9 днів

Лист до дружини від 26.05.1976 р.

Нова зона - табір ЖХ-385/17 в Мордовії, куди поета було етаповано після операції в ленінградській лікарні для в'язнів ім. Гаази (нині - Санкт-Петербург). День народження дружини - 19 червня.

Чолом, Вальочку!

Від 14 травня - на лікарні. Певне, пробуду тут два тижні - і поверну на зону. Не знаю, чи мала Ти за останні два місяці листа - я ж написав листів багато - і до тебе і до батьків - приблизно листів по 10 щомісяця, але що Ви мали?

Зробили аналізи, поки дають тільки застрики глюкози й вітамінів. Сподіваюсь, що бодай пропишуть на зону, чим і як рятувати мене од демпінг-синдрому. Ще певна слабкість у тілі, але чуюся незрівнянно краще, ніж до операції.

Отже, коли б Ти відважилась їхати сюди, то дай телеграму, оплативши відповідь: чи можна приїхати на особисте побачення до Стуса на таке-от число. Для відповіді подай свою адресу. Я вже писав, що на новій зоні моїй багато чого незвичного, особливого, отже, можуть бути мало приємні несподіванки. Але ти, бідна, вже натерпілась і на тих побаченнях, такщо цим тебе не здивуєш. Добре, що довго не буду на лікарні: сидіти без книг тут радості мало, а книги взяти не дозволили. Але що вдієш?

Спробую переписати кілька віршів - до Твого дня народження.

"Заходить чорне сонце дня..." (у корпусі збірки "Палімпсести" має присвяту "А.Г." - Аллі Горській, останні 4 рядки не увійшли до варіанту, включеного до збірки), "Біда так тяжко пише мною...", "Яка нестерпна рідна чужина..." - "Палімпсести". "Отак собі живу, позбулий часоплину...", "Душа переболіла - ні болю, ні страху..." - поза збірками. "Відчув себе - й досить...", "Дякую, господи: чверть перейшла..." - "Палімпсести".

Мій подарунок скромний.

* Заходить чорне сонце дня - і трудно серце колобродить, при узголів’ї привид бродить - це сон, ява чи маячня? Це ти. Це ти. Це справді ти. Пройшла вельможною ходою - і гнівно повела бровою. Не вистояли ми. Прости. Прости. Не вистояли ми, малі для власного розп’яття, але не спосилай прокляття на наші голови німі. Свари, але не спосилай на нас клятьби, що знов голгота осквернена. Ти краще потай по нашій долі заридай. Грими грозо по всіх світах бий горній громе навіжений, хай шлях і не благословенний - він наш цей нещадимий шлях.

* Біда так тяжко пише мною, так тяжко пише мною біль. В безодні — ти. А погорою — веселий бенкет божевіль. Опроти всесвіту, опроти небес і місяця й зірок лежиш ти сповнений скорботи і стежиш долі дивен крок. Та потайна, вона тобою, мов житній колос проросла і в смерть зріднила із добою і між сузір'їв повела.

* Яка нестерпна рідна чужина, цей погар раю, храм, зазналий скверни! Ти повернувся, але край не верне душі, що з'їла темінь кам’яна. Як тяжко нагодитися й піти, гамуючи гірку сльозу образи, радійте, журні й ниці богомази, що в мене ні надії ні мети. Та сам я єсм і є грудний мій біль і є журба, що наскрізь пропікає камінний мур, де квітка процвітає - в три скрики барв, в три скрики божевіль. Обрушилась душа твоя отут, твоїх грудей не стало половини, бо зблякнув чар твоєї батьківщини, і хоре серце чорний смокче скрут.

Київ. 1970-ті. "Отак собі живу..." - "в привільницьких" - правка для цензорів, в інших варіантах "невільницьких".

* Отак собі живу, позбулий часоплину, і рідну Україну не кличу не зову. В привільницьких шляхах відмарилось поволі, вже не шумлять тополі у мене в головах, І рідний Київ мій у золото гучливе не вдарить шанобливо і не окрилить мрій, медяні гуки бань стар-княжої Софії не оживлять надії і чару повертань. Отак собі й живу, неначе лист опалий, лиш місяць гострожалий насуплює брову. Таке твоє життя і просте і нехитре, кульбабою на вітрі під буряне виття. Та рідний син біжить — пустився з крутояру на радість і на кару — аж вся земля дрижить. Оце ти й є, моя дружина і вітчизна, і трунок і трутизна, і смертна течія.

* Душа переболіла — ні болю, ні страху, у бога на духу прозоре сяє тіло. В терновому вінці — останні рви причали, сказилися начала і звомпились кінці. (обсіли світ гінці - то смертні рви причали) Між двох твоїх надсад палає свічка жовта, але себе оговтуй — і піде все на лад. Доріже без ножа розпроклятуща доля — така моя недоля, така мені чужа. І неба вороння у головах кружляє і світ тобі змеркає, бо й світить навмання. Заціп німі уста згадайте нас братове без чаю і без влови і віщого хреста, "влови" - можл.: "мови" заціп німі уста навіки товариство іде вертепне дійство — без чорта і хреста. Байдужа бродить надокруг чужа байдужа чверть — і хто нам ворог, хто нам друг — усім біди ущерть. Додолу голову нагни — нагни і не питай про чужаницю чужини ані про рідний край. Це пітьма пітьми, сто чвертей, це дожиття — і вже, коли од висохлих очей і бог не вбереже.

* Відчув себе - й досить, а чуєш, бідо: три серця, розпуклі наповна. І не береженого бог береже, а воля, а доля жертовна. Жертовна молитва, жертовна клятьба, жертовна любов і долоні, довіку не буде світити габа, осн. текст: ...із мене раба душа поневажить полони. Їй радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого Яка ж бо ти гожа, засліплення мить. Та все проривайся до бога.

* Дякую, господи: чверть перейшла, що чатувала за мною, за мною, бликала цівкою оком пітьмою напризволяще до брами вела. Вечір і липень і паморочить. Звівся і впав, увігнався в провалля пам’яті, і забриніло над сталлю тиші, так, певне, потойбік мовчить. Ось вона легкість і те забуття, що самостратою серце чарує. Край так далеко — ніхто не почує, ти ж довершило мене, о життя! Млість. І запечена - знов, печія - водить-виводить — із кола до кола перенесе: це ж бо ти поборола, ти подолала, тривого моя. Ноші і голий мов лезо язик пса і плащі, що під місяцем світять, кілька цівок, що примружені мітять очі. Невже навіжений вже звик? Плавно земля попливла-попливла, небо пустилося вплав за зірками о ще зарано - прощатись з роками. Обрій недобрий стає дубала. Обрій стає дубала. До зорі вже не дійти, вже передсвіт не стане благовістити, о боже коханий, світе, в якому зайшовся ти в грі. Промельки кроків волань і зірок, промельки років, віків провидіння опорятуйте! - немає терпіння (чийсь торопкий врівноважений крок). Пес і песиголовцями і твоя барка червона, червона, червона. Тулить акула до білого лона (вже запливла до страшного затона) здрастуй же здрастуй же смерте моя! в листі: /муерте/

"Не зближуйся, на відстані спинись...", "Сни складено у стоси...", "Зими убогий маскарад...", ""Нарешті - ось ви, присмерки душі...", "Гармонійоване страждання..." - "Палімпсести".

* Не зближуйся: на відстані спинись. І нахиляйся — скільки в тебе стане зухвалого бажання. Ні на крок не зближуйся. Бо відстань — іспит серця і феєричне марево душі. Так і стояти нам. Так і стояти, аби сусідували ліпота і світ притужний одягався в барвну єпітрахіль і ждав на час молінь. Не зближуйся. За пагорбами втеч є гони мрії — толока поетів і прихисток невдах, котрим розрада спогадувань — єдина з нагород, що безоглядна їм дала поразка.

* Сни складено у стоси, неначе остюки. /в осн. тексті - кістяки/ На відстані руки ридання безголосе. Світ вишито хрестом, гудуть хрущі травневі. Зла що довліють дневі, являються обом. Між нами стільки тьми, обснованої ночі, аж обірвали очі, аж посвітились ми.

* Зими убогий маскарад притлумив сон життя. На стільки кривд, що стали вряд, одного вороття замало буде. Горній рід /в осн. тексті - Чорний дріт/ вишивано ухрест, а туга вічний творить міт - плачів, хоралів, мес.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.