Ми живемо в час парадоксів. Невеселих парадоксів.
Сьогодні виходить указ Верховної Ради СРСР про поліпшення розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян, говориться про необхідність відповідати на кожен письмовий запит трудящих, а завтра людей, що звернулися в ту чи іншу інстанцію листовно, звільняють з роботи, "розпікають" на громадських зборах, цькують, залякують, арештовують, судять.
Група творчої молоді Дніпропетровська була написала листа до Голови Ради Міністрів УРСР В.В.Щербицького, кандидата в члени Політбюро ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д.В.Павличка. В листі наводились обурливі факти розправи над людьми, що так чи інакше заявили про свої симпатії до проблем, поставлених Олесем Гончарем у романі "Собор". Цього листа було надіслано півтора року тому, а відповідь була одержана тільки через
рік. Відповідь своєрідна: молодого дніпропетровського поета Івана Сокульського і двадцятирічного матроса з Новомосковського Миколу Кульчинського було заарештовано. Ось уже півроку, як вони перебувають під слідством у Дніпропетровському КГБ, чекаючи суду. Наскільки можна припускати з розповідей окремих "свідків" у цій "справі", обом заарештованим інкримінується "поширення" цього листа. В кожному разі, весь інтерес слідчих концентрується навколо цього "злочину". Отож, перше питання — за що судять молодь? За естетичні смаки?
"...влада ніби переконує власним прикладом, що її укази, постанови, закони пишуться для того, щоб їх не додержувати..."
Про що свідчить цей парадоксальний факт? Невже указ Верховної Ради СРСР передбачає тільки вітальні листи? Чому в ньому не застережено, на які листи відповідає інстанція-адресат, а на які — таємний синкліт? З цього факту можна зробити два висновки: або КГБ і досі стоїть над найвищими конституційними органами влади, або права рука цієї влади не відає, що робить ліва. В кожному разі, влада ніби переконує власним прикладом, що її укази, постанови, закони пишуться для того, щоб їх не додержувати.
Цей факт стоїть у черзі багатьох інших, дуже подібних фактів. Всі вони — суть загрозливі симптоми повного нехтування конституційними правами громадян.
Як відомо, наша держава є держава народна. Навіть загальнонародна, як указував М.С.Хрущов. Тобто, державою керує народ. Оскільки ж держава у нас народна, то нема нічого дивного в тому, що й держава керує народом (народ керує державою чи держава керує народом — це суті не міняє: влада — народна!). Але придивімося до цього парадоксу пильніше.
"Хто не піддається перевихованню, того — в інтересах широких народних мас — можна й знищити..."
Отже, держава керує народом. Оскільки на її чолі стоять кращі представники народу, найбільш свідомі люди, то вони мають моральне право керувати народом, виховувати його, наближати до свого рівня. Хто ж не піддається перевихованню, того — в інтересах широких народних мас — можна й знищити. При цьому кількість нічого не важить. Коли в нас є велична мета, то дійти до неї треба за всяку ціну. А несвідомими можна спокійно пожертвувати.
"Наше найбільше добро — добро майбутнього. Заради нього можна й пожертвувати сьогоднішнім днем..."
Наше найбільше добро — добро майбутнього. Заради нього можна й пожертвувати сьогоднішнім днем. Хай сьогоднішній день наш і не дуже славний, але його можна зробити кращим. Для цього треба, щоб ніхто не помічав — який він, цей день. І тут уже демагогія працює разом з експертами КГБ.
Добро по-нашому — це коли ніхто не каже про існуюче зло. А цього можна добитись репресіями!
1969-1970
Начерк статті зроблено через півтора роки після листа групи творчої молоді Дніпропетровщини до Щербицького, Овчаренка і Павличка, що дозволяє датувати статтю груднем 1969 - січнем-лютим 1970 року. "Ми живемо в час парадоксів..." інкремінувалася поетові як антирадянська діяльність і фігурувала у судовому вироку 1972 року. На жаль, багато тез досі залишаються актуальними, ніби підтверджуючи тезу з листа до Євгена Адельгейма від 25.08.1970 року: "мої оскарження — глобальні, а не якісь вузькочасові, режимні і т.д."