Лебідко моя тугогорла!
Дякую Тобі за листа. Я так журився Вами — мамою і Тобою. І от на — журився однією мамою, захворіла друга. Не раз мені стає шкода, що до неї я був не завжди справедливий, бо Ти, моя егоїстична радосте, застувала мені Твою маму, нашу маму — так застувала, що я часом забував: це ж Вона подарувала мені Тебе. Я так винен — і перед Тобою і перед Мамою — винен без вини, бо хотів настачати Вам тільки радість — тихо-мирно і тихо-мудро. Але негода не дивиться, кого укривати мокрим дощем.
Валю, не журися мною. Я можу повторити й сьогодні — що, насамперед, живу тільки Вами — тим, що в мене є Ви — наші з Тобою батьки (в мене їх четверо і в Тебе їх четверо), що в мене є Син і є Ти, моя найсолодша, моя найчистіша, моя
найславніша Кохана, Богородиця, лебединя. Заради Вас я зробив би все — Ви для мене — вся моя радість, а тому Ваші прохання я приймаю без розмов. Валю, я живу тільки нашим Сином, а тому і терплю це все, хоч і терпець — коло самого краю вже. І не раз я думав — досить уже! Але схаменешся, згадавши його, дорогу мою крихітку. Який він славний — на тому фото, в задумі, в лузі. Дякую Тобі за обидва знімки. Напиши, як здоров’я Ольги Григорівни. Кланяйся їй від мене, і хай вона не має на мене гніву. Може, я ще колись віддячу — бодай Тобі за все їхнє горе, яке я заніс до Вашої господи. Хай вона видужує, я проситиму за неї Бога.
Дуже відрадно було мати й листа від Михасі — сердечне їй вітання, дорогій моїй товаришці.
Коли Тобі самій доводиться думати за ту передплату, яку я назначив у темплані, то не треба, Валю. Я звідси замовлю собі найнеобхідніше (бо більше 5 книжок нам не можна мати, отже, решту я слатиму — чи до Тебе, чи в Донецьк).
Дієту мені дають, але радості з того мало. Шлунок непокоїть істотніше.
Валю, я не знаю, чи варто їхати сюди на те коротке побачення. Думаю, що не варто. Їй-богу, Валю, не їдь. Іди у відпустку — трохи відпічнеш з Марусею разом (може б, краще з’їздила в Донецьк, коли є така змога, яка наступного року, на жаль, може і не трапитися).
Відрадь і Марусю їхати сюди. Щоправда, їй, певно, хотілося б приїхати, оскільки з нею я не бачився найдовше. Такщо, може, хай дивиться сама.
Напиши ж, як здоров’я Дмитрика.
Цілую Тебе, ясочко моя. І Тебе, мій синку. Слухайся мами і допомагай їй, адже Ти вже дорослий. Напиши мені, синку, кілька слів. А я Тобі шлю дві марки.
Привіт друзям добрим. Недавно снилася мені Лена, але я відмовився розмовляти. Я хотів би, щоб це було явою, а не сном. А коли та буде ява?
А тепер трохи віршів. Спочатку - з Гете.
Це Eins und alles (1821)
Всяк радо прагне загубитись, щоб до безмежжя долучитись без надміру — все піде в лад! Бо ні бажання, ні воління, ні обов’язків, ні служіння — лиш насолода самозрад.
Пройми, душе світів, серця нам — на прю із духом світу станем, на цей щонайсвятіший бій. Хай добрі духи нами владять, майстерно, з успіхом провадять туди, де наш творець святий.
Щоб створене перетворити, не дати клякнути і скніти — май діло, вічне і живе! І те, чого нема, — постане на землю, в сяєво багряне. Життя бо всіх до себе зве.
Все має рухатись, творитись, набравши образу, мінитись. Мить — то уявний супокій. Рух вічності усе проймає, а що у твердь себе ховає — на прах обернеться гнилий.
Selige Sehnsucht:
Мудрим — слово це величне. Натовп нагло став би кпити. Славлю все живе, що вічно прагне в полум’ї згоріти.
В ніч кохання пожадану, де, зачатий, зачинаєш, як мигоче свічка тьмяно — дивних подумів спізнаєш.
Ти вже ночі не підвладний, що там присмерку отіння, раз пойняв тебе пожадний шал любовного тремтіння.
Здавшись чарам, пружнокрилий, в дальню далеч ти летиш, та, за сяєвом стужілий, враз метеликом згориш.
І допоки не збагнеш: вмерти і ожити, тьмяну землю перейдеш, гостю сумовитий.
Laβt mich weintn!
Дайте — поплачу! Ніччю оточений у безмежній пустелі. Сплять верблюди, поснули підгінчі, тільки старий вірменин нишком рахує скарби. А я коло нього версти лічу, що лягли між Зулейкою й мною, тихо повторюю надокучливі вигини, ті, що видовжують путь. Дайте — поплачу! Сорому в тому нема. Плачуть чоловіки лише добрі. Так по своїй Брізеїді сльози Ахілл проливав,
Ксеркс оплакував був військо, уславлене в битвах, і Олександр, забивши свого улюбленця, теж. Дайте — поплачу! Сльоза навіть порох і той відживляє. Бач, зеленіє уже.
Parabase:
Як старанно дух мій волив зазирнути у глибінь і природи надокола, і плодів її творінь. Тільки це — одне одвіку і збагнути нам незле: що мале — то є велике, що велике — то мале. Завжди змінне і незмінне, ближчий рід чи дальній рід, а творитися повинне, оновляючи свій вид.
Epirrhema:
За живе торкай поволі — світ існує тільки в колі, ні середини, ні зовні він не дозволяє вповні. Тільки так лише годиться знати, що є таємниця. Справжнє — тільки ледь мигне, сховане і плинне. Жодне суще — не одне, а лише множинне.
Antepirrhema:
Як незбагненне це для нас, що вічна ткаля тче всякчас. Там тисячі ниток, мов тінь, спішать за човником рухливим, сплітаючись якимось дивом — у тисячі міцних сплетінь. Не жебрала і не благала — за ткалю вічність поснувала
і виткала, щоб вічний бог погнав по кроснах свій уток (але прошу напишіть, що значить це "уток" і чи то по-українському, бо я брав його через німецький словник, а доладу не знаю його функціональні властивості в процесі).
Metamorphose der Tiere:
Зважтесь і будьте готові останній ступінь подолати цього шпиля, простягніть руку мені і відкрийте вільний погляд на дальні гони природи. Дає нам щедрі дарунки богиня, що клопотів жадних не знає, як годувати дітей. Це їй, як матері смертній, не подобає. Вона всі щонайвищі закони означила подвійно, межі буття встановила, (людські) давши помірні потреби і незміренні дарунки, щедро покидані всюди дітям своїм на догоду, щоб молодечих зусиль пошук тяжкий не забрав.
Хай без неї рояться, доходячи свого приділу. Кожного звіру мета — бути собою. Природа (тварі?) плодить у лоні своєму лиш досконалих дітей. Кожний суглоб назначався згідно одвічних законів. Щонайдивніший із них має таємну праформу. Так пристосовано кожен рот, аби корм подавати — той, що годиться для тіла. Хай він беззубий і кволий, хай із могутніми іклами щелепи в нього — так само мусить живити він інші органи тіла всякчас. Кожна кінцівка тварин — хай там коротка чи довга — їхнім потребам покірна, слухає їхніх бажань. Так бо від матері має кожна дитина здоров’я, кожен сотворений член тіла живого пильнує - служби своєї, повік дбає лише про життя, і визначає постава спосіб життя для тварини. Спосіб життя ж її владно тілу диктує будову. Упорядкована добре, тіла структура слухняно піддається єства зовнішнім чинникам завжди. Замкнена в коло святе живої структури, міститься сила найкращих створінь, схована в нутрощі вся. Меж цих бог не заступить, їх і природа шанує. Через обмеження тільки нам досконале приступне.
Але всередині дух, здається, в страшному борінні: прагне прорвати цей круг, форми творити свавільно, лиш починання його — то починання даремні. То він порветься до цих членів, то рветься до інших, умогутнивши їх, гибіти мають натомість інші члени, тягар цих переваг понадмірних нівечить лагідність форм, грацію чистого руху. Отже, як бачиш, в котрому створінні якісь переваги, надто відмінні, спитай тут же: а де в неї брак іншого чогось? Шукай, ніби дослідник уважний. Так віднайдеш ти одразу ключ до всієї будови.
В світі немає тварини, що, маючи зуби на верхній щелепі, уводночас щоб і рогата була. Ось через що не змогла б вічна природа, скажімо, роги надати левам, скільки б не збавила сил. Речовини їй забракне, аби відростити всі зуби (а поверх того ще й роги, панти зміцнити окістям). Отже, втішайся з чудовної думки про владу і рямці, волю і міру, закон, сваволю, рухливу структуру, ваду і надмір. Священна муза все гармоніює і научає тебе, логічно силуючи. Жодного вищого смислу не засягне і мислитель, жоден діяч і поет. Володар, що варт володіння, зможе корони зажити, тільки збагнувши цей смисл. Вище творіння природи, тішся, як чуєш спромогу обмізкувати найвищий смисл природи, котра, ним витворена, вознеслася. Тихо постій, озирнувши шлях за собою, рівняй, досліджуй, прийнявши од музи милу певність того, що все це ти бачиш не в снінні.
Вальочку! Тут я даю збоку два варіанти (нема як перевірити і виточнити). Крім того, оскільки небавом я слатиму Тобі Римські елегії Гете (їх аж 20, це десь понад 450 гекзаметрових і пентаметрових віршів), прошу Тебе або Михасю /Коцюбинську/ надіслати мені античну метрику. Скажімо:
гекзаметр — : —UU—UU—// —UU—UU —U —UU—UU—// —UU—UU — пентаметр олександрійський двовірш — і т.д. і т.п.
Бо ці елегії написано класицистичними віршами, а мені не хотілося б давати інтонаційні й ритмічні еквіваленти якось по-українському приблизно. Гаразд, Вальочку? Наперед дякую. Але до мене не їдь, бо можуть бути зимові несподіванки підхожого плану.
Dauer in Wechsel:
О пишното поранкова, хоч би хвильку протривай! Вітер подима раптово — осипає цвіт розмай. Як же крону й тінь уславить вкрай збентежений поет? Осінь листя вже кривавить, гасить барв рясний букет (варіянт незлецький: Як же зелень нині славить, тінь о радісній порі. осінь листя вже кривавить, буря гасить кольори!)
Хочеш овоч скуштувати — рви одразу, не барись. Цей почав лиш дозрівати, той підпав чи вже проріс. Доли міняться на подив
після кожної сльоти, ув одної річки води нам удруге не зайти.
Ну, а ти? Міцні й похмурі, з частоколом давніх веж знані палаци і мури ніби знову пізнаєш. Де ті губи, що з любов’ю втратили цілунків чар? Де ступа, що за сарною бралася на крутояр?
Де долоня доброчинна? Рух той, сповнений снаги? Почленована картина, все змінилось довкруги. Все, що ген на тому боці звалось іменем твоїм, попри тебе йде в потоці, ставши вічним і чужим.
Хай кінці мої й начала поєднаються навік. Речі звільна почезали, швидше — днів моїх потік. Дух твій форму зберігає, зміст — у грудях у твоїх. Дякуй Музі, що вважає за непроминальні їх.
Wiederfinden:
Зірко зір! Чи ж то можливо? Ти в обіймах у моїх! Що та давня ніч жахлива проти неосяжних лих! Ти це! Радосте і втіхо, люба подруго моя. Ледь згадаю давнє лихо — і душа мов не своя.
Як на вічні груди бога ліг усесвіт, щоб спочить, гойна творчості тривога пойняла його умить. Бог промовив: хай постане! — тільки зойки розляглись, і за владним жестом пана всесвіт дійсно народивсь.
І відбігла тьма похмура, гнана сяєвом ясним, поділилася структура кожним складником своїм.
І бажання, мертве й дике, гнало скляклих у світи, де безмежжя, ще безлике, пильнувало німоти.
Всюди глухо, мертво, тихо — бог без тверді, як без рук, ранню зірку дав про втіху від тяжких нестерпних мук. І з імли уже струмує барви музика гучна, що любов’ю все гуртує, все розпадене — єдна.
Лона матері шукає все, запрагле вороття, душу й погляд навертає до безмежного життя. Хай згребти, нехай схопити — був би гурт, немов граніт. Час аллахові спочити — ми самі свій створим світ.
Так, зоре багрянокрила, я до уст твоїх припав, шлюб наш темінь освятила сяйвом зір, клейнодом прав. Наша дружба, о кохана, краща із земних окрас. Навіть погук "Хай постане!" вдруге не розлучить нас!
Vollmondnacht (чи не вдруге я шлю Тобі, лебідко, цього вірша, але дарма, він того вартує:
Пані, що це ти шепочеш, ледь ворушачи устами, ніжно й мило так вино п’ють маленькими ковтками. Чи уста свої ти хочеш злити з іншими водно?
— Дуже хочу цілуватись.
Глянь! У цій пітьмі страшливій кожна гілка зацвітає, виснуть зорі, мов живі, поміж листям аж палає жар карбункулів мінливий — це ж тобі й не в голові.
— Дуже хочу цілуватись!
Знай, далекий твій коханий теж набив собі оскому у розлуці, мов біді, скоро верне він додому і одразу по вінчанні навтішаєтесь тоді.
— Дуже хочу цілуватись.
А тепер, Вальочку, трохи своїх.
1.
Так тонко-тонко веде музика разок оранжу, разок жалю. Мовчи. Не треба. Ти, просторіко, зирни — і німо скажи: люблю! Шовковий відголос: Досі, любий? І заламались гіркі уста. Зазолотіла солома в грубі.
Хухай в долоні. Лічи до ста. То сосни сняться чи кучугури? І заметілі й /співочий шріт/ і охорона, й камінні мури, а далиною - предивен світ. В віконних ґратах тремтить Софія тонка, як склянка, - лякливий дзвін. В знебулім віці жива надія живим подзвінням живих годин.
2.
Уже тоді, коли, пірнувши в ліс, ти пив пожадно тугу підкарпатську, востаннє причащаючись його правікової чужості, що склиться і не пускає ближче, вже тоді, коли сягнувши урвища стрімкого, тримаючись окляклими руками за голе корневище, вже тоді, посовгнувшись на глеюватих надовбах, колючим тремом бралася нога, і терпло серце. Вже тоді, як вечір плекав твою самотність феєричну між постатями феєричних пройд (пітьма убгала в жовті колби спогаду похнюплені тягучі ліхтарі) — передчуття біди в твій слід ступало і начування мчало наперед. Спаскуджене парсунами п’яниць, розпусників, повій, заброд, ссавущих і пришелепкуватих землячків, це грішне без гріха глухе містечко тряслось, гойдалось, мов драговина під мештами байдужих баляндрасників, волівши догодити всім і вся — яким війнуло холодом на мене в цій вичужілій вітчині, отут, де край мені здавався серцем серця, а стогін крові — обрій знакував.
Уже тоді, коли твій рідний люд — ці милі, грішні, славні, чесні лиця зловісно шелестіли довгим нашептом над головою в тебе, вже тоді, коли в осонні дорогих околиць ти чув тривожний безрух, а вода здубілими артеріями бігла - на тебе коні мчали і людей вкрай спантеличені стьмянілі здвиги (будучина писала навмання своє сьогодні вкрадене), тоді вже, коли останні строїлись святки (Свят-вечір був, і снігопад, і гамір дитячої дзвінкої коляди), ти чув про це. Коли незнаним Львовом ішов наздогад, близячи свій час (аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання, що обігнала зустріч!), вже тоді, коли, сподіючись щасливих зичень, нас виглядали сонми хорих з клініки, а урочистий довгопомний спів був греблею для гомінких трамваїв і пізніх перехожих, я збагнув: це все — одне прощання понадмірне — з землею, з світом, з вічністю, з буттям.
3.
Це — травень. Отже, літа пошукай — в квадраті неба, що над головою так гостро зрізано: де глибша синь і ефемерна зграйне хмаровиння. Шукай його - по шпарах межи стін, де жовтостебла бадилина стромиться і навмання пускається рости. А там, за нашим велетенським муром, гукає мати — свого зве синочка і голос, геть охриплий і грудний, спізнав, що в світі травень, в грудях радість і літепло небес їй в очу світить і хлюпає жага її долонь, таких продовгуватих, як пелюстки. Де ти, моя любове? Ні, не тут. Ти десь по закрайсвіту, ніби мева, блукаєш, несучи на довгих віях пилок зажури. Де ти, сину мій?
Де ти, мій світе зимний? Де ті сосни? Де шлях — до урвища, подалі — став, а ген на пагорбі — кощаві сосни,- вовтузяться, стенаються плечима і хухають в долоні. Пошукай довколо себе травня — не помітиш. нінічогісінько. Шукай в собі, де весни, зими, осені і літа, мов риби, кубляться. Перерости свою негоду, увійди у прорість зеленої надії. Все немудре — нам краще бачити, аніж рости, відчувши круглі близна чоловічків - згорьоване спасення спроневір.
4.
Місячне сяйво ллє сиву куделю мрій, боже, царство твоє — наче бджолиний рій.
Шепче лапатий сніг, д’горі знялась сосна, стану, зайду за ріг, ніби нічна мана. Грає зоря в гіллі, спогад, мов грім, гримить. Там, на сумнім столі - білий метелик спить. Зорями повен слух, думою повен дух, зрів твій пахкий привіт — а не торкнувся вух. Щоки сумні твої, руки сумні твої, наспіви - солов’ї ллються — в три ручаї. Темене, почезай, де там мій блудить край, де там наш чорний гай? Радосте, не ридай. Хай кружеляє твердь, хай вороніє смерть, серце тобою вщерть переболіло геть.
Буде, Вальочку, на цей раз. І ще раз Тебе прошу — не збавляй собі відпустки і не пробуй повторювати свій зимовий маршрут до мене. Напиши до Марусі про це саме, аби не вибиралася в марну дорогу. Щось я вже більше місяця не маю листів від Олега /Орача/ й Рити /Довгань/. Вітай їх.
Для Дмитрика кладу дві марки.
Василь
22.5.73 р.