Немов вогненні кільця леопард, уярмлений, покірно протинає, так ти летиш крізь сотні поколінь, спадаючи в оглушливе бездоння. Тремтячі спалахи утраченого смислу так заздро врочать твій звитяжний лет.
Повз безнадію і тороси вір, мурашники отерплого бажання, домашнього вогню правічних тиш, повище зрадних друзів і коханців нестримно ти до вічності летиш.
Повз торжища, ліси, комендатури, колючий дріт, шліфований багнетами, повище веж пантруючої варти ти вирвався нарешті в чорний світ.
Полярна поніч, синя од натуги, вся визубрена частоколом сосон тебе вже не здолає зупинити, ти нею пересмаглий, як кажан.
Настрашені зриваються ракети, а ти зі страху вирвавсь, мов із шкури, як синій птах, обпатраний чеканням, вже до Дніпра скеровує крило
Ті ж самі голуби в тім самім небі, а брама Заборовського сховалась, почезли бані золоті Михайла, вже на Почайну зору не зведуть.
Так незбагненно белькотять тополі, так хижо сонце свище над Софією, і віщий вітер Видубичів носить в твоїх очах ослаблих пам'ять літ.
Вірш написаний, очевидно наприкінці 1960-х років, можливо навіть у 1970-1971 рр. У цей час поет займав виразну громадянську позицію, підписував листи протесту, багато контактував з людьми, засудженими за "антирадянську діяльність". Влада знала про його настрої, але до 1972 р. безпосередньо в КДБ Василя Стуса не викликали.
В тексті вірша згадані найважливіші для Василя Стуса архітектурні символи Києва.