Безпашпортний і закріпачений, сліпий, колгоспний мій народ! Катований, але не страчений, рабований, але не втрачений. Тебе знайшов я на добро, а чи на горе. Я не знаю, не хочу знати. Ти бо є, і я до тебе утікаю, і я минуле проклинаю твоє, народе мій, боєць, твоє минуле. Де ти був, і де ти жив, і де ти взявся, і де ти стільки лих намався як ліз покірно під обух...
Ставлення до проблеми "безправного" становища селян (мова про колгоспників), які не могли без спеціального дозволу змінювати місце проживання і навіть просто подорожувати без спеціальної довідки місцевого керівництва, було чи не головним лакмусовим папірцем на готовність / не готовність "пристосовуватись" до дійсності. З міркувань кар'єри було зручно "не помічати" або принаймні не акцентувати увагу на кріпацькій прив'язаності людини до колгоспу й землі, що в Україні стосувалось половини населення. Для спецслужб така "неувага" була свідченням лояльності людини, а лояльним можна було не заважати просуванню щаблями кар'єри. З іншого боку, самій людині треба було навчитись не звертати уваги на обмеженість у правах її батьків, менш успішних друзів дитинства та родичів. Така "відчуженість" додатково дробила село, психологічно закріплюючи внутрішні розриви в самих родинах шляхом формування різних життєвих устремлінь на різних рівнях державних ієрархій. Попри все, батьки-колгоспники докладали максимум зусиль, аби допомогати дітям вирватися з колгоспної залежності, про яку, втім, завжди нагадував рядок в біографії - "з селян".
Для усвідомлення глибини проблеми слід додати, що до 1966 року колгоспникам навіть не платили грошей, а лише фіксували відпрацьовані трудодні. Про видачу паспортів жителям сіл в СРСР було оголошено 26 грудня 1974 року.
Не мали селяни права й на пенсію. Лише 15 липня 1964 року було ухвалено закон, за яким колгоспне селянство почало їх отримувати. Хоча сама пенсія була мізерною - 8 карбованців (до середини 1970-х). Щоправда, це стосувалося не всіх: у 1949 році було опубліковано постанову Ради Міністрів СРСР про державне забезпечення, згідно якої пенсії почали виплачувати головам і секретарям партійних організацій колгоспів, зоотехнікам, ветеринарам та фельдшерам, що працювали в сільському господарстві. Це ж стосувалось і працівників радгоспів, які вважалися державними підприємствами.
Тема безправності селян пізніше буде підніматися Василем Стусом у відкритих листах та виступах, але в поетичній творчості залишиться на рівні чернеток або незакінчених віршованих начерків, на зразок цього. Проте для КДБ тема була знаковою: вже на одному з перших допитів 19 січня 1972 року слідчий Логінов підняв тему антирядянських настроїв поета саме на підставі цього вірша: «Це чернетка вірша, — різко зреагував Василь Стус, — писана років сім-десять тому. Вважаю несправедливим, більше того — порушенням закону подавати мені як звинувачення чернетки” (Кримінальна справа №47. Том 1. — Арк. 128).