Дорогі мої — Вальочку, Дмитре!
Дістав майже одночасно Ваші листи — № 7 (Валин) і Дмитрів — по Прип’яті. Сподівався, звичайно, на більше, але вже як є (Твій, Валю, і № 6 був написаний поспіхом, а 5-го я не дістав (чи четвертого — того, де Ти, певне, переписувала Жигуліна). Зразу відповідаю: коли встигну, то додам доручення в цьому. А ні — то в наступному листі. Тим надто не клопочись, хоч я не думав, що все так затягнеться (доручення я написав був ще в Києві). Був лист і од Рити — післяприп’ятський теж. Дякую всім. Більше листів не було.
Останнім часом дістав через “Книгу — поштою“ кілька книжок, із них найбільш цінні — німецько-російський словник і монографія Б.Рибакова “Язычество древних славян“. Отож, чекаю на пізнього Рільке. Зрештою, я б і сюди попросив четверту дуїнську елегію Рільке ("O Bäume Lebens! O wann winterlich?"). Може, не так про переклад, а про наявність — хай буде, як молитва. Валю, всі мої прохання з листа за серпень (його післано 18.8.), будь ласка, виконай і, коли можеш, то й попередні мої прохання — бодай деякі.
Дмитрику, Ти пишеш, чи є в листі помилки. Є. Ти пишеш: Добрий день, дорогий тато. А треба — тату. Це клична форма, обов’язкова в грамотному письмі. Ти пишеш “невезло“ (разом), пагано (через а), запнесся (треба -шся), Миколаєвича (треба —йо-). Не кажу, що вживаєш жара (спека!), приходиться (доводиться), переварювати в собі (хоча б уже яке перетравлювати, коли не знайшов кращого слова). Отточеный треба з -нн-, бо це вже стала якість, майже без дії (точеный нос, але отточенный). Пишеш: допомогаю мамі (треба -а).
Пишеш: бо в школі це (треба — цього) учили (треба — вчили) робити. Я читаю менше, чим на Прип’яті (треба — ніж); думаєм на недільку (треба — тиждень) з’їздити. Скоріше за все поїдем — це зле. Треба: мабуть, мабуть-таки (бо Ти встановлюєш не швидкість поїздки, а точність подорожі). Ще: Валік не йде, радив би вживати дорослу форму — Валентин. Як гадаєш? Із комами в Тебе великої дружби нема: часом ставиш зайві.
Цікаво, як Ти сприйняв свою поразку на іспитах. Поразка — це не тільки біда. Це ще й благо, добро. Вся суть у тому, як сам поставишся до неї. З мого погляду: технікум та ще й такий — то не велике щастя. Але: освіченому треба бути. Освіта — це вид гігієни. Письмо з помилками — то як невмиті руки чи зуби. Поразка мусить стимулювати на чергову перемогу — це логіка сильних (а ти — мужчина!). У поразці попускають руки — лише слабкі.
Освіта потрібна людині не для іспиту і вступу до технікуму, а для неї самої. Ти повинен бути освіченою людиною. Бо теперішня людина — тільки освічена. Людина — це обов’язок, а не титул (народився — і вже людина). Людина — твориться, самонароджується. Власне, хто Ти є покищо? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни — доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час — Творися ж!
Дуже мені хотілося б поговорити з Тобою — про “Війну і мир“ (нічого кращого, здається, я не читав у житті!). Може, поговоримо. Обов’язково напиши про свої враження. Коли це Твоя книга — підкреслюй найцікавіші місця, коли ні — роби виписки найцікавішого. Я б із задоволенням перечитав сцену полону, де П’єр регоче: Как? Убить мою божественную душу?, як убивають купця перед очима Растопчина, і як біжить божевільний, вергаючи на графа містичні погрози (Царство божіє исполнится!), як Андрій лежить під високим небом Австерліца, відчуваючи себе на межі між людським і янгольським існуванням, як П’єр заспокоює Наташу, одурену Долоховим, як він же розмовляє з Андрієм і т. д. Напиши мені — то цікаво буде. Не знаю, як Ти, але я в Твоєму віці чув (відчував), що бачу більше, ніж бачать дорослі, що відчуваю в душі
ціле море вражень, але передати було тяжко, бо слова були бідні — не такі барвисті, як відчуття. Та й було їх небагато.
Тепер за вірш Жигуліна, який Тобі сподобався. Це — слабкий вірш, бідний змістом (ото подія: нахабнуватий
“бугор“, якого хоче провчити робітник за причепливість!). Чи варто з цього приводу город городити? Отож, це не вірш, а декламація на тему, що цукерка солодша за гарбуз. Чим тут захоплюватися? Думаю, Тобі сподобалася “доросла“ сценка (як же: отточенный топор! Забурник!). Але це — не поезія (як я її розумію), симпатична лише “рішучо-бойова“, “справжня“ сценка.
Але — продовжую писати про листи Пушкіна. Отож, досить близькі до Пушкіна декабристи опинилися в казематі — поет на волі. Він чує, що “і я міг би теж“, але відгонить од себе ці думи: надто вони невтішні. “Бунт и революция мне никогда не нравились, это правда, но я был в связи почти со всеми и в переписке со многими из заговорщиков. Все возмутительные рукописи ходили под моим именем“ — пише він до В’яземського 10.7.1826 р. Через місяць після арешту декабристів (це чи не перший листовний відгук поета на події 14 грудня) він пише Плетньову: “Верно, вы полагаете меня в Нерчинске (тобто, на каторзі). Напрасно, я туда не намерен — но неизвестность о людях, с которыми находился в короткой связи, меня мучит. Надеюсь для них на милость царскую“ і після цього продовжує про своє: він уже 6 років ув опалі, то чи не злагідніє молодий цар до нього. Адже він, Пушкін, “никогда не проповедовал ни возмущений, ни революции — напротив“. Він
прагне примиритися з урядом — “буде условия необходимы“. Але — таємно — жаліє за жертвами 14 грудня, мінячи (не дуже послідовно — така вже натура) тон на стриманий і обережний: “каков бы ни был мой образ мыслей, политический и религиозный, я храню его про самого себя и не намерен безумно противоречить общественному порядку и необходимости“ (від 7.Х.1826).
І це при тому, що в Михайлівському він чується, як у тюрмі, при тому, що “я, конечно, презираю отечество мое с головы до ног“, при тому, що дивується В’яземському, “который не на привязи“, як Пушкін-сам, — чому той не втікає геть за кордон: “как можешь ты оставаться в России? если царь даст мне слободу, то я месяца не останусь“ (від 27.V.1826 р.). Додам, що цар виявився не такий дурний: Пушкіна він не пустив за кордон, коли той, здобувши “слободу“, просив виїхати в Європу чи — з дипломатичною оказією — до Китаю (лист до Бенкендорфа від 7.1.1830 р.). Хай сидить поет сидьма, хай привчається бути на короткій ув’язі, хай подолає свій гонор, свій гнів, свій протест і навчиться, підібгавши гордого хвоста, писати прошенія типу: “ныне с надеждой на великодушие Вашего императорского величия, с истинным раскаянием и с твердым намерением не противуречить моими мнениями общественному порядку (в
чем и готов обязаться подпискою и честным словом) решился я прибегнуть к Вашему императорскому величеству со всеподданнейшей моею просьбою“ (лист до царя від 11.V.1826 р.). Умови були такі, що змушували прегордого мавра гнутися, складатися в суглобах, як складаний метр. І він складався, маючи вже таку здатність — складатися. Тут рятував цинізм, уміння переводити трагедію існування в сардонічну інтермедію з блазнем на театральному коні. ("Жуковский говорит, что царь меня простит за трагедию — навряд, мой милый. Хоть она и в хорошем духе писана, да никак не мог упрятать всех моих ушей под колпак юродивого“ (від 7.11.1825 р.).
Отож, наклавши на себе такий ковпак юродивого, поет пише — підписку, обіцяючи цареві свою безгрішність:
“Я, нижеподписавшийся, обязуюсь впредь ни к каким тайным обществам, под каким бы они именем не существовали, не принадлежать; свидетельствую при сем, что я ни к какому тайному обществу таковому не принадлежал и не принадлежу и никогда не знал о них“ (від 11.V.1826 р. — 10 класса (чиновник) Александр Пушкин). За півроку після декабристського погрому його навчили й канцелярської стилістики (перестрах — прекрасний учитель!). Колись Рилєєв закидав поетові, що той не розрізняє “ободрения и покровительства“, а Пушкін сердився, більше того — аргументував протилежне Рилєєвському і хизувався, що “аристократическая гордость сливается у них (= нас, русских писателей!) с авторским самолюбием“ (Бестужеву від кінця травня 1825 р.). За рік поет перевчився; з аристократичним гонором складається, як складаний метр, у три погибелі перед катом, що заморозив щойно відтеплілу в війні 1812 р. Росію. Тиск посилюється — кожна душа вивіряється на рентгенограмі деспотизму: чого вона варта. І тут виявляється, що “лев“ Пушкін (один із трьох російських левів тодішніх — Чаадаєв і Орлов — решта) мав вади давні, тепер проявлені. Ось його самохарактеристики: “характер мой — неровный, ревнивый, подозрительный, резкий и слабый одновременно“ (лист до Зубкова від 1.12.1826), закоханій у нього ідеалістці Є.Хитрово він заявляє:
“Хотите, я буду совершенно откровенен? Может быть, я изящен и благовоспитан в моих писаниях, но сердце мое совершенно вульгарно, и наклонности у меня вполне мещанские“ (серпень, 1828 р.). Їй же, Є.Хитрово, поет пише, незадоволений тим, що адресатка уявляє його чистоплюєм (“если бы вы менее поэтически судили обо мне самом“!): “я человек средней руки и ничего не имею против того, чтобы прибавлять жиру и быть счастливым“ (19-24.V. 1830). Прибавлять жиру! — в листі до Хитрово, яка зобов’язувала — своєю чистотою — до вище-вищої стилістики — то чогось варте.
І чогось варта характеристика Пушкінові, зроблена помічником Бенкендорфа фон Фуком: “Присоединяю к моему посланию письмецо пресловутого Пушкина. Эти строки его великолепно характеризуют во всем его легкомыслии, во всей беззаботной ветрености. К несчастью, это человек, не думающий ни о чем, но готовый на все. Лишь минутное настроение руководит им в его действиях“ (приблизно травень 1830 р.).
“Ветреность“ Пушкіна — відносна, набута здатність до самозгортання — аж до камер-юнкерської служби — відносна значно меншою мірою. Коли зчинився ґвалт довкола богохульної “Гавриліади“, написаної замолоду, Пушкін, пишучи до В’яземського, подає все як “преглупую шутку“: “До правительства дошла наконец “Гаврилиада“, приписывают ее мне; донесли на меня, и я, вероятно, отвечу за чужие проказы, если князь Дмитрий Горчаков не явится с того света отстаивать право на свою собственность“ (від 1.9.1828 р.).
Грішне лицемірство Пушкіна не допомагає, тоді поет змушений писати другу підписку, що надалі не писатиме богохульних творів — таку він дав петербурзькому обер-поліцмейстерові. Двоіснування — непереконливе: ні для влади, ні самому поетові. У листі до Бенкендорфа Пушкін скаржиться:
“Несмотря на четыре года уравновешенного поведения, я не приобрел доверия власти. С горестью вижу, что малейшие мои поступки вызывают подозрения и недоброжелательство“. Генерал Бенкендорф стає єдиним заступником поета, його “добрим янголом“, єдиним урядовим адресатом, до якого Пушкін найчастіше звертається в скруті. Це вже короткий повідок, вигідний одному і потрібний другому. І на цьому короткому повідку сторони доходять згоди. Цар звільнює поета від цензури (яка ж красна ласка: тепер поетові кожен твір свій треба надсилати Бенкендорфові на перегляд, аби почути думку “хазяїна“ (так Пушкін називав царя). За публічне читання своїх творів — нагінка, за двозначні чи просто своєрідно витлумачені рядки — нагінка. Заслання поетове закінчується, але в який спосіб! Пушкін благає, аби зняли з нього режим заслання, а цар накладає на це резолюцію (28.8.26 р.):
“Высочайше повелено Пушкина призвать сюда. Для сопровождения его командировать фельдегеря. Пушкину позволяется ехать в своем экипаже свободно, под надзором фельдегеря, не в виде арестанта“. Розмова була тепла (температуру її визначала для нащадків слабша сторона, тобто, Пушкін, а він не міг інакше й визначити, як тепла, гаряча і т.д.). Вона й увінчалася тим, що з грудня 1926 р. поет залишив своє Михайловське, яке йому так докучило, і переїздить до Москви (щоправда, без права більшого руху на власний — без дозволу властей — розсуд).
Почалося регулярне листування поета з Бенкендорфом — ніби головним редактором поета (шеф жандармів — головний визначальник вартості поетових творів!): “С чувством глубочайшей благодарности получил я письмо Вашего превосходительства, — пише поет до Олександра Христофоровича Бенкендорфа 3.1.1827 р., — уведомляющее меня о всемилостивейшем отзыве его величества касательно моей драматической поэмы. Согласен, что она более сбивается на исторический роман, нежели на трагедию“, — поштиво годиться поет на фельдфебельський царський естетичний суд. І байдуже, що дурнішої оцінки за царську годі було й вигадати. Ось вона: “Я считаю, что цель г.Пушкина была бы выполнена, если б с нужным очищением переделал комедию свою в историческую повесть или роман наподобие Вальтер Скотта“.
Дарма Пушкін підстрибував од захоплення самим собою, закінчивши трагедію і вигукуючи “Ай да Пушкин, ай да сукин сын“ (бо чув, що створив трагедію, вищу своїх спромог: цар назвав її комедією, як називав нею, мабуть, і цілу Росію і все на світі). Отож: діставши суворе попередження Бенкендорфа про те, що не має права друкувати, ширити в рукописах або читати свої твори без попереднього перегляду них Миколою I, Пушкін здобув звільнення від заслання (точніше: михайлівське заслання перетворилося на московсько-петербурзьке), опинившись на короткому повідку автократичної сваволі. Поет самозадушується на цьому повідку. У Москві йому не пишеться — все нагадує про його духовне рабство. Треба було виїхати на короткий час до Нижегородської області, щоб пізнати воістину “детородную“, за словами поета, Болдинську осінь 1830 року; про це виверження вільного від московського ув’язнення духу Пушкін писав до Плетньова: “Скажу тебе (за тайну), что я в Болдине писал, как давно уже не писал. Вот что я привез сюда (тобто в Москву із Болдіно): 2 последние главы Онегина, 8 и 9, совсем готовые в печать. Повесть, писанную октавами (стихов 400)... несколько драматических сцен или маленьких трагедий, именно: "Скупой Рыцарь", "Моцарт и Сальери", "Пир во время чумы" и Дон Жуан. Сверх того написал около 30 мелких стихотворений. Хорошо? Еще не все... Написал я прозою 5 повестей“ (лист від 9.12.1830). І все це — за три місяці творчого подвижництва, яке заповнювало (і компенсувало гіркоту) московського неписання!
Позви із владою закінчилися (“Каков государь? молодец! того и гляди, что наших каторжников простит“ (5.11.1830). Ішла пора польського повстання, на яке поет відгукнувся ганебним віршем “О чем шумите вы, народные витии?“ Відгук на польські події є і в його листі до Є.Хитрово від 9.12.1830 р.: “Известие о польском восстании меня совершенно потрясло. Итак наши исконные враги будут окончательно истреблены... Известны ли вам бичующие слова фельдмаршала, вашего батюшки? (йдеться про М.І.Голеніщева-Кутузова). При его вступлении в Вильну поляки бросились к его ногам. Встаньте, сказал он им, помните, что вы русские. Мы можем только жалеть поляков. Мы слишком сильны для того, чтобы ненавидеть их, начинающаяся война будет войной до истребления — или по крайней мере должна быть таковой. Любовь к отечеству в душе поляка всегда была чувством безнадежно-мрачным. Вспомните их поэта Мицкевича“. Цей Пушкін міг розтоптати свою найсвітлішу пам’ять про А.П.Керн (“Я помню чудное мгновенье... как гений чистой красоты“), назвавши її вавилонской блудницей; цей Пушкін інкорпорований у тих цинічних і просто хамських
рядках, які подибуються в його листах, цьому Пушкінові краса життя, яка вабила поета, дісталася в холодній красуні Н.Гончаровій зі спадком потворної мідяної баби в образі Катерини II, яку мав її, Гончарової, калузький дід, намагаючись продати за 50 тис. крб. Поет поляризується. Він гіршає і мужніє. Усе менше в ньому молодечої чистоти, його прагнення до краси задовольняється манекеном, але вірші його стають мудріші. Добро, краса поетового серця кристалізуються, гублячи свої чари. Хай славиться мистецтво. Будь прокляте мистецтво — і те і друге звучить однаково справедливо а, може, і означає одне й те ж.
На жаль, не можу “промацати“ подальшого листування поетового, бо на цьому том закінчується, а наступного нема. Можу сказати по пам’яті, що Пушкін на 1830 р. уже “відбувся“ (состоялся — кажучи популярним словом теперішньої російської літератури), що вірші його стають усе кристалізованіші, а тому й незрозуміліші читачеві. Цей останній кричить, що поет деградував. Але — Пушкін “відбувся“: шестирічне заслання, погром декабризму доконали його духовно: волю свою, котру він мав і в Молдавії, і в Михайлівському, він втратив; точніше: згубивши внутрішню волю, він набув зовнішньої. А та зовнішня, може, була йому за непотріб.
Дістав № 8 “Нового мира“: “проковтнув“ роман-ессе, як сказано, “Разбилось лишь сердце мое“ Л.Гінзбурга, доброго перекладача з німецької (головно — поезія). Він переклав “Парціфаля“ Ешенбаха (перше більш-менш повне видання російською мовою), поетів 30-річної війни, німецьких поетів від 10 до 20 століття і т. д. Він же — автор кількох публіцистичних книжок, людина цікавого мислення й темпераменту (дуже добре написав післямову видатний славіст із ФРН Ігор Костецький). По-перше, цікаво читати автора, бо текст іде на цікавому історико-літературному тлі, багато в чому для мене невідомому, що мислить автор у цікавому напрямі — про волю, тиск усіляких фашизмів, за яких доводиться жити чесним людям. Але найкращі сторінки — з епохи 30-річної війни. Ось вірш геніяльного Andreas'а Griffius’a:
Мы все еще в беде. Нам боль сердца буравит, бесчинства пришлых орд, взъяренная картечь.
Ось його вірш “Заблудшие“ (оце — Поезія!):
Вы бродите впотьмах, во власти заблужденья, неверен каждый шаг, цель также неверна. Во всем бессмыслица, а смысла ни зерна, несбыточны мечты, нелепы убежденья. И отрицания смешны, и утвержденья, и даль, что светлою вам кажется, — черна, и кровь, и пот, и труд, вина и не вина — все ни к чему для тех, кто слеп со дня рожденья. Вы заблуждаетесь во сне и наяву, отчаявшись иль вдруг предавшись торжеству, как друга за врага, приняв врага за друга, скорбя и радуясь, в ночной и в ранний час. Ужели только смерть прозреть заставит вас и силой вытащит из дьявольского круга?!
Цікаво було б ознайомитися із віршами такого рівня в антології Л.Гінзбурга “Немецкая поэзия 17 века“, яку видавано 1976, а потім — 1977 року.
Або — його ж таки “Останній сонет“: Познал огонь и меч, прошел сквозь страх и муку, в отчаянье стенал над сотнями могил. Утратил всех родных. Друзей похоронил. Мне каждый час сулил с любимыми разлуку. Я до конца познал страдания науку: оболган, оскорблен и оклеветан был. Так жгучий гнев мои стихи воспламенил, мне режущая боль перо вложила в руку! - Что ж, лайте! — я кричу обидчикам моим — над пламенем свечей всегда витает дым, и роза злобными окружена шипами, и дуб был семенем, придавленным землей. Однажды умерев, вы станете золой, но вас переживет все попранное вами.
Було б, Валю, незле, якби Ти з німецьких антологій, які є, виписала вірші Гріффіуса і надіслала мені (хоча б 2-3). Але Ти щось нічого не пишеш і не пересилаєш: відписуєшся просто.
Доручення я написав — його мають надіслати Тобі офіційно. Може, вже й дістала.
Тиждень тому повідомили, що Твого чергового листа (певне, № 8) сконфіскували. Звичайно, при такому листуванні може бути обом гай-гай, як весело.
Зробив передплату на наступний рік. Більшість назв пронумерував на півроку, бо преса дуже подорожчала. Коли встигнеш, то передплати мені той паршивий "Друг читача" і "Літературну Україну", бо в каталозі тутешньому їх немає.
У нас тут стало добре холодно — десь на межі 10° стоїть, а вночі, певне, й холодніше. Тим часом дочитую Рибакова — і трохи вже докучило. Бо геть цікавої теми книжка на 600 сторінок нічого про міфологію слов’ян не каже (бо й не було, зрештою, такої — з виробленим пантеоном). А проте багато всіляких дрібничок у тексті є цікавих — і я на них із приємністю застановляюся. Буду на цьому
закінчувати, бо вже і так 14 вересня, а ще ж скільки йтиме лист. Похвалюся, що французьку мову вже знаю на якомусь підгазетному рівні — коли далі так ітиме, то за якийсь рік уже знатиму її на можливому рівні. Тимчасом вивчаю напам’ять вірші Поля Верлена — вже знаю кілька. Не знаю, як то перекладалося б (ще побоююся те робити), але в оригіналі видається зовсім іншим, ніж те, що я маю — аромат перекладеного Верлена. Втім, може, я добираю інші вірші — в дусі Артюра Рембо чи Бодлера — ось такий Верлен мені більше до вподоби.
Пиши, як Ви там — що ж робитиме Дмитро, як Ти, як дєдя. Трохи більше, ширше пиши про Київ — коли маєш і нехатні враження.
Отож — вітаю Вас, любі мої.
Зичу здоров’я — Василь
14.9.1981 р.
Просив би — надіслати карточку з мами, Марусі, Тані — коли такі є. Усе мені було б веселіше. Та й Дмитрову покращу хотілося б мати!
Усього — 13 сторінок.