Донбас (1941 - 1963)30 липня 2020

Переїзд. Перші враження. Війна

Семен Стус привіз до Сталіно молодших дітей - 3-річного Василя та 4-річну Марусю - на Великдень 1941 року. Батько забирав дітей не випадково, його дружина, Їлина, категорично відмовлялася повертатися на батьківщину: “Я вже не хочу туди їхати. Вже там нажилися ми, хватить з нас”.

Їлина Яківна Стус / Нецензурний Стус. — С. 144.

Причиною була не лише непогамовні біль та образа на рахнівських: напередодні на менінгіт захворіла найстарша дочка - Палажка. Тоді від цієї хвороби мало кому вдавалося вилікуватися, а життя в брудному й обмеженому просторі бараку неабияк сприяло поширенню інфекційних хвороб. Родина мала невелику окрему кімнатку "в посьолку шахти сто сім...".

Переїзд і радість були затьмарені трагедією: поки Семен їздив по дітей, його дружина працювала, а невихід на роботу жорстоко карався: “пішла на роботу в ноч. Приходжу звідти та йду до тої бідної дєвочки, що лежить в больниці. То там день работаю, а ніч сиджу коло дитини. Це пішла я, а завтра Паска. Пішла я на роботу, а приходжу з роботи, а він вже з цими дітьми вдома. Приїхав, привіз. Та й каже: “Набрався я з ними”... Вони його не признають. Я тільки, каже, привів їх сюда - знов тікають.

Я йому і кажу, що така і така штука, що дитина, дочка, в больниці і без пам’яті. Пішов, відправив її в другу больницю, і вона там Богу душу віддала, на другий день Паски вже...”.

Могилка сестри не збереглася. Після входу німців до Сталіно поруч розміщувалася німецька військова частина. І місцеві “боялись іти на кладбище, — згадувала мама В.Стуса, — бо два хлопці ішли з кладбища, німці їх вбили. Не маєш права ходити. І так ми не ходили, і так ми не знаєм до сіх пор, де вона похована. Замісили там, затовкли”.

Пам'ять малого Василя Стуса зберегла інші враження: “Пам’ятаю, як мене 1941р. тато віз на Донбас — разом із Марусею. Досі пам’ятаю, як пахло в вагоні”. Все, що запам’яталося, — запах!

Цей чорний Великдень був не єдиною прикрістю, що запам'яталася на все життя: “Пам’ятаю, як сміялися жінки донецького бараку, що я хвалився, ходячи в довгій сорочечці: “цю сорочечку мені бабуня пошила, з кишенькою” — казав я, а їм було чогось відрадно”.

Родина вперто не адаптувалася до середовища. Тоді, в 1941-му, ще до війни батьки зробили першу - невдалу спробу - взятися за спорудження власного дому. Землю їм виділили по вул. Ударній. Але війна не дозволила збудуватись. Попри всі донбаські біди про можливість повернення на Вінниччину не думали, бо, як казала Їлина Стус, до Сталіно “нас таке горе загнало...”.

Василь Стус так згадує початок війни: “Пам’ятаю початок війни, як відступали наші. Сусід-татарин зарізав лошака — гарного, молоденького — на моїх очах перерізав горло. Я плакав — так було шкода. А вже як він, сусід, хотів мене нагодувати м’ясом тим (смерділо на ввесь коридор!) — я ревма ревів, аби не присилував до такого гріха: їсти гарного лошака.

Пам’ятаю кролів, що їх ми тримали в час війни. Чомусь поздихали — ще сліпі. Трупики лежали в болоті — ой, як мені було сумно! Тоді я не хотів жити — так було гірко й скрушно — за кролями!”.

Радянські війська на тлі німецького знаку: Сталіно - Центр

Упродовж 1942-43 років для того, аби вижити, батькам Василя довелося міняти на харчі все, що мали. “Міняти ходили тато з старшим сином Ванєчкою,” - каже Марія.

1944-го - нова біда: загинув брат Іван.

Василь Стус: “Пам’ятаю, як 1944 р.,ми садили кукурудзу на полі, викопуючи полин по цілині. Я накидав зерня в ямки, а мама (бабуся Їлинка) і брат Їван копали…

Пам’ятаю, як поранило брата Ївана. Як він лежав — з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щічкою. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його. “Це на мене зорі з неба посипались — промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло серце їй), розбудила його і прикладала ніжку, наче б ніжка ще могла прирости. Більше він не приходив до пам’яті.

Я прийшов додому сам — де була Маруся. Ой, як я не хотів їй казати про біду! А коли ми видерлися з нею на вікно (може, виглядаючи батьків), я набрався сміливости й переповів їй, що сталося з Їваном. Плакали обоє, а через кілька годин Їван помер. Йому було 15 років... Пам’ятаю, як мене підвели на цвинтарі до тіла — востаннє поцілувати. А я бачив лише родимку на правій щічці його і не хотів, геть-геть не хотів — ні цілувати, ні прощатися — з Їваном і його родимкою”.

Той же епізод за спогадами сестри Марії: “Тоді після війни займали городи. Земля була цілинна. Ту цілину копали. Брали десять-п’ятнадцять соток. І на цій цілині садили. То кукурудзу, то картоплю. Що мали... Тоді мама пішла і Ванєчка... зайняли участок, а пішли туди інші люди. Мама каже: “Ванєчка, ти піди вернись і скажи, що ми тут зайняли місце”. Бо вони ще... тільки... ніби позначили... І він вернувся. А там було після війни... воронки... Ями такі. І в тій ямі хлопчаки розряджали бомбу... І коли він тільки порівнявся... вибух. Від одного хлопчика, що розряджав, то тільки шматки знайшли. І другому, кажуть, голову знесло, а тулуб біг ще. А в Івана щоку вирвало, в серце попало і ніжку відірвало. А мама як побачила... не могла навіть уявити якось згаряча, що це її син. А він каже: “Мамочко, не плач. Це судьба моя така”. Він це сказав, а вона як заплакала. І в неї тоді дуже серце захворіло. Тоді викликали швидку допомогу. Поки ж ще викликали. Це ж в полі було... І його забрали. Декілька годин ще жив. Три, чи чотири, чи п’ять”.

Восени того ж 1944-го Марія пішла до 1 класу. Єдине, чим напучував її тато, були слова: “Не будеш вчитися — підеш на залізну дорогу кайлувати”. Батьки аж до перших приморозків навіть не здогадувалися, - цілі дні на заводі - що за нею до школи побіг і Василь. Потім вони всі 10 років так і вчилися в одному класі.

Пізніше, озираючись на своє життя у цих недотичних і взаємопроникних колах-світах, поет напише:

Ти — посеред. Між двох своїх світів пливе мій човен. Де не скину оком — по праву руку — крутояр і рів, по ліву руку — темно і глибоко. Так мудро нас страждання піднесло понад плавбою і понад добою. Пускай на воду зламане весло, і стань, уже безпам’ятний — собою.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.