Євген СВЕРСТЮК (13.12.1927, с. Сільце, Горохівського р-ну, Волинської обл. – 1.12.2014, Київ) - один із найближчих товаришів Василя Стуса. Йому присвячено вірш -
Є.С. [Євгену Сверстюку] І то була мені досада: пливла розгониста, туга сліпучо біла автострада. Неначе линва циркова, що над усесвіту проваллям свої виборює права. І ні початку, ні кінця тій гілці простору, що родить тугі оранжові сонця. ... А унизу - рахманний рів із лезом вод. Та бог боронить зухвальця, поки ніч супонить лють зизооких вечорів.
Український публіцист і літературознавець, один із інтелектуальних лідерів національно-демократичного руху в Україні, з 1989 р. був редактором християнської газети “Наша віра”, де відстоював позиції церкви поза політикою. З 1989 р. – президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТеІ), яка заснувала щорічну премію ім. Василя СТУСА.
"Особистості творять перший ряд, за яким почувають себе впевнено ті, хто позаду".
Закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення “логіки і психології”, 1952). Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, працював старшим науковим співробітником Українського науково-дослідного інституту психології (1959-1960 та 1962-1965), завідував відділом прози журналу “Вітчизна” (1961-1962). Впродовж цього часу Є.С. чотири рази звільняли з роботи за політичними мотивами. З 1965 р. й до арешту в 1972-му — відповідальний секретар редакції “Українського ботанічного журналу”.
Активний учасник Клубу творчої молоді, який був центром нонконформістського культурного й громадського життя Києва та України. Товаришував з Аллою Горською, Галиною Севрук, Василем Симоненком, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Генріхом Дворко, Василем Стусом, Лесем Танюком та ін.
Одним із найгостріших творів українського самвидаву 1960-х став анонімний памфлет про спалення Центральної наукової бібліотеки “З приводу процесу над Погружальським”, написаний Є.С. у співавторстві з Іваном Світличним. Знаковими в самвидаві стали також есе Є.С. “Собор у риштованні” та “Іван Котляревський сміється”. 7 грудня 1970 р. Є.С. був одним із небагатьох, хто, як і Василь Стус, виступив з промовою на похороні Алли Горської.
"Людина є тільки людина, слаба і хистка, коли в її хаті нема місця для свята".
14 січня 1972 р. під час масових арештів української інтелігенції заарештований. Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР 16-24.04.1973 р. на 7 років таборів суворого режиму і 5 заслання. Головним предметом звинувачення стала книжка “Собор у риштованні” (Париж, 1970).
Відбував термін у 36-му і 35-му таборах Пєрмської області. Наприкінці лютого 1978 р. на 4 місяці поміщений в ПКТ (приміщення камерного типу, тобто внутрішньотаборову в'язницю). Заслання відбував у селищі Богдарин Бурятської АРСР, де працював столяром геологічної експедиції. На відміну від Василя Стуса вибрав іншу психологгічну поведінку перебування в ув'язненні: якщо Василь Стус кожного дня ятрив душу спогадами про дім і рідних, що живило його творчість, то Євген Сверстюк "обрізав" всі спогади про минуле, аби сприймати ув'язнення, як єдино можливу модель життя "тут і тепер".
В ув'язненні написав вірш "Сервантес", який Василь Стус вважав геніальним.
Сервантес
Скiльки дорiг i мук! Стишивсь. Зiбравсь. Застиг. Може, пройшов тюрму, Щоб тут себе знайти?
Ночi, як гурт нетяг. Днi без надiй i втiх. Може, своє життя. Виставити на смiх.
Лицарський вiк минув. Лицарство -- вiк оман. Може пародiю втну На лицарський роман? Знову подвiйний стиль. Чорнi в очах хрести -- Тiнi вiд ґрат в хрестах.
Що це -- портрет душi? Схожий? Як я мiж вас. В камерi цiй душнiй Сотнi моїх Санчо Панс...
Зболений кожен нерв. Рубаний кожен жест. Власне, нема мене -- Дублений палiмпсест.
Все ж проступа на нiм Лицарський перший текст: Вiчна суворiсть борнi, Вiрнiсть, воля i честь.
Вбогий дивак -- i ґранд, Серце i склад думок, Навiть отой Росiнант -- Готика духу й кiсток.
Скiльки ламало життя, Скiльки брало на глум -- Чистим лишився стяг, Вiчним -- шляхетний сум.
Смiх мiй терпкий не вдавсь, Смiх -- мiй останнiй шанс -- Чимсь до душi припав Сотням отих Санчо Панс.
Цей одержимий дух, Цей профетичний тон, Цей круглощокий друг... Що це було -- мiй сон?
Може, в життi, як в снi, Дiйснiсть -- зовсiм пусте? Справжнє єдине в нiм Те, що в душi святе?
Панно з Тобосу, лиш Ти, Може, почуєш псалом I прочитаєш листи, Писанi синiм крилом.
... Колом пройдуть вiки У летаргiйнiм снi. Хто все ж вiн був такий -- Знав, що творить, чи нi?
Творчий звiльнив порив... Видав розваг юрбi... I мимохiть створив Пам'ятник Вiри -- собi!
Ти, що прийшов, спинись! Змовкнiть, раби: в бронi Лицар, високий, як спис, На сухоробрiм конi.
Звільнений у жовтні 1983 р. У Києві працював столяром, а з 1989-го активно зайнявся громадською діяльністю. Вулиця, на якій мешкав Євген Сверстюк, з 2016-го носить його ім'я.
Найвідоміші книги: “Собор у риштованні (1970), “Блудні сині України” (1993), “Шевченко і час” (1996), “На святі надій” (1999), “ На хвилях „Свободи”. Короткі есеї” (2004), “Не мир, а меч. Есеї” (2008), “Гоголь і українська ніч: Есеї” (2013), «Шевченко понад часом» (2015), «Світлі голоси життя» (2014), «На полі чести» (2015), збірка віршів «Писані синім крилом» (2015).
З листа Василя Стуса до Євгена Сверстюка 1974-1976 рр.:
Дорогий брате!
Зі своїх далек вітаю Тебе. Часто мені ввижаєшся — в снах, у думах, у мріях — білошатний і бронзолиций — виступом сягнистим пливеш у марево обрію літнього — над спечним шляхом степовим... Чекаю на Твої благовісні громи, Юпітере Плювію [Pluvius — той, що посилає дощ - прим. ds], — скучив за ними!.. Сервус! Сервус! Базилеос [Так Євген Сверстюк називав Василя Стуса - прим. ds].
"Історія заново визбирує духову спадщину наших донкіхотів серед намулу спадщини рабів".