Листи до рідних01 червня 2021

Лист до дружини від 23-24.09.1974 р.

"Сидячи в тому ж раї" - мова про перебування в ПКТ (приміщенні камерного типу спільно з В.Чорноволом). Славко - Чорновіл.

23.9. 12 сторінок листа + 2 відкритки

Вальочку, люба моя!

Довше не мав од Тебе листа. Тільки через це знаю, що Ти на мене й досі сердита — за те, що в липні я не написав Тобі листа (Бог мені за те пімстився: листа цензура вкрала, отже, Віра й не знатиме, на які жертви я був подався заради неї!); за те, що мого великого листа за серпень та ж цензура або вкрала, або ще дочитує (там було понад 30 віршів), за те сердита, нарешті, що не так сприймаєш мої листи, як є, а шукаєш зачіпок, ображаючись то на кількість рядків, ніби меншу, аніж треба, аніж Ти того заслуговуєш. Знаєш, Валю, будь спокійніша і розважніша, аби не гнівалася даремне. Втім, сердитися Ти на мене перестанеш, бо я збирався не писати до Тебе ще півроку, сидячи в тому ж раї, де й був перед видженням, а вийшло щось інакше: за два тижні побачення зі Славком мене звідти витурили, і тепер я мушу шити рукавиці. А оскільки план я виконуватиму, зі владцями не заходитиму, то доведеться писати до Тебе щомісяця.

Юрко - Бадзьо.

Тепер мої прохання до Тебе: нічого мені не передплачуй (про це я довідався день тому), бо не можна. Пакунок шли, як я вже писав. А з бандероллю — зажди. Оскільки я витрачусь на передплату, то зможу Тобі переслати яку копійку трохи перегодом (отже, за пакунок буду в боргу!).

Далі. Сонети Рільке надсилай, коли змога. А ні — то попроси Юрка, аби переслав 2-у частину їх — по 3-4 в листі, аби не мати нарікань від цензури. Тепер — про 11 сонет: прошу точно повторити 1, 7, 11 рядки його, бо там неточнописання. Далі: в 5 сонеті останні 6 рядків переплутано. Отже, треба повторити їх, бо в мене всього 12 рядків — замість 14.

Стаття в журналі "Донбас" - Євген Волошко. “Хто вони — “друзі“ та “доброзичливці?“ // Донбас. — 1974. — № 4. — С.114-124. Відштовхуючись від “справи Добоша“, яка стала підставою до арештів 1972 р., Волошко таврує “націоналістичних відщепенців“ В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Захарченка. Дістається від автора Г.Кочурові, іВірі Вовк, А.-Г.Горбач та ін. Щодо Стуса-поета, то автор так окреслює тематику його віршів: “від формалізму до махрової антирадянщини“. Данусині батьки - Юрій Бадзьо та Світлана Кириченко.

Ще: якнайшвидше напиши в Донецьк, що в мене по-старому, бо я їм уже написав, не сподіваючись на зміни. Отож, заспокой їх. Дай знати, що то за стаття в журналі “Донбас“, про яку я чув дещо, але надто приблизно (зрештою, це не аж як мене обходить, то зайвих зусиль не роби).

Дякую Данусиним батькам за теплі листи, Свідзінського, аналізи. Юрко досить добре пише про сонети Рільке, добре й про вади моїх перекладів. Не з усім я можу погодитися (особливо ж — про 1 сонет), але багато мені стає в пригоді. Справа в тому, що чимало вад я знаю й сам, але в мене немає потрібної тривалості вдумування. Ідеально було б займатися з Рільке в одиночці, але туди пускають без “писанини“ й Рільке. Отож, займатися Рільке я можу, на жаль, лише в цьому неможливому шарварку. Звідси — всі клопоти: мені не стає часу й сили на один рівень висоти. Я ще позмагаюся трохи з Рільке (і з тим, що вже переклав) і тоді відпишу Юркові дискутивно й розгорнуто (зараз просто бракує часу: хочу швидше післати листа).

Побувши зі Славком... - мова про спільне перебування в ПКТ (окремій камері). Михасина посестра - Атена Пашко.

Побувши зі Славком, трохи відпочив від гамору, придивився до нього, а він до мене. Бачив знимок Михасиної посестри — на колії якогось зазубня — обличчям до музею просто неба. Славкові нічого ведеться: вчить англійську, читає, але скаржиться трохи на руку й горло, а ліки завернули назад.

Михасю, будь ласка, утримуй посестру од небажаних візитерів із бурштинового краю, що вилискує барвами симфонічних поем Чюрльоніса (графіка його — згадую — здається монохромна майже, чи не так?).

"Славен дух, що нашу лучить суть..." - 12 сонет 1-ї частини "Сонетів до Орфея".

Тепер — сировий переклад чергового сонета Рільке: 1-12

Славен дух, що нашу лучить суть адже ми як профілі допоки. А години йдуть — дрібненькі кроки поруч з нашим справжнім днем кладуть. Як правдиве місце — незбагненне, кожен — під принукою чини! До антен змагаються антенни і до марев пустка далини. О напорних сил повногучання! Чи не від благого справування ти не знаєш життьових завад? Скільки в полі селянин не дбає, тільки літо працю довершає і лише земля дарує сад.

Тут багато роботи — з інтонацією: як зробити природнім перехід від 2 до 3 і далі рядків? Як знайти правдивіший (інтонаційно) варіянт: wahren Platz i wirklichem Bezug Як розбити перший рядок терцин — на два камертональні удари? Як зробити глибшою лінію інтонації останнього рядка, особливо ж — залишити сенс щільним, як оце: die Erde schenkt?

“Втечу од світу й дамся самоті…“ - "Палімпсести".

Над усім цим я помізкую, а тимчасом сирове шлю, аби було поки сирове, поки нагодиться що краще (буде настрій, зусилля ets).

І ще, здається, пару віршів:

* Втечу од світу й дамся самоті, заслуханий, мов кинута бандура, останнім бандуристом у степу. Хай мною вишумовують вітри, могили тужать і Дніпро далекий в низькі баси всиляє хлюпіт свій. Хай безоглядно голі небеса байдуже заглядаються у деко. А я скажу: то є господній перст Немає ряду з віку віку нам Немає ряду. Ти живеш, як пустка, утеклий світу, давшись самоті Немає побратимів у степах ні жодної душі, котра б почула цей зазив-прислухання, зазив-крик

"Зелене багаття дібров…“ - "Палімпсести".

* Зелене багаття дібров, зозулі лихе віщування І горлом прорвалася кров, коли задудніло світання. Дві посестри - верби рясні - зажуру плетуть кучеряву, а день напливав без угаву, свят-день полоскався вві сні. Невже бо життя перейшло по кладці, хиткій, ніби човен зірок золоті перемови мосянжове жальне зело (а набризки ранніх кульбаб? а братків понуре вглядання у далеч, що стати могла б сподіяним розкошуванням?) Як напуск, як набризк, іде той сон, що дитинство забагло і ломиться, ломиться нагло ув отвір одвертих грудей

“Ти десь живеш на призабутім березі…“ - "Палімпсести". Існує кілька редакцій вірша.

* Ти десь живеш на призабутім березі моїх усохлих пам’ятей. Блукаєш пустелею моїх пожухлих щасть, зчорніла від скорботи і від гніву. Як страшно не стрічатися з тобою, ще тяжче - стрітися! Як часто я тебе зову крізь сон, щоб душу натрудити повік незбутнім молодим гріхом Ти є в мені. І так пробудеш вічно, моя свічо пекельна. У біді, вже напівмертвий, я в тобі єдиній собі вертаю певність, що живий, і жив, і житиму, щоб пам’ятати нещастя щасть і злигоднів розкоші і молодість ізвомплену свою, моя любове згублена! Тобою я запізнав той необачний шлях самодолання стомного. Тобою я знищив час. Тобою завше плину, вертаючись в витоки, аби гирл цуратися довіку (все так само

все по одній тяжкій моїй дорозі, де втрачено початки і кінці) ...зайди за грань. Нам надто тяжко жити непевністю. Межи. Напівступою, коли занесений замежний крок замислився і скляк. Напівбажання на півваганні втяте. Гони днів ховаються за пагорбом терпіння і невидимі. Що, коли б той край пізнав дробинність нашу? Щоб то стало - горі горою бути? Що б то нам посовгнути ці межигони часу, пасматі межигони живоття, ці бурі пристрастей, коли дороги раптово окошилися на нас. А спробуй засягнути до крайчасу, за прапервні, і все почати знов первослідом! О що б то нам пряміти, вертаючись у смерть! О що б то йти узбіччям долі в верхогір'я крику яким прорвався долі першотвір і збурив певність німоти і тліну? О ті нестерпні виходи за грань привсюдності! О ті наломи ляку

та невситима згага самовтечі, жага згоряння, спалення, авто- дафе. Та паморозь терпінь і вічна недокінченість дерзання рух руху руху. Те безмежжя сил, розбурхані од молодого болю, ті парури (?) зусиль, та виднота себеявляння, та оглохла прірва обрушення і заступання за видиму смерть, аби тороси муки ліпили лоно пам'яті. Це ти, непевносте? Оце ти є дорого, котра прожогом навертає нас попід дашок примирливих скорбот? Як ти заходиш - мигдалевоока - і, деспотичні сіючи підбори, затягуєш круг мене смертний зашморг любові, начування і жілю. І ось - воно! Неначе стовп пекельний, мене із себе викликаєш, надиш забутим, згубленим, далеким, карим і золотим. Дозволь мені лишитись у цьому горі віщому. Дозволь наблизитися ближче, щоб утрачене згубити під омирення хрестом

А ти стоїш. І закут мій грубезний у сто дверей зарипав. І вітри мою полощать душу. Страх як тяжко удруге розминутися мені, аби вже не стрічатися. А надто - так необачно стрінутись і вже повік не розминутися. Даруй, даруй мені оцю миттєву тишу, зникоме забуття і самоту щоб спекатися чар самонавернень і самонапливів. І самоту. О дай мені уникнутись притьмом. Та - задарма. Дорога не вертає а котиться назад. Спогадуй, серце, і на крилі - на зраненім - брини! Оце, Вальочку, поки й усе. Пиши, як там Тобі живеться-ведеться, що нового чувати.

Привіти мої — друзям у Перм, київським, родичам.

Дмитра я ще поздоровлю — ближче до дня народження.

І прошу задурно не гніватися. Втім, я вже абсолютно не орієнтуюся, коли й за що й пощо ти тримаєш на мене гнів. Ти оскаржуєш долю, і Твої оскарження починають падати на мою голову. То я чую в сніннях.

Цілую. Коли Тобі не тяжко, пиши бодай не рідше одного разу на місяць. Ну, от і вже, Вальочку. І покинь вигадувати бозна-що. Бракувало тільки цього. А чому не пише до мене Дмитро? Повідом, будь ласка. З найкращими зиченнями Василь 24 вересня 1974 року

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.