Листи до рідних06 червня 2021

Лист до дружини від 26.05.1976 р.

Нова зона - табір ЖХ-385/17 в Мордовії, куди поета було етаповано після операції в ленінградській лікарні для в'язнів ім. Гаази (нині - Санкт-Петербург). День народження дружини - 19 червня.

Чолом, Вальочку!

Від 14 травня - на лікарні. Певне, пробуду тут два тижні - і поверну на зону. Не знаю, чи мала Ти за останні два місяці листа - я ж написав листів багато - і до тебе і до батьків - приблизно листів по 10 щомісяця, але що Ви мали?

Зробили аналізи, поки дають тільки застрики глюкози й вітамінів. Сподіваюсь, що бодай пропишуть на зону, чим і як рятувати мене од демпінг-синдрому. Ще певна слабкість у тілі, але чуюся незрівнянно краще, ніж до операції.

Отже, коли б Ти відважилась їхати сюди, то дай телеграму, оплативши відповідь: чи можна приїхати на особисте побачення до Стуса на таке-от число. Для відповіді подай свою адресу. Я вже писав, що на новій зоні моїй багато чого незвичного, особливого, отже, можуть бути мало приємні несподіванки. Але ти, бідна, вже натерпілась і на тих побаченнях, такщо цим тебе не здивуєш. Добре, що довго не буду на лікарні: сидіти без книг тут радості мало, а книги взяти не дозволили. Але що вдієш?

Спробую переписати кілька віршів - до Твого дня народження.

"Заходить чорне сонце дня..." (у корпусі збірки "Палімпсести" має присвяту "А.Г." - Аллі Горській, останні 4 рядки не увійшли до варіанту, включеного до збірки), "Біда так тяжко пише мною...", "Яка нестерпна рідна чужина..." - "Палімпсести". "Отак собі живу, позбулий часоплину...", "Душа переболіла - ні болю, ні страху..." - поза збірками. "Відчув себе - й досить...", "Дякую, господи: чверть перейшла..." - "Палімпсести".

Мій подарунок скромний.

* Заходить чорне сонце дня - і трудно серце колобродить, при узголів’ї привид бродить - це сон, ява чи маячня? Це ти. Це ти. Це справді ти. Пройшла вельможною ходою - і гнівно повела бровою. Не вистояли ми. Прости. Прости. Не вистояли ми, малі для власного розп’яття, але не спосилай прокляття на наші голови німі. Свари, але не спосилай на нас клятьби, що знов голгота осквернена. Ти краще потай по нашій долі заридай. Грими грозо по всіх світах бий горній громе навіжений, хай шлях і не благословенний - він наш цей нещадимий шлях.

* Біда так тяжко пише мною, так тяжко пише мною біль. В безодні — ти. А погорою — веселий бенкет божевіль. Опроти всесвіту, опроти небес і місяця й зірок лежиш ти сповнений скорботи і стежиш долі дивен крок. Та потайна, вона тобою, мов житній колос проросла і в смерть зріднила із добою і між сузір'їв повела.

* Яка нестерпна рідна чужина, цей погар раю, храм, зазналий скверни! Ти повернувся, але край не верне душі, що з'їла темінь кам’яна. Як тяжко нагодитися й піти, гамуючи гірку сльозу образи, радійте, журні й ниці богомази, що в мене ні надії ні мети. Та сам я єсм і є грудний мій біль і є журба, що наскрізь пропікає камінний мур, де квітка процвітає - в три скрики барв, в три скрики божевіль. Обрушилась душа твоя отут, твоїх грудей не стало половини, бо зблякнув чар твоєї батьківщини, і хоре серце чорний смокче скрут.

Київ. 1970-ті. "Отак собі живу..." - "в привільницьких" - правка для цензорів, в інших варіантах "невільницьких".

* Отак собі живу, позбулий часоплину, і рідну Україну не кличу не зову. В привільницьких шляхах відмарилось поволі, вже не шумлять тополі у мене в головах, І рідний Київ мій у золото гучливе не вдарить шанобливо і не окрилить мрій, медяні гуки бань стар-княжої Софії не оживлять надії і чару повертань. Отак собі й живу, неначе лист опалий, лиш місяць гострожалий насуплює брову. Таке твоє життя і просте і нехитре, кульбабою на вітрі під буряне виття. Та рідний син біжить — пустився з крутояру на радість і на кару — аж вся земля дрижить. Оце ти й є, моя дружина і вітчизна, і трунок і трутизна, і смертна течія.

* Душа переболіла — ні болю, ні страху, у бога на духу прозоре сяє тіло. В терновому вінці — останні рви причали, сказилися начала і звомпились кінці. (обсіли світ гінці - то смертні рви причали) Між двох твоїх надсад палає свічка жовта, але себе оговтуй — і піде все на лад. Доріже без ножа розпроклятуща доля — така моя недоля, така мені чужа. І неба вороння у головах кружляє і світ тобі змеркає, бо й світить навмання. Заціп німі уста згадайте нас братове без чаю і без влови і віщого хреста, "влови" - можл.: "мови" заціп німі уста навіки товариство іде вертепне дійство — без чорта і хреста. Байдужа бродить надокруг чужа байдужа чверть — і хто нам ворог, хто нам друг — усім біди ущерть. Додолу голову нагни — нагни і не питай про чужаницю чужини ані про рідний край. Це пітьма пітьми, сто чвертей, це дожиття — і вже, коли од висохлих очей і бог не вбереже.

* Відчув себе - й досить, а чуєш, бідо: три серця, розпуклі наповна. І не береженого бог береже, а воля, а доля жертовна. Жертовна молитва, жертовна клятьба, жертовна любов і долоні, довіку не буде світити габа, осн. текст: ...із мене раба душа поневажить полони. Їй радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого Яка ж бо ти гожа, засліплення мить. Та все проривайся до бога.

* Дякую, господи: чверть перейшла, що чатувала за мною, за мною, бликала цівкою оком пітьмою напризволяще до брами вела. Вечір і липень і паморочить. Звівся і впав, увігнався в провалля пам’яті, і забриніло над сталлю тиші, так, певне, потойбік мовчить. Ось вона легкість і те забуття, що самостратою серце чарує. Край так далеко — ніхто не почує, ти ж довершило мене, о життя! Млість. І запечена - знов, печія - водить-виводить — із кола до кола перенесе: це ж бо ти поборола, ти подолала, тривого моя. Ноші і голий мов лезо язик пса і плащі, що під місяцем світять, кілька цівок, що примружені мітять очі. Невже навіжений вже звик? Плавно земля попливла-попливла, небо пустилося вплав за зірками о ще зарано - прощатись з роками. Обрій недобрий стає дубала. Обрій стає дубала. До зорі вже не дійти, вже передсвіт не стане благовістити, о боже коханий, світе, в якому зайшовся ти в грі. Промельки кроків волань і зірок, промельки років, віків провидіння опорятуйте! - немає терпіння (чийсь торопкий врівноважений крок). Пес і песиголовцями і твоя барка червона, червона, червона. Тулить акула до білого лона (вже запливла до страшного затона) здрастуй же здрастуй же смерте моя! в листі: /муерте/

"Не зближуйся, на відстані спинись...", "Сни складено у стоси...", "Зими убогий маскарад...", ""Нарешті - ось ви, присмерки душі...", "Гармонійоване страждання..." - "Палімпсести".

* Не зближуйся: на відстані спинись. І нахиляйся — скільки в тебе стане зухвалого бажання. Ні на крок не зближуйся. Бо відстань — іспит серця і феєричне марево душі. Так і стояти нам. Так і стояти, аби сусідували ліпота і світ притужний одягався в барвну єпітрахіль і ждав на час молінь. Не зближуйся. За пагорбами втеч є гони мрії — толока поетів і прихисток невдах, котрим розрада спогадувань — єдина з нагород, що безоглядна їм дала поразка.

* Сни складено у стоси, неначе остюки. /в осн. тексті - кістяки/ На відстані руки ридання безголосе. Світ вишито хрестом, гудуть хрущі травневі. Зла що довліють дневі, являються обом. Між нами стільки тьми, обснованої ночі, аж обірвали очі, аж посвітились ми.

* Зими убогий маскарад притлумив сон життя. На стільки кривд, що стали вряд, одного вороття замало буде. Горній рід /в осн. тексті - Чорний дріт/ вишивано ухрест, а туга вічний творить міт - плачів, хоралів, мес.

* Нарешті — ось ви, присмерки душі, що вигасили гамір тогосвітній і безгоміння — геть туге, мов бич, обклало простір. Вибринь через силу, надпоривом і надвигом пробийсь. Чи обережно з темряви густої скрадися вгору, сну не наполохавши, недремного, як біль. Пройди між тіней - і заблукай між них.

* Гармонійоване страждання, оправлене в обручку травня. Бетговен. Добрий маг. Пречистий четвер. Пречистий тлум чекань. Поразка. Усмішка. Поразка. Уламок певності. І віри ісперед літ. Яка докука! Але рятує душу — згук! Так заховати, спеленати цю зранену і стотривожну самотню душу! Так — прожити! Й Так — осміхатися біді! Поразці власній. Навіжений, а літ, а збавлених — замало? Йди геть, патетико облудна. Гучи ж — і серце, і струно.

"Значи себе спадною хвилею...", "Алея - довга і порожня...", "Так ми відходимо як тіні..." - "Палімпсести".

* Значи себе спадною хвилею, як серце досягає горла, коли вода стомившись падати, вже зачинає віражі. Ця прірва прикінця, уламок цей злютованої висі й падолу оцей двогорбий замір родива, ця туга на однім крилі! Усе назначено до тебе ще. Дорога рвіння прикорочена. І не зайти за дальні далечі, і за крайсебе не зайти.

* Алея — довга і порожня, старанно вгорнута у ніч. Каштани. Сотні білих свіч - а посвітитися не можна. І притінь. Примерк торжества і досить руку простягнути - аби за край душі сягнути, за гостру кригу розставань. Кохана — ніби кущ бузку - обтяжений з задуми й тиші. І ще дорожча і миліша за все, що стрілось на віку. Мовчить. Обра-жена, застра- шена, знова родженна. О тричі будь благословенна - лишатися. Мені ж пора. Куди — здригнувся димний кущ, куди — суремила алея.

О краще з круч аніж тебе я (Ходи, ходи, ходи й не-муч згублю. З дніпрових краще круч. ходи - суремила алея). Дорога довга і порожня, дві чорні колії в огні плафонів і на серці кожна, - як басамани вогняні. І там - де вимерлі провулки погробли свідками німими, ти, ніби випорснула з муки, розсипалася геть дзвінкими підборами. Бігом-бігом. З усіх пожеж — без озирання. Прожогом. Сполохи світання кололи небо колуном.

* Так ми відходимо як тіні і як колосся з-під коси в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси. Не розвиднялось і не дніло, атільки в пору половінь завирувало задудніло як грім волання і велінь. Народжень дибиться громаддя, громаддя, грюкоти страстей а бог не одведе очей од пересліплого свічаддя. Бо не одне уже світання тисячоліття не одне як ув оазі безталання нас в'южить, підминає, гне. Як тавра нам віки, як рани, прости ж, о божечку прости, коли завзяття полум'яне за нами спалює мости. Та віщуни знакують долю - ще роздойметься суходіл — і хоч у прірву, хоч на волю - стреми не шкодувавши сил. І вже не буде опочину - об обрій погляд свій оббий, аби уздріти батьківщину в тяжкій короні багряній.

"Збудився рано - синій-синій птах...", "Те, що стоїть по той бік, я пізнав..." (редакція 1976 р.), "Земля зібгалася, плавка, немов вода...", "Коли б, коли б ви мали, голуби...." - "Палімпсести". "Заходь за себе. Що не крок..." - поза збірками.

* Збудився рано - синій-синій птах, на мокру гілку всівся — і щосили виспівує — на ввесь колючий світ — що скоро-скоро літо переможе цю весну забарну і надлетять шелихвости і кулики й зозулі і ліс здригнеться співом солов’я, почавши течію благородючу. Як заклинає, як тріпоче він всім серцем і всіма грудьми вузькими, острішком крил скидає і щосил виспівує — аж гілка в брость береться, аби не сприкрить віщого птаха.

* Те, що стоїть по той бік, я пізнав. Всю силу таємничого діяння, весь морок неб і твань землі движку. І тяжко жити, цим знанням підперши свою оселю, витрухлу на пустку. Склепіння склепу, тліну тліну тлін опав тебе, подужав і змертвив. А що нам треба? Лячної води оглухла невколошкана ковбаня і смужка долу й жовтостеблий ряст і колихкі, на вертикальні схожі човни, тремтливі чорні осокори ще й колихка тополя в головах.

* Земля зібгалася, плавка, немов вода. Усепрощальна здолала стати, щоб благальна помічена була рука. Хустина - голуба і сииня, між золотих, як степ, пожеж. Її скорбота тане в тінях як ти - у тінях тахнеш теж.

Масіс - у вірменській міфології Великий Арарат, найвищий вулканічний масив Араратського нагір'я, відноситься до стратовулканів.

* Коли б, коли б ви мали, голуби, хоч трохи серця — ви б його на крила взяли до себе і перенесли на батьківщину, геть за ним стужілу. До вас він піднесе свою дарну долоню - і скликає вас до себе — ану ж, дрібненькі, - ось вам їсти й питки: крихти на стежці, в черепку вода. Маленьке голуб'я, на хору ніжку ти часто припадаєш — дай-но я із лапки вийму скапку, просто з губ тебе, ще жовтодзьобе, нагодую і дам злетіти з своєї руки. А бог птахів, і провесни, і хмар і молодої зелені й шумної, помолоділої по ста струмках небесної води - він все те бачить і має гнів до людського добра.

* Заходь за себе. Що не крок — за себе йди, хай і безодня між тебе стане. Бо сього дня сам чорт платитиме оброк цій марне помарнілій плоті, що стала, наче снасть. Масіс, як риф кораловий, обтис рухливі груди. Перевіз смичковий — там ти на роботі. Заходь за себе, заступай за царства снінь, і яв, і мрії, бо вже от-от забагряніє, зазолотіє небокрай. І отворами збухлих вен, витоками зусилля твого озветься пісня — голос бога Хай буде спів благословен!

Буду на цьому закінчувати. Ти бачиш - чимало віршів ще в чернетковому стані, але вони несуть мотив, а це для мене цінне. Звичайно, можеш покритикувати при нагоді. На жаль, не знаю, чи матимеш ти листа.

Озерне - селище в Мордовській АРСР, де до серпня 1976 р. існував політичний табір № 17. Родина Льолина - родина Леоніди Світличної, до В.Стуса, очевидно, аж у 1976-му дійшла інформація, що Леоніді Світличній вдалося забрати з дитячого будинку при таборах Ярему (він перебував у тих специфічних умовах більше року) - сина Надії Світличної, яка відбувала покарання в політичній жіночій зоні в Мордовії. Михася - Коцюбинська. Василь Карпович - "дєдя", тесть В.Стуса, Шура - сестра Валентини Попелюх.

Пиши на Озерне, бо з лікарні скоро виберусь. Уклін родині Льолиній великій - побільшеній, на щастя, Михасі, всім добрим людям. Щасти Тобі, дорога моя.

Зичу найкращого - Василеві Карповичу, Шурі з усім сімейством. Стискаю руку Дмитрову, дякуючи за листа. Думаю собі - через Дмитра передусім голова моя посивіла завчасно. Але не писатиму йому побільше - тяжко.

26.5.76 р.

Василь

Додаю 2 відкритки. Їхати до Явасу, там встати й пересісти на автобус до Озерного!

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.