Листи до рідних28 грудня 2020

Лист до дружини й сина, грудень 1981 р.

Дорога Вальочку, дорогий Дмитрику!

Закінчувався перший рік відбуття терміну в таборі на Уралі. Василь Стус багато читав і просив переписувати в листах окремі вірші чи поеми. "Вірші італійців" - вірші з антології італійської поезії середини XX ст., Жигулін - російський поет, який в 1970-ті чимало писав на колимську тематику, щоправда його книги виходили переважно у східно-сибірських видавництвах.

Дістав Ваші листи — Дмитрів із віршами італійців (дякую), Твій, Валю, — з віршем Жигуліна про Усть-Омчуг — дякую! Недавно “Иностранная литература“ подала добірку італійського поета Маріо Луці (нар. 1914 р.) — гарні вірші з цікавим мисленням, хоч часом і дещо складним. Скажімо:

Но и в пустыне черные глазницы, когда, живых и мертвых тормоша, закат великим гневом загорится, —вернется отлетевшая душа. За пеленою слезною, на алом от крови фоне, в кружеве волос, ты будешь лишь страдальческим овалом, ничем иным, лицом в потеках слез.

Або:

Я — ваши сдерживаемые слезы, в которых отразился общий климат. Я — временно: предчувствие угрозы со временем другие формы примет. Жить, видя солнце погруженным в омут беспамятства, где горизонт расколот, жить — это все, что нам еще осталось, когда фаланги пальцев сводит холод.

Одне слово, цікавий поетичний текст. Як на мене, це краще за тихий малюнок Жигуліна, хоч вірш його і повернув мені тьмяні сумні видіння із тамтешнього /колимського/ пробування. Ось такими радощами, як оці рядки Маріо Луці, й живу. Не знаю, чи писав Тобі, що мені готують окуляри (0,8, відстань межи чоловічками 66 мм). Щодо бандеролі: поклади і ножі до електробритви і щіточки, якщо є. А ні — то почекаю до наступної. Бо час терпить: здається, я перебільшив загрозу, що бритва мені от-от зіпсується. Але прошу Тебе: надішли бандероль на 2-3 тижні пізніше, ніж звичайно. А то мені її одразу не видадуть (це кажу на випадок, коли всередині лежатиме щось таке, що скоро псується).

Мова саме про ці окуляри, що зберігаються в родині поета.

У тому ж номері журналу (Иностранная Литература, № 11, 1981) є гарний роман каталонської письменниці Мерсе Родореди, "Площа Діамант" — так чітко, просто — геть зредукованою стилістикою героїні — передано “сюжет“ — кілька коротких імпресій нещасної Наталі. Візьми прочитай, Вальочку. Я ще чекаю на Кендзабуро Ое, роман його щойно почали друкувати — і він, певне, розляжеться на 4-5 номерів. Колись (років 10 тому) я читав його прекрасний роман “Футбол 1860“. Сподіюся, що й тепер він не ошукає мене.

Питаєш про мої прогулянки. Скажу — ходжу рідко, бо й ноги за годину стомлюються, та й часу шкода. То я зрідка — аби пам’ятати, як пахне морозне повітря — вибираюся. Сиджу читаю, більше коло французької мови, докучають газети — грабіжники часу. А живу я вночі, коли сплю — і ще сняться вільні сни (часто увижається мені Іван Олексійович /Світличний/ — і все тривожно), отоді, при багатті тих снів — уся моя радість. Дмитро теж сниться — але все малим, до 5-річним. Ну, а Ти, Вальочку, — завжди гарною і завжди ласкавкою — ясочкою увижаєшся. Отак і відбуваються наші земні побачення.

Щодо Дмитра: мені цікаво, де той технікум є, як він туди добивається, що там вивчає і взагалі — як йому видається це школярство-студентство. Скажу, що несподіванка то для мене — ніяк не збагну, щоб у когось із Стусів щось виходило коло техніки (от хіба дід був “технік“ — бондарював!). Звичайно, це, може, викличе в Дмитрові переорієнтацію особи: почуття особистої відповідальності, яке так не часто виявляється в учнів школи, тут може скоро прогресувати. Дай-но, Боже! А цікаво, Дмитрику, як Тобі англійська мова тепер? Чи не хотів би Ти вступити (додатково до занять) на курси іноземної мови? Чи, може, то забагато? Вік у Тебе “спортивний“ — я маю на увазі не спорт, а здатність формуватися, здатність організму звикати до побільшених навантажень. Це властивість єдина в житті. Коли Ти зараз навчишся працювати, як кажуть, по-чорному, тоді з Тебе можуть бути люди. Бо більшість людей зупиняються на півдороги: приблизно виходить у них так, що, пройшовши 199 км шляху, їм ліньки пройти ще один, щоб сісти, скажімо, на поїзд. Ситуація видається смішна, але в житті так здебільшого і буває. Хіба що проходять не 199 км, а яких 20, 30, а решту їх волоком волочить життя — вони здирають лікті, що дається їм не легше. Цікаво мені знати і предмети, які Ти вивчаєш, і Твої враження од нового місця навчання.

Мені було цікаво читати, сину, Твої враження од повісті Ч.Айтматова /"И дольше века длится день"/. Але Тебе зіпсували в школі трохи: повість цікава не тим, про що Ти пишеш, (що, мовляв, автор хотів сказати), а тим, що сказав: що для вижиття часом потрібні великі жертви, украй великі жертви: щоб урятувати сина, гине батько, дідусь і т. д. Бо смерть сина — це смерть роду. А рід треба берегти, бо він важливіший за життя окремої людини (самій людині то не завжди зрозуміло є, а Природі — зрозуміло!). Я прочитав у журналі “Советская этнография“ (1981, № 5) цікаву статтю Брука і Кабузана “Численность и расселение украинского этноса в 18 - начале 20 века“. Самі цифри в ній. Скажімо: на середину 1980 р. в цілому світі було 44,5 млн. українців. Із них 2 млн. мешкає поза СРСР (гадаю, що більше), 6 млн. — поза межами УРСР. До революції 88% їх жило в Росії, а 12% — в Австро-Угорщині. Але це на 1917 рік. А раніше було інакше. У часи Хмельницького (середина 17 ст.) було нас, українців, усього яких 2,5-3,5 млн.

Але про це, на жаль, нам мало що відомо: щось схоже до теперішнього перепису тоді не існувало. Автори подають дані на 5 ревізію 1795 р. — тоді було 10,5 млн. Але подивимось, як число зростало:

1650 р. — 3,5 млн. 1834 р. — 11,43 млн.

1719 р. — 5 ,740 млн. 1850 р. — 14,745 млн.

1782 р. — 8,901 млн. 1858 р. — 16,017 млн.

1795 р. — 10,5 млн. 1900 р. — 26,2 млн.

1815 р. — 11,42 млн. 1917 р. — 35,154 млн.

За 100 років — з 1719 до 1815 зросло з 5,74 до 11,42, тобто вдвоє. Коли так, тоді на 1619 можна припустити 2,8 млн. То були часи Сагайдачного: це майже вдвоє менше, ніж тепер живе в одній Донецькій області. Далі: 1815 р. — 11,42 млн., а 1917 р. — 35 млн. За це століття — потроїлося. Чому? Адже були і епідемії, і війни, і лікарів не було. Можна припускати, що в попередніх даних були помилки (в ревізіях фіксували податки, а не людей). Якщо за століття населення подвоїться, тоді, може, виглядало так:

1917 р. — 35 млн.; 1817 р. — 18,5 млн.; 1717 р. — 9 млн.; 1616 р. — 4,5 млн.

Це вправи з голими цифрами, вправи логічні. А історія живе не тільки логікою, і не тільки нашою. Коли б вона йшла за нашою логікою, тоді б у 2017 р. мали б нове потроєння, тобто: 35,154 (1917 р.) х 3= 105,5. Як тут бути, щоб пояснити вади історичних джерел? Найкраще — порівняти, як зростало населення в інших країнах — Англії, Франції, Іспанії, Німеччині. Коли там є великі відмінності по століттях (скажімо, 17, 18, 19), тоді спробувати дошукатися, чому такі відмінності. І все це врахувати, обчислюючи для Росії в цілому; для України.

Чисельність населення України в 2020 р. (на 22.12.2020 р. https://index.minfin.com.ua/ua/reference/people/2020/

Дата Чисельність (тис.) на 1.01.2020 р. 41 902,4 млн. на 1.03.2020 р. 41 858,1 млн. на 1.05.2020 р. 41 806,2 млн. на 1.11.2020 р. 41 670,8 млн.

  • без урахування окупованих територій (Криму, Севастополя, частини Донбасу)

Дмитрику, я все це подаю для того, щоб Ти вчився по-дорослому (інакше: по-науковому) мислити, щоб Ти помалу виростав із шкільного одягу. Бо в школі ми в цілому набуваємо знання, в інституті — набуваємо знання. А мислити починаємо пізніше, на жаль. Хоч мислити треба завжди. І нічого не брати на віру. Усе піддавати сумнівам — такого принципу дотримувався мудрий Сократ і того вчив своїх дітей. А піддавати сумнівам — це форма мислення, тобто, це вже мислення. Коли віра закінчується, треба думати: а чи може так бути? Чи може так бути, як у повісті Айтматова? Може. Дивно (ми до такого не звикли), але — може. А коли може, коли таке буває, то — чому? Над цим теж треба думати. Отже, синку, намагайся, щоб ніщо людське не було Тобі чуже — цікався життям, пізнавай його, аби завтра бути готовим — самостійно жити. Я вірю, що і тепер є на світі чимало таких питань, про які Ти вже думав сам, але ні я, ні мама про те не знаємо. Це природньо. Як і те, що про них Ти, може, ні з ким не ділишся. Але думати — треба. Тільки от: треба вміти, треба вчитися — мислити. Не тільки вчитися, але й — учитися мислити. Бувають і огріхи. І теж природньо. Скажімо, про те, що Тобі не потрібна англійська мова. Тут Ти не продумав. Я колись не надто сперечався з Тобою. Бо почув, що то Твій твердий забобон. Тільки обмізкуй і таку ситуацію: а що, коли з часом вона буде Тобі потрібна, а часу Ти не матимеш. І тобі стане до болю шкода, що в теперішні роки Ти так марнував той час — на телевізор, на читання спортивної хроніки. Тобто — на пусте. Але, може, Тобі ця пісня докучила? Тоді, як кажуть, змінимо платівку.

Надійшов ХI номер “Вітчизни“. В ньому пустувата стаття про Симоненка. Кортить прочитати В.Шевчука і Г.Тютюнника. А ще чекаю на № 11 “Всесвіту“, бо там є добрий шмат із “Магабгарати“ (Бгагавадгіта), за ним я давніше полюю (колись, ≈ в 1975-1976 рр. її переклали в Середній Азії, але того видання я не замовив, на жаль).

Бгагавад-Гіта.

Валю, Ти нічого не написала, як Ви святкували роковини Дмитрові. Певне, написала, а листа того сконфіскували? Ще раз Тебе прошу — подякуй Богданові Ребрикові за два листи, що я дістав од нього. Будь ласка, дуже Тебе прошу, аби я не обкрадав свого ліміту скромного на відповідь йому.

Ну, от, кохана: чи маю я право вітати Тебе з нашим родинним ювілеєм? Коли можу — то вітаю, ясочко. Вітаю з тугою в очах і цілуючи крайку Твоєї сукні — так, як подумки (на жаль, подумки лише!) робив те, повертаючись із матроського селища. Ти пишеш про Зоряна /Попадюка/ (він — од зорі зветься, а не од Сар’яна!) — я знаю, що він уже в Середній Азії. Знаю, що мама його, Любомира, так само слабує тяжко, як і Їван Добровусий /Світличний/. На теперішніх віражах найбільш делікатні — не витримують. Що складніша, універсальніша машина — то легше виходить з ладу. Чавунні вироби — витримають усе. Хоч у житті й терпіти їм доводиться не найбільше.

І ще: бажаю Вам, рідні мої, любі мої, добрих новорічних свят, доброго Різдва — тихої теплої свічки при святій вечері — я Вас згадуватиму, коли Ви надвечір зберетеся при куті.

Кохана моя Вальочку, Бодлера я хочу мати французькі тексти віршів — поки надішли бодай 2-3. У нас Бодлер є: німецько-французьке видання “Fleurs du mal“, тобто "Квіти зла". Добре було б, щоб були кращі вірші з цієї книги. Коли сама не вчитаєш — то попроси філологічних консультацій.

Мої найкращі зичення родичам, друзям — особливо Богданці /донька Юрія Бадзя/ з родиною. Давно вже ніц не знаю про Михасю /Коцюбинську/ — жодного листа і від неї нема. Чи все гаразд коло неї? Додаю карточку для мами.

Цілую Вас, любі мої.

Сердечне — Василь

7.12.1981 р.

P.S. Валю, ще раз про бритву: якщо купила щіточки (я маю на увазі головки з сіткою), а не купила ножів (це ті гачкуваті кружки, що бігають під сітками) — то надішли тільки їх. Власне, це не так актуально. І коли б навіть забула вкласти — то теж не біда. Одне слово, будь-який варіант піде. Тільки не надсилай чаю (бо викинуть тут). Можеш укласти, крім автоолівця (чи — цангового), ще й авторучку дешеву — копійок на 70 чи 1-50, з піпеткою — аби добре писала. Бо ця химерує — якою пишу: чомусь застигає часто чорнило в ній. Але і з цим надто не клопочись. Було б добре, щоб Ти сфотографувалася разом із Дмитром — і надіслала мені видівку — так з 9х12 розміром, аби втішався Вами.

Щодо Дмитра: може, я трохи перебільшував із його вадами. Просто мені хотілося б, щоб він був працьовитіший і наполегливіший. Але сподіваюся, що тепер, на новому навчанні, в нього є менше часу на той поганий телевізор, який завдає людям стільки шкоди, і спортивні таблиці. Одне слово: будемо всі втрьох дбати про те, щоб кожен із нас ставав кращий кожного дня, кожного року.

Часто згадую Світлану /Кириченко/, уявляю її на новому місці роботи, вірю, що вона береже свою оптимістичну конституцію — і вона витримає і такі випробування. А що, до речі, Рая /Руденко/? Коло Юрка через дорогу?

Закінчую. Хочу, щоб у Вас була добра ялинка, і щоб вона горіла лампочками, і щоб була добре прибрана, і щоб Дід-Мороз був щедрий для Вашої господи, і щоб були добрі гості у Вас — і щоб звучала добра музика — якого Генделя (недавно слухав його 12 і 14 сюїти прекрасні) — і щоб земля тихо-тихо пливла в безвісті, не порушуючи Вашої доброї бесіди. Цьомаю, люба моя.

Обіймаю Тебе, сину. Кланяюсь дєді, Шурі з родиною. Будьте мені.

Писав уже, що Ритою переписану поему дістав цілком? Дякую їй і вітаю.

Ще раз — сердечне

Василь

Прочитайте з Дмитром повість Г.Тютюнника в ч.11 “Вітчизни“ (№ 11, 1981).

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.