Лист до дружини (березень 1973 р.)

Один із перших листів до дружини з закладу ЖХ-385/3-5 сел. Барашево, Теньгушевського району, Мордовської АРСР. В цих перших листах В.Стус багато переписує віршів та перекладів, ніби передчуваючи недалекі вилучення й акти про спалення рукописів "Палімпсестів".

Вітаю, ласкавочко моя! Вітаю, ластовеняточко моє маленьке!

Листа другого одержав, писаного 8.2.1972 р., а нині одержав третього з відкриткою. Тобі надіслав листа десь 8 лютого, батькам — на початку лютого. Видно, жодного з них Ви не одержали, хоч лист до батьків був рекомендований і з повідомленням про вручення. 21 день я відбув у лікарні, де мене обстежували. Сказали, що виразка зарубцювалася, і сьогодні я вертаю назад.

Тато збирається кудись писати, але не знає куди. Мені шкода його марної праці, а також і того, що, написавши, він шкодуватиме ще дужче. Щось там порадьте йому.

Як здоров’я Дмитричка? Як його серце, ніжки? Ось кілька прохань моїх. Шліть листи рекомендовані з повідомленням про вручення. Як хоч, то такі листи я слатиму Тобі на поштовий відділок 115, аби Ти не мала клопоту одержувати їх — аби не ловити поштаря. Але для цього вишли мені повідомлень про вручення, марок (по 2 та 4 коп.) і поштових відкриток — усього штук по 20. Це можна зробити цінним листом.

Я пишу на початку місяця до батьків, а в середині — до Тебе (ось уже другий місяць, як роблю виняток, а далі писатиму Тобі з 15-го). Це мій сьомий лист.

У бандеролі мені книжок не можна, найкраще — тютюну і сухого молока, якщо таке є. А ні — тоді чаю, але небагато. Взагалі, я обійшовся б без бандеролі цілком, а Ви там не мали б клопоту. А втім — що покладеш, те й буде.

Побачення дозволили майже зразу, як Ти поїхала. Отже, як бачиш, при бажанні можеш робити нову спробу. Але мені дуже шкода Тебе і не хочу, аби хтось утішався нелюдською радістю.

Літературної України я не одержую, хоч минув місяць. Так що — зроби запит або проконсультуйся, як бути. Як там із Лілиною роботою? Мені часто сниться Дмитрик, як він грається з Оленкою, але їм обом — дуже сумно. Рільке Твого я одержав. Уже переклав. Отже, роби нові подачі. Я їх чекаю.

Дуже просив би, аби Ти в літі поїхала з Дмитром у Донецьк — хай там старенькі трохи розвіють свій сум. Крім того, Вони занадто старі, щоб відкладати це на потім.

Коли б Ти наважилася їхати сюди знову, то не бери ні чорного светра (його мені не дадуть), ні інші речі, крім чорного спортивного костюму і рудого шарфа (це одне, чого мені не видали з передачі в Києві). По-друге, коли приїдеш, то не спіши зразу від’їздити, коли це повторять, а телеграфуй до Москви — за знущання. Бо інакше цього назвати не можна.

Думаю, що коли б Ти зробила це першого разу, то ми побачилися б. А так Ти дуже легко відступилася перед чужою бездушністю. Взагалі — оскарж свою невдачу. Усе — так само, як і раніше, хіба що тепер, може, приїзди на четвер, аби Тобі був час на розмови з тюремними начальнушами.

Я вже звикаю до цього всього, хоч і біліє голова. Попроси кого-небудь, хай мене сповіщає про літературні новинки українські (союзні я знаю).

Протягом місяця я не мав жодного листа від знайомих (останні були від Рити і Романа, а також журнали з Черкас, за які дякую, але повторювати не треба).

Дякую за вітання. Вітай усіх, хто вітає мене, бо в мене враження про стару публіку дуже тьмяне і невиразне. Зате вітаю Лілю /дружину Є.Сверстюка/, Льолю /дружину І.Світличного/, Марту /дружину І.Дзюби/. Так само — Михайлину /Коцюбинську/ і тих, хто пише листи до мене. Звичайно — Твою рідню — так само. Як там здоров’я Ольги Григорівни? /Мама В.Попелюх/

Ти мене вже призабуваєш, га?

Цілую Тебе, люба моя. І не сердься на мене, що таке в Тебе життя. Власне, коли сердишся, то тільки не на мене, а на скажений білий світ.

Ось Тобі Рільке (якщо він вийшов схожим):

Знялося понад себе в чистім гоні це дерево гучне, Орфеїв спів. Та і в мовчанні, в тиші, ніби в лоні, уже початок, знак і порух зрів. Із гнізд і лігов звірі вирушали в прояснений і виріджений ліс. Не хитрощі, не ляк їм горла тис, коли вони так пильно наслухали себе самих. Здається, що в серцях їм рик і рев дрібніли. Де не скоро з’явилася б і хижа для сприймання, яскиня з найтьмянішого бажання, із брамою, де аж дрижать підпори, високий храм ти зводиш їм в ушах. /В остаточному варіанті "Сонетів до Орфея" це вірш починається: "О дерево звелось! О надвисання!.."/

Звичайно, я ще посиджу коло нього, а покищо — це перший Тобі віддарунок.

Ну, ось іще:

Цензори у таборі часто не знали української мови і лінувалися ,якщо не було особливої вказівки, виокремлювати вірші від перекладів чи з тексту листа. Тому в листах поет з конспіративною метою часто не дає розбивку на рядки.

Ми нібито обернені свічаддя - єдине власну душу світлимо і слово фокусуємо на серце - щоб спопелити чи зогріти? Морок росте і тьмяне дзеркало світліє, мов дрібка сяйва, встромлена у ніч. Такий вельможний спокій! Ні шпарини назовні вже не видно. Що ж, кохана, згоряймо на Антоновім вогні, щоб день світився з нас, а ми щоб тліли спокійно й рівно, як свічки осінні золочених притугою дерев.

І:

Бриніли по обранених ярах скляні струмки, відтеплювались кручі. Глухоніма вода, і сонця спах, і зойк лісів, нагальний, як падуча. І перша птаха різала крилом обрус небес над хвильми голубими. А ти, змахнувши білим рукавом, уже побігла у чужі обійми.

Чи:

Десь там, на споді пам'яті, ворушишся, і погляду не попускаєш свого.

Забутим днем, забутим світом сушишся, та серцю тихо мовиш: слава богу, що все минуло, знебуло, пішло за чорною водою-течією. Єси, розлуко, ти мені за зло, проте єси і радістю моєю. Так мудро нас страждання піднесло понад собою і понад плавбою. А тіло, що підносилось пітьмою, заламані рамена піднесло.

Вальочок, цей лист на 2-х аркушах 1-4 стор. (це - один аркуш, далі - другий). Цілую Тебе, люба моя. Як ся маєш, пиши. І про Донецьк - згадуй.

І:

Між співами тюремних горобців причулося — синичка заспівала і тонко-тонко прясти почала синеньку цівку болю, мов з-під снігу весняний первісток зажебонів.

І:

І ось він, край: немов на шелепочку, стою над урвищем. Так, ніби небо подовжилось на діл. І вітер спогадів мене вельможно нахиляє в смерть. Оце і є бажаний край душі, з якого видно більше, ніж півсвіту, вже й за крайсебе можеш зазирнути і прохилити моторошну суть буття вселенського, де тьма і тьмуща, прорізана прожекторами дум (волінь охлялих). Ось де місце злету або падіння. Бо відгородившись, ми розгороджуємося навіки, щоб вільне серце випурхнуло птахом, що другого народження діждав і став над світом. Ось він, край душі. Ланцюг довіри увірвавсь. Ланці існують тільки поокремо. Горе тебе в чотири мури оборало (чотирикутник певності, чи, може, спотворений октаедр плачу?). І все це — форми іспитів. Чи справді, обораний, ти геть відмежувався від спогадів, чи, може, між тобою і поминулим — вольтова дуга? Чи справді ти, обораний, утратив ту вітчину, що всерабів з нас творить, ошуканих любов’ю і чуттям тієї приналежності до себе, що зрідка живить нас, а все мертвить? Збагнув себе, як припочаток долі призначеної? Що тобі підвладне сьогодні, як ніколи, геть усе? Що тут, ув апогеї рабування, у тебе під обладою твої уседержавні втрати і набутки? Отож, лети між ними, як стріла, із луку випущена в чорну темінь. І знай: твоє спасіння — тільки в леті, а твій спочинок — то вельможна смерть, яка щасливому не по кишені.

І:

Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь від частоколу огорожі, кетяг різьблений намерзу на утлих вікнах і олімпійське торжество берез, ця теплота сподіяння і сну, вспокоєного спогадами, окрай душі впокореної, де усі початки і кінці зійшлися разом — це прочування віщих таємниць і спроба позирнути за безокрай, котрий тебе спостигне ненароком і відживить (донищить або вб'є). Та що те все? Життя легка основа лягла в прозорості земного дня і світиться. А світ благословенний зненацька в тьмущу темінь увійшов. І серце геть обліг. Душе, світися! І - посвітися, ноче голуба!

А це, Валю, було після полохкого сну — як багаття на вітрі — коли мені чулося, що Ти наближаєшся, марудиш і проминаєш. Я чекав Тебе цілий день, але марно. Отже:

Ти тут. Ти тут. Геть біла, як свіча — так полохко і тонко палахкочеш і близькістю обірваною врочиш і лячно позираєш з-за плеча і йдеш — туннелем довгим — далі — в ніч — в імлу — і в сніг — у вереск заметілі, аж оббухають слізьми губи білі, а тремоло світання — мов тирлич.

Або ж:

Самого спогаду на дні, як зірка у криниці, вона з’являється мені - і світить, і святиться. Я і не відав і не снив: бозна-коли зустрілось, а через стільки літ і днів любов’ю окошилось: ледь-ледь бровою повела, журливо позирнула і з цятки давнього тепла страшний вогонь роздула - як куте сяєво сторіч, як зірка із криниці, неначе свічка в темну ніч — горить і промениться. Із темряви мене буди сподіянням - явою - як не дружиною, тоді - коханою сестрою.

Ще:

Дай руку, князю мій, і йдімо разом! Лише стулю повіки - снишся ти і цілу ніч стоїш при узголів'ї, і поцілунками чоло вкриваєш - мовчазні і щасливі сльози ллєш. Дай руку, князю мій, і йдім додому - читаю по руках твоїх ласкавих, ловлю в куточках уст твоїх заламаних, розпізнаю в тоненькій зморшці брів. Вже час! Ходімо, князю мій, додому. Я прокидаюся - нема нікого. Лиш чую запах - туги і любові і підвологла геть мені подушка та ще сумний стілець стоїть край ліжка. Де ж ти, княгине? Де ти? Озовись!

Чи:

Мов мертві дерева, неначе мамути, що збуджені зі сну правікового, вернулися у вичужілий світ,

і розминулися з своєю смертю — так лігво це. Омріяні дороги обрубано, але зупин ворожить, схиляючи до віри. Лігво це — останнє пристановисько. Мов мамути новонародженою марять смертю, сподіючись: чим далі од життя, тим ближчає рятунок. Квадратура таємних бід, і ромби самоти, і прямокутники старих напастей і лінії спадні усевпокори, та вертикальний понадзірний щем. Куди податися? Куди сховатись, аби втекти глухонімого болю і таємничого Всепереляку і ницого рятунку порожнеч? Мов мертві дерева, мов пні згорілі, розкопані, обрубані корчі, живе крізь смерть спогадують, піднявшись на різьблених котурнах забуття. Скидається двоповерхове горе з-під кучугур зчамрілих сновидінь. Так напростовується путь до бога, звалашений потойбік існувань. А вічність скапує, немов живиця з осамотілої сосни. Свічаддя обламаних небес сліпучим сяйвом обранює тужавий погляд. Гинь і почезай. Бо смерть і темінь — сестри.

А це такий собі образок:

Калюжа, мов розчавлений павук, сліпила шлях і заступала кроки, чіпляючись до походи людської і присмеркових зойків. Крізь імлу надобрію здіймався ярий місяць, скрадаючись повз виголілі крони осіннім вітром видутих дерев. Асфальтом біг старий кудлатий пес, сахаючися гамору людського, сирен автомобільних і бездонної, мов поніч, яро-чорної води, котра солопила з-за ожереду розбійницького злого язика.

Оце, Вальочку, і все. Недавно я слухав по радіо нарис про Антоніо Вівальді і чув себе майже щасливим. Як Ти зводиш там кінці з кінцями? Читаю сусідову "Літературну Україну", бачу, як там зараз весело і скільки нових талантів повилізало зі шпар на світло.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.