Вальочку, люба!
Ось я вже й тут, де Ти мене сподівалася[1]. Так ось виходить: я снив Вами в Києві [2], але Ви не захотіли перебігти дорогу — просто в мої сни. Тепер я тут — і Ви перестали снитися. Десь двічі приходив у мої сновидіння Євген /Сверстюк/ — зустріч була радісна й тужна. Славний який! Мені про свято — прийшов, нагомонів своїм прекрасним голосом і залишив по собі радість спогадувань. Снилася й мама — коло великої купи яблук, а я, стужений за ними, попросив яблука — вона мені дала антонівку (мені чомусь не була приємна її зеленавість — хоч би винного, з пасмами червоними й жовтявою стиглості). Про сни, здається, переповів усе — сняться й інші друзі — й кум /Василь Захарченко/, і Славко /Чорновіл/, і Їван /Світличний/. То як скучати мені?
По всіх аналізах, рентгенах виявлено в мене стеноз кишечника і, певно, через це збільшений і опущений шлунок. Моя виразка зарубцьована, але геть спотворила цибулину 12-палої кишки. Отже, Вальочку, коли Ти читатимеш цього листа, я вже буду підремонтований (найближчим тижнем буде мій день кардинального ремонту). На душі спокійно, бо намався за цей час так, що байдуже — в які ступати двері.
Десь у кінці листопада надіслав звідси листа до батьків. Може, вони перешлють його Тобі, бо там уся 1 частина сонетів до Орфея, частково (а деякі — ґрунтовно) перероблених за київський час. Досадно, що ось уже третій місяць без магазину — десь мої гроші без мене, а я без них. Твої, Валю, 20 карб. — я не встиг одержати в Києві. Написав туди, аби переслали на мою нову адресу, а, може, вони вже завернули їх Тобі?
Отак випав мені Київ сьогорічний. Але так спокійніше, і Ти, Валю, не ремствуй, що я нічого не зробив, щоб там побачитися з Тобою (в мене було й коротке побачення, про що я Тобі писав у київському листі). Але вийшло так, що в день народження сина я все далів од Вас і далів, думаючи про Вас, але так і не викликав Вас на спіритичні сеанси.
Що я поробляю тепер? Читаю, трохи пишу. Прочитав давніше: “Забріски-пойнт“ Антоніоні — і, певне, недоуявив сценарію, бо видався мені малоцікавим і просто — порожнім. Єдина сцена — вакханалій у пустелі — родива пустки — цікава, а решта? Неорганізований сюжет — революційні мотиви як приправа до теми (головної теми) шлюбування. Казна що.
Прочитав “Граємо Стріндберга“ Дюрренматта. На жаль, я не знаю “Танцю смерті“ Стріндберга, тож тяжко порівняти, тяжко побачити, як оперував новий автор старого. Але зроблено майстерно: як концерт камерної музики. Мені приємно було це читати — як шедевр драматичного мистецтва. Форма — ось що мене вразило. Зрештою, самого змісту там не надто багато, але його подача — блискуча. Ремесло — слово, яке, на жаль, щоразу викликає упередження, — це половина мистецтва, а часом — то й усе мистецтво. Бо ремесло — і є мистецтво (умієш — зробиш, не вмієш — критикуй інших, а сам не пиши). Думаю, коли б мені прочитати цю п’єсу разів 10-20, вдумливо, з олівцем, з перервами, з тупцяннями по цій самоті моїй — то, чого доброго, я пройшов би певний вишкіл, аби й самому що такого утяти — драматичного.
Зараз дочитую Кендзабуро Ое, Футбол 1860 (досі руки ніяк не доходили). Про враження напишу наступним листом — до батьків (надішлю його вже після ремонту капітального свого).
Коли все буде гаразд із капремонтом (це ніби не такі фрашки, не така дрібниця, як здавалося), то довго тут не затримаюся, і вже десь із середини січня зможу розпити чай із Славком, коли він на старому місці лишиться.
Ну, а тепер, Вальочку, трохи віршів (за тутешніми умовами не можу займатися Рільке, отож, сиджу коло англійської мови й усього такого припадкового).
* * * [3]
Коли тебе здолає тлум смертей і втома літ твої обляже груди і понесуть ізвомплені маруди із світу геть і геть сперед очей, коли спромога самоуникань при узголів’ї спалахом прозріння відкриється тобі, як благостиня прощень, опрощень, прощ і прощавань, Коли протліла згага живоднів ураз попустить серце, ніби напад нагальної недуги, в смертний запад, у феєричні сполохи жалів, коли ти зрозумієш: безпуть є в цій товчі потайних відьомських тріпань, апокрифом здобиться житіє. Як відшаліє безголосий кипень, чи впустиш, боже, в царствіє твоє?
* * *
Потрібен янгол помсти. Мій захисник, мій щит, що не дозволить підупасти, не дасть зотліти в пеклі нарікань великосвітніх. Де ж ти, появись! Бо сходяться усі кінці. Всі ріки доходять гирл. І море невсипуще колотиться, і ремствує, і скоро — наперекір всім рікам — стане сторч. Тож не барись. Поквапся, помсти янголе, допоки гнів мій ярий гороїжиться, допоки ув очах червоне марево переді мною стеле сто шляхів.
* * *
Вона лежить, як зібгана вода, усепокірна і усеприймуща і геть здирає з неї шкаралущу глуха, як пуща, вікова жада. Як водограй, піднісся пагорб хіті, щоб дужче бути спаленим дотла коли, як млість солодка, увійшла, удерлася в її несамовиті звогнілі надра пружна і движка, нестерпна, живодайна і убивча пекельна міць. І втіха таємнича її протнула з ніг до борлака. Порожня руро, язиком волань пробелькочи і обривайся з кручі. Хай тяжко стогне кішло згаг дрімучих у реві родив, натерпу й конань!
Це, Вальочку, те, що дописалося з моїх заготовок тепер, отож, не май серця, коли той чи інший вірш видасться Тобі не до нагоди. Що я вдію з тим, бідний раб недовідомих імпульсів?
На цьому буду обривати листа. Велике моє вітання пані Ніні /Строкатій/, коли бачитимеш її в стольному граді.
Пиши, як здужає Дмитро, як дєдя [4]. До речі, Дмитро славно вигадав це: дєдя. Бо я ж так само daddy (деді) — по-англійському це татко, татусь.
Уклін передноворічному Києву і моїм любим друзям, в Україні і не в Україні сущим. Цілую, люба. Усе буде гаразд, еге ж? Цілую, люба. Хай цей новий рік буде нашим останнім розлучним [5].
Цілую, люба. Твій husband
4.12.75 Василь
1 - В такий спосіб Василь Стус повідомляє дружину, що прибув до Ленінградської лікарні для в'язнів ім. Гааза, де йому за кілька днів робитимуть операцію з резекції шлунку.
2 - На початку листопада 1975 р. важкохворого поета привезли не до лікарні для проведення термінової операції, а до Києва, де впродовж майже 10 днів намагалися переконати написати зречення від його поглядів та позиції. В один із днів до КДБ викликали навіть дружину - Валентину Попелюх - і її та поета одне від одного відділяли лише двері і... один підпис, якого поет так і не поставив.
3 - Зважаючи на обставини утримування в тюремних лікарнях і особливостях етапування можна стверджувати, що вірші "Коли тебе здолає тлум смертей...", "Потрібен янгол помсти. Мій захисник..." та "Вона лежить, як зібгана вода..." написані наприкінці листопада - на початку грудня 1975 р. в лікарні для в'язнів ім. Гааза (м. Ленінград) після непобачення з дружиною.
4 - "Дєдя" - Василь Карпович Попелюх - тесть поета і батько Валентини Попелюх, якого цим словом назвав Д.Стус, а потім так називали і інші онуки.
5 - На початку березня 1977 р. у В.Стуса закінчувався перший термін ув'язнення, і він жив надією на те, що умови заслання дадуть можливість бути разом з дружиною.