4 аркуші
Сервус новорічний!
Сьогодні перше січня, і мені хочеться писати до Тебе на білому папері. І не волію згадувати за дрібниці, що пришпилюють нас, мов мутликів, до зооколекцій.
Прагну чистоти і ясності, світлості, що приходить так рідко, не допильновуючи святкових термінів. Бо ж ми, безрелігійні стражденники, збиваємося з ритму пір року, шукавши своїх (і — для себе!) резигновань. Певне, структура нашої життьової витривалості потребує не тільки нас, не хоче вдовольнятися лише з нас самих. Їй треба ширшої площі, тієї, що змістила наше серце вліво, хоч ми її допильновуємо з усього надокола, сами ж її добираємо, найчастіше — помилково, стаючи жертвами власних самокомпоновань.
Ось коли мені не спиться, я часто наслухаю Вас — моїх найрідніших: маму, Тебе, Дмитра, Михасю. І в такі хвилини викликання далеких образів я помічаю щось таке, чого не можна було помітити зблизька, а тільки — з-за відстані, і то — безмежної.
Ось Ти — засвітала полохкими полисками (“я не люблю дизгармоній!“), боючись світлин, екранів — врятована од саморозглядання красуня. Нарцис, що задивлявся у воду, мусів бути потворою, а греки уявили його краснем, що робить їм честь (помилка, вартніша другої непомильності).
Коли б Ти знала, як мені тяжко мучити Тебе високою бідою, небезпечною дуже тим, що її — так заведено думати — хоч і як тяжко нести, а ще тяжче — покинути. Я так не думаю. Антиромантичний романтик, я не люблю облуди чистого страждання і його декору (вчитуйся в Х елегію Рільке!). Бо — ти це знаєш — ніхто не владен переступати нашого індивідуального Храму болю і радити, як годиться страждати.
Кожен страждає по-своєму і борони його, боже, від думки як він це робить (отрута соціалізацій).
Отож, не спавши, я чую, як ми вже заходимо в ту гірську холоднечу, де для віддиху вже легень не треба, бо то вже — подвиг — один і нестримно-довгий, на який тяжко подвигнути себе і заборонено (смертельний бо гріх!) подвигати іншу, особливо ж (та й чи особливо ж?) рідну людину. Бо ж чи не всі люди рідні — правом життя і — свого життя? Куди легше — відмовляти другу людину від подвигу. З якою радістю я повідмовляв би багатьох, коли б мав на те право. Лиш права — не маю.
У мене в кишені — лист мами, писаний червоними літерами. Каже — хрипне хвіртка, який стукіт, а я думаю — це ти. І просить пробачити, що просила мене раніше про наближення зустрічі. А в цей час — десь перед листом — мені згадалися рядки курдського поета: “Прощаю вас, кати мої, прощаю вас, коли вже смерти жду видимої, коли вже час“.
Валю! Нам засніжило стежку — і Ти дивись. Сама дивись, люба моя, бо ж, казав той же курдський піїта, “кому жити, а кому не жити, тільки серце трудити своє. Обирай дорогу, посполитий, є кормига, коли шия є“(1).
Найдорожчі мої пам’яті якісь сновиди відносять усе далі й далі в ніч, у сніг, наче поминальну свічку. Прострація — за цим словом, змістом його я виїхав у цю далеку дорогу. І, здається, збагнув. Як проміжсвіт (такого слова в словнику немає?).
Ну ось, Валю. Постав, коли маєш платівку Вівальді. Може, він сподобається і Тобі, і Дмитрикові, коли він захоче чути.
Цілую Тебе, люба моя! Цілую Тебе, любий синочку мій — з-за самоти, з-за обрію, з-за проміжсвіту. Цілую і — всміхаюся Вам, лиш Ви й мені осміхніться!
2 січня: не хотів відсилати Вам листа, бо сподівався одержати Вашого (аби не розминутися!). Дякую. Дочекався. І телеграму і листа твого, Валю, і відкритку твою, Дмитрику. Дякую!
Валю, прошу Тебе: надішли мені всі квитанції передплатні для мене (твої і Шурину). Бо без цього я не одержуватиму нічого. По-друге: надішли мені бандероль (уже можна). Як зможеш, то поклади часнику (гр. 600), 100 г гірчиці сухої, а решту — евкаліпту й подорожника. Більше дбай про утеплення, аби часник не померз. Вишли і три зубні щітки, бо тут цього нема. Вибачай, Валю, що переказ я Тобі відправив назад. Він мені справді ні до чого.
Тут сказали офіційно, що бандеролі з медикаментами заборонено — навіть на санчастину. Мені тут була якась прийшла, але її мені не показали, що там було, але після того сповістили, що є для мене 2 пачки вікаліну, який я нині й п’ю (стало легше).
Крім того, коли б Ти надумала їхати (я б не радив), то можна прислати на владу місцеву (ЖХ 385/3-5) телеграму з оплаченою відповіддю, чи нема карантину. На інше питання (чи дасте побачення, як приїду) відповіді не дадуть.
Прози Рільке переписувати не слід. Коли б хотіла (тобто, коли можеш — Ти чи Рита), переписуйте мені після Еліота Джона Донна (хоча б вибірково!).
Вирізок сюди слати не можна (Олегові не доходять). Паперу цигаркового — так само. Коли є у Вас змога в кого, то заберіть звідси всю передплату з Чехії: Бо її тут багато для нас, але нам не дадуть, а матимуть зиск із неї ті, кому вона не треба.
Дякую Юркові за погромні рецензії на мої переклади. Я до погромів (і куди більших!) уже звик, отже, Юрку, можеш громити й далі, а кулачок Твій — не тяжкий. Такщо бий скільки сили, хоч я не зарікаюся, що слухняно прийматиму всі Твої поради із духопеликами. Але прошу — пиши. І дай Тобі, боже, терплячості (тобто, терплячки).
Дякую за новорічні вітання — Луїзі, Риті, Романові, Михасі (двічі — дякую). До речі, коли, Михасю, Ти написала того великого листопадового листа як рекомендованого, то вимагай од владців, бо я його не мав. Як не мав і від Володі Міщенка (лише — новорічну поштівку і один лист — чи не півроку тому). Дякую й Льолі — і за листа і за вітання (світлі, світлі, світлі зайці!). Втім, може (і невже?) я помилився?
Кланяюся сонечку вусатому2 і жду його елегій, сонетів, білих віршів. І йому со товарищи і Євгенові й теж со товарищи.
Напиши, Валю, як там мої батьки себе чують, бідолашні, як твої. Як там Дмитриків хрещений батечко (нічого не знаю за нього).
Прочитав Жирмунського про творчість Ахматової (заакадемізувався такий славний чоловік, хоч, може, й найліпше
зробив — із усього, що можна зробити). Чи не можна, Валю, передплатити Смоличеву газетку, га?
Здається, буду на цьому фінішувати. Новий Рільке буде попізніше (покищо я в нокдауні). А покищо — трохи віршів (хотів би і до добровусого — з ними):
Геть спогади — сперед очей, із лиць жалі, із уст — колючі присмерки ночей у цей сорокопуст. Як став — то вплав, як брід — то вслід, як мур — то хоч нурця, пройдімо лабіринтом бід до свого реченця, де щонайвища з нагород і найчесніша — мста за наш прихід і наш ісход під тягарем хреста.
І ще один, теж маленький:
Звелася длань господня і кетяг піднесла де зорі великодні без ліку і числа Ця синь зазолотіла, це золото сумне, пірвавши душу з тіла, об’яснили мене Голосить сніговиця, співочий хрипне дріт, а світ - нехай святиться. Нехай святиться - світ.
Буду закінчувати. Хай Вам, любі мої, будуть добрі коляди, а ще кращі — щедрівки. Щедрую Вам віку, щедрую Вам долі, щедрую Вам, любі. Валю, велика моя подяка — для Шури. А Дмитрика — цілуй, цілуй, цілуй — і збагни, як я Твоїм рукам, твоїм губам, твоїм очам — заздрю. Дмитрику любий, шануй же мамочку нашу тонкоголосу! Тримайся, люба моя, як можеш і коли можеш.
3.1.74 Твій підстаркуватий Василь
Валю, прошу напиши мені дні народження Ольги Григорівни і Василя Карповича, бо я, грішний, забув, як заорав. І — не май гніву на мене за це.
А вірші ці можеш хлопцям переписати сама — з вітаннями. Гаразд?
Крім того, люба моя, дарма дуже побиватися. Знай, що Ти не одна в своєму горі. І треба чесно нести свій хрест, коли він тільки по силі. Якось та буде.
Здоров’я моє стало краще, а Ти пришлеш скупу цидулку — і зовсім легко стає. А коли б більшу писала — то й ще було б легше.
Тримайся, тонкоголоса моя, шануйся, білораменна моя, зозулько моя садова.
Не гнівайся — в лютому Тобі перешлють листа мої батьки. Я довго себе картатиму за це, а, може, ще що придумаю, аби й Ти мала яку вісточку (бо хочу написати Вірі, що була вислала мурина для Дмитра). Через це. Цілую Тебе, люба. І — не гнівись, славна!