Листи до рідних20 травня 2021

Лист до дружини від 11-15.09.1975 р.

Пані Олена - Антонів. Дєдя - батько дружини, Василь Карпович Попелюх.

Чолом, Вальочку!

Довідався, що ти слабуєш. Такою і снилась: блідою і гарною. Надто блідою і надто гарною. І я згадав твої згадки про літо, згадав за свої невесели, що так невчасно засмутили тебе. Уже знаю, що ферроскорбін тобі відіслали назад (із листів). Виявляється, жодного з лікарів про це не питали, а відіслали на свій адміністративний розсуд, бо “не положено“. Із Москви я одержав юридичну консультацію від адвоката С.В.Каллістратової. Вона пише: “Законы не только не содержат запрета помещения заключенных в лечебные учреждения органов здравоохранения или привлечения врачей-специалистов из медперсонала органов здравоохранения, но и прямо предусматривают такую возможность в случаях серьезных и длительных заболеваний“. Вона радить звернутися до Медсануправління МВД СССР з заявою про запрошення лікаря-фахівця для вирішення питання про операцію чи лікування. І додає: “Такое заявление может адресовать в МВД СССР и Ваша жена“.

Твоє ставлення до цього може бути відповідне: звичайно, не зможеш цим займатися, бувши в лікарні. Не хвилюйся. Я що зможу робитиму сам, тобто писатиму, все наполягатиму на відповідному режимі лікування. Було б гаразд із роботою й харчуванням — усім тим, що навмисне завдає мені зайвих турбот на зоні — не перебільшую, що клопоту я не знав би. Тепер мені значно краще, але чи уникну стола — того добре не знаю. Медичні листовні поради — маю — красно дякую пані Олені. Але тут мені давали самі застрики — глюкозу (10 ампул) і вітаміни. Вже все закінчили. Але температура субфібрильна є — 37,3°, 37,4°. Проте маю апетит, ходжу, болю не чую. Дещо докучає безсоння і дивні відчуття, коли лягаю спати, — щось схоже до запаморочення (удень їх нема). Ти, Вальочку, те все не забирай у голову.

Тепер мені геть клопітно за Вас — тебе. Що з тобою? Чому не пишеш? Краще напиши все, як є, аби я хоч знав, що з тобою, як Дмитро сам, дєдя. Це так треба в нашому стані — більша одвертість, бо чую, що, на превеликий жаль, на цій розлуці безкраїй виникає невидима для ока смуга непорозуміння. Я її відчуваю. Особливо тоді, коли чую, що вже не можу беззусильно бути продовженням тебе, твоїх настроїв, дум, як колись. Це холод заходить і переводить нас у менший масштаб душі. Це я частенько чую. На жаль, і тоді, коли маю листи від своїх адресатів, і тоді, коли пишу. Це природньо (гони між нами ростуть), але надто прикро. Будь ласка, пиши за себе попросторіше.

Вопли - журнал "Вопросы литературы".

А як там Дмитро? Він не має на мене серця, що я написав йому (в листі до Тебе за серпень) кілька сердитих слів? Я додам йому текст, а це питання обмину, щоб він не застановлявся на цьому.

Чи не знудилася Ти без віршів? Поки не шлю, хоч дещо і є, але хай ще полежить. Ще я не оговтався од нових відчуттів, щоправда, не таких гострих, як годилося б. Бо теперішнє існування, як і нове відчуття, що виникло 1,5 місяці тому, не надто відмінні, тільки щаблі однієї дороги. Певне, притупилися нервові закінчення: все це я вже бачив, відчув, пережив. Це. Або майже це. То ж чого банітувати? Чого радіти? Доводиться обмізковувати світ беземоційний, світ, приопалий на силі. Рух, здвиг знімілих форм — як у німому кіно. Як у Валері: “бессмертье с черно-золотым покровом, о утешитель наш в венке лавровом, на лоно матери зовущий всех! Обман высокий, хитрость благочестья! Кто не отверг вас, сопряженных вместе — порожний череп и застывший смех!“ До речі, зізнаюся, що 63-4 рр. я читав збірку Валері, видану видавництвом “Academia“. Передмова Ефроса — знущальна, а текст віршів — холодно-філігранний, блискучий, як полиск леза. Враження од читання віршів я не лишив, бо тоді я правив од поезії жару (не відмовився од цього й дотепер, хоч істотно остудилися мої вимоги, а ще більше я остудився сам). Перечитуючи тепер деякі цитації з Валері у Голенищева-Кутузова, і знову наражаюся на холодини, ніби доторкаюся до обмерзлого заліза. Цього полюсу поезії мені ще не збагнути. До всього мені до душі — й незакінченість, non-finito, як це звуть тепер. Фрагментарність, аби витримати темп; бо є ще сутінь душі — не та, що додає сили, а що знесилює, розмиває. А контур всепочуття окреслити не дається. Душа бо — як потік кривоберегий: один берег зачудовання, другий — невпевненості, то ж як текти воді?

11.9. Уже двічі казав лікарям, аби виписали, але чомусь не спішать із тим. Хоч і ліків жодних не дають. Проте сподіваюся за кілька днів (наступної, може, п’ятниці) покинути цю лікарню.

Дістав “Вопли“ № 8, прочитав добру статтю Аверинцева про В.Іванова, хоч прагнення читати поета в мене й не виникло. Але “Первый пурпур“ — із його віршів про Діоніса я собі відкрижив:

Вячесла́в Іва́нов (16 [28].02.1866, Москва — 16.07.1949, Рим) — російський поет-символіст, філософ, перекладач і драматург, ідеолог символізму та дослідник діонісійства. Одна з центральних постатей "срібного віку".

Брызнул первый пурпур дикий словно в зелени живой бог кивнул мне, смуглоликий, змеекудрой головой. Взор обжег и разум вынул, ночью света ослепил и с души-рабыни скинул все, чем мир ее купил. И в обличьи безусловном обнажая бытие слил с отторгнутым и кровным сердце смертное мое.

Це, звичайно, теж філолога вірш і науковця (рядки не ті часто є). І відчути легко, що його писав чоловік, навчений поезії.

Зате в поетичній збірці Рея Бредбері “Коли слони цвіли востаннє на подвір’ї“ — людина, що пише без тяжкого зусилля:

Всю ночь они идут вдоль улиц погребенных и видят собственные призрачные тени в холодном зеркале витрин суровый мореход и молью траченная странная стареющая дева.

І чуєш застиглість добре пійманої миті (хай бог простить, але в добре впійманому вірші є застиглість кадру). І його ж дальше: “смех слишком громкий, а улыбка - широка, чтобы любая смерть могла их успокоить“ — той недбало-широкий мазок, що видає майстра.

Я вже писав Тобі, що на цьому лікарняному нічогонеробленні вимушеному я кілька разів брався до Рільке, але нічого не виходить — ні з сонетами (брак словника), ні з елегіями (брак оригіналів). Боюся спектися на приблизній передачі того чи іншого слова в Бажана (хоч, здається, не вельми значна можливість, а все ж). Крім того, за елегії слід братися одразу за всі, бо вони — як разки в намисті — гарні на нитці, а поокремо — вже не те (до речі, Мефісто-Брехт пише, що робітники казали за Рільке, що він надто примітивний!). Усі елегії — сухуваті, розсудкові, з барвою специфічної для пізнього поета рефлективної емоційності. Він пише про світ, ніби винесений за межі життьового інтересу — десь на дорозі смерті чи кінець життьового пробування. Це думи людини, що живе пам’яттю про світ, пам’яттю, що наглухо відгородила його від світу. Тут уже годі знайти перші емоції, враження, прагнення, образ першого довкола: поет заглядає в нічну криницю свого життя, ставши опроти неї. Але заглядає крізь товщу ста сприймань-пам’ятей. Через цей бінокль своїх-мертвих-очей він дивиться в космічну порожняву, “бачачи“ “світ“ (“світ“ лише намальовано на лінзах пам’яті).

Няньо Миросі - мова, очевидно, про Василя Лісового. Михася - Коцюбинська, Віра - Лісова.

І смисл цього вглядання (самовглядання чи всебевглядання) — відчути поразку, оживити це відчуття віку. Автор дивиться очима людства — на те, як заходить зима існування і кожен вигибає поокремо. Це ситуація межи — ситуація самоусвідомлення межипростору: себе в межипросторі. Тут є амбівалентність людської психології, людини, яку свідомість винесла за край землі — інерцією вислаблого інстинкту. Територія існування стала неокрая, а від того й саме існування — неокреслене. Це веде до роздвоєння й самоочужіння. Бо життьовий інтерес поділено надвоє — між тим, що донедавна було за межею і тим, що позначало збайдужілий світ. Це як няньо Миросі, що ходив, тримаючись за стіни, а потім став одужувати. Відповідно й розподілені силі любові й збайдужіння, сусідуючи, починають узаємно поглинатися. І цікаво бачити, що нова “реальність“, ставши рухливою і йдучи з нами воднокрок, завжди дорівнює нашому інтересові до неї. А ми, йдучи за цим “інтересом“, доходимо до краю. Наше життя якраз розраховане на відстань цього інтересу і в кінці — наша гибіль. Речі живуть для нас умиранням своїм — і — в тому “естетика“ і гіркота цього циклу, до якого лячно братися.

Буду, певне, закінчувати. Коли цей лист ще застане Тебе в лікарні — напиши, що з тобою і як. Бо все щось верзеться мені не те, що треба. Гаразд, славна моя? Ти, певне, не встигла мені передплатити “Иностранную литературу“? Нічого, видужаєш — тоді зробиш. Я знаю, що від цих дрібних зобов’язань, доручень голова йде обертом. Шануйся, Вальочку, знай, що я ще тримаю свого пальця на пульсі твоєї руки і коли щось негаразд — я чую (бодай у сні, як оце бачив — бліду й гарну). То не крийся, а пиши. Дякуй красно пані Олені й Михасі — за вісточки. Віра хай надто не бідкається, бо тепер усе краще, ніж було донедавна. Листа мого перешлеш до батьків — аби мама не лила сліз, ніби я вже задубів. Уклін мій добрим людям усім, Василеві Карповичу, рідні Вашій цілій.

Чекаю на Твою відповідь. Зичу здоров’я. Цілую, горличко моя! 14.9.75 Василь P.S. Додаю ще кілька слів.

“І надто тяжко — в цій моїй пустелі…“, “І віщий голос подали вітри…“ - "Палімпсести".

* І надто тяжко - в цій моїй пустелі спогадувати давню порожнечу бажань - тим менших, чим шляхи життя - коротші суть. О надто тяжко бути покійним братом власного єства Були ж бо - приязнь. Зустріч і знайомства. Наближення. Упізнання. Розкоші метких порозумінь, допоки серце - вже пересичене - гукнуло: йди. Збирайся. Час. І не бери нічого з собою в путь. Хіба сховай про свято запізнену відраду. І забудь тягар братерства. Скинь, немов веригу, і йди не озираючись. Колись нам буде надто тяжко - у пустелі спогадувати, душу навертати на чорнотрон. Пускайся - далі й далі, рвучи, як жили, ретязі скорбот.

* І віщий голос подали вітри. Ласкаві ластівки зашелестіли як листя лип. І крики замигтіли мені на лицях. Годі, очі втри, моя зажуро. Поночіє світ гойднувся обрій радості й докуки. Сідають ластівки — мені на руки і серце - поривається в політ.

"Ти підійшла, а я тебе не ждав..." - "Палімпсести". "Сиджу надвечір при багатті..." - поза збірками. "Хлющить вода. І сутінь за вікном..." - "Палімпсести".

* Ти підійшла, а я тебе не ждав, не сподівався, що аж так нагально ні знаку не подавши — все відтрутиш, щоб заступити всесвіт мій цілий. Так, світ тобою став, ти — стала світом Чужим, як ти. Німим, як ти. Як ти — непроханим. Та чую — жаль обох вас уникнути — чи брата чи сестри.

А це вірш, із якого я визираю своїх мамаїв:

Сиджу надвечір при багатті бандура тужить у руках. Ідуть тумани пелехаті, ординський укривають шлях Кінь биту землю копирсає, вітри у дубі шелестять нічна зірниця догоряє татари за горою сплять Куди ж податися самому, коли ні душки довкруги? Чи ж мертвого у папілому мене загорнуть вороги? Тож пий із кварти оковиту добудь із дека дикий гук! Країну, кровію политу, пантрує невсипущий крук. Та є ще люлька і шаблюка ще є пістоль і довгий спис А світ, примарний, як гадюка, наліг на груди й горло стис.

* Хлющить вода. І сутінь за вікном. Прищухлі айстри вгорнуто у морок, здається, відучора ще - вівторок а нині - гострий вічності пролом Пливе земля. І спокій сподіванний — як тиша тиші. Як кінець кінця. Хлющить вода. О прикладись до рани, наблизь мене до свого реченця! Від спогадів — самі чорніють вирви. Дорогу розміновано — рушай! Благословенні сходження і прірви і славен гнівний і нищівний край.

Прохорівка. КОлишнє помістя Максимовича. Дуб Шевченка. Тут Василь Стус був із сином влітку 1971 р. "Син - ще малий — вигулькував, як птах…“ - "Палімпсести".

* Син — ще малий — вигулькував, як птах, мала дочка — живіша од живої — як перепілка з-за трави густої скидалася, косматячи мій страх Я з ними був — летів за ними вслід ачи - вони за мною. Острах ока все ріс, як прірва, і гулка й глибока, тріщав над нами неба сизий лід. Ковзалися, стеналися довкола бажання, наче тіні полохкі, і белькотіли довгі лотоки призабуття. І пам’ять несхолола ще тужилася вберегти тепло долонь і лиць, щоб усміхи диточі мені світили ув осклілі очі, щоб не стихало сну метке живло, той сон- життя озорено іскрить. О дотягнись до сніння дорогого бо заіржить сполохана дорога і річкою Вітчизна заструмить.

"- Забудься. Стань. І зачекай мене…“ - Поза збірками.

* — Забудься. Стань. І зачекай мене на самоті в такому велелюдді, де спогади стовбичать, наче судді, і пам’ять чвалом праліта жене. - Забудься. Стань. Я надійду. Нехай ми в дві руки хиткі прогорнем тіні там ти стоїш у білому одінні, рожевлячи собою небокрай - Пильнуй — от-от я вихоплюсь на світ і вирвуся з тьми правікової де синій глід осіннього достою пильнує тишу мовчазних воріт. - Не доторкай мене. Забудься. Стань. - Коли б ти знав, як тяжко не згнівити оцих небес і смертний трунок пити на безголоссі й німоті розстань. - Затям. Ти тільки сниш. Забудься. Стань. Коли б знаття — як тяжко прогортати цей присмерк літ! Лише не смій питати, бо заламає горло мить вагань.

Маєш, Вальочку. Може, перегляну їх перегодом.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.