Юлія Ємець-Доброносова
У листуванні Василя Стуса згадок про кінематограф замало для повноцінної реконструкції його естетичних смаків у кіномистецтві. Обставини життя не дозволили йому мати доступ не лише до робіт світових майстрів другої половини ХХ століття, але й до багатьох фільмів радянських і українських кіномитців. Проте в його житті є епізоди, пов’язані із кінематографом.
1965 рік — публічна підтримка протесту під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». 1971 рік — спроба вступити на Виші сценарні курси в Москві, написання російською сценарію «Ожидание», отримання запрошення на конкурс, а згодом — заборона їхати на навчання [1].
Окрім цього кіносценарію збереглася й інша його незавершена спроба, опублікована у багатотомному виданні його творів (1994-1999) із назвою «[Холодне, з дірками хмільної, тьмяної сині, небо]».
У листах до друзів, ще до ув’язнення, він ділиться враженнями від фільмів і прочитаних сценаріїв. У зверненні до Віктора Дідківського від 13.11.1964 — пише про фільми українських митців: «Гарні продивився фільми — «Тіні забутих предків» і «Сон» кіностудії ім. Довженка. Драч каже, що йому тепер не соромно на ній працювати. А його сценарій — поганий. Як — на твою думку?» [2]. У листі до Василя Захарченка від 16.01.1971 йдеться про прочитані ним сценарії: «Вийшли сценарії Драча «Іду до тебе». Там «Криниця для спраглих» і про Лесю (назва книжки). Прочитав. Незле, хоч і не аж-аж-аж» [3]
У листі до дружини і сина, написаному з мордовських таборів і датованому вереснем 1973, Василь Стус вдається до порівняння сновидінь і кінематографу: «Недавно я спав — дивився кіно. З Тобою, коло Тебе. І був затишок — білий, пухкий і тиша загубленої в світах господи і мама була — сумирена, врочиста і тато зайшов у двері — з морозу, з хуги, несучи клунок, як Дід Мороз із Рахнівки, і я прокинувся від надто обережної радості, і ще був ранок далеко».
У місцях неволі його інтерес до кінематографу частково реалізується у читанні сценаріїв, а згадки про кінофільми в листах переплітаються із міркуваннями щодо прочитаного, враженнями від літератури, переосмисленням власних смаків. Так у листі до дружини від 3 – 4.12.1975, написаному з мордовських таборів, він критично відгукується про опублікований в російському перекладі в «Иностранной литературе» (1972, № 2) сценарій Мікеланджело Антоніоні: «Прочитав давніше: «Забріскі-пойнт» Антоніоні — і, певне, недоуявив сценарію, бо видався мені малоцікавим і просто — порожнім. Єдина сцена — вакханалій у пустелі — родива пустки — цікава, а решта? Неорганізований сюжет — революційні мотиви як приправа до теми (головної теми) шлюбування. Казна що».
Нерідко згадки про фільми дозволяють Стусові пояснити свої переживання. Наприклад, у листі до Світлани Кириченко від 1.02.1978 він звертається до образів Інґмара Берґмана, коли пише про екзистенціальну віддаленість Києва: «Отож, не ведімо про Київ і його спинливі зваби. Це теж щастя — натужитися ним, нагризтися ним, марити ним — безлюдним, як у Берґмана в «Суничній галявині»...».
Прикметні і міркування зі звернення до дружини від 29.09.1978 з заслання, де Василь Стус мав змогу дивитися кіно у місцевому клубі і описав враження від радянської психологічної кінодрами «Воскресіння» (перша серія 1960, друга серія 1962) за однойменним твором Льва Толстого [4]. Він починає з поєднання вражень від твору літературного і твору кінематографічного: «Завше високо цінував цей роман (читав його, здається, тричі, востаннє — в концтаборі). Кожного разу відчував катарсис. Після фільму — так само. Мені, старому, набігали на очі сльзи (добре піддаватися цій ваді в темненькому залі!) — не раз і не два». Цікавим є коротке спостереження за старою кінотехнікою і водночас за тим, що «Толстой-прозаїк вимагає не сучасної кінотехніки».
Перегляд фільму спонукав Василя Стуса і до критики, але не кінотвору і навіть не роману, а засад його творення: «Одне слово, Валю, я був дуже розчарований своїм Богом — Толстим. Панські дурниці — весь цей роман. Панські забаганки. Тому — все збоку та збоку від володимирського тракту життя рідного народу. Думаю, що при всій своїй величі Л. М. не міг звільнитися від слов’яно русофільського гіпнозу, чарів табуйованого існування.
Для цього потрібна інша доля — примусово вкинений на саме дно Достоєвський своїм бісівським оком (одним!) бачив той страхітливий безчарунковий світ, а другим — (бісівським!) оком зазирав у «Євангелію». І чим страшніші видіння поставали перед одним оком — тим старанніші були студії Святого Письма. Ось і вийшов біс-янгол, приблизно рівної (50х50) консистенції». В есеїстичних міркуваннях, початок яким дав перегляд фільму, з’являються постаті і Алєксандра Солженіцина, і Андрєя Платонова, і Василя Стефаника, проте йдеться по суті про поєднання етичного й естетичного у мистецтві.
Завершення цього мініесею-в-листі характерне для Василя Стуса — це стрибок у персональні переживання: «Вийшов із кіно — геть усе біле. Сніг — м’який, теплий, ще свійський. Найдорожчий. Завтра він уже такий не буде. Почнеться затята зима-свірипиця, зима перелюта. Я готовий до неї. Я весь із нею. Мені легше — взимі, без коротких літніх ілюзій — тепла і зелені». Ці фрази видають чіпке, кінематографічне око самого Стуса.
У листі до дружини і сина від 15.01.1984 він із захопленням згадує ще одного знакового кіномитця другої половини ХХ століття і дає поради щодо формування доброго смаку до кіномистецтва: «Добре, що Ти побачив фільми Тарковського. Заздрю Тобі — це великий майстер. Як і в літературі, в кіно не так багато великих творів. Погані фільми дивитися — шкідливо, як і погані читати книги. Вони зменшують, а не збільшують читача. Краще вже — кудись у парк, ліс, на озеро, в концерт. Бійся телевізора, подивляйся тільки справжній мінімум. Є такі хвороби, які непомітно посідають людину. Одна з них — любов до телепередач» [5].
Натомість у листі до дружини від 15.04.1982 він проявляє інтерес до новинок українських кіномитців: «Оце прочитав статтю Ю. Щербака про «Ярослава Мудрого». Невже й справді цікавий фільм? Ніяк не уявляю. Думаю, що така ж, як у І. Кочерги, державницька ідея [«раніш] закон, а потім благодать». Бо де, щоб кіностудія ім. Довженка вирішувала на історичному матеріалі якісь інші проблеми? Цікаво, чи бачили Ви вже цей фільм?» [6]
Сюжети, пов’язані із роллю у житті Василя Стуса кінемаграфу, схожі на лялечки, які так і лишилися нереалізованими можливостями. Та навіть поодинокі фрази щодо кіномистецтва в його листах свідчать про його зацікавлення ним і невтолене бажання пізнати його краще.
Примітки
[1] Дмитро Стус описує цей епізод так «Василь, що давно думав про можливість вступу на московські Вищі курси сценаристів, надсилає на творчий конкурс сценарій «Ожидание». За якийсь час із Москви приходить запрошення на конкурс, а за кілька днів — відмова… Пізніше, переважно з чуток, він довідався, що проти його кандидатури були заперечення з боку ЦК КПУ. Абсурд вивершився» — Стус Дмитро. Василь Стус : Життя як творчість. Видання третє. Київ : Дух і Літера, 2015. С. 239 – 240.
[2] Прем’єра фільму «Сон» кінорежисера Володимира Денисенка (1930 – 1984) за сценарієм, написаним у співавторстві із Дмитром Павличком (нар. 1929), відбулася 1964 у Києві. Стрічку присвячено життю Тараса Шевченка, роль якого зіграв Іван Миколайчук (1941 – 1987).
[3] Сценарії Івана Драча 1970 р. вийшли окремою книжкою — Іван Драч. Іду до тебе : кіноповісті. Київ: Радянський письменник, 1970. 182 с.
Фільм «Криниця для спраглих» (1965) українського кінорежисера Юрія Іллєнка (1936 – 2010) був дебютом поета Івана Драча (1936 – 2018) як сценариста, композитором виступив Леонід Грабовський (нар. 1935, з 1990 мешкає в США). У сюрреалістичній і метафоричній кінострічці із мінімалістичним звуком і чорно-білою візуальністю головні ролі зіграли Лариса Кадочнікова і Дмитро Мілютенко (1899 – 1966). 1966 фільм був затверджений художньою радою Кіностудїі імені Олександра Довженка, проте 1967 його заборонили постановою ЦК Комуністичної партії України. Офіційно вперше його продемонстрували вже 1987.
За сценарієм Івана Драча «Іду до тебе…» 1971-го режисер Микола Мащенко (1929 – 2013) зняв однойменний фільм про Лесю Українку, присвячений 100-річчю з дня її народження. Головні ролі виконали Алла Демідова, Микола Олялін, Іван Миколайчук, Костянтин Степанков. Початково фільм мав знімати Роллан Сергієнко, згодом режисером став Юрій Лисенко. Микола Мащенко був третім режисером, який взявся за стрічку і таки закінчив фільм. У процесі зйомок сценарій Івана Драча зазнав корекції, ймовірно з питань цензури.
[4] Фільм «Воскресение» створений радянським режисером Міхаїлом Швейцером (1920 – 2000). Сценарій написано спільно із прозаїком і драматургом Євгенієм Габриловичем (1899 – 1993), котрий з 1962 року був професором Всесоюзного державного інституту кінематографії і керував Вищими курсами сценаристів і кінорежисерів.
[5] Андрєй Тарковський (1932 – 1986) — радянський кінорежисер і сценарист, син російського поета Арсенія Тарковського (1907 – 1989), онук українського письменника Олександра Тарковського (1862 – 1924), племінник дружини українського драматурга Івана Карпенка-Карого (1845 – 1907) акторки Надії Тарковської (1852 – 1882). Дебютував на початку 1960-х. У 29-річному віці здобув світову славу завдяки фільму «Іванове дитинство» (1962), отримав численні премії на кінофестивалях. Згодом вийшли стрічки «Андрій Рубльов», «Дзеркало», «Солярис», «Сталкер», «Ностальгія», які закріпили статус Тарковського як режисера зі світовим іменем. 1982 він виїхав у Італію, 1984 емігрував з СРСР, і вже в еміграції зняв фільм «Жертвопринесення» (1986).
[5] Двосерійна історична кінодрама «Ярослав Мудрий» (1981) знята режисером Григорієм Коханом (1931 – 2014). Фільм створений у співпраці Кіностудії імені Олександра Довженка та Мосфільму. Співавтором сценарію був Павло Загребельний (1924 – 2009), у головних ролях знімалися Юрій Муравицький, Людмила Смородіна, Костянтин Степанков, Олег Драч. Згадана Василем Стусом драматична поема «Ярослав Мудрий» Івана Кочерги (1891 – 1952) написана 1944, друга редакція 1946, поставлена Харківським українським драматичним театром імені Тараса Шевченка і відзначена Сталінською премією (Державною премією СРСР) 1947 року. У творі князь Ярослав Мудрий постає як авторитарний правитель.