, трохи подивований, що Ти якийсь час сидів на бобах (може, боронь Боже, й досі?). Чому так?
Коли б мав скруту (за вільного стандартом!) – дай знати. Радо поділюся, чим можу. Бо трохи можу.
Від негайного переказу мене стримували минулі лайки-сварки Ірени й Славка (одне), перспектива Валиного приїзду (друге). Тільки з’ясується з Валею (хотів би дуже, аби приїхала на місяць бодай) - радо краятиму навпіл свій хліб і сіль, коли я гідний такої чести.
“Я щасливий, що був із Іваном Світличним” – казали мені три роки тому – і я пишався Тобою, щасливий був – од почутого.
Так, друже-брате: без друзів геть не вигода, без прекрасних друзів (добра половина моїх – набуто впродовж цих років). Я ними живу – спогадами, листами, я виліпшився – ними! Так, я став кращий – дякувати їм! Я став кращий, згубивши деяких старих, хоч душа і досі болить дорогими для мене втратами.
За Твої слабування багато начувся, сивенький дідусю! Проте вірю, що Ти не дозволяєш собі такої розкоші – хворіти. Я втішався татом. На питання “Як здоров’я, Семене Дем’яновичу?” він гордовито виказував: “Що здоров’я? Я маю ще прожити півтора року!”. Він побачив мене і згас, як перетерпілий у довгочеканні в’язень, дочекавшись волі.
Сподіюся, вже коло Тебе Льоля, біла-біла, як і належить дружині, другові. Сподіюся, що Льоля буде найцілющішими ліками для Тебе. Думаю, вірю, що Тобі стане краще, бо інакше просто бути не може!
Згадай, скільки чудового люду зичить Тобі здоров’я, сили, натхнення, Тобі, найсвітличнішому з-поміж нас усіх (еквівалент Твого прізвища – “Ваше сиятельство”).
Отакої Іване – брате сіятельний, азіяте мій сяйвовидий.
"азіяте, мій" - Іван Світличний відбував заслання в горах Алтаю - самому центрі Азії.
Що то є – ПМК [пересувна механізована колона]? Дай-но Боже, сторожувати Тобі – файна професія.
Твій вірш я знаю, маю навіть, як маю чимало інших, якими дуже радів.
Наші оцінки віршів друзів – уже, думаю, ні до чого. Бо вони – явище (здатне, до біса слово!). Навіть найкращі з цих віршів уже не встигають за нами, наздоганяють нас, висолопивши язика (в цьому є могутня стаття мого поетичного оптимізму!). Навіть найгірші рядки цього доробку мають золоте забезпечення долею, якій можна лише позаздрити, га? Вона, доля, великодня справді.
Коли я буду в стольному граді? В якому? Всі стольні міста починаються на “Усть”. Волів би в Усть-Київ, бо райцентр Усть-Омчуг (це 120 кілометрів од мене і туди мені боронено) збрид.
Отже, на Тарасове “Чи ми ще зійдемося знову?” хотів би сказати: неодмінно зійдемося, але в Усть-Києві. І, може, вже зійшлись.
Як моя пошта? А так: один лист (цінний навіть!) доходить, два - ні.
Звідки знаю, чи Ти дістанеш цього? Хотів би мати просто прекрасні вірші краян, Cлавка-Семена (цитація). “Сковороду” міг би й згадати, проте я не думаю про нього – так.
Це такий шкіц настрою залишився од від’їзду з України недавнього.
* Крайкіл! — скрикнуло ізліва перейми-но, переймай!
Україно, будь щаслива, сон-тополе, прощавай! Валять гуркоту огроми сторч на голову тобі. Пропадіть, аеродроми, спопеліться в стожурбі! Кров пірвалася — відстати, залишитись при межі! Ще станцюєм, пане-брате, на розкритому ножі!
*
Десять сніжнів, зо два брудні — це і літо і зима. Ой і роки ж замарудні, розтриклята Колима! Сон, робота, пиятика, пиятика, праця, сон. Вслід за мною — шпига пика кряче: кара і закон! За стодалями — Вітчизна, перестрашене пташа. То мій трунок і трутизна. Нею витліла душа — надсадилася. Несила дочекатися кінця. Хижа хуга світ посіла і розбризкала сонця.
P.S. Дописую – кількома днями перегодом: радий, що коло тебе Льоля (цілуй її, цілуй її – як писав про Вас обох О.Олесь).
Коло мене скоро буде Валя – десь 21.07 стрічатиму. Але не знаю, чи коло мене.
Райгазетка подає в трьох номерах три підвальні статті, закінчення друкування якої може стати початком мого другого туру. Стаття гидка, наскрізь брехлива, я вимагаю бодай зборів – аби відповісти на брехню. Але не знаю, як воно складеться.
"Райгазетка": У газеті «Ленинское знамя» було надруковано "журналістське розслідування" А.Супряги «Друзья и враги Василя Стуса»:
Не скажу, що це псує мені настрій. Просто гидко – і вже.
Подаю Тобі першу статтю, хоч маю дві (другу – в одному примірнику).
Хай щастить Вам.
Великі вітання Надії з усією сімейкою. Сердечне. Василь Стус. Додаю своє фото.
Лист до Івана Світличного від 6 вересня 1978 р., селище ім. Матросова, Магаданська область
Іваночку!
Жах – що з Тобою стало. Мені аж сльози навернулися на очі, їй-богу... Твоє нове обличчя каже, що минула ціла епоха – за ці роки, хоч і як не зручно вживати це голосне слово. Але інакше сказати - було б неправдою – дивлячись на ці запалі лиця, на стиснені [судомою ?] уста, на кривдою виінакшені очі.
Ти мусиш одужати, мусиш одужати, мусиш одужати!
Знаєш, мені вже й незручно казати до Тебе “ти” – так Ти подався, так виснажили Тебе літа ці, хвороба ця. Я боюсь за Тебе, оптимісте.
Отож дай слово, що дочекаєшся мене в гості, любий!
За книжки дякую наперед. Чи не треба Тобі кожуха – про зиму? Радо надіслав би: білого, хвацького, фраєрського – Ти одразу помолодшав би в ньому, хоч і фраєри з нас нездалі, га?
За останні місяці – три тяжкі чутки від засланців і про них: арешт С.Болонкіна, лист Разміка Маркосяна, Твоє фото.
А за багатьох же я не знаю, бо листування геть обтяли ці дальстроївські вихователі. Через те я і не пишу листів майже. Іване, брате, не труди себе – відповіддю, коли дістанеш цього листа. Відбудься телеграмою, що дістав. Така б подвигнула мене на нову супліку. Бо я майже не вірю, що цю дістанеш.
За себе розповідати не хотів би. Проте коротко переповім, аби Ти знав, що Іван – то Їван, прогнозує точно.
Власне, я не потерпаю, що буде завтра. Геть не потерпаю. А поки ось: були три статті – великі за обсягом (підвали райгазети), це друкувалося з 8.07 по 3.08 (разом із „відгуками читачів”). Тих відгуків було, здається, в трьох подачах (ще три підвали, вважай).
...я не потерпаю, що буде завтра. Геть не потерпаю...
На “відгуки” якраз наїхала Валя – признаюся, що викликав я її, аби попрощатися. Чесно кажу. Ми ходили цим KZ /коридором зла - ds/, а довкола сичали.
Боже, як мені було шкода Валі! Зразу ж, 10.07 я заправив, аби відповісти на брехню.
12.08 зробили розширений рудком. Тобто, рудком і надрочені. Супряга, бач, поперла “на материк” – на півроку. Напередодні з’явився з тієї ж газетки Петренко – Валя випхала його з гуртожитку. Мо-ло-дця! Я ж … протеревенив йому з годину, що й до чого, бо ж – безнадійний гуманітарій: а, може ж, віднайду шпарку в цьому журналістському мурі “під кожух”! Знаєш, я ж дурний (слава Богу, що дурний!).
Другого дня надрочений рудком дав мені 7 хвилин – на виступ. Петренко наставив мікрофона – під ніс майже.
Я й пік: ваш Тарас Бульба мене розстріляв би? Дарма. Він – беззубий вовк, ваш беріївський Тарас Бульба. Бачив я не одного Т.Б. – і не злякався.
Запакувати удруге – можете, принизити – ні. І в такому дусі. Але зупинили – влаштували обструкцію (мій виступ був у формі звернення до Супряги і супряжних).
Питання пішли – відповів. Мабуть, удало, бо припинилися. Я заправив докінчити виступ (десь на половині зупинили). Ні й ні. Тоді я покинув трибуну, взяв присутню там Валю і побажавши “желаю успеха!” (останься, останься!!! – аж зуби викришувалися), покинув подрочених!
А 29.08 з’явився звіт “Лицом к лицу” за підписом Петренка. Сьогодні тільки 6.09. Щó то з’явиться в кінці вересня (у них місячний тайм-аут)?
Іване, я абсолютно спокійний, що буде далі. Виї – не похилю. От шкода, що болять ноги. Але стояти ж – не бігти? А стояти можу (маю відпустку з 6.08 по 19.09).
Іване, там, у статті – брехня на брехні (“преподлейшая ложь” – точно цитує газета мої слова з виступу), шкода й мови.
Не вишлю Тобі нічого, бо не маю зайвих примірників – вирізок.
Це тактика – всі ці опуси. Читав і ту статтю /стаття Подоляна “Заокеанська пташка з оунівського піддашка”, “Літературна Україна”, від 8.07.1978 - ds/, де згадано всіх Твоїх родичів. Я не переймаюся тим і не хотів би, аби переймалися інші (насамперед – кияни).
Перепалив усі свої листи – за останні два місяці (після Донецька), не можу, правда, дати ради з віршами – їх безліч, а я коло них - як Гобсек. Стільки заготовок, стільки – таких, яких треба ще багато разів «перечувати», аби «виродити». А серце – підболює (трохи), а «перечувати» – треба. А де брати самотності – в цих умовах?
Чую – Тобі не сподобалися вірші, що я посилав. Вони, мабуть, оглушені ревом скреперної лебідки (мені ж позатикало вуха – гамором, сам не зразу почую). Проте – почую. Але довшим перегодом, коли такий буде.
Не-мордовське існування – псує. Ось і ці “самоархіви” – чиста біда з ними! Розмінюєшся на “самочернетки”.
Дивився сьогодні по телевізору останню подачу В.Шкловського “Слово о Толстом”. Це – про вихід (ісход) його – яка пребагатюща тема! Якраз би для Рільке, коли б він не був “піжоном” (трохи чую це, обурили мене листи Рільке – Цвєтаєвої – Пастернака 1924-26 рр. у “Воплях”) – “читав”, їдучи в Донецьк: як так можна, мудрющі люде, грати!)
Певне, ми теж граємо трохи, але інакше (а ось Ти – ні: жодної гри не чув у Тобі – зі всіх своїх київських друзів). Така й сестра Твоя.
Іване, я не знаю, чи висилав Тобі свою “знимку”, але не маю. То пробач. Знаю, що вислані Надії фото Стефине (Шабатури) і моє – випали з літака. Зайшов час дірявих літаків (тут теж діряві літаки саме).
А суходолом – не пішлеш звідси, не можу довідатися: а як поїзди – теж діряві?
Обіймаю Тебе, сивий змарнілий брате. Коли Бог має совість – то дасть нам звидітися колись. І коли дасть – знаю, що Твій вид геть співпаде з Твоїм листом, Ти будеш такий, як у себе в господі в 1960-і роки.
І мені буде так само розмовляти з тобою - легко. Як і тоді. Бо нічого нам не додалося з того, без чого ми б обійшлися. Чи ж не так?
Обіймаю Тебе, брате.
Уклін Льолі, Надії, мамі Твоїй. Коли б Ти не дістав цього листа, то спробую написати до Тебе – через Київ.
Сердечне – Василь
У нас тут – золота осінь: зелено-жовто-червоні килими сопок, уночі приморозки, удень – тепло, навіть сонячно. Але за тиждень прийдуть морози, а сніг теж – не забариться.
*
Уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим ґроном, ти йшла до мене, але не встигла за першим зойком, за першим громом. Немов почвара в пекельнім колі, довкола ж тіні, довкола кволі, благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю. Сніги і стужа, вітри й морози, плачі і лайки, дикі прокльони, собачий гавкіт, крик паровоза, і закмашини, і заквагони. Шпали і фари, пси і солдати, рейки і пруття і загорода. Впали — і хода, встали — і хода, в плечі штовхають нас автомати. Квадратне серце —в квадратнім колі, в смертнім каре ми падаєм долі. Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю. На всерозхресті люті і жаху, на всепрозрінні смертного скрику дай, Україно,чесного шляху, дай, Україно, гордого лику.
Тримай над головою свічку, допоки стомиться рука — ціле життя. Замало нічку. Довкола темінь полохка. Літають кажани, як кулі. Луною студиться щока. Де ви, крилаті? Гулі-гулі! Як вам — нестерпно без небес? Аж очі підвели, поснулі. О ні, ти не один воскрес! Як в бодню — пугачеві скрики. Десь бродить землячок-дантес. О шанталавий, недорікий, а чи поцілиш ти мене? Свіча в задумі — не мигне.
Будь! В.С.
Листи Василя Стуса до Івана Світличного вперше опубліковані: Кур’єр Кривбасу, № 2, 2000 р.