В родині Стусів була людина, яка мала більш непоступливий і жорсткий характер, аніж Василь Стус. Це його мама - Їлина Яківна (в дівоцтві Синьківська).
Ще до народження Василя у рідній Рахнівці їй довелося пережити і "куркулення", і голод, і підлість родини та односельчан. Після народження сина їй довелося навіть тікати з рідного села, а тому в 1941-му Василя з сестрою Марусею до Сталіно перевозив тато Семен.
Їлина Стус втратила трьох дітей з чотирьох: найстаршу Палажку забрала тяжка хвороба ще до війни 1941-1945 років, війна забрала сина Івана, а потім ще й світ забрав у неї Василька... Лише дочка Марія та онука Тетяна з чоловіком Пашею (Павлом) залишалися в Донецьку поруч із нею в останні роки життя.
Її хрестили Ульяною, потім, при зміні паспортів, записували по-різному, але дома звали Їлиною, мамою, бабусею...
Чоловіка онуки Павла, який у різні роки працював у Донецьку шахтарем і таксистом, Їлина Ялина яківна дуже любила. За доброту і відкритість. І скільки було сил Павло беріг і бабусю Їлину, і хату, збудовану на посьолку Октябрьский Семеном, Їлиною та їх дітьми.
Був ще страшний голод 1940-х, коли Їлина Стус пухла з голоду, бо все, що було їстівним, вона віддавала дітям. Проте її віра була справжньою, а характер - безкомпромісним. Мама Василя Стуса мала величезний вплив на сина, бо в родині її слово завжди було визначальним.
Ось як згадує Їлина Стус окремі епізоди з дитинства та юності Василя Стуса.
Про вчительку та навчання у школі:
"І вчителька завжди Васю за прімєр ставила. Хоч він у перший клас босим побіг. Вона так і казала: Я його за приклад іншим ставлю, отим переросткам: Стусик, а ну ти вийди, як вони не знають. Воно тягнеться до дошки навдибки і пише... ...він до шести років став школярем, а до шіснадцяти - студентом. Його навіть не хотіли прийняти до інституту. Такий же він був до науки кмітливий, так було над тими книжками сидить та плаче, що я боялася, щоб з ума не зійшов..."
Про ставлення до людей:
"...будучи вже студентом, прийшов якось увечері у геть брудному єдиному своєму костюмчику.
- А що я мусив робити, як та п'яна жінка на базарі лежала. Мусив завести додому. А то вночі не спав би..."
Про похід до церкви:
"А то каже мені: - Поведіть мене, мамо, до церкви. Пішли ми в неділю. Аж якась жінка несе мішок картоплі, то він узявся їй допомагати. Так ми на службу Божу й не втрапили. - Нічого, - каже. - Треба людям добро робити".
Фотографії селища Октябрьського періоду 1942-1943 років. Таким бачив своє місто малий Василь в час великої війни.
